– Який нетерплячий, га? – заговорив Самiев. – А ви готовi?
– Готовий, товаришу гвардii пiдполковник!
– Добре. Не турбуйтесь: наш поiзд рушить точно за графiком. Хвилина в хвилину, саме тодi, коли буде треба. Вас до Брянського? В третю мiнометну? Чудово! Брянський – ветеран полку, сталiнградець-комунiст, культурний офiцер, в минулому студент, здаеться, з Вiтебська…
– З Мiнська, – поправив Воронцов, повiльно закриваючи очi втомленими повiками.
– Так, так, точно – з Мiнська! Золота голова! Коли кiнчимо вiйну, я його обов'язково направлю в академiю. Його мiсце – там. Ти як дивишся на це, майор?
– Не поспiшай, – вiдповiв Воронцов з заплющеними очима. – Вiйна ж не сьогоднi кiнчаеться? – І пiсля паузи сам собi вiдповiв: – Нi.
Прощаючись, Самiев на мить задумався i, нiби мiж iншим, запитав Черниша:
– Нам, до речi, потрiбен ПНШ-3. Що ви сказали б, якби я…дам запропонував?
Черниш почервонiв. Хоч йому i сподобалась пропозицiя пiдполковника, але, дивлячись довiрливо й щиро Самiеву в вiчi, вiн одповiв:
– Дуже дякую, товаришу гвардii пiдполковник, але краще я пiду на взвод. Менi вже й так соромно, що я досi не брав безпосередньоi участi…
– Розумiю, розумiю, – перебив командир полку, беручи його за плече, немов Черниш саме своею вiдмовою став йому дорожчий. – Бажаю успiху в наступних боях…
Воронцов витяг з-пiд кожуха свою гарячу руку i подав ii Чернишевi. Рукав спiдньоi сорочки закотився на руцi аж по лiкоть, i майор видався Чернишевi цивiльним, як батько.
– Ми ще зустрiнемось, – сказав майор сухими губами. – Перед нами дорога… далека i… дуже вiдповiдальна. Потiм майже пошепки Воронцов додав:
– Так ви готовi?
– До всього готовий.
Черниш i справдi почував у собi готовнiсть, небезпеки його не лякали, дороги кликали, хоча нiхто не мiг би сказати, чи далеко вони його поведуть, чи обiрвуться десь тут, неподалiк цього низького блiндажа, що загубився серед горбатих просторiв зеленоi Румунii.
Вийшовши, Черниш якусь мить мiркував, куди йому рушати. Ще в штабi йому розтлумачили, як знайти третiй батальйон, i тепер вiн рушив у тому напрямку – попiд занедбаним залiзничним насипом.
Проходячи повз штаб, що розмiстився у бетонованому вiадуцi пiд залiзницею, Черниш побачив запорошеного зв'язкiвця, який прив'язував до дерева гриватого бiлого коня.
Напередоднi Черниш зустрiчав цього бiйця в дивiзii, щось питав тодi в нього, i тепер боець козирнув йому, вже як давньому знайомому. Чернишевi стало приемно.
З вiадука вискочив заклопотаний начальник штабу з якимись паперами пiд пахвою й одразу ж задер голову, обстежуючи небо, чи немае там румунських «музикантiв». Раптом погляд начальника зупинився на коневi, припнутому до дерева. Штабник вирячився на нього, як на щось жахливе, неймовiрне, i, заiкаючись вiд хвилювання, накинувся на бiйця:
– Чо-чому кiнь бiлий?! – Певно, вiн хотiв сказати, чому бiлий кiнь не замаскований.
Боець мовчав, весело кусаючи губу.
– Я вас пи-та-ю, – тряс штабник папкою бiйцевi перед носом, – чому кiнь бiлий?
Зв'язкiвець виструнчився i вiдповiв з лукавою чiткiстю:
– Не знаю, товаришу гвардii майор, чому кiнь бiлий! Може, з-пiд бiлого жеребця!
Черниш засмiявся i пiшов, не чекаючи кiнця розмови. Починалося нове життя з новими стосунками, з новими iнтересами.
Стежка звивалась у високiй травi попiд насипом. Тепле повiтря навкруги було напоене густими пахощами степових квiтiв. Дрiмали пашнi, млiючи в сонячнiй духмяностi. Посеред хлiбiв бiлiла розвалена залiзнична будка, навколо неi стирчали обчухранi снарядами стовбури дерев. З-за будки вдарило трупним смородом.
IV
– Гвардii молодший лейтенант Черниш – у ваше розпорядження.
– Гаразд. Опустiть руку.
Командир мiнроти вiдкладае газету вбiк i застiбае комiр. Шия в нього по-дiвочому красива, нiжна й така бiла, наче вiн нiколи не виходить з цiеi землянки на сонце.
