– Та там на празниках або пiсля свят. У Прiськи аж ув очах пожовкло:
– Як пiсля свят? Менi до свят треба.
– Що з тобою балакати! Де ж я тобi тепер вiзьму? – скрикнув Грицько, махнув рукою i скрився у волость.
– В цього вижилиш, коли лишне взяв! Цей вiддасть! – чулося помiж народом. – Он, мого полтиника заiв…
– А мого карбованця, та ще й у чорнiй за те я посидiв…
– О, вiн майстер! Ще за панщини навчився з людей драти!.. Прiська повернула додому сумна та нерадiсна. Ще й нiчого, а вже Грицько почина загравати. Сьогоднi он… прилюдно… собакою назвав: «Як та собака!» Подумай!.. За вiщо? За те що свое стала правити? Сказано – кровопiй людський! I та образа так глибоко запала iй у душу, так боляче щипае за серце, що Прiська нiяк ii не забуде. Як той цвяшок, угородилася вона в голову i не сходить з думки, не забуваеться… Нi, я тобi так сього не покину. Чого менi тебе допитуватися, коли прийти за своiм? Звав, на що брав – i вiддай! Каже: немае. У кого? У його немае?.. Нi, нi… сьогоднi ж пiду. Пообiдаю i зараз пiду. Я не одiйду вiд твого двору, буду соромити перед цiлим селом, поки не вiддаси.
I Прiська, пообiдавши, подибала до Грицька. Грицько саме обiдав. Його очi якось тривожно бiгали з одного боку на другий; лице хмуре, чуб стовбуром – ознака, що Грицько уже хлебеснув.
– Швидко прийшла! – глухо промовив вiн, узрiвши Прiську перед собою.
– Бо за своiм, – одрiзала та.
– Пiдожди ж, поки пообiдаю, – не то гiрко смiючись, не то грiзно сварячись, промовив Грицько.
Прiська присiла на кiнець полу, дожидае… У хатi тихо; чути, як ложка скромаде об миску, як човгае Хiвря вiд столу до печi, як сопе Грицько. Нiхто словом не обiзветься, нiхто його не пророне, мов понiмiли усi. I збоку дивлячись – видно, як та нiмота кожного гнiтить, там, усерединi, тлiе… Здаеться, одно слово – i, як вiтер, зразу вирве те полум'я наверх, запалае буря…
Прiська, похнюпившись, сидить, слухае тii гiркоi нiмоти; гляне на Хiврю, як та грае зеленими очима, на Грицька, що спiдлоба, мов лобуряка, свiтить своiми – i знову похилиться…
Ось i обiд скiнчився. Грицько устав, перехрестився, набивае люльку.
– Пiдожди, поки покурю, – уiдливо смiеться Грицько, виходячи з хати. У Прiськи аж у душi заколотилося… Сидить, мовчить, дожидае. Нешвидко вернувся Грицько, а все-таки вернувся.
– А ти й досi дожидаеш? Пiдожди ж ще, поки висплюся, – каже Грицько, усмiхаючись.
Прiська не видержала… Мов ii хто стебнув батогом з усii сили – вона трiпнулася: сльози градом полилися з очей.
– Грицьку! Бога ти побiйся! – крiзь сльози почала вона. – Ще трохи знущався ти з нас за життя покiйного? Ще мало поповиварював води, як жили у тебе? I ще з удови нещасноi, з сироти безталанноi кепкуеш, глузуеш!.. Бог усе бачить, Грицьку. Не тобi вiддячить, то твоiм дiтям!
Наче ясне небо покрилося темними хмарами, потемнiло Грицькове лице; очi загорiлися-запалали.
– Ти ще клясти прийшла! – скрикнув вiн.
– Бог з тобою, Грицьку! Не клясти я тебе прийшла, я за своiм прийшла. Зглянься ти на бога… Празник святий iде… Ти ж будеш i iсти, i пити, а тут за душею шеляга немае.
– Грошей, – кажеш, – немае, – обiзвалася Хiвря, постукуючи горшками, – а святки справляти хочеш!
– Хiба як ми бiднi, то нам i iсти не треба, Хiвре? – одказала Прiська.
– А я, знаеш, що скажу тобi на це, Прiсько?.. Як злиднi, та ще й з перпем!.. Коли б ви не проiдали та не пропивали з своiм покiйним, то й у вас би грошi були.
