– Дякую мсье Вiардо за комплiмент. Та вiдповiдь проста, немов теплий вiтерець цього чудового вечора – менi вкрай подобаеться жити, ось час i зупинився. Та ще для мене, ви завжди будете радником. Люди похилого вiку рiдко змiнюють своi звички.
– Крiстiан у себе?
– Так. Граф з нетерпiнням чекае на вас. Уже двiчi цiкавився. Вiн наказав накрити стiл у малому кабiнетi й провести вас прямiсiнько туди.
– Ох вже цi аристократи, – посмiхнувся Вiардо. – Але вечеря менi не завадить. П'ятниця. Моторошнi пробки на автошляхах. Перший теплий день. Мiстяни поспiшають на природу.
Подякувавши слугу кивком, гiсть знайомим шляхом пройшов до малого кабiнету. За кiлька хвилин туди ж увiйшов власник маетку. Чоловiки радiсно привiтались. Обiйнялись, поплескуючи один одного по спинi.
– Ти погладшав Крiстiане. З нашоi останньоi зустрiчi минуло пiвроку, а ти помiтно роздався вшир.
– На жаль, пiсля семи рокiв перебування у в’язницi, мiй органiзм почав робити запаси. Так кажуть мiй особистий лiкар та тренер з тенiсу.
– Ну, тодi це не страшно. Будемо вважати, що це тимчасове явище, тож до лiта ти набереш гарну форму.
– Щиро кажучи, я до цього не сильно прагну. Невеликий живiт додае менi солiдностi. Жозефiнi це подобатися.
– О! Якщо це подобатися коханiй жiнцi, то тодi немае чого перейматися.
– Повечеряеш зi мною Мартiне? Залишишся на нiч?
– Із задоволенням. Цi божевiльнi перегони з Парижа, зовсiм мене виснажили.
– А хiба згiдно зi статусом ти не повинен мати особистого водiя? На крайнiй випадок приiхав би потягом, а мiй водiй зустрiв би тебе на вокзалi.
– Я не люблю потяги i не люблю особистих водiiв. У Парижi ще, куди не йшло, особливо, коли потрiбно переглянути папери шляхом до мiнiстерства. Але в таких замiських поiздках, я вважаю за краще керувати автомобiлем власноруч. Руки й ноги працюють на автоматi, а голова вiдпочивае.
Чоловiки сiли за накритий бiля камiна стiл. Вiдкрилися бiчнi дверi. Кухар у бiлоснiжному вбраннi зайшов до кабiнету, штовхаючи перед собою столик, на якому стояли: порцеляновi супницi, соусники i тарiлки з зеленню. Переставивши все на стiл i наливши в келихи вино, кухар пiшов.
– Я попросив, щоб нас не турбували, тому пригощайся. Сьогоднi у нас самообслуговування, – граф запрошуючи, зробив рух рукою.
– Чудово. Не можу я звикнути до цих урочистих обiдiв. Як тобi це вдаеться? – пiдтримав його гiсть.
– Потрiбно народитися у шляхетнiй родинi i тодi ти швидко до цього звикаеш, – посмiхнувся Крiстiан, пригубивши вино. – Що такого термiнового сталося, що ти стрiмголов прилетiв до мене?
– Вкрай неприемна звiстка мiй друже…
Вiардо теж пригубив вино й вiдкривши супницю запустив до неi ополоник. Налив собi в тарiлку порцiю ароматного рибного супу та стурбовано глянув на спiврозмовника.
– Соромно казати, але треба. Зi спецсховища штаб-квартири кримiнальноi полiцii викрадено стилети. Тi два, що за рiшенням суду визнанi власнiстю вашоi родини i якi ти не спромiгся забрати.
– Ось, як? – Крiстiан здивовано глянув на комiсара.
– Саме так, уяви собi.
