– Дрiк такий нападе!.. – жартуе Горпина. – От коли б та на всiх хлопцiв разом.
– То що б було? – хтось обiзвався.
– Може б, наша чорна Ївга скорiш замiж вийшла, – пригадуе Горпина. – А то прийшла до церкви богу молитися та побачила Тимофiя… Вiн од неi тiкае, по пояс снiгом рiжеться, а вона за ним – навперейми. Застукала у суточках, мiж деревом та оградою, та й досi там стирчать.
– Богу моляться?.. – хтось сказав. I нестямний регiт привiтав угадчицю.
– Та цитьте, не регочiть… ще батюшка у церквi почуе, – хтось придержуе.
– Та батюшка – то нiчого. А як старий дяк почуе, – каже Горпина, – та заставе за собою спiвати – ото буде лихо!
Дiвчата аж за боки беруться та регочуть вiд кумедних Горпининих вигадок, а та i не перестае – меле. Христя i собi за другими смiеться. Як його не реготати, коли Горпина, здаеться, i каменного розсмiшить.
Час весело i швидко йде. Незчулася Христя, коли i з церкви вийшли, як мати, сiпнувши ii за рукав, – пора додому! – сказала.
– Гляди ж, Христе, – гукнула Горпина, – я за тобою забiжу: пiдемо колядувати.
Вернулися Прiська i Христя додому – краще б не верталися!.. Христi ще вчуваеться регiт дiвочий, веселi iх вигадки, приповiстки… а тут у хатi тихо, аж сумно; мати така понура. Сiли розговлятись, а Прiська – за сльози.
Весело проходить свято при щастi, при достатках, а коли горе налягло на душу, коли туга за серце кусае – тодi i свято не в свято! Час, як безногий чоловiк, лiзе, туга та горе гадюкою в'еться бiля серця, безодраднi думки обiймають голову. У будень хоч буденнi клопоти розiб'ють iх, а в свято нiщо не заборонене – простiр iм, розкiш. I радiсний випадок принесе важку споминку: колись то те було, колись воно радувало, а тепер?.. Нiколи вже воно не вернеться удруге… Плаче чоловiк гiркими сльозами. Плакала i Прiська.
Пiсля обiд на хвилинку прибiгла Одарка Здориха. Молода та здорова, вона, як пташка, нащебетала повну хату i, як пташка, умчалася.
«Щаслива, здорова, – думалося Прiсьцi. – А тут нi щастя, нi здоров'я…»
Вона лягла спочити, та iй не спалося.
Христя теж нудьгуе, не знае, де дiтися. Оце посидить у хатi, погляне на матiр, сумну та мовчазну, i побiжить за двiр, на вулицю, подивитися на людей, що то в парi, то одиноко снують: тi в гостi, тi з гостей… Десь далеко чутно дiвоцьку пiсяю; доноситься крикливий парубочий гомiн… Вона туди б побiгла, незчулася там, як i час мине, – так мати не пускае. Ще гаразд, що колядувати обiцяла пустити, а то хiба давно вона казала: чого ти пiдеш? Чи слiд туди тобi ходити? Ще он зашпори не одiйшли, а тобi спiви та жарти в головi… Тупим ножем рiзали тi недоговоренi речi за серце Христю; крадькома, стиха вони нагадували iй про смерть батькову, про iх сирiтську долю… iй учувався докiр людський: ото, не вспiла ще батька загребти, а вийшла горланити!.. Сумною та остогидлою iй здаеться i пiсня дiвоцька. А тут, як на те – хвиля дзвiнких голосiв доноситься до ii вуха… знайома i люба iй пiсня ллеться… голос бринить у ii серцi, поривае викрикнути, пiдхопити… Вона одвертаеться, щоб не чути, дослухаеться до гомону людського, котрий уже, постановивши свято, плететься додому i вголос вимовляе своi таемнi думки… А пройдуть люди – i iй знову сумно. «Господи! хоч би день минав скорiше!» – скаржиться вона, iдучи у хату.
Надвечiр Горпина забiгла по Христю.
– Скорiше, Христе, одягайся; уже наша челядь у зборi!
– Куди се? – пита Прiська.
– Колядувати, мамо.
– Ти б краще не йшла, дочко. Христя глянула на Горпину…
– Тiточко, голубочко, – заторохтiла та. – Пустiть ii. Хай вона хоч трохи провiтриться. Ви ж бачите, на що вона перевелася. Прiська тiльки махнула рукою:
– Та йди вже… Що з вами подiеш? Не пустуй тiльки там. Подруги, радi, забравшись за руки, не пiшли – побiгли з двору. Прiська зосталася сама. Нудно iй та тяжко у своiй хатi, i все думки нерадiснi клопочуть голову. Вона вийшла проходитися надвiр.
