Андрiй знизав плечима:
– Домовилися. Не нервуй так.
Машину легенько труснуло на поворотi. Алiна торкнулася Андрiевого плеча, здригнулася, вiдсунулась. Абсолютно чужа людина. Винятково дiловi стосунки. З чого вiн вирiшив?..
– Я не…
– Ти нервуеш. Ще пiд час жеребкування. Нi, ти непогано трималася: думаю, це лише я помiтив… Отже, що сталося?
Так – адже вiн ще не знае. Вiн!.. як вона могла забути… але нагадати не було нагоди. Алiна прикусила губу й нарештi насупилася. Машина вже наближалася до офiсу; швидше, жодна людина в командi не мае здогадатися. Точнiше, вони завжди вважали, що так воно i е. І для них мае залишатися беззаперечною аксiомою рiшення, яке вона прийняла години зо двi тому.
– Зробiть голоснiше, – попрохала вона водiя.
Й пiд мажорну музику – слава богу, вже iншу, – мовила пошепки:
– Андрiю, ми йдемо на перемогу. Вже зараз.
Його брови полiзли вгору:
– Та невже?
Раптом Алiна розiзлилася по-справжньому. Ось воно що! – для нього вся ця передвиборча кампанiя була цiкавою iграшкою, яка нi до чого не зобов’язувала. Нагода перевiрити свою харизму на великiй аудиторii, вдосконалити красномовство й похизуватися яскравим пiр’ям перед дзеркалом електорату. А за компанiю продегустувати «халявини» в селах i мiстечках, помацати регiональних красунь i навiть – свiжа iдея, яку пiдкинула дружина, – популярних спiв…
Пробна куля, – вона, алiна, сама його так налаштувала. Ну й дурна!.. стратегiчнi плани слiд було тримати при собi, а тепер… Спробуй переорiентувати його на серйозну справу! Не за п’ять рокiв – за п’ять хвилин дороги, що лишилася до офiсу…
Я зустрiла на презентацii Цибу, – скоромовкою, крiзь зуби, – i, знаеш, вiн дуже негарно пожартував. Вiн сказав…
Андрiй полегшено зiтхнув:
– Заспокойся. Ваш Циба нiколи не мав почуття гумору.
– …Вiн сказав: зробiть нам цiкавi вибори, адже це востанне… чи щось таке.
– То й що?
Алiна стиснула кулаки. Напружила руки, груди, шию, все тiло… порахувала до трьох… скинула напруження. Спокiйно, зовсiм спокiйно:
– Циба, як тобi вiдомо, також випускник «Мiссурi». І вiн единий – у всякому разi, на нашому потоцi, – поступив туди по великому блату. І взагалi… не думаю, що ти забув.
– Нiчого я не забув. Але тим бiльш! Нiкчема, я завжди казав. А ти…
– Вiн знае, Андрiю. Вiн не став би отак просто… Вiн ЗНАЄ.
Водiй припаркував машину i заразом вимкнув i двигуна, i музику. Тиша впала на голову; Алiна поспiшила вiдчинити дверцята, щоб впустити з вулицi весняний шум.
Андрiй вийшов з iншого боку i встиг обiйти навколо машини, щоб подати iй руку. Вiн посмiхався. Свiтло й iскристо, нiби келих шампанського на просвiт. Як завжди.
– Ти трохи схибнулася на своiй концепцii, – мовив вiн з посмiшкою. – «Мiссурi», «Мiссурi»… годi вже! Пам’ятай, що ти й сама його скiнчила.
Вхiднi дверi зачинили сонце, лампи денного свiтла пiсля нього здавалися тьмяними вогниками на болотi. Алiна хутко вiдвернулася до лiфта, натиснула на кнопку.
Так, i вона теж.
Вiн не мiг гiрше принизити ii.
НАТАЛЯ, перший курс
…Як завжди, на найцiкавiшому мiсцi задзеленчав будильник. Я його колись розтрощу. Прямо в Хулiти на довбешцi.
Я повернулася на другий бiк i натягла ковдру на голову. Але все рiвно чула, як дiвки пiдскочили й почали збиратися. Нi, я не доганяю: сьогоднi ж першою парою лекцiя з iнформатики, дурня собача, й старшi курси розповiдали, що Зебра всiм по-любому ставить. Але Хулiта в нас, знаете, розумниця. Ленка – дурепа набита, але все за нею повторюе. І не дають людинi поспати. От i свiтло врубали, стерви!..
