Маленькі жінки
– Щось я не розумію, в чому там справа. Почни читати з самого початку, дитя.
– Я почала читати їй книгу з початку, і як могла намагалася зацікавити її життям сімейства Примроуз. Я навіть вирішила її трохи подражнити і, зупинившись на цікавому моменті, сказала: «Ви мабуть, втомилися, тітонько. Може, мені припинити читати? А вона тут же взялася за в'язання, про яке вже і забула, подивилася на мене і, спустивши окуляри на кінчик носа і хитро примружившись, коротко сказала: «Нумо дочитуй розділ до кінця, юна міс».
– Невже вона визнала, що їй сподобалася твоя книга? – запитала Мег.
– Ти що, не знаєш тітоньку Марч! Звичайно, що ні! Але вона сказала відкласти старого Белшема на полицю, а це вже чогось варте. А коли я вже збиралася йти додому, то повернулася до кімнати за рукавичками, і що, ви думаєте, я там побачила – вона так захопилася читанням «Вексфільдского священика», що навіть не чула, як я гигикнула, коли на радощах танцювала джигу в коридорі. Ах, подумати лише, її життя могло бути зовсім іншим, варто було їй лише захотіти! Правду кажучи, я їй ані краплі не заздрю. Так, вона багата, але в її житті проблем анітрохи не менше, ніж у бідних, – задумливо додала Джо.
– До речі, ти нагадала мені, що і мені є що вам розповісти, – сказала Мег. – Моя історія, звичайно, не така кумедна, як у Джо, але я багато думала про це по дорозі додому. Сьогодні в будинку Кінгів був якийсь переполох, і одна з моїх підопічних дівчат розповіла мені, що її старший брат сильно провинився, і батько вигнав його з дому. Я чула, як місіс Кінг плакала, містер Кінг дуже голосно і сердито розмовляв, а Грейс та Еллен ховали обличчя, коли проходили повз мене, мабуть, щоб я не побачила їх заплакані очі. Я, звичайно, не ставила зайвих питань, але мені було їх дуже шкода, і в той момент я була рада, що у мене немає таких старших братів, які могли б ось так безвідповідально поводитися і ганьбити свою сім'ю.
– А мені от здається, що самій зганьбитися у школі – набагато гірше, ніж все, що можуть утнути безвідповідальні брати, – сказала Емі, багатозначно киваючи головою, немов вона мала набагато більший життєвий досвід, ніж Мег. – Ось вам по справжньому жахлива історія: Сьюзі Перкінс прийшла сьогодні до школи з гарною каблучкою з сердоліком. Я дивилася на неї і мені так хотілося бути на її місці. І от сидимо ми на уроці, а Сьюзі малює карикатуру містера Девіса з жахливим таким великим носом і горбом, і він наче говорить: «Юні леді, я не зводжу з вас очей!». Ми гигикнули, і тут раптом його погляд зупинився на нас. Він звелів Сьюзі показати свій зошит. Від переляку її всю парирувало,[25] але вона все ж так-сяк встала з-за парти, підійшла до нього і показала свій малюнок. І що, ви думаєте, він зробив? Він взяв її за вухо – за вухо! Ви уявляєте собі, який це жах! Він поставив її перед усім класом і сказати стояти так півгодини, тримаючи малюнок перед собою, щоб всі могли бачити.
– Всі дівчата, мабуть, сміялися над карикатурою? – запитала Джо в передчутті кульмінаційного моменту історії.
– Сміялися? Ніхто і звуку не видав! Сиділи тихо, як миші, а Сьюзі стояла і плакала. Ось тоді мені швидко перехотілося бути на її місці, тому що я розуміла, що після такої ганьби мене не втішить навіть мільйон каблучок з сердоліком. Я б ніколи не оговталася після такого приниження.
