Явилась баба Маня в сльозах, каже – нема Йвановича.
Одмучився.
* * *
Йванович той був Антону ледь не за батька. Мати Антонова пiсля школи вступила в конотопське медучилище, там же, в районi, i стрiла чоловiка – росiянина, сина вiйськового. Пiсля навчання одразу й побрались – вона стала фельдшером в тутешньому медпунктi, а вiн – бухгалтером в колгоспнiй конторi. Пожили недовго – Антонiв отець безпробудно пив i воювався, лупив дружину немислимо i ганяв по дворищу, вона часто, заплакана, ховалася з малою дитиною на руках у хащах край городу i ночувала по сусiдах, в того ж Йвановича i баби Манi он…
Вона, Антонова мати, була жiночкою тихою, беззлобною – обох батькiв ii не стало у вiйну, i росла вона на утриманнi в одноi далекоi родички з Путивля, котра, та родичка, од неi одхрестилася зразу, як дiвчина кiнчила восьмирiчку. Тож i оборони в неi не було нiякоi, нi тут у селi, нi будь-де. Але спочатку ще жили хоч як – купили за кредит в колгоспi непогану, хоч i стареньку хату, придбали Антона, ростили його. Хазяiн прохмелявся i каявся – якось жили…
Та одного разу – Антону того року якраз було в школу – отож якось конторське начальство не видержало безпробудного п’янства батька i заслало його од себе аж на тракторний стан якимось рахiвником – аби од себе подалi. З кимось не зладив вiн там у конторi, а норов мав гарячий, непримиренний, горiлкою ще бiльш розпалений. Отож i там, на тракторному станi, вiн не вробив. Пригода та i досi неясна, темна… Буцiмто був вiн ще зранку чумний, а день саме видався душний, прогiрклий, сонце палило нестерпно – був липень, середина лiта. Бачили, як вискочив старий Савельев зi своеi комiрки i так наче за кимось побiг-погнався, от тiльки нiкого не було у дворi, нi на дорозi – жадноi душi. А бiг вiн i бiг, мiж тракторiв i сiвалок, по розпеченому асфальту двору, кричав щось непевне i бiг, заледве не добiг до токарноi i там простягся – розбив голову об якусь борону. І розбив-бо, хвала богу, не так щоб дуже, в усякому – викликали жонку з медпункту, викликали швидку з району i одправили в тамтешню лiкарню. Вiн ще й белькотiв щось, немов марив.
Трактористи, хто був тодi на таборi, клялись i божились, що так воно все й сталось – вибiг iз комiрки, бозна за ким женучись. А то балакали рiзне – може, побився з ким, а чи штовхнув його хто на ту злощасну борону навмисне? Нi, клялись i божились, що сам впав. Та врештi, як Антонова мати навiдалась до нього в лiкарню, то вiн там, прийшовши трохи до тями вже, сам ii запевняв, що бiг, що спiткнувся i впав, а за ким бiг – бозна, а чого бiг – не знае сам. Але був веселий навiть, наказував, аби привезла наступного разу з дому книжку якусь i маленькi шахи, а то тут у палатi, мовляв, нудьга. Вона й поiхала назад у село – а то що ж там, дитина сама, i хазяйство iсти просить… Не дождалась i операцii, а мала вона бути пiд вечiр, i старший Савельев на тiй операцii вмер.
Операцiя була там нiбито й дрiб’язкова, а чого ж вiн тодi вмер – нiхто до ладу не знав. Вiрнiше, мати либонь що знала, але Антону мало розказувала – щось там iз кiсткою носа, чи вправляли якусь кiстку, а вона провалилась усередину, аж до мозку, i ще вiдкрилась кровотеча i не могли спинити, а вiн до всього не прохмелився з учорашнього, а вiдкласти нiяк… Словом – доля. Так бувае – казала мати, iнколи бувае. На жаль.
