мене до неба вознесла.
* * *
У нiмiй, нiби смерть, порожнечi свiчад
пересохла iмла шебершить, мов пiсок,
i високий, як зойк, тонкогорлий спiвак
став ширяти над тiлом своiм.
Дух пiдноситься д’горi. У зашморзi бiд
аж зайшовся кривий од волання борлак,
аж огранням дзеркал заросилася кров!
Нiч зсiдаеться, наче кришталь.
Начувайсь, навiжена, скажена душе!
Бо вдивляння, вслухання – зненацька уб’ють!
І зверескнула нервiв утята струна,
i зверескнув пугкий напiвсон кришталю,
i зверескнула пустка свiчад.
* * *
Зажурених двое вiч,
кривi терези рамен,
гербарiй дзвiнких долонь —
з ночi.
А де та горить зоря,
котру назирае син?
Об схiд той, мов об багнет —
жалься.
Якiсь переплески, блиск —
переймами досвiтку.
І вже попливла-пливла
вiчнiсть.
Бо серце оговтати,
добiгти до пам’яти,
немов на побачення —
годi.
* * *
Стань i вдивляйся: скiльки тих облич
довкола виду твого, нiби нiмби,
так сумовито виграють на дримбу,
хоч Господа на допомогу клич.
Вдивляеться у проруб край свiтiв
душа твоя, зайшовшись начуванням.
Тонкоголосе щемне вiщування
в подобi лиць – без уст, очей i брiв.
І безберега тиша довсiбiч!
Усесвiт твiй нiмуе i нiмiе.
І сонце, в душу свiтячи, не грiе:
в змертвiлих лицях – вiдумерла нiч.
А з безгомiння, з тлуму свiтового
напружена пiдноситься рука
i пiсня витикаеться тонка,
як вiть оливи у долонi бога,
i сподiванням встелеться дорога,
i в серцi зiрка заболить жалка.
* * *
І стiл, i череп, i свiча,
що тiнi колихае,
i те маленьке потерча,
що душу звеселяе.
Либонь, для тебе не дано
вартнiшого зазнати
за цього, що спiшить вiкно,
як свiт, заколисати.
Сховайся в череп, потерча!
Очниць великi вiкна
потвердять, що горить свiча
розважно – анi бликне.
Тамте видiння у менi
свiтае – i свiтання
просториться в самотинi,
як свiту заступання.
* * *
Свiтання – мов яйця пташинi,
кволi, спроквола синi,
що випали з гнiзд i щебечуть
i крильцями трiпотять.
Оце голубе молодило —
пливе i пливе – не до краю
i не до кiнця – щоб нагально
душу втопити слiпу.
А присмерк крутоберегий
роздався – аби в улоговину
сяево сяева сяйва
ввiгналось, мов пружна стрiла.
* * *
У порожнiй кiмнатi,
бiла, нiби стiна,
притомившись чекати
спить самотня жона.
Геть зробилась недужа:
котру нiч, котрий день —
