Дим
Володимир Худенко
Дiя роману вiдбуваеться наприкiнцi 1990-х рокiв. Межа тисячолiть вiдображаеться у людських долях низкою подiй – як малозначущих, здавалось би, обмежених вузьким родинним колом, так i епохальних, усесвiтнiх. Важко осягти масштаб i значущiсть того, що вiдбуваеться, спостерiгаючи за подiями очима звичайноi людини. Однак, що не вiдбувалося б у краiнi, у свiтi, для багатьох лишаються найголовнiшими одвiчнi людськi цiнностi: кохання, родиннiсть, спадкоемнiсть поколiнь. Книга розрахована на широке коло читачiв.
Володимир Худенко
Дим
I
«Привiт, Іро! Ось я вже шiсть днiв знаходжусь у повiтрянодесантнiй учебцi за сорок п’ять кiлометрiв вiд Каунаса, Литовська РСР, неподалiк вiд залiзничноi станцii Гайжюнай. Напишу детальнiше, як я потрапив сюди. У Сумах я був iз Колею (я писав), але одинадцятого травня його з хлопцями повезли в Пiвнiчний Вiйськово-морський флот. А мене вранцi дванадцятого травня в чотири години ранку посадили в потяг i повезли через Украiну, потiм через Бiлорусь, i нарештi в Латвiю. На другий день в три години ночi були в Каунасi. Чекали до шести годин ранку електричку, приiхали в Гайжюнай, до речi – там знiмався фiльм «В зонi особливоi уваги», потiм нарештi приiхали в учебку. Тут нас розформували, переодягли, i ось я пишу. А в думках я вдома. Згадую нашi останнi вечори, як в останнiй день ми ходили до твоеi садиби, i думаю про тебе. В учебцi я буду пiвроку, вийду сержантом та поiду в частину, а може, й залишать тут. Зi мною тут пацан iз Пiдлипного, Сергiй Руденко. Іринко, вибач, що не написав ранiше – не було часу, i так пишу ось на перекурi, правда, я не курю. Вибач за почерк – пишу на вiйськовому квитку».
Йвановича ховали на початку похмуроi вiтряноi осенi, коли днями ще бува й свiтлiло, а над вечiр вже наганяло хмари. І ночi стояли холоднi, сумнi, i тужно, пронизливо вило округою.
Та й ховали не без клопоту. Спочатку довго не могли найти путнiх копачiв, а потому – бортовоi машини. За мiсяць перед тим колгосп, чи то пак СТОВ, офiцiйно й безповоротно збанкрутував, i ввечерi хлопцi порозганяли колгоспну технiку до себе по дворах. Антон тодi й сам, оставшись на колгоспному дворi аж до смерку, плюнув i, кинувши в кузов чужу запаску та двi порожнi канiстри, погнав свiй ГАЗон до дому тихою безлюдною вуличкою. А вже одчинивши ворота, вгледiв Ірину на порозi, i на ii нiме запитання лиш важко махнув рукою, буркнув:
– А я знаю?
І загнав машину в двiр.
А через тиждень-два (до кого як) до шоферiв навiдався бувший завгар. Наказав зiгнати технiку до комiр.
Ірина тодi не вмовчала:
– Куди ти потаскав машину?
– До комiр, – не втямив Антон.
– Ок чому?
– Поголовний велiв, сама не чула?
– І хто вiн тобi такий?
– Завгар, а хто? Який тебе дзелик вкусив?
– Так заберуть же…
– Та чи вона й так моя? Іди ось не капай…
– Зо мною полайся, як бiльш нi з ким!
– Звиняйте, ваше високородiе.
Ну, словом, одвiз тодi Антон машину, як i решта. У кого, правда, пiзнiш забрали, а в сусiда його через дорогу трактор i досi в кiнцi городу, в берегах стоiть, бо загнав у хащi так, що не можна тепер витягти.
А оце вже як треба було везти Йвановича на цвинтар, то машини i не найшлось. Антон сам ходив iз парубками до комiр, а там, виявляеться, охорона вже, i все якiсь не нашi – чи конотопськi, чи бог iх зна. Словом, вийшов до них той Поголовний… вiн не Поголовний нiякий, ясна рiч, то прозивають так, отож вийшов вiн до них i каже, мовляв, – так i так, нема машини, не дам машини, про iнвентаризацiю якусь плiв… Виходило так, що орендатор тепер тут буде, i теж не наш, а всi в нього пайовики, а оцей же кабан Поголовний у нього так як управитель.
– Тобi ж на зборах, такий-сякий, постановили, щоб давав бортову на похорони! – не вмовкав Антон. – Ти ж сам у клубi клявся й божився, чорти б тебе видерли раком!..
А вiн, падлюка, лиш смiеться.
Щось плете таке…
– Пройде опис, тодi й видiлимо бортову…
– А… Понтiй Пилат!
Антон махнув рукою та розвернувся назад, як не побiг через сiльповський парк. І завше у нього так – то лаеться, що i небу жарко, а всi округ лише смiються. Видно, того й не вробив на посадах – вiн же й сам трохи завгаром був, цей Антон. Рокiв два всього, чи й менше. А що вiн – лаеться-лаеться, а вони, iроди, лиш смiються, нiхто його серйозно не сприймав.
