Фауст

Що то за гомін, що за світлий дзвінВід уст відводить чашу ненадпиту?То дзвонів гук; чи не вістує вінДень Великодній змученому світу?Ви, хори, почали уже той втішний спів,Що в воскресіння ніч з уст ангелів бринівПотвердженням Нового Заповіту?

Х о р   ж і н о к

Миром пашистимМи полили його,Саваном чистимМи повили його;В гріб положилиТіло його святе…Як же з могилиЗник ти, Христе?

Х о р   а н г е л і в

Христос воскрес!Радуйтесь, смирнії,Серцем покірнії,В іспитах вірнії, —Ви спасетесь!

Ф а у с т

Небесна вість любові й миру,За чим прийшла в оселю сіру?Лети туди, де є лагідні почуття.Я чую вість, але утратив віру[15].А чудо – віри вкохане дитя.У сфери ті, звідкіль той спів лунає,Мені заказано політ;Та рідний був той дзвін мені з малечих літ,І знов мене він до життя вертає.Колись, було, в суботній тишиніНебес цілунок мариться мені,І чудо чується у дзвоні, тайни повнім,І я горю в екстазі молитовнім;І йду, було, у поле, в ліс,У тузі солодко-бентежній,І розливаюсь морем сліз,І світ встає в мені безмежний!Так згадую я час дитячих забавóкІ щастя свят весни, свобідне і безкрає,І спогад любий цей мене вже не пускаєЗробить останній, грізний крок.Дзвеніть, бриніть, пісні, ясні, як мрія!Сльоза біжить… О земле, знову твій я!

Х о р   у ч н і в

Землю покинув він,Вставши із тліні,Вгору полинув вінВ слави промінні.Він в небесах ясних,Там йому стать, радіть;Ми ж на путях земних,Тут нам страждать, терпіть.Ти нас залишив,Вчителю, ми скорбим:Ти нас не втішивЩастям твоїм!

Х о р   а н г е л і в

Христос воскрес,Смертію смерть зборов!Вільний від зла оков,Рад мир увесь!Хто його чтитимеТим, що чинитиме:Ближніх любитиме,Благо творитиме,Тайну віститиме, —З тим буде Божий Син,З тим буде він!
ЗА МІСЬКОЮ БРАМОЮ[16]

Ю р б и   л ю д е й, що вийшли гуляти за місто.

Г у р т   п і д м а й с т р і в

Із нами хочете? Ходім!

Д р у г и й   г у р т

Та ні, ми йдем в Стрілецький дім.

П е р ш і

А ми до млину водяного.

О д и н   п і д м а й с т е р

Я раджу вам до Доброї Води.

Д р у г и й

Коли ж негарна там дорога!

Д р у г и й   г у р т

А ти?

Т р е т і й

Куди вони, і я туди.

Ч е т в е р т и й

Ходім у слободу, там гулянки на диво,Дівчата гарні, і незгірше пиво,І хлопці б'ючі, хоч куди.

П' я т и й

Диви, яка палка натура!Чи втретє засвербіла шкура?Ти не заманиш більш мене туди.

Н а й м и ч к а

Ні, ні, пусти, я маю бути в місті.

Д р у г а

Та він десь тут, ходім до тих осокорин.

П е р ш а

Мені нема з того корúсті,Бо ж горнеться до тебе він,З тобою тільки і танцює…Мене те щастя не хвилює!

Д р у г а

Та він там буде не один,Казав, що прийде і блондин.

Ш к о л я р[17]

Глянь, пане-брате! Ну й дівульки!Гайда слідом, підчепим хто яку.Хмільного пива дзбан, кріпкий тютюн до люлькиТа дівка при бокý – оце нам до смаку.

Д і в ч и н а – г о р о д я н к а

Нівроку, хлопці дженджуристі,Та легковажні, просто жах:Де б погулять в пристойнім товаристві —Так ні, побігли по дівкáх.

Д р у г и й   ш к о л я р

(до першого)

Стривай, ще дві ідуть за нами,Дівчата ладні, чепурні;Одна – моя сусідка саме,І страх до любості мені.Дивись, як ніжками дрібочуть,Напевно, нас догнати хочуть.