– А я сьогодні вранці побачила дещо, що мені дуже сподобалося, і збиралася розповісти вам про це за вечерею, але забула, – сказала Бет, наводячи порядок у кошику для шиття Джо, бо нитки в ньому всі позаплутувались, а голки хаотично валялися по всій торбинці. – Так ось, Ганна послала мене до рибної крамниці за устрицями, і там був старий містер Лоренс. Але він мене не бачив, тому що я причаїлася за бочкою, поки господар крамниці, містер Каттер, його обслуговував. Раптом зайшла якась нещасна жінка з відром і шваброю, і запитала містера Каттера, чи можна їй помити підлогу в його крамниці в обмін на рибину, тому що їй нема чим годувати дітей. Містер Каттер сердито глянув на неї і звелів забиратися геть. І ось вона вже збиралася йти, коли містер Лоренс підчепив велику рибину вигнутою ручкою своєї тростини і простягнув жінці. Вона була така рада і здивована, що взяла її голими руками і почала нестримно дякувати йому. Містер Лоренс велів їй «швидше йти і приготувати обід своїм дітям», і вона побігла геть. Обличчя її так і сяяло від щастя! Це так благородно з його боку, чи не так? О, це було так кумедно, коли жінка стояла, притискаючи до грудей велику слизьку рибину, і тараторила слова вдячності та всілякі благословення.
Всі посміялися над розповіддю Бет, і тепер прийшла черга Мармі розповідати історію. Трохи подумавши, вона сказала:
– Сьогодні я сиділа, кроїла куртки з синьої фланелі, думала про вашого батька і про те, що буде, якщо, не дай Боже, з ним що-небудь трапиться. Ми ж залишимося зовсім одні, безпорадні та нещасні. Я знаю, що такі думки потрібно відразу відганяти, але я не могла нічого з собою вдіяти. Я сиділа там і мучилась зі своїми думками, поки не прийшов якийсь старий із замовленням на одяг. Він сів на стілець і я вирішила поговорити з ним, бо він виглядав таким нещасним, втомленим і стривоженим. У руках він тримав згорнутий аркуш паперу.
– У вас сини на фронті? – запитала я, побачивши, що записка в його руках явно призначалася не мені.
– Так, мем. У мене було четверо синів, але двоє вбиті, третій потрапив у полон, а до четвертого я зараз поїду, він отримав серйозне поранення і лежить у Вашингтонському госпіталі, – тихо відповів він.
– Ви дуже багато зробили для своєї країни, сер, – сказала я більше з почуттям поваги, ніж жалю.
– Не більше, ніж того вимагав мій громадянський обов’язок, мем. Я б і сам пішов воювати, якби від мене була там хоч якась користь. Але я вже старий, і був би там тягарем, тому я відправив своїх хлопчиків. Так було потрібно, тому я ні про що не шкодую.
– У його голосі не було печалі, він був таким щирим, і здавалося, що він був радий віддати все, що у нього було. Мені навіть стало соромно за себе, адже в мене на війну пішла лише одна рідна людина, і то я думала, що це занадто, а він відпустив чотирьох синів і не шкодує про це. Зі мною залишилися всі мої діти, а він втратив двох синів, третього, можливо, ніколи більше не побачить, а четвертий лежить при смерті у лікарні десь далеко і, можливо, чіпляється за життя тільки щоб побачити батька в останній раз і попрощатися! В той момент я відчула себе такою багатою і щасливою, що зібрала йому гарну посилку з речей першої необхідності, дала трохи грошей і подякувала за урок, який він мені щойно дав.
Десь з хвилину ніхто не наважувався говорити, але потім Джо все ж порушила тишу:
– Розкажи ще одну історію, мамо, теж, з мораллю, як була ця. Я люблю потім обмірковувати та аналізувати твої історії, тому що вони такі життєві та повчальні.
Місіс Марч посміхнулася і тут же почала свою розповідь, адже вона чудово знала, які історії до душі її дітям.
