– Що перепрошую?
– Чекаю на трамвай. Що тут незрозумiлого?
– Але вибачте… Тут не ходить трамвай. Бульваром, навiть рейки не прокладено, – дiвчина спантеличено глянула на парубка, а потiм на Льольку.
– Ось i я мiркую, що довго менi доведеться на нього чекати. Тому вирiшила поснiдати. Чи вже, мабуть, пообiдати. Їсти будете? – посмiхнулася Льолька.
– Що, перепрошую? – було, схоже, що дiвчина остаточно втратила контроль над мозковим центром, який вiдповiдае за пов'язану людську мову.
– Сiдайте за столик разом з вашим папарацi i замовте iжу. Я пригощаю. Пiд час обiду й поспiлкуемося. Якщо ви i далi будете стирчати поперед мене, наче соляний стовп, то набiжать конкуренти. Тодi ваша прогулянка слiдком за мною вiд дверей видавництва, буде марною тратою часу.
Хлопець з дiвчиною незграбно присiли за стiл. Напружена фiгура й пальцi, що нервово перебирали ремiнець сумочки, вказували на повну розгубленiсть молодоi журналiстки. Вона дiстала з сумочки диктофон, покрутила його в руцi, потiм знову заховала назад.
Згасивши в попiльничцi недопалок, Льолька пiдкурила наступну цигарку. Вiдклавши вбiк газету, вона махнула гарсону, що визирнув з дверей бiстро. Хлопець у мить пiдскочив до iхнього столика. Переглянувши меню, Льолька самотужки вирiшила, чим пригостити несподiваних гостей.
Поки готували обранi нею страви, Льолька придiлила увагу дiвчинi, яка здавалося, остаточно втратила контроль над здатнiстю розмовляти.
– Перше iнтерв'ю?
– Таке серйозне – так, – з полегшенням кивнула дiвчина. – Скажiть мадам Деланж…
– Давайте без мадам. Просто Ольга.
– Скажiть Ольго, чому ви погодилися з нами поспiлкуватися?
– Себе згадала. Я ж теж починала з журналiстики. Працювала в Киевi у мiськiй газетi. Коли ви пiдiйшли, у тебе в очах вiдбивався такий жах, наче, ти потрапила в кiмнату з манiяком-людожером. Ну, вилита я!
– Дякую за розумiння. А ваш новий роман… Кажуть, що ви все це передбачили заздалегiдь? Це дiйсно так i було? З чого взагалi все почалося?
– Вiдразу вiдповiм i зробимо на цьому наголос! Мое вмiння писати наперед, я не можу пояснити нiяк. Інтуiцiя. Збiг. Божий дар. Не знаю! Взагалi це просто звичайна праця письменника. Збiр iнформацii з теми: за людей, за мiста, за компанii та держави, чи то за iхнi стосунки з сусiдами. Крiм цього додайте аналiз, зiставлення реальних подiй i того, що уявляе автор. Це дуже довга й кропiтка праця. Пiдготовка часом займае бiльше часу, нiж робота з текстом рукопису. Коли я закiнчую збирати все, що мене цiкавить, що необхiдно для роботи, то пишу дуже швидко. Текст, вiдразу набираю в ноутбуцi. Папером i ручкою користуюся зрiдка. Зазвичай у дорозi. Все залежить вiд внутрiшнього настрою та вiд iсторii, яку ти розповiдаеш читачам. А в цей раз все почалося…, – Льолька замислилася, зупинивши погляд на попiльничцi. – Почалося все одного прохолодного березневого дня…
Роздiл перший
Париж, штаб-квартира французькоi кримiнальноi полiцii, березень 2015 року
Свiжий весняний вiтер продував наскрiзь набережну Орфевр, змушуючи поодиноких перехожих пiднiмати комiри пальто i ховати руки в кишенях. Вiтер, бавлячись, хапав в урнах смiття, що лежало зверху, обгортки вiд морозива та кружляючи, пiднiмав iх над землею, жбурляючи потiм на лобове скло i дахи автомобiлiв, кидаючи в спокiйну поточну воду Сени. Сонце, спустившись до дахiв будинкiв, пригрiвало вже не так сильно, як у обiд.
Двое чоловiкiв у формi судових приставiв вилiзли з автомобiля, що зупинився, на паркуваннi бiля будiвлi штаб-квартири французькоi кримiнальноi полiцii. Сiрий непримiтний «Пежо Партнер», з налiпками емблеми «Виконавчоi служби Францii» на будцi, нiчим не видiлявся на паркуваннi серед iнших легковикiв, якi доставили до управлiння представникiв рiзних мiських органiзацiй.
