Маленькі жінки

4

У кожного своя ноша

– О Боже, як же важко знову звалювати на себе ношу – закидати за спину торби з зобов'язаннями та турботами і висуватися в дорогу, – зітхнула Мег на ранок після святкового балу у місіс Гардінер, бо тепер, коли різдвяні канікули скінчилися, настав час повертатися до своїх обов'язків – а після тижня відпочинку та розваг це було ох як не просто.

– Якби тільки Різдво та Новий рік ніколи не закінчувалися! Було б чудово, чи не так? – понуро відповіла Джо, позіхаючи і потягуючись.

– Звичайно, негоже веселитися в такий важкий час, але ж це так приємно – насолоджуватися смачною святковою вечерею, милуватися букетом на столі, відвідувати бали і повертатися додому не пішки, а на екіпажі, а ще читати і відпочивати, а не працювати, як кінь. Як же я заздрю дівчатам, які можуть собі дозволити жити безтурботним життя! Маю зізнатися – я люблю розкіш, – сказала Мег, намагаючись вирішити, яка з двох її старих суконь була менш зношеною.

– Що ж, в розкоші нам ще довго не жити, тож потрібно поменше нити, тягти свою ношу і не занепадати духом, адже так і робить наша весела Мармі. Звичайно, тітонька Марч їздить на мені, як той старий з казки про Сіндбада,[17] але думаю, якщо я припиню скаржитися, моя ноша стане настільки легкою, що я навіть не буду її помічати.

Ця ідея цілком захопила уяву Джо і підняла їй настрій, а ось Мег все ще сумувала, бо її ноша, яка складалася з чотирьох розбещених дітей Кінгів, здавалася їй важчою, ніж будь-коли. Вона навіть була не в настрої чепуритися перед дзеркалом і мудрувати щось із блакитною стрічкою для волосся.

– Яка різниця, як я буду виглядати, якщо мене все одно ніхто не бачить, крім цих маленьких бешкетників, і нікому немає ніякого діла до того, гарна я чи ні? – пробурмотіла вона і різко встала з-за столу. – Мабуть, так і буду все життя мучитися і працювати, лише зрідка балуючи себе виходами у люди, а потім не встигну отямитись, як стану зморшкуватою старою. От за що мені така кара – бути бідною і не мати можливості насолоджуватися життям, як інші дівчата!

За сніданком Мег сиділа і похмуро дивилася на свою тарілку, не піднімаючи голови. Втім, здавалося, що сьогодні всі встали не з тієї ноги. У Бет боліла голова і вона лежала на дивані, граючись з кішкою та її трьома кошенятами, щоб хоч трохи розвіятись. Емі нервувала, бо не довчила уроки, а ще вона десь загубила свої калоші. Джо насвистувала і збиралася до тітоньки Марч, здіймаючи при цьому, втім як і завжди, багато галасу. А місіс Марч намагалася зібратися з думками і дописати листа, який потрібно було обов'язково сьогодні відправити. Ганна теж жалілася, що не могла допізна заснути і тепер почувається як вижатий лимон.

– Ну що за сімейка невдах! – відчайдушно вигукнула Джо, перекинувши чорнильницю, порвавши обидва шнурки на черевиках і на додачу сівши на свій капелюх.

– І ти в ній головна невдаха! – огризнулася Емі зі сльозами на очах, вже вкотре видираючи сторінку з зошита, бо ніяк не могла правильно вирішити задачу з математики.

– Бет, якщо ти не віднесеш цих блохастих котів у підвал, я сама їх позбудуся, от чесне слово, викину всіх на вулицю! – сердито вигукнула Мег, намагаючись скинути зі спини кошеня, яке повисло на її сукні десь в районі лопаток, і Мег не могла його зняти.

Джо реготала, Мег щось невдоволено бурчала собі під носа, Бет благала пощадити її кошенят, а Емі ридала, бо не могла згадати, скільки буде дев'ять помножити на дванадцять. І тут уже не витримала місіс Марч.