* * *
Пiсля того Йванович i став Антону ледь не за батька. Не те щоб вже бозна-як, але допомагав матерi – то пошле когось iз шоферiв привезти те та се, то город виорати, то випише по лiвiй накладнiй машину вугiлля iм. Сам бува щось полагодить на дворищi чи в хлiвi, або з бабою Манею поможуть город посадити на весну, а на осiнь викосить бадилля, обкосить обнiжки, загребе та попалить, напустить диму по вулицi. Баба Маня, бувало, посидить з Антоном, або й iсти зготуе, як у матерi яка комiсiя в медпунктi трапиться чи в мiсто треба проскочити, а як вже Антон пiдрiс, то Йванович вчив його уму-розуму – то штахетник iз дощок змайструють, то в велосипедi колесо заклеiти як, чи спицi пiдтягнути, чи цепок – розкаже. А як надходила iм черга по вулицi корiв пасти, то пасли в основному Йванович iз Антоном – той займав з одного кутка, а той – з iншого, так i гнали вдвох скотину туманними вранiшнiми вулицями. Бувало, що й так – за життя-буття балакали, хоча Йванович i був по натурi мовчкуватий. Та й Антон такий же самий.
Йванович в ту пору був завгаром у колгоспi, це вже потiм, ближче до пенсii перевiвся на пожарку чергувати, вже ж i здоров’я здавало, а оцей самий Поголовний на його мiсце став. Може, тодi й пiшло все в колгоспi прахом? Хоча воно ж усе якось докупи – нового голову з району прислали, перебудова, затим Союз розпався… Хто його зна.
Баба Маня весь вiк до самоi пенсii робила прибиральницею в школi, а жили ж вони з Савельевими на однiй вулицi, майже по сусiдству, тiльки не зовсiм поруч – через пустир. На тому пустирi ранiш було двi хати, а у вiйну вони згорiли – гехнули по них реактивним снарядом, нашi гехнули звiдкись iз-за Жовтневого, були там позицii iхнi, а тут – нiмецькi. Це старi люди так казали, або той же Йванович, мовляв – довго так було, тут нiмцi – там нашi, i нашi розвiдники ночами приходили через болото в село, шастали там у берегах, а нiмцi iх шукали. Як же вони не додивились, усе не мiг втямити Йванович, що на тих дворищах нiяких нiмцiв i пелеху не було – одна хата пустувала, а в другiй жила мати з дiвчинкою – Йванович ту дiвчинку знав добре, була вона трохи менша за нього. І, мовляв, тодi як прилетiв снаряд – того Йванович не бачив, то вже розказували йому; так от – тодi як прилетiв снаряд, то жiнка вийшла якраз на крилечко, примружилась на сонце, а воно як засвистить, засвистить… Погорiло все – хати пiд солом’яною стрiхою, хлiви литi, а на хлiвах сiно, а пiд хлiвами та ще поруч чагарник, запущений сад з висушеними тинами… Йванович казав, що в них у старiй хатi тодi побило осколками вiконницi, i важкi вiконницi, товщиною в два пальцi, були в дiрках, як решето – така сила. Йванович i сам од вiйни, виходить, постраждав, хоча вже й пiсля неi – пасли з хлопцями корiв у берегах i пiдiрвались там на мiнi. Одного хлопчину вбило, а ще одного разом зо Йвановичем же – лише покалiчило. У того другого щось iз ногою було, а Йвановичу два пальцi на правицi ледь не одтяло – бецман та вказiвний. Хвала богу, пришили в лад, лише довелось на час переучуватись усе лiвою робити. Так до смертi Йванович i остався дворуким – i писати мiг обома, лишень погано. Не розбереш майже. Вiн мало про вiйну розказував, i все чудне якесь – то все згадував, як в останне передвоенне лiто йшли вони з покосiв i бачили три сонця в небi, ну чисто тобi три сонця, а потiм знову стало одне. Або як лежав осiнньоi ночi на теплiй печi i бачив у вiкно над пiччю якесь блискуче покотьоло – воно снувало двором невисоко, а потiм чкурнуло на той самий пустир i там зникло… Чи там тодi пустиря не було ще? Вiн сам не пам’ятав. Інколи повiдав, як нiмцi заходили в село – чванливi, гордовитi, йшли рiвними рядами, а як вiдступали, то були бруднi i худющi, неохайнi, та все цупили з придорожнiх дерев яблучка-дички. Або, бувало, заходився дивуватись, чого це, мовляв, у вiйну лiтаки iнакше лiтали, нiж нинi – не так високо, та й з гулом iнакшим, бомбовози – казав вiн на них, бомбовози! – так i казав… Нiби й розумна людина, а ото таке.