Вилiзши з машини, пристави швидким кроком попрямували до схiдцiв, якi вели до одного зi службових входiв будiвлi. Один з чоловiкiв нiс невеликий металевий контейнер, вiд ручки якого вiдходив ланцюжок, що закiнчувався браслетом сталевого наручника, що щiльно охопив зап'ястя його руки. Другий чоловiк, поклавши руку на кобуру пiстолета, йшов, трохи вiдставши вiд свого супутника. Вiн уважним поглядом оглядав вулицю, зустрiчних перехожих i полiцiантiв у формi, якi спускалися сходами iм назустрiч.
Проiжджа частина Набережноi Орфевр у пiсляобiднiй час була майже порожня вiд автомобiлiв i пiшоходiв, що полегшувало його завдання. Кiлька туристiв зупинилися вдалинi, бiля кута будiвлi та почали фотографуватися. Пристав, не зупиняючись, окинув iх поглядом. Не побачивши небезпеки, продовжив свiй шлях. Нiхто з полiцiантiв не звернув уваги на цю пару, що органiчно вписалася в звичайну денну метушню притаманну штаб-квартирi французькоi кримiнальноi полiцii.
Пройшовши всередину будiвлi, чоловiки пiдiйшли до чергового i пред'явивши пластиковi посвiдчення, доповiли про мету свого прибуття – за рiшенням суду здати речовi докази в сховище. Молодий бригадир уважно звiрив фотографii в посвiдченнях з оригiналами.
Той, що нiс контейнер, був повним чоловiком середнiх рокiв. Товстий нiс i пишнi вуса надавали його обрезклому обличчю вигляд втомленого вiд життя батька сiмейства. Незважаючи на досить прохолодний весняний день, чоловiк пiтнiв, постiйно втираючи обличчя хусткою. Жовтуватий вiдтiнок шкiри, наштовхнув чергового на думку про те, що, можливо, у пристава проблеми з печiнкою, або пiдшлунковою залозою. Вiн нагадав йому сусiда. Легкий валлонський акцент доповнив цю подiбнiсть.
Другий чоловiк був молодший за свого напарника. Судячи з вiдсутностi обручки на пальцi, пристав не був обтяжений сiмейними стосунками. Високий, худорлявий, з жорсткою кучерявою шевелюрою вiн був схожий на тисячi молодих парижан, що живуть собi на втiху i вважають, що у них ще все попереду. Єдине, що псувало його привабливе обличчя, це був косий рубець, який починався вiд мочки лiвого вуха та спускався щокою до куточка рота. Перевiривши документи, черговий козирнув вiдвiдувачам i натиснувши на пультi кнопку, пропустив iх усередину.
Пристави пiдiйшли до лiфтових шахт. Дочекавшись, коли вiдкриються стулки вiльноi кабiнки, вони увiйшли всередину. Молодший з чоловiкiв натиснув на кнопку пiдвального поверху. Стулки зiйшлися i, кабiна лiфта опустилася на два рiвнi. Вийшовши з лiфта пристави, повернули лiворуч i через кiлька метрiв пiдiйшли до загратованих дверей. Спалахнуло свiтло. З-за столу, що стояв метрах в п'яти вiд вхiдних дверей неохоче пiдвiвся полiцiант. Здалеку вiн виглядав точною копiею старшого з приставiв. Неквапливо човгаючи пiдлогою пiдошвами формених черевикiв, полiцiант пiдiйшов до дверей i вiдкривши невелике вiконце, вiдкинув металеву пiдставку, на яку зазвичай викладали речовi докази та супровiднi документи.
– Що бажаете мсье? Наскiльки я знаю всi судовi засiдання, призначенi на сьогоднi, вже закiнчилися, – вiн позiхнув, затуляючи долонею рота.
– Нам необхiдно помiстити документи в сховище для особливо цiнних речових доказiв, – пробурмотiв валлонец.
– Менi про це нiчого не вiдомо. Зранку нiхто нiчого не отримував.
– Це документи з залу суду. Якщо ви не в курсi, то саме сьогоднi слухалася справа цього виродка Марiо Белiмо. Прокурор притягнув папери та вiдеозаписи прямо на засiдання. Їх залучили до справи, тож тепер повиннi зберiгати двадцять п'ять рокiв. Саме стiльки йому впаяли.
– Белiмо, Белiмо… Це той наркодилер, якого два мiсяцi тому взяли пiд час стрiлянини в рiчковому порту? – запитально глянув на вiдвiдувачiв полiцiянт.