Догнали його хлопцi, окликнули. Давай, мовляв, до Бондаря сходимо, у нього ж е бортовушка, те та се. Бондар – то ще один орендатор, iхнiй, iз села. Антон пирхнув – бозна, чи вона, та бортовушка, ще й iздить… Ідiть самi, а я онно до Панаса, хай лаштуе кобилу, раз так. Бачте, як виходить – проробив чоловiк весь вiк на грузовiй машинi, а на цвинтар станем пiдводою везти…
Машина, правда, найшлась-таки. Як уже сходив Антон до Панаса та вернувся на дворище покiйного, з Іриною там перекинувся словом – вона лаштувала на стiл з бабами, словом – явились хлопцi, кажуть – впросили Бондаря, i машина наче на ходу. Але за кермо кого з iхнiх орендатор пускати не схотiв нi в яку, послав свого Чуба, а вiн, той Чуб – п’яниця з п’яницi, i не прохмеляеться зроду-вiку.
Ну, так i вийшло – явився Чуб захмелений, i ще щось варнякати почав, Антон його вилаяв i в Христа i в Божу Матiр, а тодi полiз у кузов вимiтати звiдти полову – той Чуб не стямився хоч кузов вимести, як iхав.
Тодi стали ждати попа, i ждали години зо двi, аж завечорiло. Антон сам хотiв було ще зранку iхати за попом, та зголосився Валерка – покiйного Йвановича син, у нього ж i машина своя, ну хай… Поiхали вони удвох iз жiнкою, i довго iх не було. Антон усе то стояв iз чоловiками як надолобень, смалив без ладу цигарки i балакав бозна й про що – то за рибу, то за футбол… Про що на тих похоронах балакати? А то заходив у хату i стояв у сiнях в напiвтьмi – позирав скоса на мерця; той лежав серед зали в трунi, висохлий, сiрий, аж чорний.
* * *
Вмер вiн минулоi ночi, похмуроi, вiтряноi осiнньоi ночi. Антон тоi ночi довго не мiг влягтися, а влiгшись, ворочався на постелi, вставав, вдягався, виходив у двiр подимiти – Ірина давно вже спала. Вiн ходив по двору розхристаний, слухав, як вие вiтер, як брешуть собаки по селу, як сунуть машини по Роменськiй трасi.
Обережно прочинив хвiртку, аби не збудити Ірину в хатi, та вийшов iз двору. Нiде по вулицi не свiтилось, i зiр не видно було за хмарами, а берiзка над воротами хилилась пiд тужним вiтром, губила зiв’яле листя. Вернувся у двiр, так само без лязкоту причинив хвiртку. Пройшов по садку, тодi на вибраний город, тодi далi городом… Шурхотiло кукурудзиння неламане, пiдвивав досадний вiтрюга, а далi, аж там за болотами, свiтило собi вогнями сусiдне Жовтневе. Дивно навiть – як розпався Союз, так в Карабутовiм одразу майже й погасло вуличне освiтлення, виходить – нiчим стало платити за струм. А в Жовтневi тому досi галасуе… Хоча чого й нi – там поля агрофiрма одна орендуе, всi при дiлi в селi, i саме ж село багатше буде.
Всмiхнувся сам до себе – уперше за нiч розвiяв трохи тугу неясну. Жовтневе. Ірина. Згадав, як парубкував, як проводив ii з клубу болотом поночi. Або як сам ходив у те Жовтневе до школи… Так i познайомився з нею, бо ж там були курси i можна було здати на права в старших класах. Скiльки всього згадалось! Особливо отой раз – як гуляли поночi парком коло садиби, i коло ставкiв, тенiсних кортiв запущених, зарослими алейками тими. Коло ЇЇ садиби, ЇЇ алейками…
Вiн збиткувався тодi з неi, не в зло, ясна рiч:
– А оце б жила тут як паничка – зроду б з таким, як я, не здибалась!
– Та ось припини! – вона смiялася дзвiнко, але й опускала очi.
– Точно так, ваше високородiе!
– Бовдур!
Всмiхнувся про себе, й наче полегшало. Ой свiте правий – дурiсть яка юнацька, дитяча навiть. Щось вiдволiкло його… Вглядiвся. Здалося, наче пiд самим Жовтневим – на грунтовiй дорозi од ферми – хтось блискае лiхтариком. Вглядiвся ще – наче й нема. Чи мо’ здалося? Розвернувся, зiтхнув, побрiв, похилившись, у хату.
Там, уже в сiнях, як вiшав куртку, одчув таке, наче пройшов хтось у нього за спиною, наче навiть половиця скрипнула. Вiн розвернувся рiзко.
– Ірино?
Тиша.
Клацнув вимикачем – порожнi сiни, нi душi. Зайшов до господи – Ірина спить собi, як i до того.
– Приверзеться… – тихо мовив сам до себе. – Чи вже дрiмаю на ходу?
Влiгся, i наче навiть сон прийшов, а тут лементують у дворi, в шибку затарабанили.