* * *
У шiстдесят лiт Йванович вийшов на пенсiю, i на його ювiлей зiйшовся ледве не весь колгосп. І голова, i Поголовний, i завферми, i бухгалтера-диспетчери, i рядовi колгоспники. Прийшов навiть голова сiльради та директор школи з завучем. Приiхав син з дружиною та дiтьми. Всi сидiли, випивали i iли, бажали довгих лiт i мiцного здоров’я, навiть заспiвали пiд баян «Два кольори» та «Рiдна мати моя». А для самого Йвановича те все було ой як невесело, вiн позирав на те збiговисько, як на власний похорон. Був блiдий, як стiна, i якийсь такий немов… вимучений? А як виходив до хлопцiв, що димiли на вулицi, то лише бубонiв пiд носа: «Шiстдесят – це все, шiстдесят – це все…» Вiн давно таке казав, i чим ближче до пенсii, тим сумнiшим робився.
І нiби як наврочив, а чи мо’ одчував що. Мабуть, не прожив i року пiсля того – стали вiдмовляти нирки. За мiсяць перед смертю так узагалi через кожнi два днi мусив iздити в районну лiкарню на очистку кровi. Теж не близький свiт – коли син возив, а коли мусили й наймати кого, Антон i наймав в основному. Зробився слабий, задихався – не мiг як слiд i на вулицю вийти по потребi, усе спинявся, вiдпочивав, хапав безкровними губами повiтря. А ночами не спав нiяк, похмурими вiтряними ночами вiн лежав на постелi напiвсидячи, а над ним нависала баба Маня – то поправляла подушки, то розважала розмовами; вона й сама не лягала до свiту. Так i мигтiло вiкно iхньоi хати з дороги од смерку й до свiту, як хто ще, правда, й ходив чи iздив тою дорогою в таку пору. Антон з Іриною провiдували iх ледь не кожного дня, поривались чим помогти, але баба Маня на те лиш сумно одповiла Іринi: «Чим тут, дочко, поможеш? А смертi ждати – на те помiчникiв не треба». І кидалась усоте жалiтись. Не зло, а ото так сумно, понуро: «Не спить всеньку нiч, а нi таблетки тi, нi уколи не помагають… Нi та больниця iхня. Ляже – задихаеться, добре, як ото задрiмае хоч сидячи. А я вже над ним. І так всеньку нiч, аж поки й свiтае». А сам Йванович охочий зробився до розмов, дужче, нiж при здоров’i – видно, тим тугу свою розганяв. Розпитував усе ослаблим голосом, що там у селi, в колгоспi. Антон оминав тему банкрутства i не повiдав, як описували майно в конторi, як голова ховався по кущах вiд якихось приiжджих бандитiв… Йванович, ясна рiч, i так знав, що справи там кепськi, але, видно, теж не хотiв зайвий раз нервувати – не дуже й розпитував вже за подробицi. Зате Ірина вже його розважала – до неi як до продавщицi стiкались усi мiсцевi плiтки, i карабутiвськi, i з окружних сiл, навiть i з району дещо доходило. А бувало, Йванович раптом посеред розмови похмурнiв i починав жалiтись сам, i так якось для нього незвично, по-дитячому навiть: «Не сплю. Не можу влягтися – ляжу й задихаюся. А сидячи хiба й заснеш? І так все ’дно дихати нiчим… Вийшов на вулицю, так чотири рази спинявся, сiдав – не можу, задихаюсь». І очi його сльозились у такi митi.