– Де мiй конспект? – обурилася Хулiта. – Чуеш, Лен, вчора дала Наталцi списати… i куди вона могла його запхати? Будити не хочеться…
Вона в нас добра. Якби ще не така розумна, було б зовсiм непогано. А конспект я позичила хлопцям з чотириста п’ятоi, але якщо сказати, вона, мабуть, не зрозумiе. Не хоче будити – i не треба.
– Я варю макарони, еге, Юль? – озвалася писклявим голосом Ленка. – На двох. А Ланова хай сама собi потiм…
– Ага, вари. Ну де ж вiн може бути?
– Дурнi ви обидвi, – сказав Русланчик. – Наталi, посунься. Якi у вас в общазi вузькi лiжка… отак. Добре…
І я догнала, що знову сплю.
…Коли прокинулася, клятий Хулiтин будильник показував пiв на одинадцяту. По-доброму, ще б дрихнути й дрихнути, але цiкавий сон закiнчився, почалася якась фiгня. Я потяглася й скинула ковдру. Якщо поквапитися як слiд, то можна встигнути на другу пару, iспанську. А якщо не поспiшати – то на третю, до Венiамiновича. Поспiшиш – людей насмiшиш. Спишу потiм в Хулiти, вона у нас головна iспанка. А Русланчик усе одно в англiйськiй групi.
Таким чином я пiднялася без поспiху, накинула халатик – модний, тигровий, матiнка недавно з Туреччини привезла, – зачесалась i щедро намастила фiзiю Ленчиним кремом. Вiн у неi вiд прищiв, тiльки геть не допомагае, – а менi якраз. Оббризкалася знову-таки Ленчиними парфумами й пiшла готувати макарони.
На кухнi, звичайно ж, був жахливий свинюшник. Пiдлога немита, раковина забита, бiля смiттепровода пляшки й усiляка гидота. За графiком чергувала чотириста восьма: ну я вас дiстану! Й плита горiла на всi чотири вiчних вогнi, хоча зайнятi були лише двi конфорки: на однiй захлинався диким свистом чийсь чайник, а на другiй смажив яечню Линичук з чотириста п’ятоi.
– Наталко, привiт.
Я недбало кивнула. У них в чотириста п’ятiй один Женечка нiчого, а так i помацати нема що. І взагалi я не по общаговським; ну, Вовчик з третього курсу не рахуеться. Зустрiчатися треба з мiсцевими пацанами, а цi… Конспекти даю, по-сусiдському, тим бiльше, що не своi, але нема чого клеiтися. Хоча халатик мiй, тигреня-мiнi, справляе враження на всiх, це я знаю.
Линичук витрiщався на моi ноги, а яечня в нього на сковорiдцi вже димiла чорним димом. Ще волосся просмердиться, ну його.
– Пригоряе, – повiдомила я. – Яйця твоi горять, Генделю.
Прикол вийшов – супер, але цей здихляк навiть не посмiхнувся. Добре, хоч сковорiдку з плити зняв i тримав у руцi. Я пiдiйшла ближче й поставила на вогонь каструлю; подумала, перекинула на пiдвiконня чужого чайника, що шипiв з останнiх сил. Я теж добра – iнколи.
– Гендальф, – раптом вимовив Линичук. – Ген-дальф. Слухай, Наталко, давно хотiв тебе запитати: а як ти поступила в «Мiссурi»? Математика… твiр… як?!
Виглядав вiн повним iдiотом: круглi баньки й сковорiдка у зiгнутiй руцi. Питання, очевидно, йшло з самих глибин душi. І я нiжним голосом вiдповiла:
– Мовчки.
Могла б вiдповiсти: не твое собаче дiло. Але, думаю, й так зрозумiв. Вiн у нас теж розумний – Ген-дальф. Нiчого собi iм’ячко.
Раптом у блоцi почулося страшне тупотiння, а за двi секунди в кухню влетiла Алька з чотириста восьмоi. Я стала в бойову позицiю i вже вiдкрила рота – чергування! – але вона проскочила повз мене, кинулася до плити й спромоглася крикнути першою:
