– Стiльки правил, що голова йде обертом! Як тут нiчого не забути? Ой, що там за весела музика лунае знизу?
Дiвчата спустилися до вiтальнi, але почувались трохи нiяково, адже вони рiдко виходили в люди, i навiть не дивлячись на те, що прийом був маленьким i неформальним, для них це була грандiозна подiя. Мiсiс Гардiнер, статна лiтня дама, ласкаво привiтала iх i залишила в компанii старшоi зi своiх шести доньок. Мег знала Саллi Гардiнер, тож вже дуже скоро розслабилась i поводилась невимушено, а ось Джо, якiй було нудно слухати дiвочi теревенi та плiтки, стояла, притулившись до стiни, i почувалася не у своiй тарiлцi. В iншiй частинi кiмнати група хлопчакiв весело говорила про катання на ковзанах. Їй дуже хотiлося пiти i приеднатися до них, оскiльки катання на ковзанах було одним з ii найулюбленiших занять. Вона прошепотiла про свое бажання Мег, але ii брови так загрозливо пiднялися, що Джо не наважилася навiть поворухнутися. Нiхто не заводив з нею бесiду, дiвчата, якi стояли поруч, поступово розiйшлися, i Джо залишилася одна. Ходити по залi та веселитися вона не могла, адже хтось мiг помiтити дiрку на ii спинi, тож iй залишалося лише стояти бiля стiни i з тугою спостерiгати за гостям. Настав час танцiв. Маргарет одразу запросили танцювати i вона запурхала по паркету з такою грацiею i легкiстю, що глянувши на ii задоволену посмiшку, нiхто в життi не здогадався б, як вона мучилась у тих тiсних бальних туфлях. Джо помiтила, що високий рудоволосий юнак прямуе до неi, i, злякавшись, що вiн збираеться запросити ii на танок, пiрнула за портьеру, за якою, як виявилось, була нiша. Джо вирiшила просидiти залишок вечора у цьому безпечному укриттi. Звiдси вона могла спокiйно спостерiгати за балом i не боятися осоромитися. Але, на жаль, першим цю схованку знайшов iнший сором'язливий гiсть, тому, коли Джо закрила за собою портьеру, вона опинилася вiч-на-вiч з «хлопчиськом Лоренсом».
– Боже мiй, вибачте, я не знала, що тут хтось е! – затинаючись, пробурмотiла Джо, готуючись зникнути так само швидко та несподiвано, як i з’явилась.
Але хлопчик засмiявся i, намагаючись не виказувати свого подиву, ввiчливо сказав:
– Не звертайте на мене уваги, залишайтеся, якщо бажаете.
– А я вас не потурбую?
– Анiтрохи. Я сховався тут, тому що нiкого тут не знаю i почуваюся трохи чужим на цьому святi. Розумiете?
– Ви навiть не уявляете, як добре я вас розумiю. Я тут з тiеi ж причини. Ми можемо посидiти тут разом, якщо ви, звичайно, не проти моеi компанii.
Хлопчик сiв i став уважно розглядати своi туфлi, поки Джо щосили згадувала манiрнi слiвця Емi, щоб здаватися зараз максимально ввiчливою та невимушеною:
– Думаю, ми вже зустрiчалися ранiше з нагоди повернення Вами нашоi кицьки, вельмишановний мiстере Лоренс. Ви живете у маетку недалеко вiд нас.
– Так, я живу по сусiдству з вами. Вiн пiдняв голову i щиро розсмiявся – театральна манiрнiсть Джо здалася йому досить кумедною, коли вiн згадав, як вони весело базiкали про крикет, коли вiн принiс тодi iхню кiшку.
Джо трохи розслабилась, теж розсмiялася i сказала:
– Дякую за прекрасний подарунок на Рiздво, ми так добре провели час з сестрами.
– Це все мiй дiдусь.
– Але iдею пiдкинули йому ви, чи не так?
– Як себе почувае ваша чарiвна кiшка, мiс Марч? – запитав хлопчик з серйозним виглядом, але блиск його темних очей видавав iронiчнiсть запитання i Джо зрозумiла, що вiн насилу стримуе смiх.
– Чарiвно, дякую, мiстере Лоренс. Але я не мiс Марч, я всього лише Джо, – вiдповiла дiвчина з такою ж показною серйознiстю.
– А я не мiстер Лоренс, а просто Лорi.
– Лорi Лоренс – яке цiкаве iм'я!
– Взагалi, мене звуть Теодор, але менi не подобаеться це iм'я, тому що iншi хлопцi скорочують його до «Дора», тож я змусив iх називати мене Лорi.
– Я теж ненавиджу свое iм'я – воно звучить так сентиментально, немов я якась тендiтна ледi, яка непритомнiе з найменшого приводу! Я теж хочу, щоб усi називали мене Джо замiсть Джозефiна. А як ви змусили хлопчикiв не називати вас Дорою?
– Я iх побив.
