Дим

– Конечно, хорошо. Ириша там?

– Тут, де ж їй бути.

– Дай-ка ей трубочку, хм… дамский разговор, – Лариса знову всміхнулась там, у Смоленську.

– Даю, даю, – всміхнувся і Антон мимоволі.

* * *

Антон в загальних рисах знав, що там у них за «дамський разговор». По-перше, Лариса за нього, Антона, вельми переймалася. Буває так – немов і родичі не близькі, сьома вода на киселі, а родичаються дужче, ніж близькі. Лариса йому двоюрідна сестра. Мати її, виходить, старшого Савельєва менша сестра, вернулась ще при Союзі назад на батьківщину – працювала там в дорожньо-будівельному управлінні і отримала у власність будинок в селищі Талашкіно, за десять кілометрів від Смоленська. Там було ціле селище в селищі – спеціально для будівничих, так воно і називалось ДРСУ-1. Дід їхній, отой самий військовий, помотавшись по гарнізонах (у Конотопі вони пожили недовго) теж на старість, як овдовів, переїхав до дочки, а дочка та, Антонова тітка, виходить, була ще до всього й видним комсомольським функціонером… Словом – окрім того будинку, були в них ще в Смоленську, здається, дві квартири.

Але про все по порядку – Лариса родичалася з Антоном, він їздив інколи до них в Росію, а вона сюди навідувалась, коли могла. І на їхнє з Іриною весілля приїжджала оце, і з Іриною потоваришувала гарно – знайшли вони спільну мову, словом. Видно, просила вона Ірину, по-перше, Антона підтримати, як-не-як – на два весілля по похорону, бо не встигли Антон з Іриною побратись – спочила Антонова мати, а тепер ось мала Лариса там, в Смоленську, заміж виходити – захворів Йванович і вмер врешті. Лариса знала, що Йванович був Антону за батька, то й переймалася тепер за брата. Що вже там на те її весілля, мовляв – встигнуть не встигнуть, хай лишень не сумує дуже. Либонь, таке вона і казала Ірині, а ще ж і те, друге…

Словом – Лариса давно вже радила їм, та що там радила – наполягала, щоби перебирались вони до них у Смоленськ. Хотіла віддати їм отой будинок у Талашкіно. Казала, мовляв, знаю, що ви, особливо Антон, до міста не дуже охочі, тож живіть там – там скрізь як село, і городик є, і тихо, і пройдеш по дорозі метрів сто – тут тобі і річенька в очеретах, тут тобі і поле неозоре, і дібровка в полі. А пройдеш в інший бік метрів двісті – тут тобі і селище міського типу з панельними брежнєвками та магазинами-ларьками. А зупинка автобусна там ледь не під самим домом – два кроки пройти. До обласного центру десять хвилин їзди маршруткою, а маршрутки ті ходять одна за одною. І роботу вам обом найдемо, дуже навіть легко, тут зарплати навіть вищі. Чого ви, мовляв, у тому селі своєму гибієте?

Але Антон противився. І прямо наче не відмовляв, боячись, либонь, образити сестричку ненароком, але все ж бурчав ото – та хай, та подивимось, та хтозна, як воно… Був він узагалі по натурі неповороткий, не схильний до різких рішень. Отож і вирішила Лариса поміняти тактику – загітувати спочатку Ірину, а там уже хай вона Антона допиляє. Вона за Ірину Антону завше казала жартома: «Та твоя дворянка – вона розторопніша, ніж ти, буде».

Треба, мабуть, розказати й за «ту дворянку», а то що це ми все «дворянка, дворянка», а ок чому – й хтозна.

* * *

Десь у кінці сорокових приїхав у Жовтневе і став там на квартиру один хлопчина – інженер по меліорації. В окрузі тоді з великим розмахом осушували предковічні болота округ сіл, ніби як під пасовиська, а всю воду відти зганяли в водосховище «Ромен», що сягало аж сусіднього району. Ну став хлопчина на квартиру і став, поробив тут трошки, потім узяв та й оженився на одній жовтневській дівці, звів власний будинок і залишився в селі, а працював в управлінні того ж водосховища. В новий дім він одразу після весілля привіз звідкись і старого діда – свого батька. Дід був старий, але рослий і дужий, ходив завжди витягнувшись, як струна, і пихтів постійно люлькою чи самокруткою товщиною в палець. Мав довгу молочну бороду і таке ж волосся, а характер мав тяжкий – так казали в селі.

Ні з ким він не говорив багато, ні з ріднею, ні з іншими дідами по вулиці – так ото, поздоровкається сухо, та і все. Навіть в господі був нелюдимий, жарт хіба – навіть по імені нікого не називав, як кажуть, зроду. Навіть невістку чи рідного сина кликав завше «ти» і більш ніяк. Ото «ти, йди сюди», або «ти в хаті чи де ти є?», «ти в лавку йти будеш?». І ото розумій, як хочеш, до кого то він – до невістки, чи до сина, чи до онука, що народився пізніш у них.

Після народження дитини сім’я прожила разом не так і довго – чоловік найшов десь коханку і пішов з дому. Жив спочатку в Нехаївці, тут поруч із Жовтневим над водосховищем такий хуторок невеличкий є, а потім з новою сім’єю перебрався кудись на Донбас, розказували навіть, що працював на шахті, а пізніш нібито загинув десь у тих краях – чи то вбила якась банда, чи то втрапив у банду сам… Хтозна. А от дід, старий Кандиба, остався з невісткою й онуком у селі.

Дивний був дід, що й казати. По селу говорили, що він і пенсії мовбито ніякої не отримує, а на що живуть – бозна, чи на самої невістки трудодні? Правда, він чоботар непоганий був, той дід, та й узагалі – рукатий дідок, лише не надто охоче брався за роботу комусь. А ще бувало хто з села інколи бачив, як в пізню годину, в присмерку вечорів дід той задвірками проходжується до панського парку і того місця, де садиба була, і церква Великомучениці Катерини, і старий покинутий цвинтар, проходжується там зарослими алейками, випрямившись, як струна, склавши руки за спиною.

Якось жили вони, і дід той жив довго – пережив і сина, і невістку, і доживав віку вже у дорослого внука тут же, у селі, няньчив правнуків. Було, катає старшого на візочку або сидить під двором на лаві, дитина на руках, а він люлькою пихтить. Вже й лаялись на нього, а все без ладу – як крикне дід своїм громовим голосом: «У мене зроду й голова не боліла, зроду! А ви одно мікстуру свою п’єте і дітей нею запихаєте! Хай привчається ото до диму – здоровішим буде…»

Ото такий був дід. Але остання дивина сталась із дідом років за два до смерті. А саме – народилась Ірина, і діда як підмінили, дівчинка стала в нього улюбленицею, та ще й якою! Варто сказати, що він єдину її називав по імені. Та, власне, сам же і наказав наректи дівчинку Іриною. Пояснив скупо, що так, мовляв звали його покійну сестру, і оця дитина, мовляв, як дві краплі води на неї схожа.

Врешті старий Кандиба вмер, проживши більше ніж дев’яносто літ. Перед смертю він усе заповідав онуку, щоби поховали його на тому старому запущеному цвинтарі коло колишньої церковки, але онук на те лишень лаявся, мовляв, що ви ото, діду, надумали, га? Цвинтар той з дня на день розкидати думають, там уже бозна од коли нікого не ховають, та й узагалі – не меліть ото дурниць! Врешті в один із погожих осінніх вечорів дід спокійно собі лущив кукурудзу на порозі, а тоді одійшов до сну. А на ранок прокинувся і позвав онука.

– Де Іринка? – спитав його.

– Спить онно ще, – одповів той.

Іринці тій тоді рочків два-три було, здається.

– Чого ви, діду?

– Вмирати буду, – зітхнув старий Кандиба.

І тут же важко видихнув. І вмер.

Поховали його, ясна річ, на новому сільському цвинтарі, а через скількись років сталась іще одна дивина – остання дивина, пов’язана з цим дивним дідом.

Було се вже, либонь, в перебудову, Ірина саме вчилась у старших класах. Приїхали якось до дворища Кандиб дві якісь машини не наші, і пройшли якісь міські люди в двір. Там не дуже й довго поговорили з батьком Ірини, і одбули собі, а по селу після того випадку поповзли всякі неймовірні чутки. Хто казав, що то були якісь газетярі столичні, а хто навіть – що то, мовляв, якісь родичі Кандиб із-за кордону, і родичі, що важливо, заможні. А хто й узагалі повідав, що Ірина, чогось саме Ірина, тепер спадкова дворянка, і їй, мовляв, по закону належить півсела і ще якісь там неймовірні гектари землі, і оте все, де старий парк, і ставки, і садиба де була – також її. Оце розбагатіють Кандиби тепер! – заздрісно вигукували пустобрехи по вулицях.

Але ніхто, врешті, не розбагатів – хоч іще довго, та по сей день аж, як, бувало, хто з Кандиб що купував, так і зачиналось – то, мабуть, з тих грошей, що їм із-за границі прислали, за валюту, не інакше. Чогось саме натякали на валюту. Воно й можна зрозуміти людей – часи саме непрості наставали.

Але виявилось, так у всякому разі розказувала Антону сама Ірина, що приїжджали то дійсно якісь ніби як газетярі. Але були серед них і не наші, а чи правда іноземці, чи ні – бозна. Батько чогось усе на них казав, що то поляки – і казав те чогось презирливо. Вони дійсно розпитували батька за старого Кандибу, за його минуле життя, але батько мало чим їм поміг, бо мало що за життя того діда знав сам. У всякому – за його минуле життя. А окрім цього – за старою звичкою самого ж діда, що й знав, не надто розказував, озираючись і замовчуючи те та се. Ірина це знала напевне – поїхали вони від них незадоволені і більше не приїжджали. І грошей, ясна річ, ніяких не присилали – то вже тут додумали. І родових грамот ніяких не вручали.

А справдешня історія старого Кандиби туманна і уривчаста, в усякому разі – такою її знали в сім’ї, і такою її запам’ятала сама Ірина.

* * *

Дід мовби й справді був із тих Кандиб – тих самих, що до революції володіли цукровим заводом у Дубов’язівці, оцією садибою в Жовтневому, тодішній Куриловці, чималими наділами землі та й ще багато чим. Це був старий козацько-дворянський рід, що сягав своїм корінням ще Речі Посполитої, а після Хмельниччини та Гетьманщини став малоросійським дворянським. Бозна з ким там той дід перебував у якому родинному зв’язку, але відомо було – від нього ж самого – що він сам у Куриловці не жив, лише бував у гостях, ще хлопцем. Він мовбито навчався десь за кордоном, чи то аж у Франції, і там його й застала Перша світова війна.

Він повернувся на батьківщину і пішов добровольцем в армію, але про той час він мало що розказував. Один раз мовбито обмовився про Охтирський гусарський полк її імператорської високості княгині якоїсь там – чогось усім та його обмовка запам’яталась. Але мабуть що служив у кінноті, бо коней любив, ставився до них із великою ніжністю і багато про них знав. А одного разу так і геть проговорився – онук, Ірин батько себто, хлопчаком бувши, грався з малечею в козаки-розбійники, і дід взяв та і вистругав йому таку гарну дерев’яну шабельку, рукатий був дід, а тоді пустився довго і наче аж замріяно розказувати, як орудують справжню шаблею, та чим шабля відрізняється од шашки, та як шашкою рубати з коня на ходу… Та мабуть що рубака дід був добрий, бо взнали од сина його через бабу, що мав він до революції якісь нагороди – чи георгіївські хрести, чи ще якісь, – мабуть же, було за що.

Але про те він, знову ж таки, мало розказував, а як онук допитувався, кого дід рубав шашкою, то той отвічав, що «білополяків». Кілька разів він згадував, як навесні вісімнадцятого року лежав у госпіталі в Криму після поранення, і там його, як він сам казав, «догнали більшовики». Після того він, за його ж словами, і відвоював хоч на час – служив десь на Чернігівщині на залізниці якимось писарем, а пізніш – десь землевпорядником в селі. Та десь у двадцятому році він таки потрапив на польський фронт, а чи вже сам знов визвався, чи його мобілізувала Червона армія – бозна. В усякому разі він раз іще обмовився, що самого товариша Будьонного знав, – хтозна, чи то справді так, чи то він сміявся лише.

Після тих подій життя його було неясне – закинуло його кудись в Росію чи Білорусь, була в нього якась сім’я, і діти, і от цього сина, котрий інженер по меліорації, в тій сім’ї ще не було, а тоді та перша сім’я кудись ділась. Дівся і сам дід – і дівся ж років на п’ятнадцять чи й усі двадцять. Оцей син, котрий інженер по меліорації, народився аж десь в Середній Азії, чи в Казахстані десь, хоча мати його також українка, як і батько. Були і ще діти від того шлюбу, але де вони тоді подівались, хтозна. Про цей час дідового життя скупо повідав лише син, поки ще жив у Жовтневому, а сам дід про це й не обмовлявся ні разу.

Ото таке в основному і знала його сім’я та сама Ірина. Та й навіть ці скупі й непевні відомості вони тримали ж при собі і не розбовкували кому попало до сих пір.

А ще ж пак щодо самої Ірини… Дід казав, що вона, Ірина, дуже схожа, ну просто як дві краплі води схожа на якусь із його менших сестер, котра жила в оцьому самому помісті до революцій і війни і котру він дуже любив. Та друга Ірина мовбито не дожила й до свого повноліття – померла від тифу в двадцятому році десь на півдні Росії.

* * *

Хтозна, як у дитячому віці, а юнкою Ірина була страх якою красивою – в усякому, так вважав Антон. Висока, струнка, худорлява, з блідою, аж наче хворобливо блідою шкірою, з густим світло-русим волоссям, у котрому темні пасма межували зі світлішими, а риси обличчя – рівні, правильні, навіть… вишукані? Хтозна, чи правду казав ото старий Кандиба щодо схожості Ірини з давно померлою його сестрою, але ні на кого зі своїх Ірина і справді наче не була схожа – ні на батька з матір’ю, ні на старших брата з сестрою. У задумі або при спокійній розмові її рівні брови завше трошки наче вигинались догори, а правий кутик губ опускався, од чого здавалося, що вона журиться за чим або навіть ось-ось заплаче, але то була омана – вона могла тут же добродушно усміхнутись, тепло, невимушено. Але якщо, наприклад, вивести її з терпіння, що бувало вкрай рідко, образити абощо, то її вираз обличчя мінявся на рівний, строгий, немов у якої скульптури, вона вирівнювалась станом, витягувалась, як струна і просто-таки спопеляла кривдника тяжким поглядом неймовірних очей, котрий мало хто витримував, і Антон також.

Її очі були дивніші за все – темно-сірі з зеленуватим відтінком, з поволокою, великі, і їх пронизливий погляд немов виринав з якоїсь неймовірної, недосяжної і нелюдської глибини.

Зрештою – цілком можливо, що то лише закоханий Антон вважав її аж такою красунею і багато чого про неї додумував собі, як і всі закохані, але можна сказати з упевненістю, що в жовтневській школі не один він на неї задивлявся. Але вибрала вона чогось саме його. І йому абсолютно щиро не був зрозумілий такий її вибір аж до сих пір. Багато було кращих за нього – більш бідових, більш розумних, більш… Навіть зовні він наче нічим особливим не вирізнявся – не надто високий, лише трошки вищий за саму Ірину, чорнявий, ледь-ледь смаглявий, кароокий, плечі розправлені, але не такі вже й широкі… Може, одна лиш деталь була особлива в ньому із зовнішніх – проковзувала в нього іноді така лукавенька, навіть глузлива посмішка, причому він сам у такі хвилі зазвичай нічого лукавого і глузливого й на думці не мав. Ірина сама йому якось про се сказала, мовляв – мружишся, як циган. Він, правда, одразу, сміючись, зауважив, що ніяких циган в роду наче й не мав, а вона натомість приказала – не дивись на мене так, бо я ніяковію. І дуже видно було при цьому, що їй так ніяковіти подобається. Після того Антон подумав, що, може, в тій його посмішці що і є, але, ясна річ, подумав те просто жартома. В цілому ж її вибір так і лишився для нього нерозгаданою таємницею аж до сих пір.

Ще зі школи норов у Ірини, з одного боку, був наче й простий, невибагливий, але разом з тим із погордою, хоча, може, це й не те слово. Не те щоб вона була гордовита, зовсім ні, але завше трималась трохи наче осторонь од решти, трошки в самотині, хоч і мала подруг, товаришів. Вона ніколи не допускала зайвого панібратства або чого такого – завше спиняла отим тяжким поглядом будь-кого, хто без дозволу порушував її простір. Вона часто бувала в довгій задумі, в отій своїй немов печалі, і не любила, коли її в такі хвилі відволікали. Та знову ж таки – може, то лише закоханий Антон того всього про неї додумував, і вона б сама посміялася, аби він або хто інший розказав їй про таку її значущість в його очах. Скоріше за все, так і було б.

* * *

Так-сяк впорались із хазяйством того вечора, а вечеряти й не стали. Перехопив кожен щось там на похороні, а хоч би й ні, то все одно – шматок до горла не ліз. На вечір знов повіяв пронизливий вітрюга і нагнало хмари, берізка під двором тільки й шелестіла підв’ялим листом, а гуси в хліві уривчасто ґелґотіли.

Як зайшли перегодя в хату, то Антон вгледів, одчув скоріше, що Ірина хоче почати розмову – либонь, про похорон, буде його втішати. Тож він її випередив – мовив з легкою усмішкою:

– Подивимось серіал, може?

Ірина любила вечорами дивитись якийсь один американський серіал, а Антон його не любив – як вона дивилась, то він зазвичай або читав який детектив з бібліотеки, або виходив на вулицю потеревенити з чоловіками, що, як і він, не були прихильниками того видовиська. У тому серіалі йшлося про якусь вбиту дівчину в маленькому американському містечку – мабуть, то як на їхні мірки маленькому – про розслідування її вбивства, хоча Антон те розслідування не розумів, та й взагалі мало чого розумів у їхньому заморському житті, а тої вбитої дівчини йому було чогось шкода.

– Та якось не хочеться… – зніяковіла Ірина, здивована його пропозицією. – Настрій не той наче. Та й ти ж не любиш?

– Навпаки, – знизав плечима Антон, – відволіктись трохи… Давай.

Вони ввімкнули свій старий радянський телевізор «Електрон» – подарунок на весілля від Іриного брата. Тоді він ще був бозна-якою розкішшю, кольоровий, з широким екраном. Але пройшло років зо два, і всі стали купувати імпортні, ну як усі – у кого на те були гроші, ясна річ. У селі, варто сказати, не дуже у кого ще й були.

Серіал уже йшов, хоча й недовго. Ірина спочатку ще трошки ніяковіла, їй було, видно, не дуже зручно зараз дивитись серіал, – у таку хвилю. Проте через кілька хвилин вона, як завше, втупилася в екран і трошки навіть звеселіла – Антону того й треба було. Він і сам намагався уважно стежити за перипетіями того далекого незрозумілого життя, інколи питаючись у дружини:

– Так а це хто? Що за тип?

– Це хлопець покійної, – зацікавлено пояснювала вона. – Тієї школярки, що вбили…

– Постій, так а… А отой перший тоді хто?

– То теж хлопець, тільки таємний.

– Таємний?

– Ну, про нього ніхто не знав – тільки вона і її подруга, найближча. Ота чорнява на відео, пам’ятаєш?

– Ну.

– Вони зустрічалися з Лорою…

– Хто зустрічався?

– Ну, вона і цей хлопець, мотоцикліст. А подруга за це знала.

– Так а чого вони тепер разом?

– Хто?

– Ну, він і ця подруга?

– Тю, так вона ж була в нього закохана, з самого початку – ти що, не втямив?

– Ну в принципі… А шериф за це знав?

– Не шериф, а агент ФБР – ти їх плутаєш. Звичайно, знав, а як же? Він із самого початку здогадався.

– Так оця друга точно не Лора? Чи як там її…

– Ні-і! Це її двоюрідна сестра усього лиш. Але дуже на неї схожа, просто як дві краплі води! – уперше за день, трошки ще несміливо, засміялась Ірина.

А ніччю, як уже вляглися, Антону приснився дивний і несподіваний сон. Він чогось ждав, що присниться Йванович – так буває, що мертві сняться живим, особливо зразу після свого похорону, але цього разу Антону приснилося дещо геть інше.

Спочатку як простий спогад – снилось, як він повертався додому з Афганістану. Ось потягом у Конотоп, курний залюднений перон залізничного вокзалу, привокзальна площа здавалась такою крихітною, зелень каштанів у тихому парку, затим – автовокзал, автобусом в Дубов’язівку. Може, мама й образиться, що не спершу до неї? Душна коробка розбитого ЛАЗа, хтось його взнав раптом – хтось далекий, розмитий, загублений в далечі прожитих літ; асфальтована дорога, неба голубінь і віддалені села за пшеничними нивами. Досадна нерівна дореволюційна бруківка, вулички глухого смт. Осьде й вокзал, і швидко найшлась попутка – хтось їхав грузовою якраз у саме Карабутове, ну нічого, – вийду в Полтавці, тоді пішки. Хутірці в нивах, розбиті дороги. Полтавка виситься на пригірку – одна вуличка, городики в кукурудзинні і ставочок із затхлою водою, затягнутий ряскою, оброслий очеретами й осокою, десь під берегом хлюпочуться качата, але їх не видно з дороги, тополина алея дороги тягнеться в далечінь, де-не-де хатки, а людей немає, душить червнева спека, душно в м’ятій парадці. Зняв берет, витер піт із чола. Рушив рівною дорогою через поле, через пшеничні висохлі ниви. Котяться хвилі пшеницею, здіймається курява над розпеченим асфальтом дороги, тополі придорожні стелять тіні, шелестять листям берізки. Село. Жовтневе. Тракторний стан, ферма. З кимось поздоровкався за руку, од когось одмахнувся, сміючись. Сільрада. Квіткова доглянута клумба, червоняста пляма прапора під поривами вітру. Ще один ставочок із прогнилою кладкою, хлюпочуться качата, тягне прохолодою, болотною сирістю. І ось та вулиця, і він підходить. Але підходить чогось не до її дому… Чи до її? Чудне все якесь! Осьде дорога, бруківка, і парк там же, на краю села, тільки красивий, доглянутий. Лавки і якісь статуї подекуди, і так приємно, покійно в тінечку, коні десь заіржали віддалік. А он і сама садиба, високі вікна, балкон, і колони ґанку, і стіни, увиті плющем. І на ґанку дівчина, вона озирає парк, раптом помічає його, Антона, і біжить, біжить до нього. Тримає в одній руці поділ сукні, а сама сукня якась чудернацька – довга до землі і досить широка, світла, чи, може, біла, з високою талією і відкритими плечима, і ще чимсь таким, чи вишивкою, чи мереживами… Сама дівчина простоволоса, світло-руса з темними пасмами… Вона кричить…

– Антоне!

Іринка! Антон рушає назустріч. Сам вже біжить, кинувши спортивну сумку на землю, підтримуючи рукою свій десантний берет, на грудях дзеленчать брязкальця нагород – «За бойові заслуги», орден Червоного прапора…

Ірина простягає до нього тонкі тендітні руки в рукавичках…

І він ловить її в свої обійми.

III

«Привіт з Литви! Привіт, дорога Іринко, ось вирішив написати тобі невеликого листа. Ось і минають мої останні дні в учебці Гайжюнай, сьогодні здав свій останній екзамен – вогневу підготовку. Словом – екзамени здав відмінно. Увесь взвод вийшов відмінників – двадцять чоловік. Сьогодні вже точно сказали, хто куди їде на розподіл. Я та ще один пацан із мого взводу їдемо служити в Афганістан, там є таке місто Баграм. Отож, дорога Іринко, більше не пиши мені на цю адресу. Двадцять третього жовтня ми літаком Іл-76М відлітаємо з аеродрому Гайжюнай. Іринко, я тебе дуже люблю і прошу тебе – якщо від мене більше не буде листів, може, й зовсім не буде, то ти не переживай. І, будь ласочка, нікому нічого не кажи. Чекай на мого листа. Я напишу, тільки-но прилечу. Чекай на мого листа, а через півтора року й мене самого. Ну ось і все, що я хотів тобі написати. Погода в нас уже холодна. Сьогодні вранці нам видали зимову форму, та ми її ще не одягали. Твій Антон».

Сяк-так одбули й ті тужливі три дні. На ранок четвертого вітер стих ще до світу, і подвір’я з вуличкою вкутались у низький туман. Ірина совалась коло печі, а Антон в цей час наносив води од колодязя, вичистив у корови й свині, нарубав їм гарбуза, дав зерна курям та гусям, словом – те та се… Ірина пройшла в низькому тумані по двору, торохнула дійницею. Антон зітхнув, дивлячись їй услід, і поплівся до загону з гусьми, одчинив там ворота.

У млявому передранішньому світлі їхня вузенька вуличка Чубаря здавалася тихим струмком чи річечкою, що пролягла між людських дворів – туман там купчився та ходив хвилями над мокрим асфальтом дороги. З ночі розхмарило, і останні досвітні зорі згасали тепер в вишині над селом. А над жовтневськими болотами тьмяно, вже й геть по-осінньому, розгоралась заграва.

– Вже й осінь… – чогось скорбно зітхнув сам про себе Антон. – Ану гиля, так вас нехай!.. – прикрикнув на гусячий табунець.

Він виламав замашну лозиняку в кленових хащах при дорозі й неспішно рушив, підганяючи нею табун. Гуси ґелґотіли та били крилами – десь із нижньої вулички їм отвічали й чиїсь чужі, то тут, то там по селу час од часу заходились собаки.

Прогнав табун повз пустир, повз сиротливу хатину покійного Йвановича на горбочку – в вікні на веранді світилось, той світ несміливо пробивався крізь зарості бузку попід двором. А сама хата й дворище неначе займались огнем од городу та берегів – і копиця сіна за хлівом, і висохле кукурудзиння на межі пломеніли у світанковім промінні. Антону так здалося на мить, що то не вранішня заграва, а палає дворище, і округ не досвітній туман розстелився, а дим.

Він одвернувся і погнав собі далі, повернув униз по гравію і спускався по ньому в береги – тут думали колись, ще при Союзі, стелити асфальтовану дорогу, та якось усе руки не доходили, а тепер вже, видно, й не дійдуть. Зліва он також стелиться в зів’ялих бур’янах під’їзна доріжка та висяться над нею заіржавілі облущені ворота покинутого піонерського табору. Курна дорога стелиться вздовж його території і повертає до тракторного стану, а тоді аж далі в поля. Сама ж територія всього за якісь кілька років забур’яніла, заросла бугилою та пирієм.

Одвідси вниз спускається глиниста заглиблена стежка в береги, по обидва боки обросла чагарниками та низькими деревцями, що аж спліталися над нею, утворюючи такий собі затемнений тунель. Через нього зазвичай і зганяли гусячі табуни з двох прилеглих вулиць, через нього ходили й болотами в Жовтневе чи ще за чим в береги. Самі ж береги – то зарослі місцини на краю околичних городів села, чистий тобі ліс, де лиш подекуди траплялись галявинки та поодинокі ставки-копанки. На галявинках ще косили час од часу сіно або припинали коней, але загалом береги все більше заростали верболозом вперемішку з глухою кропивою й чередою, обплітались берізкою й диким хмелем так, що не пройдеш. До всього земля була вогка, торф’яниста, устелена перегнилим листям та струхлими гілками. Колись, у давніші часи, тут уже починалось болото, таке страшне й непрохідне, що прямої дороги між Карабутовим та Жовтневим і геть не існувало і, як казали старожили, незважаючи на панську садибу під боком, місцеві люди навіть ходили одбувати панщину кудись світ за очі – чи аж у Самбір, чи бозна-куди. Болото було не просто собі рівним полем, як зараз, лише з трясовиною, а чистим тобі лісом з такими деревами і травами, яких нині й не стрінеш у тутешніх місцях. І птаства тут було незліченно, і також усякого чудного. Потім, уже після війни, болото осушили, а дерева викорчували, тоді болото і стало рівним полем зі смужками меліораційних каналів, окопів або гребель, як тут казали, але ще не таким тривким було те поле, як зараз – тут були торфовища. Ще Антонові батько з матір’ю, як і більшість селян, різали тут торф вручну для власних груб та печей.