Як смерть та жовта, як тiнь темна, Прiська устала з-за столу, попрощалася й пiшла додому.
Ще важчi, ще чорнiшi думки обступили ii у своiй хатi; клопочуть ii стару голову, журять i без того зомлiле серце. Вона у хатi одна, Христi немае. Каганець на припiчку горить, ледве тлiе невеличкий гнiт у рижiевiй олii, легкi тiнi снують по сiрих вогких стiнах, по закуренiй оселi… Хилиться стара Прiсьчина голова на груди, а перед очима ii гiрка вдовина доля: убожество, недостачi та напастi людськi… Не криком нежданого горя виливаеться ii люта туга, не гарячими слiзьми розливаеться вона по змарнiлому обличчю, а нiмамовчазна – вона пронизуе ii наскрiзь, як холод, зеленить старе жовте лице, гiрким полинем напувае душу i серце… «От тобi й свято! У сей день, кажуть, колись Христос народився… нове життя зачалося… а для мене – нове горенько!» – думалося Прiсьцi.
V
Де ж Христя забарилася? Чому не приходить утiшати матерi староi, дiлити З нею ii тугу запеклу?
Христя рада, що вирвалася… Бiгае з дiвчатами по селу вiд двору до двору, вiд хати до хати. Холодна рiздвяна нiч не припона молодечi, тiльки заставляе швидше бiгати. Рипотять швидкi ступнi по усланiй бiлим снiгом землi; молода кров, розгоряючись, грiе, б'е у лице; говiр-клекiт роздаеться по опустiлих улицях; з усiх краiв села доноситься колядка… Радiстю i веселощами б'еться серце у Христi, очi грають, як тi зорi на холодному небi. Те лихо, що iх туманило, що важким каменем лежало на душi, скотилося, коли вона переступила за свiй двiр.
– Уже ж i розпущу я свiй голос сьогоднi! – хвалилася вона Горпинi. – Довго я держалася, та оце й вирвалася… А недобрi ви, дiвчата: хоч би таки одна прийшла провiдати, розказати, що робиться на селi, що чуеться мiж вами? – щебетала Христя, поспiшаючи за подругою на збiрку до досвiтчаноi матерi.
Досвiтчана мати, стара Вовчиха, радо стрiла Христю.
– Здорова, дочко! Та й давно ж ти у нас була! I Пилипiвна зiйшла – не приходила… Стидно, дiвко… Там у вас нещастя трапилося… У кого того нещастя не трапляеться? День наш – вiк наш: сьогоднi живий-здоровий, а на завтра, дивись, уже й не стало. Усi пiд богом ходимо. Його святая воля!.. Ну ж, я на тебе хоч подивлюся. Iди ближче до свiтла.
I стара, курноса, мов сова, Вовчиха почала повертати Христю на всi боки, заглядати у ii лице, у вiчi:
– Змарнiла, дiвко, споганiла… Журилася? Нiчого: молода – перетерпиш… А тут нема менi одбою вiд хлопцiв за тебе: чому та й чому, тiтко, Христя до вас не приходить? А я почiм знаю – чому? Пiдiть, кажу, довiдайтесь. I сьогоднi забiгав один… Чи буде Христя хоч у колядцi?
– Я знаю, хто забiгав, – умiшалася Горпина.
– Нi, не знаеш.
– Так скажи хто? – спиталася Христя.
– Ага, хочеться знати… хочеться? Не скажу ж за те, що не приходила.
– Як же його ходити? – виправлялася Христя. – I грiх, i мати не пускають.
– Потурай грiховi… А матерi скажи: хiба вона не була молодою? Розмову перервали три-чотири дiвки, що, запихавшись, убiгли у хату.
– Бач! Вони уже тут; а ми, дурнi, за ними бiгали. Прибiгаемо до Горпини, кажуть – пiшла до Христi. Приходимо до Христi – аж у неi i хата Закручена. Поцiлувала Химка у ломаку та й назад вернулася.
– Брешеш! Сама цiлувала, а на других звертае, – одрiзала Химка.
– Та то Маруся цiлувала, – додала третя дiвчина, ще пiдлiток, указуючи на свою старшу сестру.
Маруся тiльки закопилила губу. Дiвочий клекiт на хвилину затнувся.
– Чи ще багато наших немае? – спитала, обдивляючись гурт, Горпина. – Немае Ониськи та Ївги. Знаете що? Поки вони прийдуть, заколядуймо матерi!
– Давайте! давайте! – пiдхопили другi. Горпина вискочила уперед.
– Благословiть колядувати! – гукнула.
– Колядуйте! – вiдказала Вовчиха.