– Ну, бити тiтоньку Марч я точно не буду, тож, думаю, доведеться терпiти, – i Джо смиренно зiтхнула.
– Хiба ви не любите танцювати, мiс Джо? – запитав Лорi, з явним задоволенням вимовляючи ii iм'я.
– Я обожнюю танцювати, але коли багато мiсця i всi веселяться. Тут я обов'язково що-небудь зачеплю чи зламаю, наступлю комусь iз гостей на ногу або зроблю ще щось жахливе, тож я тримаюся подалi вiд неприемностей i дозволяю Мег насолодитися цим вечором. А ви танцюете?
– Інодi. Бачте, я багато рокiв прожив за кордоном i ще не до кiнця розiбрався, що тут до чого.
– За кордоном! Як цiкаво! – вигукнула Джо. – О, розкажiть менi про це! Я так люблю слухати про подорожi.
Лорi явно не очiкував такого iнтересу i навiть трохи розгубився, не знаючи, з чого почати свою розповiдь, але лавина питань вiд Джо незабаром змусила його зiбратися з думками, i вiн розповiв iй, як ходив до школи у Веве,[13 - Веве – гарне мiсто на заходi Швейцарii, розташоване на березi Женевського озера. Популярний туристичний курорт.] що там не потрiбно було носити головнi убори, на озерi стояла цiла флотилiя човнiв, а на канiкулах хлопцi збиралися i всi разом вирушали в захоплюючi пiшi походи по околицям зi своiми вчителями.
– От би опинитися там! – вигукнула Джо. – А в Парижi ви бували?
– Ми провели там минулу зиму.
– І французькою вмiете говорити?
– У Веве нам тiльки так i було дозволено говорити.
– Скажiть що-небудь! Читати французькою я вмiю, але як правильно вимовляти слова не знаю.
– Quel nom a cette jeune demoiselle en les pantoufles jolis? – добродушно сказав Лорi.
– Як добре у вас виходить! Так, якщо я не помиляюся, ви запитали: «Хто ця юна ледi у гарних бальних туфлях?». Чи не так?
– Oui, mademoiselle[14 - Так, мадемуазель.].
– Це моя сестра Маргарет, i ви чудово знали це! Правда, вона красива?
– Так, вона нагадуе менi нiмецьких дiвчат, така ж охайна та вихована, i танцюе, як справжня ледi.
Джо дуже зрадiла такому комплiменту на адресу своеi сестри з боку юнака, i вирiшила, що обов'язково слово в слово передасть його Мег.
Ось так вони сидiли в нiшi за фiранкою, пiдглядали за гостями, робили критичнi ремарки, жартували i базiкали, немов давнi знайомi. Незабаром Лорi вже тримався невимушено i впевнено, бо дещо хлопчача поведiнка Джо розвеселила та заспокоiла його. Настрiй Джо теж покращився, бо iй вже не потрiбно було щосекунди думати про свою сукню i нiхто докiрливо не здiймав брови, дивлячись на неi. Джо була в захватi вiд «хлопчиська Лоренса», тому вона кiлька разiв уважно огледiла його з голови до нiг, щоб добре запам'ятати i потiм описати сестрам, адже у них не було братiв, а кузени жили далеко i вони практично не спiлкувалися. Тож, воно i не дивно, що хлопчики були для сестер Марч iстотами абсолютно невiдомими та загадковими.
– Так, кучеряве чорне волосся, смаглява шкiра, великi чорнi очi, гарний нiс, прекраснi зуби, маленькi руки i ноги, вищий за мене, що дуже важливо для хлопчика, i в цiлому простий i веселий хлопчина. Цiкаво, скiльки йому рокiв? – розмiрковувала Джо.
Це питання так i крутилося у неi на язицi, але вона вчасно стрималася i вирiшила все ж спробувати з'ясувати це обхiдним шляхом.
– Ви, мабуть, готуетеся до вступу в коледж? Я бачила, як ви зубрите своi пiдручники. Ой, тобто, я хотiла сказати «старанно вчитеся». І Джо почервонiла, бо не стрималась i використала жаргонне слiвце «зубрити».
Лорi посмiхнувся – але шоку чи образи на його обличчi вiд свого вульгарного слiвця Джо не помiтила – i, знизавши плечима, вiдповiв:
– У найближчий рiк або два точно нi. У коледж я пiду не ранiше, як менi виповниться сiмнадцять.
– А вам що, зараз п'ятнадцять? – запитала Джо, дивлячись на високого хлопця, якому вона дала б не менше сiмнадцяти рокiв.
– Буде шiстнадцять наступного мiсяця.
– Ах, як би я хотiла пiти вчитися до коледжу! Але от у вас я щось не бачу особливого ентузiазму.
– Так, ви маете рацiю, менi огидна сама думка про коледж! Там однi зубрилки i розбишаки. І взагалi менi не дуже подобаеться спосiб життя чоловiкiв у нашiй краiнi.
– А чого ж вам хочеться?
