– Да перестанешь ты или нет оправдываться? Вот упрямый черт! Когда мне позвонить в следующий раз?
– Я з Конотопа… чи… словом, сам тебе наберу, як будуть квитки, добре?
– Конечно, хорошо. Ириша там?
– Тут, де ж iй бути.
– Дай-ка ей трубочку, хм… дамский разговор, – Лариса знову всмiхнулась там, у Смоленську.
– Даю, даю, – всмiхнувся i Антон мимоволi.
* * *
Антон в загальних рисах знав, що там у них за «дамський разговор». По-перше, Лариса за нього, Антона, вельми переймалася. Бувае так – немов i родичi не близькi, сьома вода на киселi, а родичаються дужче, нiж близькi. Лариса йому двоюрiдна сестра. Мати ii, виходить, старшого Савельева менша сестра, вернулась ще при Союзi назад на батькiвщину – працювала там в дорожньо-будiвельному управлiннi i отримала у власнiсть будинок в селищi Талашкiно, за десять кiлометрiв вiд Смоленська. Там було цiле селище в селищi – спецiально для будiвничих, так воно i називалось ДРСУ-1. Дiд iхнiй, отой самий вiйськовий, помотавшись по гарнiзонах (у Конотопi вони пожили недовго) теж на старiсть, як овдовiв, переiхав до дочки, а дочка та, Антонова тiтка, виходить, була ще до всього й видним комсомольським функцiонером… Словом – окрiм того будинку, були в них ще в Смоленську, здаеться, двi квартири.
Але про все по порядку – Лариса родичалася з Антоном, вiн iздив iнколи до них в Росiю, а вона сюди навiдувалась, коли могла. І на iхне з Іриною весiлля приiжджала оце, i з Іриною потоваришувала гарно – знайшли вони спiльну мову, словом. Видно, просила вона Ірину, по-перше, Антона пiдтримати, як-не-як – на два весiлля по похорону, бо не встигли Антон з Іриною побратись – спочила Антонова мати, а тепер ось мала Лариса там, в Смоленську, замiж виходити – захворiв Йванович i вмер врештi. Лариса знала, що Йванович був Антону за батька, то й переймалася тепер за брата. Що вже там на те ii весiлля, мовляв – встигнуть не встигнуть, хай лишень не сумуе дуже. Либонь, таке вона i казала Іринi, а ще ж i те, друге…
Словом – Лариса давно вже радила iм, та що там радила – наполягала, щоби перебирались вони до них у Смоленськ. Хотiла вiддати iм отой будинок у Талашкiно. Казала, мовляв, знаю, що ви, особливо Антон, до мiста не дуже охочi, тож живiть там – там скрiзь як село, i городик е, i тихо, i пройдеш по дорозi метрiв сто – тут тобi i рiченька в очеретах, тут тобi i поле неозоре, i дiбровка в полi. А пройдеш в iнший бiк метрiв двiстi – тут тобi i селище мiського типу з панельними брежневками та магазинами-ларьками. А зупинка автобусна там ледь не пiд самим домом – два кроки пройти. До обласного центру десять хвилин iзди маршруткою, а маршрутки тi ходять одна за одною. І роботу вам обом найдемо, дуже навiть легко, тут зарплати навiть вищi. Чого ви, мовляв, у тому селi своему гибiете?
Але Антон противився. І прямо наче не вiдмовляв, боячись, либонь, образити сестричку ненароком, але все ж бурчав ото – та хай, та подивимось, та хтозна, як воно… Був вiн узагалi по натурi неповороткий, не схильний до рiзких рiшень. Отож i вирiшила Лариса помiняти тактику – загiтувати спочатку Ірину, а там уже хай вона Антона допиляе. Вона за Ірину Антону завше казала жартома: «Та твоя дворянка – вона розторопнiша, нiж ти, буде».
Треба, мабуть, розказати й за «ту дворянку», а то що це ми все «дворянка, дворянка», а ок чому – й хтозна.
