Передерiй. Василь Трохимович! Куме! Кажiть менше… ломiть менше! Це чоловiк менi знайомий. Гарний чоловiк!
Храпко. Не можна, куме Іван Петровичу, не можна: клопiт багато.
Передерiй. Та що вам клопiт? То клопiт нетямучому та незнаючому, а вам… Ви тiльки глянули… «Господин мировой суддя! така та така статiя оте то рцить, – пишiть рiшенець…» От i все!
Храпко. Так то й рцить! А помороч голову, поки й в уставi знайдеш; та ще попотверди, щоб запам'ятати й не помилитися. Воно то, з боку дивлячись, то все легко здаеться. А ще, може, й на мировий з'iзд прийдеться апеляцiю подавати. А там, знаете, якi джигуни-аблокати бувають? Як засипле словами – не переслухаеш!
Передерiй. Що вам тi джигуни? Утремо ми iм, здаеться, носа! Вiн словами, а ви його – статiею…
Храпко(регоче). Нi, нi, не можна, менше не можна. Треба мировому прошенiе подавати, може, й на мирового прийдеться. Он одного взявся оборудувати дiльце, – апеляцiю треба писати… Тут (показуе на лоб) i багато, та ось ця (показуе на руку) не хоче слухати: ii туди гнеш, а вона – на свое повертае.
Передерiй. Чи чуете? Аби тут було (показуе на лоб), а перемахлювати – i другий хто перемахлюе.
Храпко. Хто ж у мене другий? Наймати хiба?
Передерiй. Нащо наймати? Хiба у вас дiтей немае? Ось незабаром поз'iздяться – буде кому батьковi пiдпомоги дати.
Храпко. І вже як на дiтей надiятись!
Передерiй. От уже не гнiвiть бога, Василь Трохимович! Не гнiвiть, кажу. Уже як у вас дiти, то таких других i по свiту не зiськати.
Храпко. Та я й не жалiюся на iх.
Передерiй. І од бога грiх буде що лихе сказати про iх! Сказано – якого батька, то такi й дiти… Велемудрого заводу!
Храпко. Хвали руку – товар видно! Тодi скажеш гоц, як вискочиш… Ще бог знае, що то з iх вийде. Учились то вони добре, до науки придалися; а ось як вивчаться, то що заспiвають? Може, батьковi скажуть: цить, старий дурню, невчений!.. Тепер, знаете, який свiт настав?
Передерiй. І язик iм руба у ротi стане, коли такого батька почнуть ганити!
Храпко. Хiба тепер четверту заповiдь почитають? (Помовчавши). Знаете, куме Йване Петровичу, що я вам скажу?
Передерiй. Ану, послухаемо.
Храпко. Це все нiкчемна рiч. Зубiв ви не замовляйте. А от коли хочете – 200 рублiв, та й годi! Ви чоловiк занятий, та й я не вiльний; у вас свое дiло, у мене – свое. Ви оттут зо мною торгуетесь, а там, може, мене на дворi другi дожидаються. Треба усiм ярмiс дати!
Передерiй(набiк). Іч, стара лисиця – хитра! Нiяк ii на слiд не налучиш.
Храпко. Я ще мало й сказав – 200 рублiв. Знаете ви, яке це дiло?… Сирiт обижати, удовицю обiходити. Воно ж, може, е хто там, над нами, перед котрим прийдеться й одвiт дати…
Передерiй(уiдливо). Тобто – щоб було за що одвiт давати?!
Храпко. То вже – його воля, його й сила! Чи прийдеться – то й прийдеться; а менше, кажу, не можна.
Перепадя. Х-хе!.. Так не можна, кажете?
Храпко. Не можна.
Перепадя. Що ж його в господа милосердного робити? І зараз усi грошi?
Храпко. Та грошi можна й опiсля, а тепер тiльки условiе таке зробимо.
Перепадя. А що будемо, Іван Петровичу, робити?
Передерiй(набiк). Бий тебе, сила божа! Казав, дурню, мовчи; нiт, патякае! (До Перепадi). Що ж робити? Що хоч, те й роби: твое дiло – не мое.
Перепадя. Може, я ще з жiнкою дома пораюся?
Храпко(насуплюючи брови). Як хоч. Тiльки тодi вже не 200, а 300 буде стояти.
Перепадя. Як? Тобто за те, що я пораюся з жiнкою – сотня рублiв набiжить?
Храпко. За те ж. (Помовчавши). Знаеш, я чоловiк прямий…
Передерiй(набiк). То-то тебе так i скандзюбило!
Храпко. Правду люблю, по правдi роблю…
Передерiй(набiк). А щоб ти нею подавився!
Храпко. Ти от кажеш: пiду до жiнки, пораюся. Хiба я не знаю, до якоi жiнки ти пiдеш? Оце прийшов до мене… 200, мов, рублiв праве… А пiду до другого – може, другий менше вiзьме. Та так i ходитимеш, чужi пороги оббиватимеш. Воно ж тобi нiчого – тiльки чоботи топчеш, а другим – час гаеш; а той час, може, бiльше сотнi стое. То от ти й знай: за порiг вийдеш, та назад вернешся – вже 300 рублiв… Куй залiзо, поки воно гаряче!
Передерiй. Ох, куме, куме! Не думав я, що ви такий.
Храпко(передражнюючи). Ох, куме, куме! І я не думав, що ви такий.
Передерiй. Я думав, що ви на кума вважите.
Храпко. А я думав, що кум на кума вваже, не стане йому часу гаяти ради чужого чоловiка.
Перепадя. Та годi вам, Іван Петровичу! Що ж, коли менше не можна… то вже таке дiло: не можна – й не можна; вже чи двiстi рублiв – то й двiстi. А земля ж то моя буде?
Храпко. У тебе е свiдителi, що ти володiв нею?
Перепадя. А як же! Це ж усе мiстечко знае.
Храпко. То земля твоя буде.
Перепадя. Навiки?
Храпко. То вже я не знаю, чи навiки, чи нi. Може, ти ii кому продаси.
Перепадя. Та то вже мое дiло. А чи суд одсуде?
Храпко. Мировий одсуде i з'iзд одсуде; а далi – я не знаю.
Перепадя. Та вже ж коли тут одсудять, то й далi так буде.
Храпко. Може… не знаю.