П е р ш и й

Ні, пане-брате! Щó нам чепурні!Біжім, не даймо зникнуть дичині.Ті рученьки, що в будень працю люблять,В недільний день найкраще приголублять.

М і щ а н и н

Ні, новий бургомістр не радує мене,Як на посаду став, так зразу кирпу гне!А місту з нього мало послуг, —Що день, то гірше справи йдуть,Що час, то збільшується послух,Що раз, то більше з нас деруть.

С т а р е ц ь – л і р н и к

(співає)

Пани кохані, любі пáні,Мої рум'яні, пишно вбрані!Учуйте голос слізний мій,Запоможіть в нужді гіркій!Нехай недарма буду грати!Блаженний той, хто може дати…Хай ради празника і миПовеселимся між людьми.

Д р у г и й   м і щ а н и н

Люблю я над усе в неділю а чи в святоПослухати про війни та бої;В Туреччині, – десь є такі краї, —Народи ріжуться завзято.Стоїш собі із кухлем край вікна,А по ріці човни проходять рівномірно;Так весело святковий день мина,І йдеш додому тихо й мирно.

Т р е т і й   м і щ а н и н

Еге ж, сусіде, й я за те,Хай б'ються там собі на лихо,Хай світ перевертом іде,Аби у нас було все тихо.

С т а р а   б а б а

(до дівчат-городянок)

Дівчатонька! Ой любий маків цвіт!У вас не закохатись годі!Бабуся стане вам в пригоді —Чи ворожить, чи вилити пристріт.

Д і в ч и н а – г о р о д я н к а

Не йди, Аґато, до старої відьми,Не станем тут із нею говорить ми;Та, знаєш, в неї в новорічну нічЯ судженого бачила навіч.

Д р у г а

Та і мені вона гадала,Його в кришталі показала:Військовий, смілий, гарний на виду, —Шукаю скрізь його, та хтозна, чи знайду.

С о л д а т и

Кріпкії зáмки —Мури зубчаті,Пишні дівчата,Ще й гордуваті —Здобич солдата!Красна в нас платаЗа смíливий труд!Завше ми радоЙдем за трубою,Як до утіхи,Так і до бою.Любо нам жити,Мило нам битись,Замки й дівчатаМусять скоритись.Красна в нас платаЗа сміливий труд!Візьмуть солдатиЙ далі ідуть.

Ф а у с т  і  В а ґ н е р.

Ф а у с т

Від криги звільнив закуті хвиліЯсної весни животворний зір;Полів зеленіє весела шир;Стара зима у люті безсилій.Втекла до схову суворих гірІ посилає подеколи звідтиЗернистого снігу спізнілу стягу,Що зникне вмить на зеленім лугу,Бо білого сонце не хоче терпіти;Всюди буяє ріст і цвітіння,Все одягає барвне одіння,І як немає квіток ще тут,То їх замінює вбраний люд.З гірки цієї обернисяІ на місто подивися:Як із темрявих ворітВесело висипав люд, мов цвіт.Сонце всіх їх радо віта:Це ж бо день воскресіння Христа,Та й самі вони з мертвих встали,Вийшли з тісних, ядушних домів,Кинули темні горища й підвали,Стіни гнітючі майстерень, цехів,Вирвались з вулиць щемких оков,Із святобливого смерку церков —Вийшли всі до світла яснóго!Глянь-бо, глянь, народу якогоРозійшлось по садах, по полях,А ріка тече розлого,Вся в веселих, рухливих човнах.Од берега, до краю повен,Одчалює останній човен;Навіть з далекої гориУбрань мигочуть кольорú…А он – селян святкові зграї,Тут люди раді, як у раї,І скрізь один лунає крик:Ось тут я справді чоловік!

В а ґ н е р

Шановний докторе, із вамиПриємно й корисно пройтись;А сам би я не зміг гулять між мугирями,Бо грубости я не виношу скрізь.Цей крик і зик, скрипки, скракліДля мене зроду ненависні:Так репетують, мов їх гонять духи злі,І це в них гра, і це в них пісня!