* * *
Десь у кiнцi сорокових приiхав у Жовтневе i став там на квартиру один хлопчина – iнженер по мелiорацii. В окрузi тодi з великим розмахом осушували предковiчнi болота округ сiл, нiби як пiд пасовиська, а всю воду вiдти зганяли в водосховище «Ромен», що сягало аж сусiднього району. Ну став хлопчина на квартиру i став, поробив тут трошки, потiм узяв та й оженився на однiй жовтневськiй дiвцi, звiв власний будинок i залишився в селi, а працював в управлiннi того ж водосховища. В новий дiм вiн одразу пiсля весiлля привiз звiдкись i старого дiда – свого батька. Дiд був старий, але рослий i дужий, ходив завжди витягнувшись, як струна, i пихтiв постiйно люлькою чи самокруткою товщиною в палець. Мав довгу молочну бороду i таке ж волосся, а характер мав тяжкий – так казали в селi.
Нi з ким вiн не говорив багато, нi з рiднею, нi з iншими дiдами по вулицi – так ото, поздоровкаеться сухо, та i все. Навiть в господi був нелюдимий, жарт хiба – навiть по iменi нiкого не називав, як кажуть, зроду. Навiть невiстку чи рiдного сина кликав завше «ти» i бiльш нiяк. Ото «ти, йди сюди», або «ти в хатi чи де ти е?», «ти в лавку йти будеш?». І ото розумiй, як хочеш, до кого то вiн – до невiстки, чи до сина, чи до онука, що народився пiзнiш у них.
Пiсля народження дитини сiм’я прожила разом не так i довго – чоловiк найшов десь коханку i пiшов з дому. Жив спочатку в Нехаiвцi, тут поруч iз Жовтневим над водосховищем такий хуторок невеличкий е, а потiм з новою сiм’ею перебрався кудись на Донбас, розказували навiть, що працював на шахтi, а пiзнiш нiбито загинув десь у тих краях – чи то вбила якась банда, чи то втрапив у банду сам… Хтозна. А от дiд, старий Кандиба, остався з невiсткою й онуком у селi.
Дивний був дiд, що й казати. По селу говорили, що вiн i пенсii мовбито нiякоi не отримуе, а на що живуть – бозна, чи на самоi невiстки трудоднi? Правда, вiн чоботар непоганий був, той дiд, та й узагалi – рукатий дiдок, лише не надто охоче брався за роботу комусь. А ще бувало хто з села iнколи бачив, як в пiзню годину, в присмерку вечорiв дiд той задвiрками проходжуеться до панського парку i того мiсця, де садиба була, i церква Великомученицi Катерини, i старий покинутий цвинтар, проходжуеться там зарослими алейками, випрямившись, як струна, склавши руки за спиною.
Якось жили вони, i дiд той жив довго – пережив i сина, i невiстку, i доживав вiку вже у дорослого внука тут же, у селi, няньчив правнукiв. Було, катае старшого на вiзочку або сидить пiд двором на лавi, дитина на руках, а вiн люлькою пихтить. Вже й лаялись на нього, а все без ладу – як крикне дiд своiм громовим голосом: «У мене зроду й голова не болiла, зроду! А ви одно мiкстуру свою п’ете i дiтей нею запихаете! Хай привчаеться ото до диму – здоровiшим буде…»
Ото такий був дiд. Але остання дивина сталась iз дiдом рокiв за два до смертi. А саме – народилась Ірина, i дiда як пiдмiнили, дiвчинка стала в нього улюбленицею, та ще й якою! Варто сказати, що вiн едину ii називав по iменi. Та, власне, сам же i наказав наректи дiвчинку Іриною. Пояснив скупо, що так, мовляв звали його покiйну сестру, i оця дитина, мовляв, як двi краплi води на неi схожа.
Врештi старий Кандиба вмер, проживши бiльше нiж дев’яносто лiт. Перед смертю вiн усе заповiдав онуку, щоби поховали його на тому старому запущеному цвинтарi коло колишньоi церковки, але онук на те лишень лаявся, мовляв, що ви ото, дiду, надумали, га? Цвинтар той з дня на день розкидати думають, там уже бозна од коли нiкого не ховають, та й узагалi – не мелiть ото дурниць! Врештi в один iз погожих осiннiх вечорiв дiд спокiйно собi лущив кукурудзу на порозi, а тодi одiйшов до сну. А на ранок прокинувся i позвав онука.