– Дівчатка, дівчатка, вгамуєтеся і помовчіть хвилинку! Мені потрібно відправити цього листа з ранковою поштою, а ви відволікаєте мене своїм галасом, – вигукнула вона, вже втретє переписуючи одне і те саме речення.

Настало короткочасне затишшя, яке порушував лише скрип мостин під ногами Ганни, яка винесла і поставила на стіл два невеликих гарячих пироги, а потім знову пішла на кухню. Дівчата називали їх «муфточками», тому що справжніх муфт у них не було, а гарячі пироги чудово зігрівали їхні руки, коли вони йшли зранку на роботу у ці холодні та мрячні дні. В якому б поганому настрої не була Ганна, вона ніколи не забувала спекти пиріг для Мег і Джо, бо їх шлях на роботу був довгим, та й пообідати вдома бідолахи не могли, бо рідко коли поверталися додому раніше другої години.

– Кажуть, що коти лікують і забирають біль, тож пригорнися до своїх кошенят міцніше і приголуб їх, Бет. До побачення, Мармі. Нехай сьогодні вранці ми були справжніми фуріями, але коли ми повернемося додому, обіцяю, будемо янголятами, як зазвичай. Все, пішли, Мег! – і Джо відчинила вхідні двері, подумавши про себе, що їх «похід паломників» розпочався не дуже гладко.

Перш ніж повернути за ріг, сестри озирнулися – це вже стало традицією – як і завжди, у вікні вони побачили матір, яка посміхалася і махала їм рукою. Інакше і бути не могло, адже в якому б поганому настрої вони не виходили з дому, усміхнене обличчя неньки завжди зігрівало їх душі і наповнювало серце радістю.

– Було б правильніше, якби Мармі пригрозила нам кулаком замість того, щоб надсилати повітряні поцілунки, адже поводилися ми вранці не інакше як по-свинськи. Іноді ми буваємо просто нестерпною юрбою примхливих дівчисьок, – вигукнула Джо. Їй було соромно за свою поведінку і поведінку сестер, тож те, що їм з Мег доводилося зараз йти по сльоті, а їхні обличчя обдував холодний колючий вітер, здавалося справедливим покаранням за ранкове свавілля.

– Не використовуй такі жахливі слова, – сказала Мег, з головою занурившись у теплу хустку.

– Я люблю сильні слівця, бо вони якнайкраще передають саму суть, – відповіла Джо, вчасно встигнувши схопити свого капелюха, який з поривом вітру вже збирався полетіти у невідомому напрямку.

– Себе називай як хочеш, але я не свиня і не примхливе дівчисько, тож я не хочу, щоб мене так називали.

– Ти – розбещене дівчисько, Мег, і думаю, що причина твого сьогоднішнього кепського настрою полягає в тому, що ти скаженієш, бо не можеш жити у розкоші. Але почекай ще трошки, я зароблю купу грошей і буду возити тебе на екіпажах, годувати морозивом, засиплю прекрасними букетами і куплю тобі цілу купу модних туфель на високих підборах, щоб ти могла танцювати з рудоволосими юнаками.

– Ну ти і дурко, Джо, іноді як скажеш! – Мег розсміялася, і, як не дивно, ця нісенітниця підняла їй настрій.

– От радій, що я така, а то б йшли зараз удвох, як у воду опущені. І яка з цього була б користь? Я завжди намагаюся знаходити у всьому щось кумедне – так жити набагато веселіше. Так, досить хандрити. Вище носа, сестричко! – і Джо підбадьорливо поплескала сестру по плечу.

Настав час сестрам розходитись у різні боки. І поки вони йшли, кожна своєю дорогою, та гріли руки, тримаючи маленький пиріг, вони намагалися зберігати бадьорість духу, незважаючи на сувору зимову погоду, важку роботу і розбиті мрії про безтурботну юність.