С е л я н и

(танцюють і співають під липами)

Ой пастушок прибравсь в танок,На жупанку – стрічок, квіток —Як мак той, процвітає…Під липою гульня вже йде,І всі танцюють, аж гуде —Гей, гоп! Гей, гуп!Топо-топ! Тупу-туп!Ще й скрипка витинає.Ось пастушок прискорив крок,Та шусть в гурток, та до дівок,І вже одну штовхає…Та обертається мерщій:«Агій, дурний, який швидкий —Гей, гоп! Гей, гуп!Топо-топ! Тупу-туп!Звичáю мов не знає!»Та пастушок її в кружок,Направо стриб, наліво скок —Плахіття тільки має!Розчервонілись – аж горять,Втомились – сіли спочивать,Гей, гоп! Гей, гуп!Топо-топ! Тупу-туп!Він дівку підмовляє.«Ой пастушок, голубчичок!Слова ж твої, як той медок,А не зведеш, буває?»А він її у гай веде,З-під липи ж їм танець гуде —Гей, гоп! Гей, гуп!Топо-топ! Тупу-туп!Ще й скрипка витинає…

С т а р и й   с е л я н и н

А, пане докторе, гаразд,Що й ви між нас у день оцей:Такий учений чоловік,А не цураєтесь людей!За це ж найкращий кухоль вам,Хоч покуштуйте наших вин, —Пиття вам згагу прожене;І, скільки в кухлі є краплин,Бажаю я, щоб стільки днівВам Бог до віку приложив.

Ф а у с т

За ласку дяку віддаюІ за здоров'я ваше п'ю.

Народ обступає їх колом.

С т а р и й   с е л я н и н

Еге ж, гаразд, що ви до насУ цей веселий день прийшли;Та ви і в інший, гірший часДо нас прихильними були.Чимало є між нас таких,Що ваш покійний панотецьОдзволив з пазурів чуми,Поклавши пошесті кінець.А ви, ще парубком, із нимЗ села ходили до селаМіж хворих, чумних мертвяків —Не брала вас недуга зла.Випробувань скінчився час:Спасителя Спаситель спас.

У с і

Хай Бог пошле вам довгий вік,Учений муж, наш рятівник!

Ф а у с т

Моліть того, хто боре зле,Спасати вчить, спасіння шле.

(Іде з Ваґнером далі).

В а ґ н е р

Народна шана, о великий муже,Тебе, напевне, схвилювала дуже.Щасливий той, хто весь свій хистОберне на таку корúсть!Показує на тебе батько сину,Юрба навкруг хвилює без упину,Застиг скрипаль і танцюрист.Ти йдеш, і всі стоять рядами,Шапкуючи, прохід дають:Ще мить – і всі навколішки впадуть,Немов перед священними дарами!

Ф а у с т

Пройдім туди ще декілька ступнівТа й сядемо на камені спочити.Не раз я тут у роздумі сидів,Від молитов і посту хоровитий,І, уповавши на Творця,Ридав, зітхав, ламав я руки,Благав страшній чумі кінця,Визволу від тяжкої муки.Хвала юрби звучить мені як глум,І скільки вже я передумав думПро те, що ми, невдахи бідні,І батько, й син – похвал не гідні!Мій батько, чесний, скромний трудівник,Над тайнами природи бивсь весь вікРетельно, ревно і невтомно,Але якось головоломно[18].У чорній кухні він сидів,Замкнувшись із гуртком адептів,І там за безліччю рецептівЧудовний еліксир варив.З незгідних речовин червоний лев вчинявся,Що потім в літеплі з лілеєю вінчався,А згодом їх обох ганяв огонь палкийНа шлюбне таїнство з покою у покій.І в склянці ось, блискучіша над перли,З'являлася цариця молода;Такий у нас був лік; а хворі мерли й мерли,Чи вижив хто – питать шкода.Із цим-то варивом пекельним,Ще гірше од чуми смертельним,Ми гори й доли ці пройшли.Десяткам тисяч жертв таке дання давав я,Вони погинули, а я доживсь безслав'я —Убивцям чую похвали.