– Менi вже дзвонили вiд «хазяiна», – продовжуе командир роти i, подаючи руку Чернишевi, теж бiлу й тверду,
рекомендуеться: – Гвардii старший лейтенант Брянський.
Вони сiдають на брустверi бiля входу в землянку i, обмiнюючись незначними запитаннями, пильно вивчають один одного. У Брянського юнацьке вродливе обличчя з тонкими рисами, безкровне, але не худе. З-за довгих бiлих вiй уважно дивляться голубi, без блиску, очi.
Передвечiрнi сутiнки спадають у лощину. Попiд насипом строем проходить взвод з лопатами, ломами й кайлами на плечах. Важко гупаючи, бiйцi зупиняються навпроти Брянського. Кремезний, товстолиций лейтенант хрипким басом доповiдае командировi мiнроти, що перший взвод повернувся з робiт. Брянський, з туго перетягнутим станом, з бiлявою пишною чуприною, стоiть, облитий променями призахiдного сонця. «Як соняшник у цвiту», – думае Черниш про нього. Брянський, уважно вислухавши рапорт, питае, чи не забули часом лопат на мiсцi роботи. Записуе, скiльки кубометрiв викопано. Нарештi дозволяе розпустити взвод. Черниша знайомить з лейтенантом Сагайдою, командиром першого взводу.
– Ти також ванькою-взводним? – цiкавиться Сагайда, оглядаючи Черниша без церемонiй. – Давай, давай, буде, врештi, i менi полегкiсть…
– Пiсля вiйни, – додае Брянський.
Пiшли оглядати вогневу позицiю. Вона, розгалужуючись, як корiнь, на всi боки, розкинулась попiд насипом ячейками i ходами сполучень. В ячейках, вкритi маскувальними сiтками, стоять мiномети, уважно дивляться в ясне румунське небо. Бiйцi, здебiльшого вусатi, статечнi чоловiки, загледiвши офiцерiв, зриваються на ноги i завмирають в готовностi.
Вони з останнього поповнення, яке Брянський сам добирав i сам навчав, поки стояли в оборонi. Бiйцi – переважно вiнницькi, подiльськi, надднiстрянськi колгоспники – слухнянi й працьовитi. Тут були односельцi, сусiди, навiть двое братiв. Усi вони трималися вкупi, жили ще спiльними спогадами про домiвку та про запасний полк. Ще кликали один одного на ймення:
– Агей, Хомо!
– Що-бись маеш казати?
– Де ти запорпав паклю? Так, нiби питае:
– Де ти поклав вила?
Здавалось, вони так цiлим колгоспом i прийшли сюди i, замiсть орати або сiяти, взялися за кутомiр-квадрант, за нову, незнайому науку. Проте вони ii опанували досить хутко, i Брянський був цiлком задоволений своiми вусатими вихованцями.
– Я не помилився, добираючи саме цих вусачiв з поповнення, – казав вiн тепер своiм офiцерам. – Вони сумлiнно ставляться до працi, а це на фронтi так само необхiдно, як i десь на заводi. Мiж iншим, ви помiчали, з кого виходить найбiльше героiв у бою?
– З колишнiх безпритульних, – сказав Сагайда. – З бiломорканальцiв.
– Зовсiм нi, – заперечив Брянський. – Я, навпаки, знав чимало таких, що в тилу, як то кажуть, на ходу пiдметки зривали, а тут, перед лицем смертi, ставали жалюгiдними боягузами. Найкращi воiни – це вчорашнi робiтники, шахтарi, комбайнери, трактористи, взагалi люди чесних трудових професiй. Адже вiйна – це насамперед робота, найтяжча з усiх вiдомих людинi робiт, без вихiдних, без вiдпусток, по двадцять чотири години на добу.
– Товаришi, – сказав Сагайда, як перед аудиторiею, – ви прослухали коротку iнформацiю наукового працiвника, дослiдника проблем вiйни, гвардii старшого лейтенанта Брянського. У кого е запитання?
– Давай, – сухо посмiхнувся Брянський. – Валяй! Цiеi ночi Черниш довго не мiг заснути. У землянцi було жарко. Поруч хропiв Сагайда, вiн весь пашiв i, миркаючи увi снi, щоразу закидав на Черниша важку, гарячу руку, намагаючись обiйняти. На протилежних нарах рiвно дихав Брянський. Мiсячне сяйво стелилося через порiг землянки, зникаючи кожного разу, коли понад блiндажем проходив вартовий. У головах Брянського сидiв телефонiст, тихо мугикаючи якiсь нiжнi мелодii i раз у раз викликаючи когось:
– «Зоря», «Зоря», я «Грiм» – повiрка. І знову наставала така тиша, що, здавалось, настороженi кроки вартового чути-на весь свiт.
