Мов лубок з козаком Мамаем,
Силует iз снiговицi – ти,
А зими не повернеш, немае.
Бiля кляштору Босих Кармелiтiв
Я вперто раз-по-раз повторюватиму молитву,
так, наче вкотре, набираючи потрiбний номер:
«Почуй мене, Господи, почуй…»
У костелi на березi рiчки
серед впокорених гордих шляхтянок,
з силуетами запалених свiчок,
свiчками зусiбiч обступлених.
І тягтимуться вени, напнутi, шорсткi, тротуарiв
до тебе, до рiчки.
І перетятi до води за полегшенням спадатимуть,
де на листках-човнах осiнь вiдпливае,
багряними ордалiями за собою
спаливши мости.
А ще ж недавно тут трiпотiли лускою
пругкi, грайливi синi лiтнi днi,
спiйманi на вудки мiських антен.
І пущена навеснi шкаралуща крашанок
чiплялася за весла водяними лiлеями.
І ти, мiй Боже, непомiтно з’являвся
прихожанином у костел, до вечiрнi,
на цьому березi рiчки.
Саломея
Із ким ти порадишся, куди пiдеш у герцi, у танцi?
Блакитна кров льону у бiлих одеж.
Одвiчне питання: камо грядеш?
Глава Іоанна – на тацi.
Танцюй, Саломее, бо кров – не вода,
Вiд неi нерони хмелiють.
Танцюй, Саломее, бо ти молода
І ще не спiзнала похмiлля…
Тимпани. І ковзко й непевно ступнi.
Червоно – на снiг i на сум без причини.
На святки у школах тепер вихiднi,
Лункi, мов «Кларнети» Тичини.
«Ти сторожем братовi тiльки не стань», —
Благаю. Схитнулися шальки,
Мов твiй, Саломее, догiдливий стан
І ледь закривавленi пальцi.
Та били тимпани – i вiн не почув
Чи зрiс корчмарем для скитальцiв?
А ким менi бути, як стрiнуть дощi:
Тарiллю, главою чи танцем?
І з ким ти порадишся, куди пiдеш?
Так добре, аж ворог жалiе.
Вiд краю до краю, вiд меж i до меж
Неспинний танок Соломii.
* * *
хорали осенi на вулицi Листопадового Чину
присмерк Європи присмак кави
резиденцiя мишачого короля
(предки львiвських мишей прописалися
тут ще за Польщi та Австрii)
якого нiяк не вполюють кам’янi леви
наша зустрiч випадкова веселкою край неба
моя самотнiсть кованими трояндами пiд нiгтями
тут спиняються годинники
i втомленi атланти й карiатиди
не в змозi втримати старовину
бiля суворого костелу бернардинцiв
твоя усмiшка на моiй долонi
подих осенi у свiжостi серпневiй
кiлька столiть – крихти що склюють голуби
тiльки ж чому як езотеристи
здалеку вчувають вiдьму
я вiдчуваю близьке розставання
* * *
Ты сегодня пришла с похмелья
В демонических жухлых венках.
Отдавало погостом и цвелью,
А не славой святых в веках.
В свежевыкопанную высь
Грудью падает вороньё.
Ох, Виктория, помолись,
Заслонив рукавом враньё.
Враньё, что рваньё:
Прорастает на пятнах солнца:
На ржавых ржаных коржах.
Подымают шеи жертвенные подсолнухи:
Агнец взалкал ножа.
Колебания – хуже предательств.
Детали – бельмо в сюжете.
Кровь помады, хвала Создателю,
Кровь подсолнуха на манжете.
