– Хлопцi-поганцi! Бiсова мати того, хто в шапцi! – желiпнула Христя.
– Тю!.. – одгукнулися парубки.
– Тю-ю-ю! – гуконула Христя.
– Христе! Не займай: може, чужi! – обiзвалась Горпина.
– А як чужi, так що?.. – I ще дужче гуконула: – Тю-ю!
– Трррр!.. – роздалося голосне й високе тиркання вподовж вулицi. Христя мала перекривити, та язик затнувся… За першим тирканням промчалося друге, там трете. Чимала валка парубкiв показалася з улицi – у здоровенних бiлих кожухах, у сивих шапках, лавою йшли вони через улицю, поскрипуючи по снiгу ногами. Дiвчата вдарилися врозтiч.
– Лови! лови! – гукнули парубки на всю вулицю. Пiднявся гомiн та бiганина. Парубки ловили дiвчат, здоровкалися, жартували. То були усе знайомi парубки – своi: Тимофiй, Iван, Грицько, Онисько, Федiр… Федiр так i кинувся до Христi.
– Ти куди так розiгнався, роззяво? – скрикнула та.
– За тобою. А ти куди втечеш?
– Чого я буду тiкати? Хiба i ти такий, як твiй батько? Прийшли до його заколядувати, а вiн собакою нацькував… Багатирi, дуки, кажете!
– Христе! Не споминай менi про дiм, не кажи нiчого за батька. Хiба його нiхто не знае? – почав жалiбно Федiр.
– А про мене що вiн каже? I не грiх таке плести!
– Хай каже… Казаному кiнця немае.
– Немае! А совiсть е? Осоружнi! – скрикнула Христя i побiгла до гурту. Федiр, насупившись, потяг за нею.
Там уже настав мир; хлопцi, зiйшовшись з дiвчатами, вели жартiвливу розмову.
– Так пiдемо купно колядувати? – питали хлопцi.
– Не треба, не хочемо вас. Ви гукаете дуже, – одмагалися дiвчата.
– А ви не дуже?
– Все ж не так, як ви.
– Та ну! Глядiть лиш, чи не перекричите.
– Хоч i кричимо, та не хочемо. Ми пiдемо самi.
– А ми – за вами. Куди ви – туди й ми.
– А ми втечемо.
– А ми доженемо.
– Зугарнi! Заплутаетесь у своiх полах та й попадаете.
– Побачимо.
Змагалися, аж поти не посходилися всi до гурту. То було завждишне змагання; дiвчата були ще радi, що парубки з ними – i веселiше, i охвiтнiше: чи п'яне нападеться, чи собака кинеться – е кому одстояти й оборонити. Усi разом посунули далi, дехто гуртом, дехто в парi. Ївга наче прилипла до Тимофiя, хоч той бiльше балакав з другими дiвчатами. Федiр понуро тягся за Христею. Так i ходили по всьому селу, забiгаючи трохи не у кожен двiр.
Уже по других краях села стихла колядка, уже i свiтло де-не-де тiльки горiло, а нашi колядники все ще бiгали та вiдшукували, кому б заколядувати.
– Чи були, дiвчата, у матерi?
– Були.
– Бач, а ми не були.
– Гарнi!
– Певно, вона не спить. Ходiмо.
– А ходiмо, справдi, ще раз до матерi, – сказала Горпина.
– Пiзно буде. Он уже мiсяць сiдае, – одказала Христя.
– Хай сiдае. Хiба i без його не видко шляху? Коли боiшся – проведемо, – кажуть парубки.
Христя противилася, одступае назад.
– Як Христя не пiде, то й ми не хочемо! – упираються дiвчата. Два парубки пiдбiгли до Христi i, взявши за руки, поволокли за гуртом. Мiсяць зовсiм спустився над гору, наче пiвхлiба лежало над землею; з ясного та блискучого вiн став мутним-червоним; по небу тiльки виблискували зорi та земля свiтила своiм бiлим снiгом. Уже не тiльки люди – й собаки утихли; тiльки тими вулицями, де проходили колядники, чулися ще собачi заводи…
Поти дiйшли до Вовчихи, мiсяць зовсiм скрився, i хата Вовчихи стояла темна та сумна.
– Бач, я казала – не йдiмо, – мати вже спить, – обiзвалася Христя.
– Хiба не можна збудити? – сказав Тимофiй i напрямився в двiр.
– Тимофiю! Тимофiю! – загукали дiвчата. – Не буди! Вернися! Тимофiй став. Парубки настоювали – збудити матiр, дiвчата казали – не треба.
– Хай стара хоч у свято виспиться. Ми iй i так не даемо спати, – доводили дiвчата.
Парубки згодились, хоч ще пристоювали.
– Годi! Пора додому, – сказала Ївга. – Ти, Тимофiю, iдеш? Тимофiй мовчав.
– Хiба Тимофiевi по руцi з тобою йти? – обiзвалася Прiська, далека Тимофiева родичка.
– А твое яке дiло? – визвiрилася Ївга.
– Я Христю одведу, – сказав Тимофiй.
– Я не хочу з тобою. Он Ївга тобi, – одказала Христя.
– Тимофiевi Ївга! – гукнули дiвчата.