Коли містер Марч втратив всі свої статки, намагаючись допомогти недолугому товаришу-невдасі, дві старші доньки благали дозволити їм піти працювати, щоб заробляти хоча б собі на кишенькові витрати. Батьки погодилися, вважаючи, що таким чином дівчата розвинуть у собі працелюбність і відчують незалежність. Мег і Джо з натхненням взялися до роботи, свято вірячи, що терпіння і праця все перемагають. Маргарет влаштувалася гувернанткою, і навіть та невелика платня, яку вона отримувала, в даних умовах здавалася їй справжнім багатством. Як вона сама зізналася, вона любила розкіш, і бідність, яка так раптово спіткала їх родину, була для неї справжнім шоком. Мег було важче, ніж сестрам, змиритися з новим положенням, тому що вона краще, ніж вони, пам'ятала часи, коли їх будинок був сповнений розкішних речей, а життя складалося з одних задоволень і розваг. Мег намагалася не падати духом і не заздрити своїм багатим подругам, але ж зрозуміло, що будь-яка молода дівчина хоче носити гарні сукні, весело проводити час з друзями і в цілому жити щасливим, безтурботним життям.

У родині Кінгів, куди Мег влаштувалася гувернанткою, вона щодня спостерігала за тим, про що так мріяла і чого позбулася, коли її родина збідніла. Старші доньки якраз почали активно відвідувати «бали дебютанток»,[18] тож Мег часто доводилося з болем у серці дивитися на їх витончені бальні сукні та прекрасні букети від потенційних залицяльників, а також слухати розмови про театри, концерти, катання на санях та інші веселі розваги. Вона бачила, як гроші витрачаються на речі, які вона і сама так хотіла мати, і які – як вона чудово розуміла – їй ніколи не будуть доступні. Бідолаха Мег рідко скаржилася, але часом її переповнювала печаль і почуття кричущої несправедливості, вона злилася на все і на всіх навколо, ще поки не розуміючи, що насправді вона казково багата, просто щастя це зовсім не у грошах.

Джо влаштувалася компаньйонкою і помічницею до тітоньки Марч – заможної кульгавої старої, яка хотіла, щоб хтось її розважав та виконував її розпорядження. Дітей у неї не було і вона навіть запропонувала удочерити одну з дівчат, коли її молодший брат, містер Марч, збанкрутував, і, до речі, дуже образилася, коли її пропозиція була категорично відхилена. Деякі друзі закликали Марчів бути більш далекоглядними і прийняти пропозицію старої, адже тоді у них будуть всі шанси потрапити до заповіту багатої вдови, але Марчі були непохитними і завжди говорили:

– Ми не відмовимося від наших доньок ні за які скарби світу. У багатстві чи в бідності, ми завжди будемо триматися разом, адже наше щастя в турботі один про одного.

Старенька образилася і навіть певний час не розмовляла з братом, поки одного разу випадково не зустріла Джо в гостях у подруги. Її безпосередність і прекрасне почуття гумору були немов ковток свіжого повітря в одноманітному манірному світі літньої пані, і вона запропонувала Джо стати її компаньйонкою. Звичайно, Джо була не в захваті від перспективи цілий день бути на побігеньках у навіженої старої, але вона погодилася, бо інших варіантів у неї не було. Як не дивно, Джо чудово знаходила спільну мову зі своєю запальною родичкою. Звичайно, траплялися між ними і сварки. Тоді Джо грюкала дверима і йшла додому, заявляючи, що її терпець увірвався і більше ноги її не буде у домі цієї нестерпної старої тиранки. Вони обидві мали вибуховий характер, але також швидко заспокоювались, і тоді тітонька Марч так наполегливо просила Джо повернутися до неї, що Джо не могла відмовитися, адже в глибині душі їй подобалася ця ексцентрична стара леді.

