В довершене творiння вироста.
Примарний блиск живе одну хвилину,
Правдивому нема в вiках загину.
К о м i к
А що менi з потомних тих вiкiв?
Коли б i я про них лиш говорив,
То хто б сучасникiв розважив?
А iм потрiбен добрий жарт,
І вже чогось веселий хлопець варт,
І чимсь в суспiльствi вiн заважив.
Хто зацiкавить публiку зумiв,
Того вона не кине цiнувати;
Що бiльше буде слухачiв,
То легше iх опанувати!
Отож зробiть нам п'есу до пуття
І виведiть фантазiю i волю,
Кохання й розум, пристрасть i чуття,
Та й дуростi якусь там дайте ролю.
Д и р е к т о р
А головне, як бiльш перипетiй!
Бо глядачi цiкавi до подiй;
Як бiльше сцен напружених, рухомих,
Щоб всяк дививсь, не зводячи очей, —
І ви попали вже в число вiдомих,
Усюди люблених людей.
Лиш масою пiдкорите ви масу,
Для себе в нiй всяк найде штучку ласу;
Де всього е, там кожен вiзьме щось,
Й видовище до серця всiм прийшлось.
Даеш нам твiр – давай в шматках, на милiсть,
Таке рагу нам вигiднiш, як цiлiсть,
Бо легко зготувать i зручно подавать.
Нащо тобi здалась довершена умiлiсть?
Хоч що дай публiцi – на шмаття буде рвать…
П о е т
Ганебне ремесло ганебним буде скрiзь
І справжньому художнику не личить.
Та ви, я бачу, завзялись
Нiкчемних партачiв звеличить.
Д и р е к т о р
Такий докiр менi не заболить:
Хто дума путне щось зробить,
Знарядь шука, як до роботи.
А вам – м'якi дрова колоти;
Для кого пишете? Глядiть:
Ось цей з нудоти йде сюди,
Той – за столом по зав'язку напхавшись,
А той (найгiрший вiн завжди) —
Газет усяких начитавшись.
До нас збiгаються, немов на маскарад,
Побачити цiкаве кожен рад!
Тут дами напоказ з'являються ошатнi;
Це теж артистки, лиш безплатнi.
Ви дивитесь з поезii висот,
І всi поклонники вам любi;
Погляньте ж ближче на народ:
Однi холоднi, другi грубi.
Той по виставi йде у карти грать,
Той зночувати нiч в обiймах у повii;
Чи ж варт для них бентежить мрii
І муз шляхетних турбувать?
Кажу ж вам, лиш пишiть,
все бiльш i бiльш пишiть, —
І зразу шлях до успiху вiдкритий, —
Людей аби iз плигу збити,
Бо трудно iх задовольнить…
Що з вами? З радощiв? Чи що болить?
П о е т
Іди шукай деiнде наймитiв!
Ти хочеш, щоб поет занапастив
Свiй вищий дар – i пориви, i мрii
Природою натхненого творця!
Чим вiн чаруе всi серця?
Чим вiн скоряе всi стихii?
Це та гармонiя, що лине iз грудей
І обiйма весь свiт – природу i людей.
Коли природа свiй починок вiчний,
Байдуже прядку крутячи, пряде,
І всiх створiннiв гурт негармонiйний
Рiзноголосячи гуде, —
Хто вносить лад усюди живодайний,
Вливае ритм у кожен рух i звук?
Хто всi тi голоси в хорал еднае зграйний,
В акордiв голосних врочистий перегук?
Хто каже бурi в пристрастi ревiти,
Зорi вечiрнiй в роздумi сiять?
Хто може всi веснянi пишнi квiти
До нiг коханоi прослать?
Хто лавровi листки сплiта в вiнок,
Щоб увiнчати почестю героiв?