В а ґ н е р

Навіщо вам про те журитись?Хіба ж не досить нам трудитисьРетельно й чесно, так, як насУчили вчителі в свій час?Коли ти хлопцем батька поважаєш,Його науку радо приймеш ти;Коли ти мужем скарб той умножаєш,То син твій зможе більше досягти.

Ф а у с т

Блаженний той, хто ще надію маєНа світ зірнуть із цього моря тьми!Бо треба нам, чого не знаєм ми,Що знаємо – з того пуття немає.Та годі, годі сумуватьТакої гарної години!Поглянь, як в сяєві прощальному блищатьОкучерявлені хатини…Заходить сонце; гасне день у нас;Десь інший край ще оживить та сила.Коли б дались мені могутні крила,Летів би я за сонцем повсякчас,Глядів би я на світ просторийУ променистім сповитті,На тихі падоли, на жевріючі гори,На сріберні струмки і ріки золоті…Ні дикі урвища, ні темряві ізвориМене б у льоті не могли спинить,І ось уже внизу леліє море,Ваблива, лагідна блакить…Не видно вже божистого світила,А мрія знов у серці заясніла:За ним, за ним летіти дню навстріч,Лишаючи позаду себе ніч,Над мною – небо, піді мною – хвилі…Це мрія, сон, а день уже погас…Чому лиш дух крилатий в нас,Але тілесно ми безкрилі?Та хто не марив, хто не снивЗлетіти вúсоко-висóко,Почувши жайворонка спів,Що його не догляне око,Побачивши, як од земліОрел шугає попід тучі,Як понад море й гори-кручіЛетять додому журавлі?!

В а ґ н е р

І я, було, частенько химерую,Але в таких дурницях не смакую.Набриднуть швидко всі поля й ліси;Пташині крила – то мені до лиха;Книжки, книжки читати – от де втіха,Немає в світі кращої краси!Вони скрашають вечори зимоюІ зогрівають серце і думки,А розгорну пергамени шумкі —То й небо те, здається, тут, зі мною.

Ф а у с т

Тобі одна знайома путь,А я – стою на роздорожжі…У мене в грудях дві душі живуть,Між себе вкрай не схожі – і ворожі.Одна впилась жаждиво в світ земнийІ розкошує з ним в любовній млості,А друга рветься в тузі огневійУ неба рідні високості.О духи, духи, ви ж тут є,Ширяєте між небом і землею,Зійдіть до мене й силою своєюЗмініть, змініть життя моє!Коли б плаща чарівного я мав,Щоб він мене поніс у світ незнаний,То я б його, щасливець незрівнянний,І за царську порфіру не віддав.

В а ґ н е р

Не викликай тих духів навісних,Що в мареві над нами в'ються роєм:Даремно людям ждать добра від них,Вони приносять звідусюди зло їм.Із півночі кусливі духи йдуть,І зуби, й язики у них гостренні,Зі сходу сонця нам вони засуху шлють,Сухотами згризаючи легені,Із півдня, із розпечених пустиньСпекотою палючою діймають,Із заходу не прохолодну тінь,А зливу, як потоп, на ниви насилають.Лиш позови – вони з'являються на кличГотові враз на згубу і на шкоду,Та, хоч і ангельська в них річ,Вони диявольського роду,Але ходім! Уже зовсім стемніло,Холодна мла полями залягла;Кортить увечері до хатнього тепла!Та що ж ти став і дивишся здуміло,Мов поночі побачив дивне щось?

Ф а у с т

Собака чорний он там по ріллі блукає.

В а ґ н е р

Та бачу й я – нічого в тім немає.

Ф а у с т

Ану пригляньсь, на що воно здалось?

В а ґ н е р

То, мабуть, пудель, що шукаєСвого хазяїна сліди.