– А ти знаеш Мартiне, я, навiть радий. З цими стилетами в моiй пам'ятi пов'язанi тiльки однi сумнi спогади. Смерть батька, загибель старого антиквара, мое ув’язнення. Потiм цi жахливi вбивства. Спроба Фiлiпа пiдiрвати нашу з Жозефiною яхту. Напевно, тому я й не змiг змусити себе поiхати та забрати цi клятi стилети.
– Доручив би це адвокату. Продали б стилети на аукцiонi, а грошi передав би в якийсь фонд допомоги онкохворим, – знизав плечима Вiардо. – В чому проблема?
– Ти знаеш, про це я якось, навiть i не здогадався. Менi просто було неприемно iх не те що бачити, а навiть згадувати. Шкода, що ти ранiше не пiдказав менi цю iдею.
– Нiчого. Коли ми iх знайдемо, я тобi нагадаю.
– Не маю жодних сумнiвiв. А, як це сталося? Досить дивна подiя. Яке нахабство.
– Згоден. Напрочуд дивний i зухвалий злочин. Пограбування сховища скоiли вдень. Прийшли двое суб'ектiв у формi судових приставiв. З приводу помiщення речдокiв у спецсховище проникли туди за пiдробленими документами. Вирубили чергового. Вiдкрили сейфи. Та дивне не це, – Вiардо замислившись, навiть зупинив ложку шляхом до рота. – Мене вражае рiвень iхньоi пiдготовки та обiзнаностi. Посвiдчення, допуски, формуляри, все було виготовлено на найвищому рiвнi. Крiм шухлядок зi стилетами грабiжники почистили ще кiлька сейфiв, в яких зберiгалися цiнностi i грошi, що проходять у iнших справах. Але гадаю, це було зроблено, щоб замилити нам очi. За вартiстю стилети перекривають усе викрадене.
– Давай залишимо цю тему. Менi неприемно про це згадувати.
– Вибач. Але я був повинен тебе повiдомити й попередити, щоб ти посилив заходи безпеки.
Крiстiан знизавши плечима за прикладом гостя почав iсти. Пiшла змiна страв. Потiм служник i кухар прибрали посуд й принесли сигари i коньяк. Подали каву. Крiстiан розпалив камiн. Незабаром у кiмнатi запахло палаючими дровами. Вiдкривши вiкно, граф налив у келихи коньяк i розкурив сигару. Вiардо приеднався до нього.
– Як наш молодий комiсар i його чудова дружина? – Крiстiан влаштувався в широкому шкiряному крiслi бiля камiна.
– Погано. Вони знову посварилися, – зiтхнув Вiардо. – Ольга поiхала до Марселю. Працюе над новим романом. На дзвiнки майже не вiдповiдае. А у Алекса черговий напад депресii.
– Це через поранення?
– І так i нi. Вiн страшенно комплексуе з цього приводу. Нiколи б не думав, що вiн на цьому може зламатися. Та ще цi бiсовi психологи. Йому досi не дали дозвiл стати до оперативноi роботи. А це його вбивае найбiльше. Коли я iхав, хлопцi насилу витягли його з «Золотого сонця» i вiдвезли додому.
– Може Ользi варто побалакати з ним?
– Та балакала вже не раз. Пiсля його виписки з шпиталю, вiн спочатку комплексував через шрами, що спотворили його обличчя…
– Я пропонував йому зробити пластику, але вiн навiдрiз вiдмовився, – урвав спiврозмовника Крiстiан.
– Так. Я в курсi. Вiн з усiма так. Вiдкидае будь-яку допомогу. На початку зими Алекс став менше звертати на це увагу. Здавалося, що справи почали полiпшуватися, але потiм йому не дали дозвiл психологи. І все. Вiн, нiби махнув на себе рукою. Ольга намагалася вивезти його в передмiстя Марселя, де вони купили котедж. Там вiдокремлене мiсце. Їхнi друзi, дуже рiдко приiжджають до своiх домiвок, якi розташованi поруч. Решта сусiдiв з’являться тiльки пiд час курортного сезону. Там суцiльно багатii з Марселя. Але зараз у селищi майже нiкого немае. Та вiн теж навiдрiз вiдмовився вiд цiеi поiздки. Алекс не може без улюбленого заняття. Без сиску. Повернувшись до Парижу, вже вкотре поспiлкуюсь з керiвництвом. Ми можемо втратити вiдмiнного детектива.