Смеркалося. Голоси малих колядникiв уже розтиналися по селу; гостювальники вертались додому; чулася дрiбна жiноча рiч, груба чоловiча мова. Село перед вечором загомонiло, загуло; воно мов знало, що наступаюча нiч незабаром усiх упокое, i поспiшало наговоритися: там скликали свиней годувати; там ревла скотина по загородах; по дворах жiнки снували з дiйницямя. «Турбуються люди, а менi i того клопоту немае; нi над чим клопотатися», – думала Прiська, виходячи за хвiртку. Коло Здорового двору стояла Одарка i дивилася на вулицю.
– Здрастуйте, тiтко! – гукнула вона на Прiську. – Вийшли провiтритися?
– Оце, як бачиш… Христя пiшла колядувати, а мене нудьга вижила З хати. Пiду, думаю, хоч подивлюся на людей.
– Ви б, тiточко, до нас iшли посидiти. Карпо пiсля обiду як пiшов кудись, та й досi немае. Дiтвора у хатi клопочеться: де батько? Оце вийшла виглянути. Десь, видно, забарився… Iдiть до нас, тiтко! Уже Миколка за вами так скучае. «Чому се, мамо, бабуся до нас не ходе?» – усе допитуеться.
– Спасибi тобi, Одарко. Я б i прийшла, так нi на кого хати кинути.
– А ви запрiть хату. Хто там прийде? Iдiть, тiтко: посидимо, погуторимо. Прiська не забарилася. Заперти було нiчим хату; гаразд, що хоч до скринi замок е, а то ще й хату замикати. Та й вiд кого? У селi все своi люди, знайомi, вiдомi, наперечотi, на виду; а чуже? хто тепер чуже забреде на село? Закрутила Прiська дверi ломакою – от i все. Дiтвора несказанно зрадiла старiй Прiсьнi.
– Бабуся, бабуся йде! бабуся прийшла! – викрикнув радий Миколка i побрався на руки до Прiськи.
– Ба-ба, ба-ба-ба… – своiм нетвердим ще язиком вимовляла невеличка дiвчинка Оленка, простягаючи до Прiськи кулачата.
Дiтвора страх любила Прiську. Вона завжди умiла з нею обiйтися; то, дивись, шматочок хлiбця принесе i дае: «Це вiд зайця вiдняла», – скаже. А дiтвора затинае так часом i сухий шматок, наче солодкий медяник. I на сей раз Прiська захопила з собою два пирiжки з квасолею – i дiтвора, рада гостинцевi, прийнялася iх уминати. Одарка сама не менше зрадiла: раз – що угамувався дитячий крик та докучливе допитування про батька, а друге – е з ким i самiй словом перекинутись, погомонiти.
Розмова зав'язалася. Одарка пригадуе свое життя, Прiська свое. Нерадiснi то були речi для розмови; отже незчулися, коли i як стемнiло. Дiтвора, награвшись, захотiла спати. Прiська мала була додому йти, та Одарка намоглася.
– Посидьте, тiтко. Погомонимо ще. Я ковбасу розiгрiю, пiдкусимо; а тим часом, може, i Карпо надiйде.
Чогось у Прiськи серце заболiло, коли Одарка згадала про Карпа. Чого? Їй пригадайся ii Пилип, котрого приходилось, от як i Одарцi, дожидати… Тепер вона його вже довiку не дiжде! Серце ii наче хто обценьками здавив.
Одарка не забарилася розiгрiти ковбасу, спрягла ще яешню i прохала Прiську пiдкусювати. Тiльки що Прiська взяла шматок ковбаси i намiрялася iсти, як коло дверей щось занишпорило.
– Це, мабуть, Карпо, – угадувала Одарка i не помилилася. То був справдi Карпо.
Карпо, молодий ще чоловiк, осадкуватий, широкоплечий, ширококостий: голова здорова, кругла, наче гарбуз; очi сiрi i завжди яснi, покiйнi: iх, здаеться, нiколи зроду нiяке лихо не мутило. I голос у його рiвний, i сам виглядае Завжди добрим, завжди задоволеним.
– Здоровi, тiтко! – привiтався вiн. – Скiльки лiт, скiльки зим? Давно» давно ви в мою хату заглядали. Я вже на Одарку гримаю: може, кажу, розсердила чим?
– Бог з тобою, Карпе! Хiба твоя Одарка така, як другi? Тiльки з нею i душу одведеш. А не ходила, то ти i сам гаразд знаеш, чому. Як таке щастя, то i мiж людей нема охотки iти: сидiла б усе дома, як кам'яна… Воно б, може, ще краще було, якби вiдразу скаменiла!
– Хай бог милуе! Я оце вас усе одстоював, за вас розпинався, – сказав Карпо.
У Прiськи – наче очi побiльшали, так вона подивилася на Карпа ними.
– Що там таке? – за неi спитала Одарка.
– Та нiчого ще поки. Дурний Грицько. Чого це вiн на вас уiвся?
– Супруненко? – угадала Прiська. – I сама не знаю. От як перед вами винна! Нi, iсть же та й iсть… Така вже, видно, його ненависть до мене. Якраз учепиться чого, то так – як реп'ях до кожуха… Одно точить, як шашiль дерево, як iржа залiзо.
– Звик ще за панщини людей пiдкушувати та й досi не кида своеi вдачi, – увернула Одарка.
– А вже чоловiк! Нi бога не боiться, нi людей не соромиться! Тепер куди верне – щоб землю вiд вас одiбрати… Заходжу у шинок, а вiн сидить з нашими дукачами: Горобцем, Вербою та Маленьким. Сидять, п'ють. Грицько, зуздрiвши – зараз до мене: «Оце, Карпе, за твою сусiдку трахтувалися». – «За яку сусiдку?» – питаю. «Та вже ж не за яку, за Прiську». – «А що там?» – допитуюся. «Чи ти б, – каже, – не згодився узяти на себе ii землю?» – «Навiщо?» – кажу. «Як навiщо?» – I почав викладати, що коли вiд неi землi не одiбрати, то i земля за нею буде, i платити за неi другi будуть. «А чим же iй, – питаю, – жити, коли землю одiбрати?» – «Переживе, гладка! Хiба сама не при здоров'i ще? I дочка у неi – як кобила, хоч зараз у вiз запрягай! До хлопцiв, небiйсь, умiе iржати, а дiла робити – не робить». – «Нiхто, – кажу, – не вiда, як хто обiда! А я добре знаю, що оце не стало Пилипа, то Прiсьцi не медяно прийдеться прожити. Коли ж ще вiд неi землю одiбрати, то тодi хоч у старцi иди…» Як стрибне ж мiй Грицько, як гуконе: «Так i ти з нею заодно? Гаразд же! Ми оце порiшили ту землю тобi вiддати, а не хоч – я й сам вiзьму. Все платитиму, та знатиму, за що хоч». – «То ще, – кажу, – як мир скаже». – «Мир?! Ти знаеш, що твiй мир у нас у руках? Отут у жменi сидить! Схочемо – пустимо жити, схочемо – Задавимо. Що твiй мир? Та вiн ось Панасовi, – указуе на Горобця, – повинен у ногах лазити та дякувати, що подушне все до копiечки заплатив. П'ять сотень вiдразу вийняв. А коли ви, бiсовi ланцi, вiддасте? Своi грошi зараз положи, а з вас копiйку по копiйцi збирай та вiддавай… Уже коли на мир пiшло, то ми твiй мир i в чорну запремо, хай там поцокотить зубами!..» Як наскiпався на мене – так куди тобi!.. Будь ти, думаю, неладний!.. Взяв шапку – та з шинку, та се прямiсiнько додому.
Прiська чим бiльше дослухалася, тим бiльше хилилася. Як, ii землю вiд неi одiбрати? Хто ж вiд неi одбере ii? Та як же се можна? А вона при чому буде?! iй з голоду хiба пропадати?
Тяжкi та нерадiснi думки снували у ii головi, одна поперед другоi щипали за серце, чорними хмарами укривали душу. Вона сiла за стiл закушувати; половина пирога заклякла в руках, а невеличка крихта гнiтом лежала у ротi, на язицi i не давала слова вимовити.
– Не журiться, тiтко! – утiшае Карпо. – Хай вони поткнуться до миру… Я перший почну гукати! Не iх, дукачiв, мир послухае, iм добре – грошей наздирали з нашого брата, багатiють; а ми знаемо, як то воно з голими руками прожити… Не послухае iх мир. Нiколи! Як то вони думають п'яними головами так з миром правитись? Як то так з людьми жити? Ще побачимо, чий батько старший! Їх три, а нас сотня. Хай не чiпають, коли хотять у миру жити… Не журiться!
Не слухае Прiська речей, утiхи не чуе. Перед нею Грицько з його нахвалками. Грицько могучий чоловiк; вiн як захоче, так i поверне дiло; схоче доiсти кого – то доiде.