– Жили-були чотири дівчинки, у яких було все – їжа та одяг, розваги та радості, вірні друзі та люблячі батьки, але все одно вони були чимось незадоволені, – у цей момент сестри багатозначно глянули одна на одну і взялися завзято шити. – Ці дівчата дуже хотіли бути хорошими і дали багато урочистих обіцянок, але вони не дуже добре їх виконували, адже постійно знаходили відмовки на кшталт «Ох, якби у нас було це» або «Ох, якби ми тільки могли робити те», абсолютно забуваючи, скільки у них вже було і скільки прекрасних речей вони насправді могли робити. І тоді вони вирушили до старої чарівниці та запитали, чи існує заклинання, яке може зробити їх щасливими, на що вона відповіла: «Коли ви відчуваєте невдоволення, просто подумайте про те, що у вас вже є і будьте вдячні за це».
Тут Джо підняла очі, ніби збиралася щось сказати, але швидко передумала, розуміючи, що це ще не кінець історії.
– Вони були розумними дівчатами, тому вирішили прислухатися до поради мудрої старої. Дуже скоро вони були здивовані, побачивши, наскільки щедро їх обдарувала доля. Одна з дівчат виявила, що гроші не завжди можуть вберегти від сорому та смутку. Друга зрозуміла, що, незважаючи на бідність, вона була молодою, здоровою та життєрадісною, і почувалася набагато щасливішою, ніж одна її знайома дратівлива і немічна стара, яка хоч і була багатою, проте не вміла насолоджуватися даними їй благами. Третя дівчинка дізналася, що, як би тяжко не було допомагати готувати обід, набагато важче просити його в якості милостині. А щодо четвертої, то вона переконалася, що ніякі каблучки з сердоліками не компенсують відсутність хороших манер. Усвідомивши ці речі, дівчата зовсім по-новому поглянули на своє життя. Вони більше не витрачали час, сумуючи про недоступні їм речі, а стали цінувати та берегти те, що у них було. Відтепер вони були задоволені своїм життям і ні на мить не пошкодували про те, що пішли за порадою до старої чарівниці.
– Ну і хитра ж ти лисиця, Мармі, взяла наші власні історії та спорудила цілу притчу! Прямо проповідь вийшла! – вигукнула Мег.
– А мені подобаються такі притчі. Батько теж нам такі розповідав, – задумливо сказала Бет, продовжуючи розбирати бардак у швейному приладді Джо і акуратно вставляючи голки у голківницю.
– Я і раніше особливо не скаржилася на життя, але тепер буду ще більше стежити за собою, тому що випадок із Сьюзен мене багато чому навчив, – сказала Емі.
– Думаю, всі ми потребували такої повчальної притчі. Це був корисний урок, Мармі, і ми його не забудемо. А якщо все ж забудемо, ти скажеш нам, як говорила тітонька Хлоя у «Хатині дядька Тома»: «Подумайте про те, що робить вас щасливими, діточки!»[26] – додала Джо, намагаючись надати своєму голосу південний колорит.
Джо була зворушена притчею Мармі не менше за інших, але в цьому була вся Джо – вона не могла втриматися, щоб не розрядити серйозну обстановку якимось дотепом.
5
Добросусідство
– Що, на Бога, ти знову задумала, Джо? – запитала Мег, побачивши, як сестра направляється до вхідних дверей у гумових чоботах, старому пальто з капюшон, з лопатою в одній руці та мітлою в іншій.
– Та ось вирішила трохи розім'ятися, – відповіла Джо з бешкетним вогником в очах.
– Ти і так сьогодні вже два рази гуляла. Тобі що, мало? На вулиці заметіль і холоднеча, сиди краще вдома в теплі та грійся біля каміна, як я, – тремтячи від холоду, сказала Мег.
– Не можу я сидіти без діла! Я ж не кішка, щоб спати біля каміна цілими днями. Мені потрібно рухатися! Мені потрібні пригоди і я маю намір їх знайти. А заодно і сніг у дворі почищу.
