Ты отдохни, как розу не сорву,
Ведь у меня лишь чуб от Одиссея…
Так хочется душе, как божеству,
Чтобы молились на неё и с нею.
ЯРОСЛАВ САВЧИН – УКРАИНА
ВИРІЙ СОНЦЯ
Це просто – я.
Мiй подих на землi,
Де вартiсть мiряють i словом, i дiлами.
Де рiдну пiсню стережуть джмелi
І небо святить долi помiж нами.
А сонце плине незбагненним вирiем.
Купае в лiтi води наших мрiй.
Хай сiячi лани пшеничнi вимрiють.
Й хлiбину свiжу замедовить рiй.
Тетяна Дзюба
Дзюба, Татьяна Анатольевна – украинская писательница, литературовед, переводчик, журналист, учёный – доктор наук по социальным коммуникациям, профессор, академик Национальной Академии наук высшей школы Казахстана.
И Академии литературы, искусства, коммуникации (Франкфурт-на-Майне – Берлин).
Член Национального союза писателей Украины (с 2002 года).
Балада про Перелесника
Ти приходиш опiвночi, коли з неба зорiють душi
а капельним спiвом над соборами сiмома,
як на вiдстанi подиху чорно i всюдисущо
розпросторюе крила пес летючий Сiмаргл.
Ти приходиш лiчити шпиталi, шпилi,
штиль розколюеш диханням i танками свiч.
Ти розгойдуеш мiсто, як с?дно розгойдують хвилi,
у некрополi осенi з вiчнiстю вiч-на-вiч.
Ти приходиш, як вибiр без вибору,
ти приходиш – так справджують вироки
за печатями сiмома,
повкидавши ключi у вирiй
чи сховавши на днi безокому,
Перелесником, перелячищем, цокотом
по брукiвцi пiдкiв – на щастя,
по розколинах дзвону – на сполох,
ти вплiтаешся у позачасся,
як мотив уплiтаешся в скоене.
No men nescio
Бути квартиронаймачем полишених печер, мушель, щiльникiв, келiй цього мiста. Залишати вiдбитки тiла у м'яких фотелях, знаки на пiдлозi та глевкому глеi, продукувати свiтлини, щоразу пiдтверджуючи власну зникомiсть. Вiдчувати фiзичну присутнiсть у переповнених електричках. Розглядати наскельнi розписи у дзеркалах, особисте зображення на чужих полотнах. Клонувати ранки-днi-вечори-ночi, доки не з'явиться вмiння не полишати вiдбитки на склi, слiди на снiгу, подих на люстерку.
Сезон рибальства та полювання
Ескадрильi малькiв пересрiбнюють небо, глибше вудок антен та мiлкiше сонячного дна. Зграйка срiбних пташок перелiтае дощ, вище зерен шамких листопада, нижче мрii Ікара i дня. Тут, у мiстi, що пахне лiтаками i гумою, розпочався сезон рибальства та полювання.
* * *
Срiблясте хутро, коштовна здобич для Мономаха.
Там, де немае, мiй друже, вiри – немае страху.
Снiги лягали, нерiвнi, бiлi, – псальми пророчi.
Там, де немае, мiй друже, свiтла – не видно ночi.
А третi пiвнi склюють зiрницi вогнем i криком.
Живих не бiйтесь, а бiйтесь Бога i мрiй безликих.
Втонулим дзвоном озвалась осiнь в слiпiй пустелi:
«Усi стежини, кривi i кволi, дай перестелю,
Усi слiдочки, блiдi й непевнi, як анемiя,
Зберу докупи з вчорашнiм снiгом, – i занiмiю.
Здавалось, осiнь не зiйде з серця мого нiколи,
А календар вiщуе iнше: стрiчай Миколи…
* * *
Ця зима витiка обiруч,
повз срiблястим розмаем.
І не клич ii, i не руш, —
Не повернеш, немае.
Леви синi у неi на подив,
У бикiв кришталевi копита.
Забивае морозом подих
пересвiженiсть оковита.
У кватирку рiздвяних небес
перешiптанi вкотре бажання.
Народився рiк чи воскрес,
як трава у травнi?
Бiлi нетлi торкають плече.
Пiдростае термометра розтин.
Час нуртуе, як ртуть, тече,
вперто, врозтiч, вперед, наослiп.
Уриваеться помах руки.