Дiвчата стали в коло; однi питали: «Якоi?», – другi вiдкашлювалися. Горпина почала…
Зично ii голос роздався серед хати, мов бренькiт голосноi струни або Забiй у дзвона… Здавалося, то черниця скликала на молитву своiх товаришок. Усi притихли, слухаючи того вигуку…
Це зразу усiма голосами пiдхопили:
Славен еси,
Он, славен еси!
Наш милий боже,
На небеси!
I знову вигук, i знову «славен»… Колядка була довга-довга. На кiнець наспiли i жданi: Ониська – мишаста i Ївга – товстуха.
– Оце насилу вирвалися! – виправлялася Ївга. – Забiгаемо до однii – пiшла, кажуть, туди; до другоi – у другий край. Як пiшли шукати, як пiшли бiгати – насилу допиталися. А тут iдемо до вас – стрiвають парубки: «Куди, дiвчата, чешете?» Ми вiд iх, а вони – за нами… Насилу втекли!
– А Тимофiя б то i не бачила? – спитала, усмiхаючись, Горпина. Широке, чорне лице Ївги ще дужче почорнiло; очi заблищали.
– Хай вiн тобi на шиi повiситься! – сердито одказала Ївга.
– Тю-тю, дурна! Я жартую, а вона – навсправжки, – виправляеться Горпина.
– От ще погризуться… А – грiх! – умiшалася Вовчиха. – Своi, та й не миритеся… ион, ион, ион! – I стара захитала сивою головою.
– Чого ж вона менi очi вибивае Тимофiем? – не вгамовуеться Ївга.
– Ївго! годi! – умiшалося декiлька дiвчат.
– Годi вам змагатися; пора збиратись! – пiдказали другi.
– Пора, пора… Прощавайте, мамо.
– З богом, дiти, щасливо. А колядку пропивати – до мене.
– До вас! до вас! – I цiлим гуртом повалили з хати.
Нiч ясна, морозна. Пiвмiсяць високо плавае у чистому небi, горить; кругом його стовпились зорi: як рiй коло матки, як горiшки коло доброго крайця хлiба, так вони витанцьовують та виблискують кругом його; а вiн, зрадiвши, так висвiчуе на все небо, так вистилае своiм свiтом укриту бiлим снiгом землю, горить в однiм мiсцi сизим огнем, у другiм зеленим, у третiм червоним, аж жовтогарячим, – мов хто розкидав дороге намисто по землi. В повiтрi тихо, холодно, i морозне стоiть воно й не поворухнеться, тiльки давить своiм холодом, аж дихати важко, аж встояти не дае. По селу скрип, луск, гвалтлемент… Там рипить бiльше дееятка нiг, перебiгаючи вулицю; пiд хатою чуеться: «Благословiть колядувати!», а там, з далекого краю, доноситься i сама колядка… Черiдка високих голосiв мчиться понад селом, будить застигле холодне повiтря, веселить кривi улицi, дратуе собак по дворах… Живе, гуляе Мар'янiвка! Свiтло горить у кожнiй хатi; у кожного своi гостi, а не гостi – то свято.
Дiвчата, вискочивши з двору Вовчихи, розкинулись на невеличкi купи. Горпина i Христя – одна коло другоi.
– Про кого то мати натякала? – спитала Христя.
– Про кого? Зиiсио, про Федора! – одказала та й одбiгла до других. Христя трохи одстала. «Та невже той Федiр так убиваеться за мною? – думала вона. – Питав, чи буду я? Пiдожди, стрiну я тебе де-небудь, уже ж правди допитаюся; та вже ж i за нiс поповоджу!.. Коли каже твiй батько, що З ума тебе звела, – хай недурно каже!» – нахвалялася Христя. iй так гарно, так радiсно на душi, легко на серцi… б той, що i за нею побиваеться, ii любить… Вона не зробить так, як чорна Ївга зробила, та й ще сердиться, коли iй натякають на Тимофiя. Нi, вона не сама оддасться до рук, а вiзьме його в своi руки. Христя усмiхнулася, пригадуючи, що б його зробити таке Федоровi, як стрiнеться? На неi найшла та дiвоцька жартiвливiсть, якоi вона давно вже не звiдувала.
– Чи пiдемо, дiвчата, до Супруненка колядувати, чи минемо? – спитала вона, наганяючи гурт.
– Пiдемо. Чого минати? Цей край обiйдемо та тодi й на другий.
– Ви йдiть, а я не пiду, – сказала Христя.
– Чому?
– Боiшся, щоб Грицько цiпка не дав? – цвiркнула Ївга.