Мег присунулася ще ближче до каміна, витягла ноги практично до самого вогню і продовжила читати «Айвенго»[27], поки Джо тим часом почала енергійно махати мітлою і розчищати доріжки в саду. Сніг був пухким і піддатливим, тож незабаром вона почистила всі доріжки, щоб Бет могла спокійно прогулюватися там зі своїми бідолахами-ляльками, коли припиниться сніг. За садом починалася земля Лоренсів. Це було передмістя, тому тут не було міської метушні, всюди були гаї, галявини, сади та тихі вулички. Два будинки розділяв невисокий живопліт. По один бік стояв старий цегляний будинок, який вже кричуще вимагав ремонту. Зараз, взимку, це було особливо помітно, тому що тріщини на стінах не ховалися під буйною зеленню виноградних лозин, та й клумби у дворі були порожні, тож будинок виглядав вкрай похмуро. По інший бік живоплоту стояв прекрасний маєток, який одним своїм виглядом говорив, що його господарі живуть у розкоші та комфорті. Враження тільки закріплював величезний каретний сарай у дворі та доглянутий сад з прилеглою до нього оранжереєю. Вікна прикрашали дорогі портьєри, за якими вгадувалися силуети вишуканих предметів інтер'єру. Але незважаючи на всю цю розкіш, будинок виглядав якимось порожнім, тому що по галявині не бігали діти, у вікно не визирало усміхнене материнське обличчя, та й ті рідкісні гості, які сюди приходили, були скоріше винятком, аніж правилом. Єдиними мешканцями цього будинку були старий джентльмен і його шістнадцятирічний онук.
У бурхливій уяві Джо цей гарний будинок був чимось на зразок зачарованого замку, за дверима якого були приховані скарби і розваги, якими просто нехтували. Їй давно хотілося заглянути всередину і на власні очі побачити все, а ще познайомитися з «хлопчиськом Лоренсом», який, як здавалося Джо, і сам хотів завести друзів, але, мабуть, соромився або просто не знав, як зробити перший крок. Після новорічного балу Джо була налаштована вкрай рішуче і навіть вигадала безліч сценаріїв, як зав'язати з ним дружбу, проте останнім часом Лорі не було видно, і Джо вирішила, що він міг знову поїхати вчитися кудись за кордон. Але ось вона помітила знайоме смагляве обличчя у вікні верхнього поверху, яке задумливо спостерігало, як Бет та Емі грали в сніжки у саду.
– Цей хлопчик явно страждає від нестачі спілкування та розваг, – сказала вона собі. – Його дідусь просто не розуміє, що для нього добре, інакше він не тримав би його під замком у повній самотності. Йому потрібні друзі, з якими можна повеселитися і пограти, хто-небудь молодий і жвавий. Може, піти туди і поговорити про це особисто зі стариганом Лоренсом?
Ця ідея потішила Джо, яка любила сміливі вчинки і завжди шокувала Мег своїми дивними витівками. План походу до «палацу Лоренсів» не давав Джо спокою, і в один прекрасний день Джо вирішила діяти, а там вже, як то кажуть, хай буде, що буде. Вона помітила, що містер Лоренс кудись поїхав, і тієї ж миті вислизнула з дому, прокралася через сад до живоплоту, де на кілька хвилин причаїлася, щоб розвідати обстановку. Все тихо – фіранки на нижніх поверхах запнуті, слуг не видно, а все в тому ж вікні верхнього поверху стирчить курчава чорна голова.
– Ось він, бідолаха, вмирає там від нудьги у такий похмурий день. Так не годиться! Мабуть, жбурну сніжок у його вікно, щоб він мене помітив, і хоч трохи розважу його дружньою бесідою.
І ось уже наступної миті в повітря злетіла невелика біла куля, і у вікні з'явилося обличчя, яке вже за мить засяяло, коли Лорі помітив джерело метушні. Джо засміялася, змахнула мітлою і крикнула:
– Як ваші справи? Як здоров'я? Щось вас не видно останнім часом, чи не захворіли ви раптом?
Лорі відкрив вікно і хрипким голосом відповів:
– Мені вже краще, дякую. Я сильно застудився і цілісінький тиждень провалявся у ліжку.