Перед тим днем, як вiн вмер, вони в нього були, а вiн, казала баба Маня, якось одразу серед ночi зробився поганий i забалакуватись став. Ще казала, що просив курити, а цигарок в хатi якраз i не найшлось, i нi жменьки махорки – Йванович вже лiт десять, як не курив. Антон йому вже хоч у труну пачку цигарок вклав.
* * *
Поховали Йвановича, а Антон наче мало що й пам’ятав iз того похорону. Пам’ятав усяку нiсенiтницю – як бiгав ото в пошуках копачiв та машини, як зчепився з Поголовним, як тодi довго ждали попа. Тодi як явився той пiп з двома жiночками – чи пiвчими, чи матушками, чи як iх там в бiса? Як тодi той пiп повагом входив у хату, забаскаличився над покiйним – покривало там йому не таке, те та се… «А чого ж не таке, – подалась баба Маня, – я ж iще ранiш приготувала, у бабiв випитала…» Нi, не таке, треба в нього купувати, причепився й до хрестика чи до чого там ще, Валерка полiз мовчки за грошима.
– А греби ж твою матiр… – просичав крiзь зуби Антон, стоячи в сiнях.
– Антош… – поклала йому руку на плече Ірина. – Ось хай.
Де вона й взялась тiльки, та Ірина? І завше з нею так – як з ним, Антоном, щось не те, так вона вже й тут.
А вiн наче одразу, через куртку та сорочку, одчув тепло ii руки, одразу наче весь обм’як, повеселiв. Завше з тою Іриною так.
І все згадувалась якась нiсенiтниця з того похорону – то як ставали на поворотах, i батюшка окидав суворим поглядом натовп. Деякi чоловiки там курили, не ховаючись навiть.
– Ви хоч би шапки поскидали, – суворо буркнув пiп.
Тодi йшли через тi комори, i подумалось Антону, що це ж i стара машина Йвановича тут тепер – та сама бортова, яку просили з обiду ще, i пожарка, на якiй вiн перед пенсiею робив. Пожарку на зборах теж постановили оддати селу, але кому це тепер болить? Чи й оддадуть? А бензин же ж хто купить – сiльрада? А ремонтувати хiба по черзi будуть? А запчастини? А пожежна команда що ж – за бажанням? Чи й стюмляться? Ото така дурниця верзлася, як iшли на той цвинтар.
Тодi на цвинтарi пам’ятав, як голосила баба Маня. Щиро, але наче трохи по-навченому – на кого залишив, та як же ж я без тебе… Валерка стояв понурий – очi на мокрому мiсцi, але стояв смирно. Жiнка до нього тулилась, а старша дочка трохи осторонь – опустила голову. За тим згадувалось, як пiп виспiвував вiчную пам’ять, а якiсь старi баби у Антона за спиною гомонiли впiвголоса:
– Цей батюшка ох i спiвае гарно, ох i гарно!.. А отой шпотiвський у покiйноi Палажки так тiльки бубонiв собi пiд носа…
Аллах акбар…Чи вам тут концерт?.. – хотiв було буркнути Антон, але вмить спохватився.
Як уже одчитав панотець, то стали пiдходити прощатись, i баба Маня прощалась останньою. Голосила, примовляла, а тодi трохи примовкла, i хтось iз копачiв хотiв було вже накривати, а баба Маня як зойкне:
– Пiдождiть! Я ще не попрощалась, ще нi!
Наче хотiла вдержати Йвановича на цьому свiтi.
Тодi забивали труну гвiздками, i глуха луна розносилась стареньким цвинтарем пiд похмурим осiннiм небом.
Спускали на рушниках, i один рушник не змогли витягнути – застряг. Махнули рукою i бросили.
Тодi знов нiчого, i згадуеться зразу, як iшли вже назад, i Антонiв сусiд iз другого боку, Пашка Маоцзедун, – прозивали так, бо той служив на китайському кордонi колись, так от – той Пашка в Антона попросив цигарку i закурив, а спереду них iшла ота Валерчина старша дочка з якоюсь не нашою дiвчиною, чи то подругою, чи бозна… І от вони iдуть i гомонять, а Антон наче мимоволi прислухався.