Хоча підозрюю, що не останню роль у поступливості Джо грала велика бібліотека, якою після смерті дядечка Марча ніхто не користувався, тож книги припадали пилом і були осередком цілого сімейства павуків. Джо пам'ятала цього доброго старого джентльмена, який дозволяв їй будувати залізні дороги і мости зі своїх величезних словників, а потім розповідав захоплюючі історії та показував химерні ілюстрації у своїх талмудах, які були написані латиною. А щоразу, коли вона зустрічала дядечка Марча на прогулянці, він купував їй листівки і пригощав коржиками. Бібліотека являла собою напівтемну кімнату, де з високих книжкових стелажів на вас зверхньо дивилися гіпсові погруддя відомих вчених, а посередині кімнати стояли зручні крісла і великий глобус. І, найголовніше, там була незліченна кількість книжок, і Джо могла читати їх усі. Коли тітонька Марч дрімала у своєму кріслі або до неї на чай заходили подруги, Джо стрімголов бігла в це тихе місце і, згорнувшись калачиком у м'якому кріслі, з головою поринала у світ поезії, романтики, історії та пригод. Але, як це часто буває, щастя тривало недовго, бо щойно вона доходила до найцікавішого місця у книзі, пронизливий старечий голос волав: «Джозе-фіна! Джозе-фіна!», і їй доводилося залишати цей райський куточок, щоб займатися такими безглуздими справами як змотування пряжі у клубок, купання тітинчого пуделя або читання вголос нудних філософських нарисів Белшема,[19] які тітонька Марч чомусь вважала вкрай цікавим чтивом. Джо дуже хотілося зробити що-небудь видатне, щоправда, вона поки сама не знала, що саме вона хоче зробити, але щиро вірила, що з часом в її голові обов'язково народиться якась надзвичайна ідея. А поки що найбільше її обтяжувало те, що вона не може собі дозволити читати, бігати і кататися верхи стільки, скільки їй хотілося б. Через свій запальний характер, гострий язик і бунтівний дух вона завжди потрапляла у різні «ситуації», іноді досить комічні, але іноді доводилося і згорати від сорому. І все ж Джо вважала, що спілкування з тітонькою Марч було для неї справжньою школою життя і одного разу вона оцінить цей досвід по заслугах. А думка про те, що вона заробляє гроші, щоб допомогти своїй родині, робила її щасливою, тож вона готова була заради доброї справи потерпіти цей дратівливий клич: «Джозе-фіна!»

Бет була дуже сором'язливою і боязкою, і після декількох невдалих спроб віддати її до школи, батьки, побачивши страждання дитини, вирішили навчати її вдома. З Бет займався батько. І навіть коли він пішов на фронт, а мати зайнялася благодійністю і майже весь свій час проводила у Товаристві допомоги фронтовикам, Бет сумлінно продовжувала вчитися самостійно. Бет була завзятою домосідкою, тому зголосилася допомагати Ганні по господарству. Вона дуже старалася, щоб сестри і мати після важкого робочого дня приходили в чистий і затишний дім. Бет було абсолютно не нудно сидіти цілими днями вдома, тому що, як вже було сказано, вона жила у своєму маленькому уявному світі та завжди вигадувала собі якесь цікаве заняття. Наприклад, щоранку вона будила і розважала шістьох своїх підопічних ляльок – бо, не слід забувати, що, як не крути, Бет була ще дитиною.

Ляльки ті були вже старими та пошарпаними, бо всі вони, перш ніж перейти до Бет, колись послужили старшим сестрам. Емі навідріз відмовилася гратися з ними, тому що ненавиділа старі та поламані речі, тож про ляльок піклувалася Бет. Їй було шкода цих маленьких бідолах і вона навіть організувала лікарню для немічних ляльок. Бет ставилася до них дуже дбайливо, ніколи не сварила їх, не втикала шпильки та голки в їх ватяні тіла і не кидала їх на підлогу, вважаючи, що ці нещасні створіння вже і так вдосталь настраждалися. Вона шила їм вбрання, влаштовувала з ними чаювання, і як могла оточувала турботою і ласкою. Одна з ляльок належала колись Джо, і, як нескладно здогадатися, на ній майже не залишилося живого місця, тому вона вирушила доживати залишок життя у мішок з ганчір'ям. Але Бет врятувала її з небуття, трохи підлатала і пошила їй сукню. Щоб прикрити неабияк облисілу голову, Бет змайструвала їй чепчик з носової хустинки. Рук та ніг у ляльки не було, вони були втрачені постраждалою за невідомих обставин, тож Бет пошила їй накидку, щоб приховати ці вади. Бет виділила бідоласі найкраще лялькове ліжечко, адже доля і так була до неї вкрай жорстока.