– Як шкода. Нудне, мабуть, заняття сидіти постійно вдома і нікуди не виходити.
– Ви навіть не уявляєте, наскільки. Тут нудно, як на цвинтарі.
– Мене в таких ситуаціях рятує читання якої-небудь цікавої книги.
– Мені не дозволяють зараз багато читати, кажуть, що очі мають відпочити, адже мені скоро знову сідати за підручники.
– Хтось може читати вам вголос.
– Дідусь іноді мені читає, але мої книги йому не цікаві, а весь час просити Брука мені незручно.
– Тоді хтось міг би прийти до вас у гості та почитати.
– Мені особливо і запрошувати нікого. Хлопчаки, яких я знаю, такі розбишаки, що у мене голова починає боліти від їх галасу.
– Ну, можливо, у вас є знайома мила дівчина, яка могла прийти до вас? Дівчата тихі, виховані та люблять про когось піклуватися.
– На жаль, я нікого такого не знаю.
– Ну, як це не знаєте? Ви знаєте мене, – почала Джо, а потім розсміялася і замовкла, замислившись, чи не занадто нав'язливо прозвучали її слова.
– А й справді! Ви прийдете навідати мене? Будь ласка! – вигукнув Лорі.
– Я звичайно не така вже й тиха, та і манери мої залишають бажати кращого, але я з задоволенням прийду навідати вас, якщо мама відпустить. Ось прямо зараз піду і спитаю в неї дозволу. А тепер закривайте скоріше вікно, щоб знову не застудитися, і чекайте на гостей.
З цими словами Джо закинула мітлу на плече і покрокувала до будинку, розмірковуючи над тим, чи розділять домашні її ентузіазм. Лорі, не гаючи часу, на радощах побіг готуватися до приходу Джо. Не дарма місіс Марч назвала його юним джентльменом, адже щоб гідно зустріти шановну гостю, хлопчик насамперед ретельно причесався, пристебнув чистий комірець і як міг прибрався у кімнаті, де, незважаючи на зусилля прислуги, панував аж ніяк не ідеальний порядок.
Незабаром почувся гучний дзвінок у двері, а потім тонкий голос рішуче попросив «аудієнції містера Лорі». Вже через кілька секунд на порозі кімнати з'явився вельми здивований слуга та сповістив про візит юної леді.
– Добре, хай піднімається, це міс Джо, – сказав Лорі і став ближче до дверей, щоб зустріти її.
Через кілька секунд він побачив Джо з червоними від морозу щоками, яка піднімалася сходами у супроводі слуги. На її обличчі не було й натяку на збентеження від першого візиту до незнайомого місця, і, побачивши Лорі, вона бадьоро привітала його. В одній руці дівчинка несла тарілку, накриту серветкою, а в іншій – кошик, де сиділи троє кошеня Бет.
– А ось і я! І не з порожніми руками, – весело сказала вона. – Мама передає вам вітання. Вона була рада, що ми можемо вам чимось допомогти. Мег попросила, щоб я пригостила вас її бланманже,[28] воно у неї виходить дуже смачне. А Бет сказала взяти з собою її кошенят, тому що вони милі і завжди піднімають їй настрій. Можливо, ця затія здасться вам смішною, але я не могла їй відмовити, адже вона так хотіла теж чимось допомогти.
Так вийшло, що ідея Бет виявилася просто геніальною, тому що граючи з милими кошенятами, Лорі абсолютно забув про свою сором'язливість і поводився легко та невимушено.
– Ну це просто витвір мистецтва, шкода навіть їсти таку красу, – сказав він, радісно посміхаючись, коли Джо прибрала серветку і показала желе, яке Емі красиво прикрасила зеленню і червоними квітами своєї улюбленої герані.
– Ну що ви! Просто сестри щиро хотіли якось вас підтримати. Нехай вам подадуть бланманже до чаю, вам буде легко його їсти, адже воно м'яке і легко прослизне вниз, не пошкодивши ваше хворе горло. Яка затишна у вас кімната!
