– Наша вiйна не на рiк i не на два, – говорив вiн нiби сам до себе. – Нам треба не тiльки розгромити ворожi армii i зняти з Європи военне становище. Нi, не тiльки це, не тiльки…
Ночувати господар пiшов у кошару – вiн боявся, щоб у нього не забрали овець. Господиня постелила Чернишевi на лiжку, а Козакову на долiвцi, вважаючи його денщиком молодого офiцера, як це вона бачила в своiх вiйськах, що стояли тут постоем. Проте Черниш не захотiв лягати на лiжку i теж почав вмощуватися долi на соломi. Господиня дала iм важкий, збитий з вовни лiжник, вiд якого гостро тхнуло овечатиною. Козаков не роздягнувся, тiльки розстебнув комiр гiмнастьорки.
– Це розкiш, – казав вiн, – в якiй я собi нiколи не вiдмовляю. Навiть в окопi, коли не розстебнусь, то не засну як слiд. Розстебнеш усього два гудзики, а наче весь роздягнувся i лежиш у куми на подушках. Пречудово!
Козаков швидко дав хропака.
Господиня, вклавши дiтей, сiла над ними i куняла навсидьки цiлу нiч, не гасячи свiтла.
Прокинувшись уже геть за пiвнiч, Козаков побачив, що Черниш сидить бiля нього у бiлiй спiднiй сорочцi, – роздягнений вiн був зовсiм як хлопчак, – i занепокоено оглядаеться на всi боки.
– Що таке? – запитав Козаков, iнстинктивно шукаючи зброi, хоча при ньому ii не було. – Що трапилось?
– Бло-хи, – простогнав Черниш безпорадно. Козаков одразу заспокоiвся.
– Чи чуеш… Європа, – промимрив вiн i, перевернувшись на другий бiк, знову швидко-заснув.
ІІІ
Наступного дня дороговказ вивiв iх на центральний шлях. Тут було людно i шумно: безнастанно мчали машини з боеприпасами, гарматами, кухнями; брели, обливаючись потом, бiйцi й офiцери iз скатками на плечах.
Козаков повеселiшав, немов наближався до рiдного дому, i йшов, як по водi, високо пiдiймаючи ноги. Медалi з заяложеними колодками слiпуче сяяли йому на грудях, вбираючи сонце. А вiн розглядався безтурботно на всi боки, пив ясну воду з зелених криниць при дорозi, черпаючи ii пригорщами, а потiм весело вимахував пiлоткою проiжджаючим дiвчатам-пекарям.
Чернишевi хотiлося швидше побачити справжню вiйну, проте вiн досi нiде ii не знаходив. Вона втiкала, як мiраж у пустелi, лишаючи за собою шляхи, заповненi людом. А народ плив i плив, сiрий вiд кiптяви, зiрваний з мiсця i, здавалося, цим людським потокам не кiнчитись нiколи!
Навкруги лунали регiт i жарти.
Козаков, скрiзь встигаючи, встрявав у розмови, у всьому вiн був компетентний, i, здавалося, всi тут були давно йому знайомi. Його бурхливий настрiй поступово передавався i Чернишевi, який, зрештою, починав думати, що нема на свiтi нiякоi вiйни, нiяких страхiть, а е лише якась велика оргiя, божевiльне свiтове гульбище, куди всi вони поспiшають.
– Люблю фронтовий край! – пiднесено вигукнув Козаков. – Ти вiдчуваеш, що тут навiть повiтря iнше, нiж у тилу. Волею пахне. Нiякого тобi чорта!
Чабани-румуни виходять на шлях канючити тютюн. Вони гнуться в три погибелi, скидають шапки i простягають висушенi, засмаглi руки.
– Чого ви гнетесь? – не мiг байдуже дивитись на них Черниш. – Випрямтесь та ходiмо з нами!
А чабани думали, що руський офiцер глузуе з iхньоi убогостi, i злякано задкували. Нiмцi навчили iх: розмовляючи з вiйськовими, триматися завжди на певнiй вiдстанi.
Наступного дня Черниш i Козаков уже пiдходили до села, в якому розташувався штаб полку. Польова дорiжка стелилася мiж високими хлiбами. Вона була добре накочена, хоч тепер на нiй не було нiякого руху – нi пiдвiд, нi машин.
– Тут iздять тiльки вночi, – зауважив Козаков, розглядаючи свiжi колii пiд ногами.
За селом, що сховалось перед ними в буйнiй зеленi, похмуро здiймалась, як величезний верблюд, двогорба висота. Там уже був противник. Але висота мовчала. Навкруги – пiдступна тиша. Все нiби завмерло. Нiяких ознак життя. Луки, гори, пишнi сади – все зелене й принишкле. Сонце нерухомо стоiть над цим зеленим морем. Гарячого бiлуватого свiтла ллеться так багато, що рiже очi. Праворуч, за десятки чи, може, й сотнi кiлометрiв, стоять мовчазно темно-синi Карпати в клубках срiбних, слiпучо-бiлих хмар… Жодного пострiлу не чути нiде. Це й була вiйна, яку Черниш уявляв собi в гуркотi й громi. Тепер вона зустрiла його зненацька цiею неприродною тишею, гарячою Дрiмотою пiвдня, зловiсним безлюддям степових дорiг.