З боку вся ця лялькова метушня виглядала досить кумедно, але знаючи, скільки сил Бет вкладала у турботу про своїх ляльок, ніхто з неї не сміявся. Стара лялька Джо була її улюбленицею – Бет приносила їй квіти, читала казки вголос, виносила на прогулянку до саду, щоб та подихала свіжим повітрям, а ще співала їй колискові і завжди цілувала перед сном, ніжно примовляючи: «На добраніч, моя біднесенька».

Звичайно, і Бет іноді вередувала, як і будь-яка маленька дівчинка. Іноді вона плакала, бо не могла собі дозволити брати уроки музики і купити гарне фортепіано. Вона дуже сильно любила музику, старанно вчила нотну грамоту і терпляче практикувалася на старому розладнаному піаніно, потайки сподіваючись, що хтось (та хоча б тітонька Марч) зголоситься допомогти розкрити її талант. Однак бажаючих допомогти юному таланту не було, адже ніхто не бачив, як Бет на самоті тихенько лила сльози на пожовклі клавіші, які зрадницьки відмовлялися видавати потрібну ноту. Вона співала про свою роботу по дому тоненьким, як у жайворонка, голосочком, і завжди була рада акомпанувати Мармі та дівчатам, коли вони разом співали вечорами. День у день вона підбадьорливо говорила собі: «Будь старанною та терплячою, Бет, і тоді одного дня у тебе буде все – і нове фортепіано, і уроки музики».

Насправді, у світі багато таких от Бет, сором'язливих і тихих, які сидять у своїх куточках, і ніхто їх не помічає, поки не знадобиться їхня допомога. Вони живуть заради блага інших і ніколи не скаржаться, тому ніхто не бачить, на які жертви їм деколи доводиться йти. І ось одного разу вони замовкають назавжди, як замовкає цвіркун на печі, і лише тоді (на жаль, запізно) оточуючі розуміють, скільки добра та світла приносять ці маленькі янголи у їхні життя.

Якби хто-небудь запитав Емі, що найбільше в житті її обтяжує, вона б одразу відповіла: «Мій ніс». Коли вона була маленькою, Джо випадково штовхнула її на металеве відро з вугіллям, і на думку Емі, саме це понівечило її ніс. Він не був великим або червоним, просто трохи приплюснутим, і скільки б Емі його не щипала і не тягнула, аристократичної тонкості це йому не додало. Втім, ніхто не звертав на це уваги, крім неї самої. Більш того, у міру того, як дівчинка росла, витягувався і її ніс, набуваючи абсолютно нормальної форми. Але Емі все одно прискіпувалася до нього і, мріючи про витончений грецький профіль, постійно робила замальовки красивих рівних носів.

Сестри називали Емі «маленьким Рафаелем»[20] за її талант до малювання, а улюбленими темами її картин, окрім красивих носів, були квіти, феї та різні фантасмагоричні ілюстрації. Щоправда шкільні вчителі іноді скаржилися, що замість того, щоб робити завдання, вона малювала тварин на полях, а порожні сторінки атласу, призначені для копіювання географічних карт, також були заповнені малюнками. А ще з її підручників нерідко випадали карикатури на вчителів та інших учнів. Але загалом Емі намагалася бути старанною ученицею і завдяки своїй зразковій поведінці завжди була на гарному рахунку у вчителів, тож вони здебільшого закривали очі на її нестримну пристрасть до малювання. Однокласниці любили Емі, бо вона завжди була дуже ввічливою і тактовною. Всі захоплювалися її вишуканими манерами та грацією.

Проте малювання було не єдиним досягненням Емі. Також вона вміла грати на фортепіано дванадцять мелодій, в'язати гачком і читати французькою, неправильно вимовляючи лише третину слів. Бувало, вона жалібним тоном говорила: «Коли papа[21] був багатий, ми робили те і те», і це звучало так зворушливо, а химерні довгі слова, якими Емі іноді любила похизуватися, її подружки вважали «верхом елегантності».