– Могла бути і більш затишною, якби покоївки тут як слід прибиралися, але вони такі ліниві. Навіть не знаю, як з ними боротися, – зніяковіло відповів Лорі.
– Не турбуйтесь, зараз все виправимо, тут роботи на дві хвилинки. Зараз підмету попіл біля каміна і розставлю все як слід на камінній полиці. Так, книги поставимо тут, а пляшечки з ліками от там. А канапу вашу повернемо ось так, нехай на неї падає світло. Подушки трохи зіб'ємо. Все, готово.
Кімната дійсно змінилася. І поки Джо розставляла речі на свої місця і наводила порядок, вона весь час жартувала і щось розповідала. Лорі дивився на неї в шанобливому мовчанні, а коли вона покликала його оцінити нове місцеположення канапи, він сів і, зітхнувши від задоволення, сказав:
– Ви такі ласкаві! Так, все саме так, як мені й хотілося. А тепер, будь ласка, сідайте зручніше у те велике крісло і дозвольте тепер мені вас розважати. Адже, як не крути, ви моя гостя.
– Так, ми ж домовлялися, що я прийду, щоб розважати вас. Хочете, я почитаю вам вголос? – і Джо оцінюючим поглядом обвела кілька книг на найближчій полиці.
– Дякую, але справа в тому, що я їх всі вже прочитав, і, якщо ви не заперечуєте, давайте краще просто поговоримо, – відповів Лорі.
– Звичайно, не заперечую, я можу базікати хоч цілий день. Бет говорить, що я ще те базікало і ніколи не знаю, коли треба зупинитися.
– Бет це дівчинка з рум'яними щоками, яка майже завжди сидить вдома і лише зрідка виходить погуляти до саду з кошиком? – з цікавістю запитав Лорі.
– Так, це наша Бет. Вона моя улюблениця, янгол, а не дитина.
– Наскільки я пам'ятаю, вродлива – це Мег, і, якщо не помиляюся, курчава – це Емі?
– Так. А як ви дізналися?
Лорі почервонів від збентеження, але відверто відповів:
– Річ у тім, що я часто чую, як ви кличете одна одну, і коли я сиджу тут на самоті, я іноді виглядаю у вікно і бачу ваш будинок. Ви завжди так весело проводите час. Прошу вибачення, якщо це прозвучить неввічливо з мого боку, але іноді ви забуваєте закрити штори у вітальні, там, де на підвіконні ростуть квіти, і коли ввечері ви запалюєте лампи, вас видно, як на долоні. Це немов дивишся на картину – в каміні палає вогонь, а ви всі сидите за столом разом з матір'ю. Вона сідає навпроти вікна і я дуже добре бачу її обличчя, воно виглядає таким добрим і милим, а навколо нього немов рама з живих квітів. Це так зворушливо, що я часом не можу відірвати погляд. Розумієте, адже у мене немає матері. Лорі осікся і почав терміново перевертати дрова в каміні, щоб приховати легке тремтіння губ, яке він не міг контролювати. Але як Лорі не старався приховати свої очі в цей момент, Джо помітила його сумний погляд. Їй від усього серця було шкода цього бідолашного самотнього юнака. Джо з дитинства була прямодушною і такою вона залишилася і в свої п'ятнадцять, а ще вона була наївною і відкритою, наче дитина, і в голові її не було жодної поганої думки. Але також Джо була напрочуд здогадливою, і зараз чітко бачила, що Лорі дуже страждає від самотності. У цей момент вона зрозуміла, наскільки вона багата, адже у неї є хай скромний, але затишний будинок, вона оточена любов'ю близьких, і їй завжди є з ким поговорити. Тож зараз їй найбільше хотілося поділитися цим багатством з ним. Її обличчя зараз випромінювало доброту та турботу, а зазвичай різкий і гучний голос набув надзвичайної м'якості. Вона сказала:
– Ми більше ніколи не будемо закривати штору на вікні з квітами, і я дозволяю вам дивитися скільки забажаєте. А ще краще, не дивіться крадькома, а приходьте до нас у гості. Наша мама така хороша, вона так любить допомагати людям! Я попрошу Бет зіграти для вас на фортепіано та заспівати, а Емі із задоволенням потанцює для вас, а ми з Мег розсмішили б вас над нашими кумедними сценками, і ми весело провели б час разом. Як ви думаєте, ваш дідусь дозволить вам прийти до нас?