Ф а у с т

А глянь, як він спіралями кружляє,Зближаючись щораз до нас сюди!За ним слідком у грі витворнійМигочуть іскри голубі…

В а ґ н е р

Та що це ви? Там просто пудель чорний,А інше все примарилось тобі.

Ф а у с т

Мені здається, ніби він проводитьЧаклунський круг навколо наших ніг.

В а ґ н е р

Дивись, як сторожко й непевно він підходить —Замість хазяїна він двох чужих настиг.

Ф а у с т

Все вужче коло, вже він близько!

В а ґ н е р

Ну от, дивись, звичайне псисько,Гарчить, то знітиться увесь,Хвостом виляє – звісно, пес.

Ф а у с т

До мене, цуцику! На, на!

В а ґ н е р

Ця псина, бач, яка чудна!Як станеш ти – й вона тут стане,Гукнеш – одразу прибіжить,Загубиш щось – то найде вмить,Ціпка тобі з води дістане.

Ф а у с т

Ти правду кажеш, духа тут нема;В цьому собаці – виучка сама.

В а ґ н е р

І мудреця, буває навіть,Такий собака зацікавить;Твоєї ласки сповна заслуживГодованець веселих школярів.

Увіходять до міської брами.

КАБІНЕТ ФАУСТА[19]

Ф а у с т  увіходить з пуделем.

Ф а у с т

Покинув я поля і луки,Що у нічнім тумані сплять,Ущухли в грудях люті муки,І буйні пориви мовчать.Душа стражденна просвітліла —Благословен просвіток цей!І знову в ній заговорилаЛюбов до Бога, до людей.Спокійно, пуделю! Годі тобі вертіться!Чом ти там на порозі гарчиш?Ляж біля печі, треба зігріться…Ось нá подушку, та мовчи ж!Кумедно кружляв і петляв чогось ти,Як сюди ми йшли по дорозі крутій,Тепер попав до мене в гості,Так шануватися умій.Коли у келії смиреннійЗнов світло лампи спалахне,В моїй душі, добром натхненній,Зринає видиво ясне.Думки стають чіткі і стислі,Надія лине в майбуття,І знову, знов я зношу мисліДо потайних джерел життя.Та цить же, пуделю! Твоє завиванняНе гармонує зі звуками тими,Що душу сповняють думками святими.Таж нам відоме людське глузуванняЗ високого всьóго,З того, що в ньому не тямлять нічого;Осміюють вони прекрасне все;І ти туди ж, за ними, псе!Та лихо мені! Я знову нудьгую,В душі задоволення більше не чую…Чом так швидко криниця висихає,А мене знов спрага змагає?Не раз таке було зі мною…Та з цим ще можна позмагатись:Нам треба вірою пройнятись,Премудрістю понадземною,Нам тільки Відкриття з'ясує світ.Відкрию Нóвий Заповіт,Відкрию текст прадавній знову,Заглиблю в нього пильний зірІ цей священний первотвірПерекладу на милу рідну мову.

(Розгортає книгу і лаштується перекладати)

Написано: «Було в почині   С л о в о!»[20]А може, переклав я зразу помилково?Зависоко так слово цінувать!Інакше треба зміркувать,Так внутрішнє чуття мені говорить.Написано: «Була в почині   М и с л ь!»Цей перший вірш як слід осмисль,Бо ще перо біди тобі натворить.Хіба ж то мисль і світ і нас створила?А може, так: «Була в почині   С и л а!»Пишу – і сумнів душу огорнув:Я, мабуть, знову суті не збагнув…Та світ свінув – не зрадила надія,І я пишу: «Була в почині   Д і я!»Коли ти хочеш тут сидіти,Пуделю, то годі витиІ скавуліти!Мені в роботі заважаєш,Господаря так зневажаєш!Хоч мені з кімнатиПрийдеться тікати,Хоч гостю покажу поріг:Біжи туди, звідкіль прибіг!Та що це? Що я бачу?Чи я притомність трачу?Чи це не сон, чи не мара?Собаку щось мов розпира —Росте, росте, як та гора,Втрачає подобу собачу!Так ось кого я пригостив!Немов страшенний бегемот,Він блимнув оком, роззявив рот.Ну що ж! Бог милостúв!Пекельне кодло розженемМи Соломоновим ключем[21].

Д у х и

(в коридорі)

Одного уже зловили —Обережно, браття миле!Як в капкан хитрий лис,Втрапив в пастку хижий біс.Тільки глядіть!Підлетіть та заграйте,Все змішайтеІ звільніть його, звільніть!Якщо ми зможем —Йому поможем;Він нашій породіТеж стане в пригоді.

Ф а у с т

Я звіра чарами зв'яжу,Замову Чотирьох скажу[22]:Саламандро, блищи,Ундіно, течи,Сільфідо, подуй,Кобольде, працюй!Той, хто не знає,Щó в кожній стихіїСилу становить —Той не здолаєДобрі й лихіїДухи замовить.В огні розвійся,Саламандро!В воді розлийся,Ундіно!Блисни в повітрі промінно,Сільфідо!Дай дому поміч незмінно,Incubus! Incubus!Вийди, я тебе не боюсь!Ось всі Чотири —Нема їх в звірі…Лежить і вищиривсь, бридкий;Його не зрушив поклик мій!Та я ще нóвуВживу замову.Ти, може статься,Пекельного роду?Глянь на цей знак![23]Його боятьсяВсі ваші зроду.Чому ж це ти наїживсь так?Виплід триклятий!Вмієш читатиІм'я несказанного,Чудом зачатого,За нас розп'ятого,В віках осіянного?Де ж він? За піччю он,І вже вироста, як слон,Заповнює весь покій,Хоче узятись туманом…Спускайся униз мерщій!Падай ниць перед паном!Бачиш, мої не марні [у виданні Фоліо 2003 р. – «марнії»] погрози,Спалять тебе святії грози!Не змушуй жеВогонь троїстий лити![24]Не змушуй жеЩонайсильніших чар ужити!

М е ф і с т о ф е л ь

(виступає, коли туман розійшовся, з-за печі в одязі мандрованого схоласта)

Що тут за шум? Чим можу вам служити?

Ф а у с т

Так ось хто в пуделі сидів!Мандрований схоласт[25]! Оце так насмішив!

М е ф і с т о ф е л ь

Вітаю вас, великовчений муже!Од ваших чарів впрів я дуже.

Ф а у с т

Як звешся ти?

М е ф і с т о ф е л ь

                      Як дивно запит цейВід того чуть, хто зневажає словоЙ, не звикши мислить поверхово,Зглибляє дійсну суть речей.

Ф а у с т

Таких, як ти, відома суть —Аж світиться крізь пóкрив назви;Пізнаєтесь усюди враз ви,Коли «лихими» вас «спокусниками» звуть.Ну, добре, хто ж ти є?

М е ф і с т о ф е л ь

                               Я – тої сили часть,Що робить лиш добро, бажаючи лиш злого.

Ф а у с т

Це загадка! Розгадку ж хто подасть?

М е ф і с т о ф е л ь

Я – заперечення усьóго!Бо всяка річ, що постає,Кінець кінцем нічим стає,І жодна річ буття не гідна.А все, що ви звете гріхом,Чи згубою, чи просто злом, —Ото моя стихія рідна.

Ф а у с т

Ти кажеш, що ти – часть, а сам з'явивсь цілком.

М е ф і с т о ф е л ь

Мені чужа зарозумілість.Це ж тільки ви з своїм дурним світкóмСебе вважаєте за цілість.Я ж – часть од часті лиш, що перше всім була,Частинка тої тьми, що світло привела,Те світло гордеє, що хочеться йомуЗ одвічних володінь прогнати матір-тьму.Та це йому не вдасться – шкода сил,Воно навік приковане до тіл:Од тіл тече, в тілах лише прекрасне,Тілами лиш спиняється в ході,А пропадуть [у виданні Фоліо 2003 р. – «згинуть»] ті тіла – тодіЙ воно разóм з тілами згасне.

Ф а у с т

А, ось до чого ти згодивсь!Велике знищить – неспромога,Так ти з маленьким заходивсь.