– Де Іринка? – спитав його.
– Спить онно ще, – одповiв той.
Іринцi тiй тодi рочкiв два-три було, здаеться.
– Чого ви, дiду?
– Вмирати буду, – зiтхнув старий Кандиба.
І тут же важко видихнув. І вмер.
Поховали його, ясна рiч, на новому сiльському цвинтарi, а через скiлькись рокiв сталась iще одна дивина – остання дивина, пов’язана з цим дивним дiдом.
Було се вже, либонь, в перебудову, Ірина саме вчилась у старших класах. Приiхали якось до дворища Кандиб двi якiсь машини не нашi, i пройшли якiсь мiськi люди в двiр. Там не дуже й довго поговорили з батьком Ірини, i одбули собi, а по селу пiсля того випадку поповзли всякi неймовiрнi чутки. Хто казав, що то були якiсь газетярi столичнi, а хто навiть – що то, мовляв, якiсь родичi Кандиб iз-за кордону, i родичi, що важливо, заможнi. А хто й узагалi повiдав, що Ірина, чогось саме Ірина, тепер спадкова дворянка, i iй, мовляв, по закону належить пiвсела i ще якiсь там неймовiрнi гектари землi, i оте все, де старий парк, i ставки, i садиба де була – також ii. Оце розбагатiють Кандиби тепер! – заздрiсно вигукували пустобрехи по вулицях.
Але нiхто, врештi, не розбагатiв – хоч iще довго, та по сей день аж, як, бувало, хто з Кандиб що купував, так i зачиналось – то, мабуть, з тих грошей, що iм iз-за границi прислали, за валюту, не iнакше. Чогось саме натякали на валюту. Воно й можна зрозумiти людей – часи саме непростi наставали.
Але виявилось, так у всякому разi розказувала Антону сама Ірина, що приiжджали то дiйсно якiсь нiби як газетярi. Але були серед них i не нашi, а чи правда iноземцi, чи нi – бозна. Батько чогось усе на них казав, що то поляки – i казав те чогось презирливо. Вони дiйсно розпитували батька за старого Кандибу, за його минуле життя, але батько мало чим iм помiг, бо мало що за життя того дiда знав сам. У всякому – за його минуле життя. А окрiм цього – за старою звичкою самого ж дiда, що й знав, не надто розказував, озираючись i замовчуючи те та се. Ірина це знала напевне – поiхали вони вiд них незадоволенi i бiльше не приiжджали. І грошей, ясна рiч, нiяких не присилали – то вже тут додумали. І родових грамот нiяких не вручали.
А справдешня iсторiя старого Кандиби туманна i уривчаста, в усякому разi – такою ii знали в сiм’i, i такою ii запам’ятала сама Ірина.
* * *
Дiд мовби й справдi був iз тих Кандиб – тих самих, що до революцii володiли цукровим заводом у Дубов’язiвцi, оцiею садибою в Жовтневому, тодiшнiй Куриловцi, чималими надiлами землi та й ще багато чим. Це був старий козацько-дворянський рiд, що сягав своiм корiнням ще Речi Посполитоi, а пiсля Хмельниччини та Гетьманщини став малоросiйським дворянським. Бозна з ким там той дiд перебував у якому родинному зв’язку, але вiдомо було – вiд нього ж самого – що вiн сам у Куриловцi не жив, лише бував у гостях, ще хлопцем. Вiн мовбито навчався десь за кордоном, чи то аж у Францii, i там його й застала Перша свiтова вiйна.
Вiн повернувся на батькiвщину i пiшов добровольцем в армiю, але про той час вiн мало що розказував. Один раз мовбито обмовився про Охтирський гусарський полк ii iмператорськоi високостi княгинi якоiсь там – чогось усiм та його обмовка запам’яталась. Але мабуть що служив у кiннотi, бо коней любив, ставився до них iз великою нiжнiстю i багато про них знав. А одного разу так i геть проговорився – онук, Ірин батько себто, хлопчаком бувши, грався з малечею в козаки-розбiйники, i дiд взяв та i вистругав йому таку гарну дерев’яну шабельку, рукатий був дiд, а тодi пустився довго i наче аж замрiяно розказувати, як орудують справжню шаблею, та чим шабля вiдрiзняеться од шашки, та як шашкою рубати з коня на ходу… Та мабуть що рубака дiд був добрий, бо взнали од сина його через бабу, що мав вiн до революцii якiсь нагороди – чи георгiiвськi хрести, чи ще якiсь, – мабуть же, було за що.
Але про те вiн, знову ж таки, мало розказував, а як онук допитувався, кого дiд рубав шашкою, то той отвiчав, що «бiлополякiв». Кiлька разiв вiн згадував, як навеснi вiсiмнадцятого року лежав у госпiталi в Криму пiсля поранення, i там його, як вiн сам казав, «догнали бiльшовики». Пiсля того вiн, за його ж словами, i вiдвоював хоч на час – служив десь на Чернiгiвщинi на залiзницi якимось писарем, а пiзнiш – десь землевпорядником в селi. Та десь у двадцятому роцi вiн таки потрапив на польський фронт, а чи вже сам знов визвався, чи його мобiлiзувала Червона армiя – бозна. В усякому разi вiн раз iще обмовився, що самого товариша Будьонного знав, – хтозна, чи то справдi так, чи то вiн смiявся лише.
Пiсля тих подiй життя його було неясне – закинуло його кудись в Росiю чи Бiлорусь, була в нього якась сiм’я, i дiти, i от цього сина, котрий iнженер по мелiорацii, в тiй сiм’i ще не було, а тодi та перша сiм’я кудись дiлась. Дiвся i сам дiд – i дiвся ж рокiв на п’ятнадцять чи й усi двадцять. Оцей син, котрий iнженер по мелiорацii, народився аж десь в Середнiй Азii, чи в Казахстанi десь, хоча мати його також украiнка, як i батько. Були i ще дiти вiд того шлюбу, але де вони тодi подiвались, хтозна. Про цей час дiдового життя скупо повiдав лише син, поки ще жив у Жовтневому, а сам дiд про це й не обмовлявся нi разу.
Ото таке в основному i знала його сiм’я та сама Ірина. Та й навiть цi скупi й непевнi вiдомостi вони тримали ж при собi i не розбовкували кому попало до сих пiр.
А ще ж пак щодо самоi Ірини… Дiд казав, що вона, Ірина, дуже схожа, ну просто як двi краплi води схожа на якусь iз його менших сестер, котра жила в оцьому самому помiстi до революцiй i вiйни i котру вiн дуже любив. Та друга Ірина мовбито не дожила й до свого повнолiття – померла вiд тифу в двадцятому роцi десь на пiвднi Росii.
* * *
Хтозна, як у дитячому вiцi, а юнкою Ірина була страх якою красивою – в усякому, так вважав Антон. Висока, струнка, худорлява, з блiдою, аж наче хворобливо блiдою шкiрою, з густим свiтло-русим волоссям, у котрому темнi пасма межували зi свiтлiшими, а риси обличчя – рiвнi, правильнi, навiть… вишуканi? Хтозна, чи правду казав ото старий Кандиба щодо схожостi Ірини з давно померлою його сестрою, але нi на кого зi своiх Ірина i справдi наче не була схожа – нi на батька з матiр’ю, нi на старших брата з сестрою. У задумi або при спокiйнiй розмовi ii рiвнi брови завше трошки наче вигинались догори, а правий кутик губ опускався, од чого здавалося, що вона журиться за чим або навiть ось-ось заплаче, але то була омана – вона могла тут же добродушно усмiхнутись, тепло, невимушено. Але якщо, наприклад, вивести ii з терпiння, що бувало вкрай рiдко, образити абощо, то ii вираз обличчя мiнявся на рiвний, строгий, немов у якоi скульптури, вона вирiвнювалась станом, витягувалась, як струна i просто-таки спопеляла кривдника тяжким поглядом неймовiрних очей, котрий мало хто витримував, i Антон також.