– Саме вiн. Там ще двое ваших колег постраждали.
– Пам'ятаю. Як же. Хлопцi потiм майже мiсяць провалялися в шпиталi. Гаразд. Давайте вашi касети.
– Не можу. Ти ж знаеш iнструкцiю. Ось супровiдний лист.
Пристав простягнув полiцейському стандартний бланк який прикрашав прямокутний штамп червоного кольору з цифрою «25» посерединi.
– Інструкцii, iнструкцii. Ви спiзнилися на 15 хвилин. У мене теж iнструкцii.
– Слухай-но старий, це не наша провина. Чортiв прокурор, зi своiми помiчницями цiлу годину оформляли папери. Хоча я мiркую, вони там ще й перепихнутися встигли. Дуже в однiеi помiчницi очi блищали, коли вона менi вiддавала супровiдний лист.
– Це вони можуть. І помiчницi iм покладенi, i надбавки за важку працю. Гаразд панове, ласкаво прошу в моi каземати.
Полiцiант закрив вiкно, набрав на пультi комбiнацiю цифр. Клацнув замок i гратчастi дверi вiд'iхала вбiк, пропустивши вiдвiдувачiв. Зайшовши всередину, вони, як i годиться за iнструкцiею зупинилися, чекаючи, поки дверi повернуться на мiсце i тiльки, тодi продовжили рух. Пройшовши вглиб примiщення мiж двома рядами стелажiв, де на полицях лежали стандартнi коробки з бирками, вони впевнено повернули лiворуч i пiдiйшли до стiни.
Стiна, починаючи вiд пiдлоги, до самоi стелi була всiяна прямокутними дверцятами, на зразок тих, що зустрiчаються у вокзальних камерах зберiгання. Поряд з кожними дверцятами був укрiплений стандартний пульт для введення коду, але, крiм цього були й по двi замковi щiлини. Над половиною пультiв горiли червонi вогники, вказуючи, що камери поставленi пiд охорону. Полiцейський пройшов вперед i знайшовши потрiбну комiрку набрав код.
– Давайте ваш ключ мсье, – вiн повернувся до приставiв.
– Матiр Божа! Це що за лайно сидить у тебе на полицi? – злякано вигукнув валлонец.
Пристав, витрiщивши з переляку очi, втупився у щось за спиною полiцiанта. Його напарник, дивлячись в тому ж напрямку, швидко й нiяково зашкрябав пальцями по застiбцi кобури. Полiцейський озирнувся й в ту ж мить отримав у потилицю удару рукiв’ям пiстолета. Крекнувши, вiн знепритомнiв i лантухом звалився на кам'яну пiдлогу.
– Чи не сильно ти йому приклав? – поцiкавився у напарника, що ховав пiстолет в кобуру, валлонец.
– Нi. Тиждень походить з перев'язаною макiтрою i все буде гаразд. Дiставай ключ.
Товстун нахилився й вiдчепивши з пояса ланцюжок з ключем вставив його в замкову щiлину. Його напарник зробив те ж саме зi своiм. Одночасно вони повернули ключi за годинниковою стрiлкою. Клацнув замок i дверцята вiдчинилися. Товстун спритно вiдкрив контейнер. Його напарник дiстав з сейфа двi невеликих прямокутних коробки з сiрого пластика. Вiдiгнувши край однiеi з коробок, вiн зазирнув усередину.
– Вони Рафiк.
Кинувши коробки до контейнера, пристав зачинив дверцята сейфу. Витягнувши ключi, чоловiки перейшли трохи вбiк. Молодий дiстав з кишенi цидулку. Звiряючись iз записами, вiн почав вводити код на наступному пультi. Вставивши ключi, вони повторили операцiю. Так чоловiки розкрили ще п'ять сейфiв, переклавши iх вмiст до контейнера.
– Все! Йдемо.
Схилившись над полiцiантом, чоловiки пiдхопили його пiд пахви та потягли проходом до гратчастоi дверi. Там вони насилу поставили його на ноги. Молодий набрав на замку код i доклав великий палець правоi руки непритомного полiцiанта до сенсорного датчика. Пискнувши, електронний замок клацнув i дверi вiдiйшли в бiк. Обперши полiцiанта лобом у стiну, пристави залишили його там стояти, а самi швидко вийшли в коридор. Дверi зачинилися. Тiеi ж митi почувся глухий звук падiння тiла. Дiйшовши до лiфтовоi шахти, пристави пiднялися на перший поверх i безперешкодно залишили будiвлю штаб-квартири кримiнальноi полiцii. Сiвши в автомобiль, старший рiзко видихнув.