У селi теж залягла тиша, подвiр'я позаростали бур'янами, мешканцiв звiдси було евакуйовано в тил. По садках де-не-де сновигали бiйцi, збираючи гiркi й дрiбнi черешнi. Черешнi тут росли високi й розкiшнi, як дуби, далеко вилискуючи на сонцi чорними спiлими ягодами. Ягiд було рясно, вони просто облипали гiлля.
Бiля штабу Козаков зустрiв своiх розвiдникiв.
Серед iнших бiйцiв iх одразу можна було впiзнати i по впевнено-розвалькуватiй ходi, i по мовi, i по рухах, в яких було щось солдатсько-аристократичне, iх любив увесь полк, iх балував увесь полк, i це з часом давало себе знати в незалежнiй упевненостi поведiнки. Полк давно став для них рiдним, i вони трималися в ньому невимушене, як у сiм'i. Вони навiть у своi рапорти й козиряння старшим умiли вкласти щось особливе, неофiцiйне, домашне.
За кiлька хвилин розвiдники, штовхаючись, смiючись i перебиваючи один одного, встигли розповiсти Козакову, що вони зараз «кантуються», тобто б'ють байдики, бо тiльки три днi тому на превелику силу дiстали «язика» i «хазяiн» дав iм вiдпочинок на кiлька день. Кiнчилося тим, що, обнявшись, вони потягли Козакова кудись пити румунську цуйку. Запрошували й Черниша, але вiн вiдмовився, бо хотiв уже сьогоднi бути на мiсцi.
Здавши документи в штаб, Черниш, перш нiж iти в батальйон, з'явився, за офiцерським звичаем, вiдрекомендуватись командировi полку. Адютант-таджик вiдповiв, що «хазяiн» зараз у сусiдньому блiндажi у майора Воронцова, i порадив зайти туди.
У блiндажi гвардii майора Воронцова, заваленому газетами, картами, книжками, стояла приемна свiжа прохолода. Дерев'яну пiдлогу тут, видно, часто поливали холодною водою, щоб було не так жарко. З кутка в куток по блiндажу не ходив, а майже бiгав «хазяiн» – гвардii пiдполковник Самiев. З розповiдей Козакова Черниш уявляв його саме таким. Це був маленький, енергiйний, на диво рухливий таджик. Вiн пильно, з голови до нiг; оглянув Черниша, який стояв бiля порога виструнчившись, iз своiм запиленим ранцем за плечима, i, очевидно, залишився вдоволений iдеальною курсантською виправкою молодого офiцера.
– Черниш? – Самiев раптом стукнув себе по лобi коричневим пальцем. – Черниш… Ви звiдки? Родом, родом?
Черниш, нiяковiючи, вiдповiв йому по-таджицькому. Самiев аж просяяв.
– Ваш батько iнженер-геолог? Всеволод Юрiйович?
– Так точно, Всеволод Юрiйович.
– Воронцов, чуеш, поглянь: перший земляк, який зустрiчаеться менi на фронтi! Такий збiг!
Виявляеться, що Самiев ще задовго до вiйни знав Чернишевого батька по спiльнiй роботi в однiй з експедицiй на Памiрi. Сам Євген Черниш, якого батько часто брав у своi експедицii по Середнiй Азii, ще змалку добре знав тi мiсця, про якi тепер, хвилюючись, розпитував його Самiев. Пiдлеглi Самiева, тi, що бачили в ньому лише сувору, з норовом людину, здатну часто вибухати, наче порох, тепер не пiзнали б свого командира. Вiн запросив Черииша сiсти, i, коли той почав опинатися, сам посадовив його i, метаючись по блiндажу, гарячий, сухий, збуджений, поглядав на Черниша ласкаво, наче зустрiв тут, у чужому краю, свою далеку молодiсть.
– Я радий, радий, що ви попали саме в мiй полк, – говорив пiдполковник скоромовкою. Черниш ледве встигав розбирати. – Воронцов! Уже в моiх друзiв сини – офiцери! А ми все ще вважаемо себе юнаками!