Їi очi були дивнiшi за все – темно-сiрi з зеленуватим вiдтiнком, з поволокою, великi, i iх пронизливий погляд немов виринав з якоiсь неймовiрноi, недосяжноi i нелюдськоi глибини.
Зрештою – цiлком можливо, що то лише закоханий Антон вважав ii аж такою красунею i багато чого про неi додумував собi, як i всi закоханi, але можна сказати з упевненiстю, що в жовтневськiй школi не один вiн на неi задивлявся. Але вибрала вона чогось саме його. І йому абсолютно щиро не був зрозумiлий такий ii вибiр аж до сих пiр. Багато було кращих за нього – бiльш бiдових, бiльш розумних, бiльш… Навiть зовнi вiн наче нiчим особливим не вирiзнявся – не надто високий, лише трошки вищий за саму Ірину, чорнявий, ледь-ледь смаглявий, кароокий, плечi розправленi, але не такi вже й широкi… Може, одна лиш деталь була особлива в ньому iз зовнiшнiх – проковзувала в нього iнодi така лукавенька, навiть глузлива посмiшка, причому вiн сам у такi хвилi зазвичай нiчого лукавого i глузливого й на думцi не мав. Ірина сама йому якось про се сказала, мовляв – мружишся, як циган. Вiн, правда, одразу, смiючись, зауважив, що нiяких циган в роду наче й не мав, а вона натомiсть приказала – не дивись на мене так, бо я нiяковiю. І дуже видно було при цьому, що iй так нiяковiти подобаеться. Пiсля того Антон подумав, що, може, в тiй його посмiшцi що i е, але, ясна рiч, подумав те просто жартома. В цiлому ж ii вибiр так i лишився для нього нерозгаданою таемницею аж до сих пiр.
Ще зi школи норов у Ірини, з одного боку, був наче й простий, невибагливий, але разом з тим iз погордою, хоча, може, це й не те слово. Не те щоб вона була гордовита, зовсiм нi, але завше трималась трохи наче осторонь од решти, трошки в самотинi, хоч i мала подруг, товаришiв. Вона нiколи не допускала зайвого панiбратства або чого такого – завше спиняла отим тяжким поглядом будь-кого, хто без дозволу порушував ii простiр. Вона часто бувала в довгiй задумi, в отiй своiй немов печалi, i не любила, коли ii в такi хвилi вiдволiкали. Та знову ж таки – може, то лише закоханий Антон того всього про неi додумував, i вона б сама посмiялася, аби вiн або хто iнший розказав iй про таку ii значущiсть в його очах. Скорiше за все, так i було б.
* * *
Так-сяк впорались iз хазяйством того вечора, а вечеряти й не стали. Перехопив кожен щось там на похоронi, а хоч би й нi, то все одно – шматок до горла не лiз. На вечiр знов повiяв пронизливий вiтрюга i нагнало хмари, берiзка пiд двором тiльки й шелестiла пiдв’ялим листом, а гуси в хлiвi уривчасто гелготiли.
Як зайшли перегодя в хату, то Антон вгледiв, одчув скорiше, що Ірина хоче почати розмову – либонь, про похорон, буде його втiшати. Тож вiн ii випередив – мовив з легкою усмiшкою:
– Подивимось серiал, може?
Ірина любила вечорами дивитись якийсь один американський серiал, а Антон його не любив – як вона дивилась, то вiн зазвичай або читав який детектив з бiблiотеки, або виходив на вулицю потеревенити з чоловiками, що, як i вiн, не були прихильниками того видовиська. У тому серiалi йшлося про якусь вбиту дiвчину в маленькому американському мiстечку – мабуть, то як на iхнi мiрки маленькому – про розслiдування ii вбивства, хоча Антон те розслiдування не розумiв, та й взагалi мало чого розумiв у iхньому заморському життi, а тоi вбитоi дiвчини йому було чогось шкода.
– Та якось не хочеться… – знiяковiла Ірина, здивована його пропозицiею. – Настрiй не той наче. Та й ти ж не любиш?
– Навпаки, – знизав плечима Антон, – вiдволiктись трохи… Давай.
