Проклятi рубiни. Книга друга. Колье Магдалiни
Андрис Лагздукалнс
Льолька, почавши працювати над новим романом, виявляеться втягнутою в розслiдування серii загадкових вбивств членiв старовинного сiмейства iспанських аристократiв i в протистояння з мiжнародною корпорацiею. Щоб захистити себе, друзiв i викрити вбивцю, Льолька мае не тiльки укласти союз з колишнiм супротивником, але й переступити межу закону.
Андрiс Лагздукалнс
Проклятi рубiни. Книга друга
КОЛЬЄ МАГДАЛІНИ
Пролог
Париж, Італiйський бульвар, серпень 2015 року
Похмурого серпневого дня Італiйським бульваром Парижу, тримаючись за руки, йшли хлопець i дiвчина. Ця парочка мало чим видiлялась у бурхливому натовпi, що складався здебiльшого з банкiвських службовцiв, страхових агентiв, продавцiв крамниць i офiсних клеркiв, якi поспiшали використати час обiдньоi перерви з найбiльшою користю для себе.
Пару можна було прийняти за закоханих, якi вирiшили прогулятися вiльного дня, або за туристiв, блукаючих центром Парижа. Хлопець був одягнений в сiрий недорогий костюм, з блакитною сорочкою без краватки. Дiвчинi була одягнута у рожеву спiдницю-кльош в комплектi з блузкою в бiлу та синю смужки. Незважаючи на хмари, якi сiрою ковдрою вкрили небо, парочка ховала очi за склом сонцезахисних окулярiв. Через плече дiвчини був перекинутий ремiнець невеликоi сумочки. Хлопець ховав вiльну руку за спину, мiцно стискаючи готовий до знiмання фотоапарат. Час вiд часу вони перекидалися коротенькими фразами.
– Ти ii бачиш?
– Так. Вона вийшла з ювелiрноi крамницi i йде у напрямку бульвару Осман.
– Може менi пройти вперед?
– Нi. Не варто. Вона нас не бачить i нiчого не пiдозрюе.
– Ти зробив знiмки?
– Так. Двiчi.
– Треба ще.
– Стiй! Повернись до мене.
Хлопець потягнув дiвчину за руку, прямуючи до огорожi, що вiдокремлюе тротуар вiд проiжджоi частини. Поклавши долонi на плечi своему супутнику, дiвчина поцiлувала його в щоку.
– Де вона?
– Зупинилася бiля тютюновоi лавки.
– Знiмай.
Довгий об'ектив фотоапарата зручно влаштувався в дiвчини на плечi. Ледь чутно спрацював затвор у режимi серiйноi зйомки. Шiсть кадрiв додалося в пам'ять цифровоi матрицi.
– Готово. Вона купила цигарки, йде далi.
– Стiй. Не поспiшай.
Зачекавши з пiвхвилини, парочка пiшла слiдом за жiнкою, яка була об'ектом iхньоi пильноi уваги. Пройшовши з десяток метрiв, вони знову зупинилися.
– Нам щастить. Вона зайшла до бiстро.
– Бачу. Вiдвернися.
Дiвчина знову повернулася до хлопця. Повторилася процедура зi швидкiсною зйомкою.
– Поквапся. Що вона робить?
– Присiла за столик. Зробила замовлення.
– Поруч багато людей?
– Немае нiкого.
– Як ти гадаеш, вона на когось чекае?
– Навряд чи. Ми вели ii вiд самого видавництва. Вона нiкому не телефонувала i не вiдповiдала на дзвiнки. Палить, переглядае газету.
– Час. Іншоi нагоди у нас не буде.
– Ти права. Тiльки не зiпсуй все, як минулого разу.
– Я впораюсь.
* * *
Льолька розташувалася за столиком, встановленим на тротуарi бiля дверей невеликого бiстро, неподалiк вiд перехрестя двох вiдомих паризьких бульварiв: Італiйського та Осман. Зробила замовлення. Дiставши з пачки цигарку, закурила i розгорнула газету.
Пiсля зустрiчi з головним редактором видавництва, вона вiдчувала себе настiльки втомленою, що, навiть iсти, не хотiлося. І це незважаючи на те, що зранку у неi в шлунку не було нiчого, окрiм вмiсту двох чашок кави. Глибоко затягнувшись, Льолька випустила дим тонкою цiвкою вгору i почала переглядати столичнi новини. Звичайно ж, як i обiцяв редактор на першiй сторiнцi Le Dauphinе Libеrе, красувався анонс ii нового роману. Щоправда, свiтлина Льольки була торiчна.
Прямуючи до видавництва, Льолька в якостi маскування використовувала сiрий з тонким чорним малюнком «ялинка» капелюх «гаврош» i окуляри в прямокутнiй оправi з простим склом. Журналiсти, дiзнавшись про вихiд нового роману, божеволiли, намагаючись дiстатися до новоi «зiрки» детективного жанру. Усiх вражала мiстична здатнiсть Льольки наперед описувати подii, якi вiдбувалися в реальному життi. Всiм неодмiнно хотiлося дiзнатися, як це працюе та яким чином юна письменниця збираеться використати свiй дар.
Коли Алекс був поруч, то вiн швидко позбавлявся надокучливих «акул пера». Але коли чоловiк був зайнятий, доводилося маскуватися, в надii, що ii не впiзнають.
Почувши звуки крокiв, Льолька вiдiрвала очi вiд газетних рядкiв. До столика пiдiйшли хлопець i дiвчина. Руки хлопець тримав за спиною, а обличчя дiвчини вiдбивало надзвичайну люб'язнiсть i зацiкавленiсть.
– Вибачте, що вiдриваю вас, але ж це ви мадам Деланж?
– Так це я, – ствердно кивнула Льолька. – А в чому справа?
– Я хотiла б поставити вам кiлька запитань.
– То спробуйте.
Дiвчина не передбачала такого розвитку подiй, тож всi пiдготовленi заздалегiдь заперечення, спрямованi на те, щоб умовити Льольку дати iнтерв'ю, змiшалися в головi та ввели ii в стан легкого ступору.
– А що ви тут робите? Обмiрковуете новий сюжет? – мозок видав дiвчинi запитання, яке не було прiоритетним в заготовленому перелiку.
– Нi. Не обмiрковую. На трамвай чекаю, – Льолька бовкнула перше, що спало iй на думку – улюблений жарт студентськоi пори.