Гвардii майор Воронцов лежав у лiжку, вкритий кожухом i важкими яскравими килимами. Вже кiлька днiв його трясла малярiя. В розмову вiн не встрявав, лише iнодi мовчки кидав допитливий погляд на Черниша. В дорозi Казаков розповiдав просто легенди про Героя Радянського Союзу майора Воронцова. Полiткерiвник роти пiд Сталiнградом, герой Днiпра, вiн вирiс за цей час до заступника командира полку по полiтчастинi. Цей гвардiйський стрiлецький полк неможливо було уявити собi без Воронцова. Іншi, коли хворiли, лягали в медсанбат. Воронцов мусив хворiти в полку, не припускаючи й думки, що можна робити якось iнакше. Коли хворiли iншi, до них не можна було заходити й турбувати, до Воронцова ж i до хворого заходили й розмовляли з ним, як iз здоровим, бо це ж Воронцов! В iнших могло бути щось не гаразд в особистому життi, i тодi вони мали право скаржитись, вимагати спiвчуття! допомоги. У Воронцова мусило бути завжди все гаразд, i було б дивно почути, що вiн на щось скаржиться: адже це Воронцов!
Справдi, Воронцов нiколи не скаржився, а йому скаржилися всi, i вiн сам це вважав цiлком нормальним. Коли його посилали на навчання, вiн вiдмовився, i послали iншого. Брали на роботу в штаб фронту – вiдпросився, нiкого цим особливо не здивувавши. Хiба могло бути iнакше? Воронцов нiби становив найголовнiшу, невiд'емну частину складного органiзму полку, вiн був у полку, наче мати в сiм'i. Природно, що мати мусить всiх утiшати, вислуховувати, лiкувати, карати й пiдбадьорювати, а сама нiколи не падати з нiг. Вона така звична й рiдна, що ii не завжди й помiчаеш у родинi, i лише тодi, коли ii не стане, всi одразу зрозумiють, що вона для них означала.
Не раз i не два Воронцов iшов у бойових порядках пiхоти, коли було скрутно, а iнодi – коли й не зовсiм скрутно. За те його в дивiзii штабiсти вперто називали комiсаром. І ось тепер Черниш побачив цю людину, яку ще ранiше, пiсля розповiдей сержанта Козакова, взяв для себе взiрцем. Правда, досi Черниш уявляв собi майора. Героя Радянського Союзу, не таким – вкритим кожухом i трофейними килимами, з жовтим, пом'ятим хворобою обличчям. Воронцов уявлявся йому не iнакше, як у гордiй войовничiй позi поперед пiхоти, з пiстолетом в руцi i газетами, що стирчать з кишенi. Так змальовував майора Козаков. А тепер Черниш бачив стомлене обличчя, зовсiм не войовниче, а якесь мирне, замислене. Воронцов лежав пiд натягнутим до самого пiдборiддя кожухом, пожовклий i зосереджений, висвiчуючи широкою лисиною, оточеною рудими баранчиками рiдкого волосся. Сiрi, глибоко запалi очi майора раз у раз звертались на Черниша, уважно оглядаючи його чорний, з полиском, курсантський йоржик. Чернишевi хотiлося почути вiд майора слово. Але Вбронцов мовчав, iнодi беззвучно плямкаючи вкритими смагою губами, що пересихали й злипалися. Зате Самiев, потираючи маленькi, жвавi брунатнi руки, говорив невтомно.
– Ви не нiяковiйте, будьте задиракою, тримайтеся зухвалiше, – повчав вiн Черниша, – а то вам будуть наступати на пальцi. Безперечно, вам усе тут незнайоме, дивне, я знаю. Я сам тiльки рiк, як випурхнув з академii. Так, я академiк, будь ласка! Я певен, що вам сподобаеться наша сiм'я. У нас ви скоро змужнiете, у нас люди швидше зростають, анiж в тилу, якщо, звичайно… Але ж, я гадаю, ви не з полохливих?
– Бiй покаже, товаришу гвардii пiдполковник! – вiдповiв Черниш, заливаючись рум'янцем. Воронцов раптом повернув голову i подивився на Черниша з-пiд своiх кошлатих, рудих, нiби вицвiлих на сонцi брiв.
– Комсомолець? – запитав Воронцов, хмурячись.
– Так точно, комсомолець, товаришу гвардii майор! – схопився Черниш зi стiльця.
– Сядьте, – сказав Воронцов i одвернувся до стiни.
– Бiй, бiй – це для нас найкращий атестат, – провадив далi Самiев. – Вiдвага, хоробрiсть – найвища якiсть в людинi. Принаймнi я вважаю справжнiми людьми тiльки хоробрих. Ви спортсмен?
– Альпiнiст, товаришу гвардii пiдполковник.
– Чудово! Це одразу видно: жилавий, легкий. Це вам придасться… в Альпах.
Чернишевi радiсно захопило дух:
– А ми й там будемо?
– Будемо! Будемо, гвардii молодший лейтенант[3 - «Гвардii!» – подумав Черниш.], скрiзь, скрiзь! Нашi крила тiльки розгортаються!
– А наступ скоро, товаришу гвардii пiдполковник? – не втримався Черниш, хоча розумiв, що питати про це не зовсiм тактовно. Самiев i Воронцов переглянулися i разом посмiхнулись. Посмiшка змiнила обличчя Воронцова i наче всього опромiнила. Здалося, що Черниш уже бачив майора колись давно, i вiдчув тепер себе з ним невимушене й вiльно.