М е ф і с т о ф е л ь

Та й тут непевна перемога!Цей світ, оце нікчемне Щось,Проти Ніщо мов затялось;На всякі способи я брався,А все удачі не діждався:Проти пожеж, потопів, бурЗемля стоїть собі, як мур!Людське й звірине кодло теж набридло:Як можна так поводитися підло?Вже я їх бив, губив – і знов,Дивись, шумує свіжа кров.І скрізь таке, хоч бийся в груди —В землі, в воді, в повітрі, – всюдиМільйони родяться життів,В теплі і в холоді, в сирому і в сухому…Остався б я, напевне, ні при чому,Коли б огонь служить не захотів.

Ф а у с т

На всеблагу творящу силу,Підступний, ниций, хижий біс,Ти руку смертно-зледенілуДаремно, грузячи [у виданні Фоліо 2003 р. – «грозячи»], підніс.До чогось іншого б узявся,Потворний дух, поріддя тьми!

М е ф і с т о ф е л ь

Та я вже й сам був поривався;Про це ще поговорим ми.А зараз можна мені вийти?

Ф а у с т

Чому ж не можна? Ну й чудний ти!Тепер уже знайомі ми:Заходь до мене, як захочеш,Вікном – вікном, дверми – дверми,Та й через комин ти проскочиш.

М е ф і с т о ф е л ь

Ну, [у виданні Фоліо 2003 р. – «Та»] так-то так! А звідси вийти як?Завадою постане під ногамиБіля порога тайний знак.

Ф а у с т

А! Ти злякався пентаграми[26],Що має силу над чортами?Пекельнику, як ти сюди пробравсь?І як це дух такий попавсь?

М е ф і с т о ф е л ь

А придивись до неї пильно, —Вона накреслена нещільно:Не вийшов трохи крайній кут.

Ф а у с т

Випадок добре постарався!Так ти тепер в неволі тут?Оце не ждав, не сподівався!

М е ф і с т о ф е л ь

Коли сюди я вскочив псом,Я не помітив знаку того, —А [у виданні Фоліо 2003 р. – «І»] чорту вийти вже незмога.

Ф а у с т

А чом не вилізти вікном?

М е ф і с т о ф е л ь

Та звичка в нас така вже здавна повелась:Чортам і привидам скрізь вхід без перепони,Але кудою вліз, тудою і вилазь.

Ф а у с т

То в пеклі теж свої закони?Чудова річ! То з вами можна й пактНадійний підписати, безумовно?

М е ф і с т о ф е л ь

Як хто формальний укладе контракт,Обіцяне завжди одержить спóвна.Колись питання це складнеМи обговорим неодмінно.Ну, а тепер пусти мене,Прошу тебе, прошу уклінно.

Ф а у с т

Та ще хвилиночку пожди,Скажи мені хорошу казку!

М е ф і с т о ф е л ь

Та це ми встигнемо завжди.Пусти мене, зроби цю ласку!

Ф а у с т

Чи я шукав тебе, скажи?Ти ж сам попавсь мені на щастя.Хто чорта вловить, то держи,Хтозна, чи ще коли впіймати вдасться.

М е ф і с т о ф е л ь

Гаразд, на все я пристаю,Як хочеш, я лишусь з тобою,Але дозволь фантазію твоюПотішити мого мистецтва грою.

Ф а у с т

Роби що хоч, але гляди,Щоб не було в тій грі нуди.

М е ф і с т о ф е л ь

Твої чуття за цю часинуЗазнають більше втіх, мій сину,Ніж в цілий рік сіреньких днів.Ти вбачиш любосну картину,Ти вчуєш духів ніжний спів, —І це не буде лиш маною:Відчуєш ти амброзій пахІ смак нектару на устах,Торкнешся щастя ти рукою.А збори скорі будуть в нас:Весь гурт наш тут; почнімо враз!

Д у х и

Щезніть, зникайте,Темні склепіння!Дивно привітне,Ніжно-блакитнеНебо, сіяй!Геть розпливайтесь,Чорнії тучі,Ви ж розгоряйтесь,Зорі блискучі,Сонце, заграй!Діти небесні —Духи чудесні,Ласку несучи,Тут пролітають,Трепет жагучийСкрізь викликають;Звинні їх тініВ барв мерехтінніЗемлю вкриваютьТам, де в альтанахПари коханихВ пристраснім млінніДуші зливають.Зелено пишніЛози буяють,Грона розкішніТяжко звисають,І винотокиВинні потоки,Пінні й шумливі,З них вигнітають.В радісній зливіЗ гір, маєм критих,По самоцвітахСтрумні ті ллються,Поки зійдутьсяВ ріки глибокі,Плеса широкі.Любить там птицяСолодко впитьсяЙ далі помчатиДесь над чудовийОстрів казковийСонце стрічати.Чуєш, у лузіСпів там лунає?Бачиш, у крузіТанець буяє?Всюди тут воля,Всім тут роздолля:Ті поп'ялисяПо верховині,Ті розплилисяВ óзера сині,Інший ширяєВ небо безкрає,В далі прозорі,Звідки ллють зоріЩастя жагу.

М е ф і с т о ф е л ь

Заснув! Гаразд, мої хлоп'ята чулі!Чудово ви співали люлі-люлі;За цей концерт я не лишусь в боргу.Він думав, що мені звідсіль уже не вийти!Ще більш його маною оповийте,Ще глибш його занурте в море мар!Мені ж тепер пацюк на визвіл прийде,Розбить накреслений цей чар.От і пацюк вродивсь одразу —Шмигнув до ніг і жде наказу.Володар всіх щурів, мишей,Жаб, мух, комах, блощиць, вошей[27]Тобі наказує підлізтиІ на порозі знак прогризтиТам, де оливи він полив, —За діло ж, ну, без зайвих слів!Он закрутка чаклунська, бачиш, скраю?Я через неї тут сидіти маю;Гризни! Ще раз, і всьому край! —Ну, Фаусте, спи і поки що бувай!

Ф а у с т

(прокинувся)

Це що ж, я знов в оману дався?Знов духів рій без сліду зник,Почезла чортова мана вся,Та й пудель теж кудись утік!
КАБІНЕТ ФАУСТА[28]

Ф а у с т   і   М е ф і с т о ф е л ь.

Ф а у с т

Хто там? Заходь! Чи ж мук іще не досить?

М е ф і с т о ф е л ь

Це я.

Ф а у с т

Заходь!

М е ф і с т о ф е л ь

Хто хоче, тричі просить.

Ф а у с т

Заходь же!

М е ф і с т о ф е л ь

От за це люблю;Дійдем до злагоди ми духом.Дивись, яким прийшов я зухом:В червець убрався, в блаватас[29],Плащем обвинувся єдвабним,Вдяг капелюх з пером привабнимЩе й шпагу замашну припас.Послухай дружньої поради,Вдягни й собі такі наряди,Покинь нікчемні заняття, —Узнаєш, що таке життя.

Ф а у с т

Шкода мені в ті шати убиратись,Турбот життя й на них лежить печать.Я застарий, щоб тільки гратись,Замолодий, щоб не бажать.Чого ж мені од світу ждати?І що той світ спроможний дати?Страждай, терпи! Терпи, страждай! —Цей спів я чую щохвилини,І щогодини, і щодниниУсе життя – із краю в край.Прокинуся уранці – і тривога,Печаль гірка мене уже тіснить,Що весь цей день не дасть мені здійснитьНі одного бажання, ні однóго…Найменший проблиск щастя вразВід злої критики погасне,Зникає видиво прекраснеЗа тисяччю гидких гримас…Нічною зрадною добоюЯ в ліжко з острахом іду —І тут мені нема спокоюОд снів, що сняться на біду.А Бог той, що живе в меніІ сили збуджує духовні,Громадить їх бентежно в глибині,Та вийти не дає назовні.Онавіснів мені тягар буття —Я кличу смерть, ненавиджу життя.

М е ф і с т о ф е л ь