– Я… я считаю, что нужно… нужно воспринимать как данность, – говорила Валерчина старша. – Так или иначе ведь все умирают.
Пашка курив трошки спереду, i дим летiв Антону в лице.
II
«Привiт iз Литви! Дорога Іринко, сьогоднi пiсля обiду отримав вiд тебе листа, за який тобi дуже вдячний. Напишу трошки про себе. Служба моя йде нормально. Вже зробив два стрибки з лiтака. Напишу детальнiше. Другого числа в нас увечерi була попередня пiдготовка, а наступного дня встали о пiв на п’яту ранку та побiгли на аеродром за шiсть кiлометрiв. Прибiгли туди, парашути вже були там, одяглись. Багато разiв перевiряли перед стрибком. Стрибало нас по дев’ять чоловiк iз сержантом. Словом – стрибнули чудово. Правда, погода була не дуже, часом накрапав дощ та був вiтер. Але лiтаки не припиняли роботу, один за одним злiтали та сiдали. Пiсля стрибкiв поiли. Почали вкладати парашути на наступний стрибок з автоматом. Вкладали цiлу нiч до п’ятоi ранку. Поспали двi години, i на заняття. Займалися три години, i начальник штабу наказав усьому особовому складу нашого взводу поспати до обiду. П’ятого числа прокинулись о шостiй ранку на стрибки. Стрибнули, i одразу наш взвод заступив на добу в караул. Ну от i все, така моя служба, Іринко».
Ледь впоралися з тими похоронами та одбуванням, а Ірина вже смикнула Антона – треба йти до Маоцзедунiв, мае ж дзвонити Лариса зi Смоленська. Так i пiшли вдвох вуличкою, сяк-так розпрощавшись iз бабою Манею, саме смеркло вже.
В Антона телефона не було, а в тих Маоцзедунiв був – дали iм недавно номер бувшоi ферми карабутiвськоi. Отож i дзвонила Лариса сама iм, бо звiдси в Росiю дорого, а ще ж од чужих людей. Домовились, що подзвонить вона сьогоднi, о дев’ятiй вечора – у них уже о десятiй, виходить. Мали б домовлятися, коли iхатимуть. Коли iх зустрiти…
– Ну что, братиш… билеты вы взяли? – донiсся гортанний Ларисин голос iз далекого мiста в чужiй краiнi. – На когда? Я вот все же думаю – давайте мы вас встретим в Брянске, а? Можем даже и машиной… А то чего вы будете трястись, а?.. Нет, ну правда! Время терпит вполне, – вона, як завжди, не давала Антону вставити слова.
– Ларо, тут цей… – почав вiн нiяково. – Іванович вмер. Ну, ти знаеш, я…
– О, Господи! – Лариса примовкла на хвилю. – Когда?
– В цю нiч. Оце поховали, хай царствуе. Чуеш, Ларо, я… – вiн знов зам’явся.
– Антош, брось, я поняла, я все поняла.
– Три дня… Три дня осьде ’дбудемо, i ми тут як тут. Ну просто зараз нiяк. Та й не до дiла, сама розумiеш.
– Антош, конечно! Все нормально, даже не думай ничего.
– Я все тягнув iз квитками через це… Ларо, ти прости. Ну так, так хотiлось, на розпис щоб i на вiнчання… – вiн повiв рукою.
– Нор-ма-льно все! Антош, ну не оправдывайся, ну ей-богу! – нiжно заговорила сестра на тому кiнцi дроту, i вiн вiдчув, як вона всмiхаеться. – Приедете после, ну подумаешь, опоздаете на пару деньков – дел-то!.. А мы… Мы знаешь что – мы специально в Талашкино сделаем такую выездную свадьбу, а?.. Для своих, отличная идея, по-моему! В общем, ты не бери в голову даже…
– Пробач, що я тобi такi новини… тут.
