чи, свого духу супостат,
загуби просиш, як покути
для хисту ницого. Кажи ж:
коли ти Бога не гнiвиш
любов’ю злою i коли ти
капариш недолугий вiрш
без честi й совiстi, тодi ти
не потикайся i облиш
автодафе благословенне
для iнших: тих, котрi горять,
а цiлий свiт боготворять
своiм конанням нескiнченним.
23.1.
* * *
О, скiльки слiв, неначе поторочi!
І всi повз мене, нiби кулi, б’ють,
i всi живу мою минають суть,
а тiльки строчать, строчать, строчать, строчать.
А я iду – крiзь цi слова облуднi,
незнанi досi. Тут – передова,
де всi твоi бiйцi – однi слова.
І сiють зраду спогади маруднi,
що передовiряються перу
i забивають дух тобi единий,
i тьмою тьмиться образ Украiни,
допiру вiн розтане – й я помру.
І в помережанi увiйду ночi,
де нi жалю, нi радощiв не ймуть,
а так живуть – i смерть свою жують.
О, скiльки слiв, неначе поторочi.
23.1.
* * *
Аж ось воно, блаженство самоти
й розкошi спокою – на всю планету.
І стiльки сили додалось поету,
i стiльки дум, i стiльки висоти!
Ану скажи – ти був ii запраг
коло ставка, де в соснах висять зорi?
Свiтлiшала душа у мертвiм морi?
Ти, навiжений, був ii запраг?
Тепер своi бажання недозрiлi
крiзь штольню ошуканства пронеси.
Та бiльше вже нiчого не проси
в богiв, що все життя тебе дурили.
23.[1].
* * *
Чи витримаеш ти найтяжчий iспит,
моя любове? Зможеш, ачи нi?
Ввижаються уста твоi сумнi
i щоки Богородицi пречистi
в нiчних сльозах. І видиться рука -
беззахисна, самотня i тонка,
що пише на стiнi розлуку довгу.
І мариться, що з рiдного порогу
ти вже добра не ждеш. І не зовеш
того, хто, запроваджений до веж,
тебе, згорьовану, лишив самою
iз велетенською, як свiт, бiдою.
23.1.
* * *
Мов лебединя, розкрилила
тонкоголосi двi руки,
ледь теплi губи притулила
менi до змерзлоi щоки,
сльозою темiнь пронизала,
в пропасницi чи маячнi
казала щось – не доказала.
Мов на антоновiм огнi,
не чув нiчого я й не бачив,
в останньому зусиллi змiг
збагнути: все. Тебе я втрачу,
от тiльки заверну за рiг.
25.[1].
* * *
Як моторошнi сни, цi днi i ночi
пригнiчують мене i додають
безмежних сил. Хоч силомiць ув очi
засилюй сон. Привиддя постають
спогаданi, згорьованi, урочi,
з моiх артерiй кров солону точуть,
а як кривавi зозулi кують.
І перегуслi зойки, мов туман,
зависли над вiкном, беруть у бран
мене, нiмотного, i вгору зносять,
де киiвськi вiтри тонкоголосять
