i крiзь вiкно нашiптують менi
якiсь слова, облеснi та чуднi.
25.[1].
* * *
Вимрiяна i жива донинi,
незнайома, але й знана теж,
заховавшись в довгiй самотинi,
вже мене не кличеш, не зовеш.
Сто дорiг, мов змii, розплатались
в тисячi незвiданих розлук.
Все життя жилось, немов прощалось,
як прощаеться з стрiлою лук.
Я тебе не вiдлюбив, не випив,
навiть ти казала – недопив.
Сумовитий вечiр десь захлипав
i фiранки чорнi опустив.
Ти едина в самотi розрада,
просвiток смеркальноi пори.
Не кажи – тебе чекала зрада,
i любов ждала – не говори.
Як, скажи, до тебе я вернуся?
Сном? Явою? Мертвим чи живцем?
І до кого словом обронюся
зболеним? Перед чиiм лицем
я тодi повiдаю про долю -
ту, що, нiби зашпори, зайшла
в душу. Але кожну – славословлю.
Ти страждала? Отже, ти жила.
25.[1].
* * *
У затишку прожити не судилось:
ударив грiм – i зразу шкереберть
усе пiшло, що нiби тiльки снилось,
як життеiснування й життесмерть.
Тож iспитуй, як золото, на пробу
коханих, рiдних, друзiв i дiтей:
ачи пiдуть крiзь сто твоiх смертей
з тобою вслiд? Ачи твою подобу
таки збагнуть – в передкiнцi життя?
Чи серцем не жахнуться од ознобу,
бо вже назад немае вороття,
лиш вiдчайдушно стелеться дорога
несамовитих? Скажуть – слава Богу?
Та тiльки шкода – збавлять без пуття
собi вiка – i тiльки. Бiльш – нiчого.
25.[1].
* * *
Гаряча ложка юшки – як молитва:
прозоре тiло миттю освiжить
i дух зогрiе. Нiби лезо бритви,
той вiдiгрiтий дух в менi iскрить
i ловить сонця радiсну порошу,
срiблiшае, свiтлiшае, стае
на рiвнi горя. Боже, дуже прошу -
не забери од мене, що мое,
i не додай того, чого не праг я,
що залишае в серцi чорний шрам.
Зiгрiтий дух шумуе, наче брага,
i прагне йти у вiчнiсть – напролам.
26.[1].
* * *
Крiзь сотнi сумнiвiв я йду до тебе,
добро i правдо вiку. Через сто
зневiр. Моя душа, запрагла неба,
всерозкриленна, держить путь на стовп
веселого вогню, що осiянний
одним твоiм бажанням – аж туди,
де не ступали ще людськi слiди,
з щовба на щовб, аж за смертельнi гранi
людських дерзань, за чорну порожнечу,
де вже нема нi горя, нi бiди,
i врочить порив: не спиняйся, йди.
То шлях правдивий. Ти – його предтеча.
26.[1].
* * *
Вiк би не бачити й не чуть
про тебе, скрипко чорна,
а вiршi йдуть, i йдуть, i йдуть,
неначе кров iз горла,
i пахнуть рутою, котра
уже напiвзабута,
i пахнуть м’ятою. Добра
сам Бог менi прелютий
був зичив, даючи цей хист
проклятий – вiршувати