– А може вiн переймаеться через загиблих хлопцiв?
– Це теж присутне. Я сам часом звинувачую себе за те, що дозволив iм взяти участь у затриманнi цих баскiв. Це робота для спецназу. Але хiба його можна було зупинити? Тим паче тодi ми не знали, що вони готують теракт. Алекс i Дюпре вийшли на них у зв'язку з потрiйним вбивством, яке сталося на паркувальному майданчику бiля бару в Анже. Їм знадобилося майже пiвтора мiсяцi, щоб дiстатися до цих виродкiв. І вони взяли майже всiх. Залишився цей хлопчисько. Нiхто й гадки не мав, що вiн натисне на кнопку. Серж майже його вмовив. Але в останню мить все пiшло шкереберть. З'явився цей iдiот Монсиньи з дiвчиськом i все зiпсував.
– Жахлива у вас робота Мартiне. Адже, по сутi, йдучи на службу, ви не маете уяви, повернетеся додому чи нi. Це дуже страшно. Особливо для ваших рiдних. Але, напевно, це вас затягуе. Звичка до небезпеки. Ти сам промiняв крiсло радника мiнiстра на посаду керiвника оперативно-слiдчоi бригади. Ось i Алекс не може без цього. Але гадаю, що без пiдтримки Ольги йому не впоратися. Мати теж такоi думки.
– Та за яку пiдтримку зараз може йти мова? Дiвча на межi нервового зриву. Вона не вiдходила вiд нього у шпиталi. А пiсля одужання вiн з нею розмовляти не хоче. Лихо менi з ними. Вона довго терпiла його пиятики. Кiлька днiв тому Ольга намагалася напоумити Алекса. Але не втрималась, нагримала на нього, розрюмсалась, покидали речi у сумку й поiхала до Марселя. Їi теж можна зрозумiти. У неi зобов'язання перед видавцями. Якщо вона зараз дасть збiй, то знову пiднятися на цей рiвень для неi буде дуже складно. Це ii третя книга. І вона, якраз про тi подii, пiсля яких i почалася ця божевiльня. Сам розумiеш – замовлення потрiбно вiдпрацьовувати.
– У недiлю матуся з Вiктором повертаються з Британii. Я завтра ж iй зателефоную i, ми всi разом поiдемо до Ольги. Ти правий. Дiвчину потрiбно термiново пiдтримати. Вона одна в чужiй краiнi, а коханий чоловiк не може вiдiрватися вiд склянки. Якщо потрiбно, то я можу побалакати з вашими керiвниками.
– Дякую Крiстiане. Гарно коли е друзi. Якщо моiх слiв буде недостатньо, я вiдразу повiдомлю тобi. Жозефiна не приеднаеться до нас?
– У дружини сьогоднi вiльний день. До неi прилетiли двi подруги з Америки, тож вони поiхали розважатися в мiсто. Не буду ж я вислуховувати, як вони перемивають кiсточки своiм родичам i знайомим, яких я, навiть по iменах не всiх знаю.
– Радий за вас.
– Дякую. А ти, так i залишишся парубкувати? Тобi вже тридцять п'ять, адже ми з тобою однолiтки.
– Крiстiане. В мене було двi спроби створити сiм'ю. Але бiльше, нiж на три мiсяцi мене не вистачило. Тому я залишив це безглузде заняття, доручивши амурнi справи своему янголу-охоронцю. Я вiрю, що Господь пiдбере для мене наречену, разом з якою ми щасливо проживемо до кiнця наших днiв в оточеннi дiтей i онукiв.