Але, можливо, ця загальна любов і потурання примхам розбестили її, тому що її марнославство і егоїзм росли день у день. Єдине, що хоч трохи збивало з неї пиху, було те, що їй доводилося доношувати одяг кузини, чим Емі була страшенно незадоволена. І в даному випадку справа була навіть не в тому, що їй діставалися чиїсь обноски, а в тому, що у матері Флоренс (так звали кузину) було геть відсутнє почуття стилю. В цілому, це були якісні, цілком добротні речі, але тонкий художній смак Емі не міг змиритися з тим, що їй доведеться носити червоний чепчик замість синього і натягувати на себе сукні жахливих кольорів та безглуздих фасонів, які їй абсолютно не личали. Особливо Емі страждала цієї зими, адже їй доводилося ходити до школу у блідій пурпуровій сукні у жовтий горох, та ще й без жодної шлярки.

– Одне мене тішить, – якось зізналася вона Мег, – мама не вкорочує мої сукні,[22] навіть коли я погано поводжуся. Бачила б ти, що зробила мати Мері Паркс! Іноді, коли Мері що-небудь утне, її сукню вкорочують до колін! В такому вигляді вона навіть до школи соромиться приходити. Коли я думаю про таку дегерадацію[23], то мені здається, що мій приплюснутий ніс і огидне пурпурове плаття з жовтим горохом не така вже й велика біда.

Емі вважала Мег безумовним авторитетом і зразком для наслідування, а ось у Джо найтепліші та довірчі відносини склалися, як не дивно, з Бет, яка була її повною протилежністю. Бет теж тягнулася до Джо, і лише їй розповідала свої потаємні думки та переживання. До речі, саме Бет, звичайно ж абсолютно несвідомого, мала найбільший вплив на Джо. У Мег і Джо також були чудові стосунки, але вони домовилися, що кожна з них стане наставницею для однієї з молодших сестер. Можливо, це був свого роду материнський інстинкт, який зараз ці маленькі жінки перенаправили з ляльок на своїх сестер.

– Розкажіть мені що-небудь? У мене сьогодні був просто надзвичайно напружений день, – сказала Мег, коли вони ввечері сиділи разом за шиттям.

– Сьогодні тітонька Марч таке утнула – зараз розповім, – почала Джо, яка дуже любила розповідати усілякі байки. – Я, як завжди, читала їй цього зануду Белшема, звичайно, приглушено і монотонно, адже так вона швидше засинає, а я маю більше часу почитати якусь цікаву книгу з її бібліотеки. Але я, мабуть, перестаралася з монотонністю, бо і сама почала клювати носом ще до того, як приспала стареньку. І от я раптом так широко позіхнула, що вона запитала мене, чи не боюся я ненароком проковтнути книгу, яку читаю. Я теж вирішила бути дотепною і відповіла, що якщо це допоможе раз і назавжди позбутися цієї нудної книжки, то я готова спробувати. Але, вочевидь, стара не оцінила мого жарту, тому що далі на мене чекала довга нотація про мої гріхи, після чого вона веліла мені сісти і подумати над своєю поведінкою, поки вона трохи подрімає. Ну, я вже знаю, що її «трохи» зазвичай затягується на кілька годин міцного сну, тож ледь її капор почав погойдуватися, наче той жоржин, я витягла з кишені «Вексфільдского священика»[24]і почала читати, поглядаючи на старушенцію одним оком. І ось я дійшла до смішного моменту, де всі попадали у воду і, втративши пильність, голосно зареготала. Тітонька, звичайно, прокинулась, але будучи зазвичай після сну більш милосердною, звеліла трохи почитати їй вголос цього мого «Вексфільдского священика», щоб вона послухала, що ж це за чтиво таке, що я вважаю його кращим за її прекрасного і повчального Белшема. Я старалася з усіх сил, читала виразно – і знаєте, що? Їй сподобалося, уявляєте собі, вона сказала: