Вони ввiмкнули свiй старий радянський телевiзор «Електрон» – подарунок на весiлля вiд Іриного брата. Тодi вiн ще був бозна-якою розкiшшю, кольоровий, з широким екраном. Але пройшло рокiв зо два, i всi стали купувати iмпортнi, ну як усi – у кого на те були грошi, ясна рiч. У селi, варто сказати, не дуже у кого ще й були.
Серiал уже йшов, хоча й недовго. Ірина спочатку ще трошки нiяковiла, iй було, видно, не дуже зручно зараз дивитись серiал, – у таку хвилю. Проте через кiлька хвилин вона, як завше, втупилася в екран i трошки навiть звеселiла – Антону того й треба було. Вiн i сам намагався уважно стежити за перипетiями того далекого незрозумiлого життя, iнколи питаючись у дружини:
– Так а це хто? Що за тип?
– Це хлопець покiйноi, – зацiкавлено пояснювала вона. – Тiеi школярки, що вбили…
– Постiй, так а… А отой перший тодi хто?
– То теж хлопець, тiльки таемний.
– Таемний?
– Ну, про нього нiхто не знав – тiльки вона i ii подруга, найближча. Ота чорнява на вiдео, пам’ятаеш?
– Ну.
– Вони зустрiчалися з Лорою…
– Хто зустрiчався?
– Ну, вона i цей хлопець, мотоциклiст. А подруга за це знала.
– Так а чого вони тепер разом?
– Хто?
– Ну, вiн i ця подруга?
– Тю, так вона ж була в нього закохана, з самого початку – ти що, не втямив?
– Ну в принципi… А шериф за це знав?
– Не шериф, а агент ФБР – ти iх плутаеш. Звичайно, знав, а як же? Вiн iз самого початку здогадався.
– Так оця друга точно не Лора? Чи як там ii…
– Нi-i! Це ii двоюрiдна сестра усього лиш. Але дуже на неi схожа, просто як двi краплi води! – уперше за день, трошки ще несмiливо, засмiялась Ірина.
А нiччю, як уже вляглися, Антону приснився дивний i несподiваний сон. Вiн чогось ждав, що присниться Йванович – так бувае, що мертвi сняться живим, особливо зразу пiсля свого похорону, але цього разу Антону приснилося дещо геть iнше.
Спочатку як простий спогад – снилось, як вiн повертався додому з Афганiстану. Ось потягом у Конотоп, курний залюднений перон залiзничного вокзалу, привокзальна площа здавалась такою крихiтною, зелень каштанiв у тихому парку, затим – автовокзал, автобусом в Дубов’язiвку. Може, мама й образиться, що не спершу до неi? Душна коробка розбитого ЛАЗа, хтось його взнав раптом – хтось далекий, розмитий, загублений в далечi прожитих лiт; асфальтована дорога, неба голубiнь i вiддаленi села за пшеничними нивами. Досадна нерiвна дореволюцiйна брукiвка, вулички глухого смт. Осьде й вокзал, i швидко найшлась попутка – хтось iхав грузовою якраз у саме Карабутове, ну нiчого, – вийду в Полтавцi, тодi пiшки. Хутiрцi в нивах, розбитi дороги. Полтавка виситься на пригiрку – одна вуличка, городики в кукурудзиннi i ставочок iз затхлою водою, затягнутий ряскою, оброслий очеретами й осокою, десь пiд берегом хлюпочуться качата, але iх не видно з дороги, тополина алея дороги тягнеться в далечiнь, де-не-де хатки, а людей немае, душить червнева спека, душно в м’ятiй парадцi. Зняв берет, витер пiт iз чола. Рушив рiвною дорогою через поле, через пшеничнi висохлi ниви. Котяться хвилi пшеницею, здiймаеться курява над розпеченим асфальтом дороги, тополi придорожнi стелять тiнi, шелестять листям берiзки. Село. Жовтневе. Тракторний стан, ферма. З кимось поздоровкався за руку, од когось одмахнувся, смiючись. Сiльрада. Квiткова доглянута клумба, червоняста пляма прапора пiд поривами вiтру. Ще один ставочок iз прогнилою кладкою, хлюпочуться качата, тягне прохолодою, болотною сирiстю. І ось та вулиця, i вiн пiдходить. Але пiдходить чогось не до ii дому… Чи до ii? Чудне все якесь! Осьде дорога, брукiвка, i парк там же, на краю села, тiльки красивий, доглянутий. Лавки i якiсь статуi подекуди, i так приемно, покiйно в тiнечку, конi десь заiржали вiддалiк. А он i сама садиба, високi вiкна, балкон, i колони ганку, i стiни, увитi плющем. І на ганку дiвчина, вона озирае парк, раптом помiчае його, Антона, i бiжить, бiжить до нього. Тримае в однiй руцi подiл сукнi, а сама сукня якась чудернацька – довга до землi i досить широка, свiтла, чи, може, бiла, з високою талiею i вiдкритими плечима, i ще чимсь таким, чи вишивкою, чи мереживами… Сама дiвчина простоволоса, свiтло-руса з темними пасмами… Вона кричить…
– Антоне!
Іринка! Антон рушае назустрiч. Сам вже бiжить, кинувши спортивну сумку на землю, пiдтримуючи рукою свiй десантний берет, на грудях дзеленчать брязкальця нагород – «За бойовi заслуги», орден Червоного прапора…
Ірина простягае до нього тонкi тендiтнi руки в рукавичках…
І вiн ловить ii в своi обiйми.
III
«Привiт з Литви! Привiт, дорога Іринко, ось вирiшив написати тобi невеликого листа. Ось i минають моi останнi днi в учебцi Гайжюнай, сьогоднi здав свiй останнiй екзамен – вогневу пiдготовку. Словом – екзамени здав вiдмiнно. Увесь взвод вийшов вiдмiнникiв – двадцять чоловiк. Сьогоднi вже точно сказали, хто куди iде на розподiл. Я та ще один пацан iз мого взводу iдемо служити в Афганiстан, там е таке мiсто Баграм. Отож, дорога Іринко, бiльше не пиши менi на цю адресу. Двадцять третього жовтня ми лiтаком Іл-76М вiдлiтаемо з аеродрому Гайжюнай. Іринко, я тебе дуже люблю i прошу тебе – якщо вiд мене бiльше не буде листiв, може, й зовсiм не буде, то ти не переживай. І, будь ласочка, нiкому нiчого не кажи. Чекай на мого листа. Я напишу, тiльки-но прилечу. Чекай на мого листа, а через пiвтора року й мене самого. Ну ось i все, що я хотiв тобi написати. Погода в нас уже холодна. Сьогоднi вранцi нам видали зимову форму, та ми ii ще не одягали. Твiй Антон».
Сяк-так одбули й тi тужливi три днi. На ранок четвертого вiтер стих ще до свiту, i подвiр’я з вуличкою вкутались у низький туман. Ірина совалась коло печi, а Антон в цей час наносив води од колодязя, вичистив у корови й свинi, нарубав iм гарбуза, дав зерна курям та гусям, словом – те та се… Ірина пройшла в низькому туманi по двору, торохнула дiйницею. Антон зiтхнув, дивлячись iй услiд, i поплiвся до загону з гусьми, одчинив там ворота.
У млявому передранiшньому свiтлi iхня вузенька вуличка Чубаря здавалася тихим струмком чи рiчечкою, що пролягла мiж людських дворiв – туман там купчився та ходив хвилями над мокрим асфальтом дороги. З ночi розхмарило, i останнi досвiтнi зорi згасали тепер в вишинi над селом. А над жовтневськими болотами тьмяно, вже й геть по-осiнньому, розгоралась заграва.
– Вже й осiнь… – чогось скорбно зiтхнув сам про себе Антон. – Ану гиля, так вас нехай!.. – прикрикнув на гусячий табунець.
Вiн виламав замашну лозиняку в кленових хащах при дорозi й неспiшно рушив, пiдганяючи нею табун. Гуси гелготiли та били крилами – десь iз нижньоi вулички iм отвiчали й чиiсь чужi, то тут, то там по селу час од часу заходились собаки.
Прогнав табун повз пустир, повз сиротливу хатину покiйного Йвановича на горбочку – в вiкнi на верандi свiтилось, той свiт несмiливо пробивався крiзь заростi бузку попiд двором. А сама хата й дворище неначе займались огнем од городу та берегiв – i копиця сiна за хлiвом, i висохле кукурудзиння на межi пломенiли у свiтанковiм промiннi. Антону так здалося на мить, що то не вранiшня заграва, а палае дворище, i округ не досвiтнiй туман розстелився, а дим.
Вiн одвернувся i погнав собi далi, повернув униз по гравiю i спускався по ньому в береги – тут думали колись, ще при Союзi, стелити асфальтовану дорогу, та якось усе руки не доходили, а тепер вже, видно, й не дiйдуть. Злiва он також стелиться в зiв’ялих бур’янах пiд’iзна дорiжка та висяться над нею заiржавiлi облущенi ворота покинутого пiонерського табору. Курна дорога стелиться вздовж його територii i повертае до тракторного стану, а тодi аж далi в поля. Сама ж територiя всього за якiсь кiлька рокiв забур’янiла, заросла бугилою та пирiем.
Одвiдси вниз спускаеться глиниста заглиблена стежка в береги, по обидва боки обросла чагарниками та низькими деревцями, що аж сплiталися над нею, утворюючи такий собi затемнений тунель. Через нього зазвичай i зганяли гусячi табуни з двох прилеглих вулиць, через нього ходили й болотами в Жовтневе чи ще за чим в береги. Самi ж береги – то зарослi мiсцини на краю околичних городiв села, чистий тобi лiс, де лиш подекуди траплялись галявинки та поодинокi ставки-копанки. На галявинках ще косили час од часу сiно або припинали коней, але загалом береги все бiльше заростали верболозом вперемiшку з глухою кропивою й чередою, обплiтались берiзкою й диким хмелем так, що не пройдеш. До всього земля була вогка, торф’яниста, устелена перегнилим листям та струхлими гiлками. Колись, у давнiшi часи, тут уже починалось болото, таке страшне й непрохiдне, що прямоi дороги мiж Карабутовим та Жовтневим i геть не iснувало i, як казали старожили, незважаючи на панську садибу пiд боком, мiсцевi люди навiть ходили одбувати панщину кудись свiт за очi – чи аж у Самбiр, чи бозна-куди. Болото було не просто собi рiвним полем, як зараз, лише з трясовиною, а чистим тобi лiсом з такими деревами i травами, яких нинi й не стрiнеш у тутешнiх мiсцях. І птаства тут було незлiченно, i також усякого чудного. Потiм, уже пiсля вiйни, болото осушили, а дерева викорчували, тодi болото i стало рiвним полем зi смужками мелiорацiйних каналiв, окопiв або гребель, як тут казали, але ще не таким тривким було те поле, як зараз – тут були торфовища. Ще Антоновi батько з матiр’ю, як i бiльшiсть селян, рiзали тут торф вручну для власних груб та печей.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
