– Ти звiдки? – запитав Черниш Козакова.
– З Донбасу.
– Батько, мати пишуть?
– Я з дитбудинку. Шахтарчук.
– Сирота?
– О! Який я сирота? Сироти – це дiти. А менi вже… скiльки ж це менi… З двадцятого… Да… З тисяча дев'ятсот двадцятого на свiтi цей потомок шахтарський.
Дощ згасав так само швидко, як i пустився. Чим далi рiдше ляскали останнi краплини по розп'яттю. Дощ змив з нього пилюку, i кров з пробитих цвяхами нiг спасителя соталася тонкими струменями, наче зовсiм свiжа.
Вийшли з-пiд накриття, i Козаков став крутити цигарку.
– А боги в них такi, як i в нас, – зауважив вiн, спiдлоба поглядаючи на бiлий хрест iз розп'яттям. – За що ж його розп'яли?
– То цiла iсторiя, – стримано сказав Черниш, одначе розповiдати не став.
– Отже… вперед на захiд?
– Марш!
І вони рушили. Липка глина набиралась на чоботи, i стало важко йти.
– Важка земля, – зауважив Козаков, хмурнiючи. – Там було легше.
Озирнулися ще раз. Очi Черниша засвiтились i поглибшали.
– Мати Вiтчизно! – мимоволi вирвалось у нього по-юнацькому дзвiнко й урочисто. І навiть для Козакова, який не терпiв нiякоi урочистоi пишностi, цi слова зараз прозвучали щиро й природно.
– Жди нас, – сказав сержант. – Або повернемось з перемогою, або ж… не повернемось зовсiм!
Вони почали спускатися з кряжа, i рiдна сторона швидко зникала за горбом.
Обабiч шляху лежали незнайомi поля, перекраянi вузькими довгими нивками.
– Аж дивно бачити такi клаптики, – сказав Козаков. – Невже i в нас колись було так?
Черниш мовчки дивився на злиденнi смужки, що сумно п'ялися по пiдгiр'ю.
– Все ж я не такою уявляв собi Європу, – признався Козаков. – Думав, що тут суцiльнi мiста i села, де з людьми не розминешся, – так скрiзь перенаселено. Все iм територiй не вистачае… А в них, здаеться, села рiдшi, нiж у нас в Донбасi.
Хлiба, змитi дощем, яскраво зеленiли. Понад самим кюветом виструнчились гiнкi стебла, однаковi, незлiченнi, як солдати. Знову розгодинилось, показалося сонце. До самого села не трапилося жодноi живоi душi, тiльки де-не-де кам'янi хрести бiлiли над шляхом i написанi вугiллям дороговкази на них всi були зверненi на захiд.
У селi хати, з повибиваними вiкнами i дверима навстiж, наче ждали когось. Але нiхто не входив до них, тiльки шмигали сюди й туди здичавiлi без господарiв коти. По центральнiй вулицi села численнi написи, вкриваючи стiни згори й донизу, нiмо свiдчили, що тут недавно пройшла велика життерадiсна армiя. На стiнах ще залишився ii веселий вiдгомiн: «Васька i Колька, доганяй!», «Балабуха з биком у Бухарестi!»[2 - До Бухареста ще сотнi кiлометрiв ворожоi територii.], «Владимиров, жми!» i т. п. А над усiм цим:
Л-> Л – > — i велика стрiлка на захiд.
Зненацька серед пустого села гучно вдарив бубон, зацигикала скрипка. Пiд облупленою нужденною хатою з'юрмилися бiйцi, теж iз тих, що наздоганяли своi частини. На призьбi, затиснувши бородою скрипку, сидiв старий циган, бiля нього кучерявий лупатий юнак з бубном. Перед музиками вiдчайдушне танцювали двiйко циганчат: хлопчик i дiвчинка. Чубатi, закудланi, пiдiбравши високо сорочечки з сирового полотна, вони виробляли такi вихиляси, що все подвiр'я розлягалося дужим реготом. Старий пiдбадьорював своiх дiтей енергiйними вигуками. Загледiвши на Чернишевi офiцерськi погони, скрипаль догiдливе схопився йому назустрiч i, зiгнувшись дугою, заграв «Катюшу». Чернишевi стало соромно за старого, за його улесливiсть i за жалюгiдний танець дiтей. Вiн узяв Козакова за лiкоть:
– Ходiмо!