– Думаю, що він дозволив би, якби ваша мати попросила його. Взагалі, він дуже добрий, тільки на вигляд такий суворий. Він дозволяє мені робити те, що я хочу, ну, в значній мірі, просто він непокоїться, щоб я не докучав чужим людям, – пояснив Лорі і його обличчя торкнулася легка усмішка.
– Ми не чужі, ми сусіди, і навіть не думайте, що будете нам докучати. Ми дуже хочемо познайомитись з вас ближче. Я вже довго думала, як би завести з вами знайомство. Наша сім'я живе тут не дуже давно, але ми вже знайомі з усіма сусідами, крім вас.
– Річ у тім, що дідусь постійно сидить за своїми книгами, і те, що відбувається за стінами будинку його не особливо цікавить. Містер Брук, мій учитель, не живе тут, а приїжджає лише провести заняття. Ось і виходить, що мені просто нема з ким піти погуляти, тому я сиджу вдома.
– Погано. Вам потрібно перебороти себе і почати ходити у гості, адже наскільки мені відомо, вас запрошують. Тоді у вас буде багато друзів і вам завжди буде, куди піти. І до речі, спілкування чудово допомагає подолати сором'язливість.
Лорі знову зніяковів і почервонів, але абсолютно не образився на прямолінійність Джо, адже він розумів, що вона сказала це виключно з добрих намірів. Та й як тут ображатися, адже вона сказала чисту правду.
– Вам подобається ходити до школи? – запитав хлопчик, вирішивши змінити тему розмови після невеликої паузи, під час якої він зніяковіло витріщався на вогонь в каміні і думав над словами Джо, поки сама Джо з інтересом розглядала кімнату.
– Я не ходжу до школи. Я пішла працювати, щоб хоч трохи допомогти своїй родині – я доглядаю за своєю старою тітонькою. Вона, звичайно, рідкісна буркотуха, але мені вона все одно подобається, – відповіла Джо.
Лорі вже відкрив рота, щоб запитати ще щось, але швидко передумав, бо згадав, що занадто цікавитися чужими справами неввічливо, то він зніяковіло закрив рота і промовчав. Джо оцінила його вихованість, але вона була не проти розповісти кілька кумедних історій про тітоньку Марч, тому вона жваво описала йому навіжену стару леді, її товстого пуделя, папугу, що говорить іспанською, і, звичайно ж, розповіла про чудову бібліотеку, де вона зачитується цікавими книгами. Лорі був у захваті від її історій. А коли Джо розповіла про одного старого джентльмена, який прийшов якось у гості до тітки і так захопився своїми пишними промовами, що не помітив, як папуга зірвав з його голови перуку, Лорі так голосно розреготався, що до кімнати навіть зазирнула покоївка, щоб перевірити, що там відбувається.
– Ой, зараз лусну від сміху! Це просто чудово! Розкажіть ще щось, – сказав він, відриваючи від диванної подушки своє червоне від нестримних веселощів обличчя.
Натхненна своїм ораторським успіхом, Джо почала розповідати Лорі про їх домашні вистави, про те, як вони непокояться за батька і з нетерпінням чекають на його повернення, і про інші важливі події того маленького світу, в якому вони з сестрам жили. Потім вони перейшли до розмови про книжки. Джо була рада, що Лорі виявився таким самим книголюбом, як і вона, і прочитав навіть більше книжок, ніж вона сама.
– Якщо ви так любите книги, давайте я покажу вам нашу бібліотеку. Дідуся немає вдома, тож не бійтеся, – сказала Лорі, встаючи.