– Та цiкаво ж подивитись.
– Не дуже веселе видовище… Ходiмо.
Вони знову вийшли на дорогу.
Тепер за селом iм раз у раз траплялися назустрiч румуни й бессарабцi, що везли волами наших поранених. Воли, пiдбившись по кам'янистiй дорозi, понуро шкутильгали а румуни в сiряках i високих чорних шапках брели з батiжками поруч возiв, як чумаки. Деякi годували волiв на ходу, з рук. Почорнiлi вiд сонця, сухi й нужденнi, з випуклими скорботними очима, румуни нагадували собою тi розп'яття па бiлих хрестах, що вiками стоять понад шляхами iхньоi краiни. Інодi на возi з-пiд закривавленоi шинелi важко пiдiймаеться солдатська стрижена голова:
– Браток!.. А браток!.. Дай закурити. Козаков роздавав рештки свого тютюну. Черниш уперше пожалкував, що вiн не курить.
– Далеко фронт? – допитувався Козаков.
– Да-ле-ко…
– Скiльки кiлометрiв?
– Вже… двi… доби.
Не кiлометрами, а часом, болем своiх розтривожених ран вимiрювали цi люди вiдстань до фронту.
Вози, проiжджаючи, глухо, тоскно скрипiли. Черниш дивився на поранених майже з побожною пошаною. Вони вже були там, де вiн ще не був, i, закривавленi, блiдi, перебинтованi, стали для нього нiби якимись особливими людьми. Вiн соромився, що йде повз них рум'яний i здоровий. Чув, як обличчя його пашить молодою нерозтраченою кров'ю.
Уявлялось, як вiн уже сам лежить на возi, вкритий шинеллю, корчачись вiд болю щоразу, коли дерев'яне колесо каруци наскакуе на камiнь.
На ночiвлю зупинились у похмурого румуна, в хатi, повнiй дiтей, курчат i блiх. Господиня подала на вечерю бринзи, викинула на стiл гарячий круг мамалиги i покраяла його ниткою. Господар у постолах i вузьких вовняних штанях мовчки сидiв на лiжку з люлькою в зубах, хоча тютюну в нiй i не було. З куткiв на гостей дикувато свiтили очима чорнi, замурзанi дiти. iх, видно, дуже дивувало, що цi незнайомi люди не почали ще рiзати всiх пiдряд, як про це говорилося навiть у букварi, а теж умiють смiятися, жартувати i iсти мамалигу. Жiнка кинула й дiтям круг мамалиги, i малеча опала ii в кутку, мов горобцi соняшник. Козаков довго дивився, як дiтвора жадiбно давиться гарячими глевтяками, i несподiвано встав, зiтхнувши.
– Такi ж i в нас… Ми як iшли зимою по Украiнi, зайдемо, бувало, в село – завити хочеться. Все спалене, все розбите. Кубляться дiти в теплому попелi, грiються. «Де батько?» – «Нема». – «Де мати?» – «Нема». Скинемо шинелi, складемо зброю i – за лопати. Викопаемо iм землянку, залишимо iжi та й знову… вперед на захiд.
– Пiсля цiеi вiйни, – сказав Черниш, – нi нашi, нi iхнi дiти вже не кублитимуться на попелищах… нiхто не гнутиметься, як той сьогоднi iз скрипкою… Пiсля цiеi вiйни люди повиннi стати нарештi… справжнiми людьми.
– Розумiеш, кучерява, чого ми хочемо? – пiдiйшов Козаков до худорлявенькоi насупленоi дiвчинки з хрестиком на грудях.
– Ну шти…
Вiн поклав iй на голову свою важку, зашкарублу руку.
– Щоб ти не рiзала мамалиги ниткою, розумiеш?
– Ну шти…
– Щоб щасливою росла…
– Ну шти…
Черниш, порипуючи новенькими чобiтьми, замислений, пройшовся по хатi.