– Добре таке говорити, у кого вони е. А коли – i того треба, i другого недостае… i подушне заплати, i викупне дай… А нашi заробiтки якi? Вiн же один тiльки й робiтник був.
– А дочка? Дочка – мала у тебе кобила? Нащо ти держиш ii при собi? Не вiддала б ii людям послужити? Не заробила б вона, як другi? А то сидить дома та хлiб переводить.
– Легко так, Хiвре, казати, дивлячись на других. А коли б самiй прийшлося так жити та бiдувати – не тii б заспiвала.
– За дурною головою та й ногам лихо! – одказала Хiвря.
Прiська мовчала. Вона бачила, що шо вона не кажи – нiхто ii не вчуе; а кожне Хiврине слово – спичка у серце: краще мовчати.
Досi ущиплива та докiрлива розмова стихла. Усi знову насупились.
– Так як же, Грицьку? – почала, помовчавши, Прiська.
– Я тобi сказав у волостi. Не чула? – гукнув Грицько.
– Чому не чула? Не глуха, небiйсь!.. Дай же хоч карбованця тепер, а другого уже пiсля свят.
– Та ще чи й пiсля свят вiддам? – позiхаючи, вiдказав Грицько.
– То вже дурниця, Грицьку! Як не вiддаси – позивати буду!.. – посварилася Прiська.
– Позивай… Чого ж ти прийшла? Iди – позивай! – блимаючи очима, каже Грицько.
Хiвря скрутнула головою i важко зiтхнула.
– Господи! Як то воно люди забуваються! – напустилася вона на Прiську. – Коли се ти така розумна стала? Чи не пiсля того, як осталася удовою? Як у нас жила, хлiб-сiль iла, то й за позви не знала… Стара, бач, хлiб-сiль забуваеться.
– Хiба я у вас дурно той хлiб iла? Не робила я, не служила вам? I замiж вийшла – то вам панщину одробляла. Уже кому, Хiвре, грiх таке казати, а тобi грiх!
– Добрий грiх!.. А як лежала у нас, як та колода, три тижнi валялася… хто за тобою ходив? Чиi руки спочинку не знали, вовтузячись бiля тебе? Та знов – вiд кого ти i за кого замiж iшла, забула?
Прiська похилилася. То було справдi так. Хiвря пам'ятлива, не забула нiчого з ii давнього; забула тiльки Хiвря, що як Прiська одужала, то поповиварювала вона води з неi, – не було iй спочинку нi вдень, нi вночi… Мовчить Прiська, а Хiвря одно вичитуе:
– Або, як волю об'явили… хто, як не Грицько, помiг вам вибудуватись? Вiн i на сохи дерева дав, i на крокви. Хоч воно i не свое – панське, та все ж коли б на другого кого, то не дав. А як на верх, то хмизу свого вже дав… Забула?
– Що ж робити, Хiвре? – тихо схлипуючи, почала Прiська. – Я пам'ятаю вашу запомогу. Спасибi вам. Та згляньтеся ж i ви на мене: свято iде, рокове свято… У мене ж нiчого немае. Отi два рублi – то ж останнi, на якi тiльки й надiя.
– Де ж ти iх вiзьмеш, як немае? Позич у кого, – рае Хiвря.
– Хто ж менi позичить? – уже навсправжки плаче Прiська.
– Ну, чого ви завелися? – грiзно скрикнув Грицько. – I розпустили натяки обое! Вона нахваляеться позивати… ну – i йди, ну – i позивай… Страшнi ii позви, куди пак!.. I нiчого тут сидiти та слинити. Iди – позивай!
Прiська побачила, що ii женуть з хати. Ще поки злегка так, доки Грицько не розсердився, а розсердиться – i навсправжки вижене. А хiба довго йому розсердитись?
– Господь з вами! – утираючи сльози, промовила Прiська. – Не даете – самi поживайте! Вам бiльше треба… Куди вже менi позивати вас? I, похилившись, вийшла з хати.
– Я так i знав, що прийде бiсова манiя! – промовив услiд iй Грицько.
– Походе-походе та й пiдоб'еться, – одказала Хiвря. – Краще менi платок на празник буде.
Важкi думки, невдачi, глибока образа докорiв гнали Прiську додому; серце ii болiло, сльози заливали очi… Що iй тепер дiяти? Iти жалiтися старшинi? Вона вже раз жалiлася йому, а що вижалiла?.. Всi вони один одного, як чорт болота, держаться; всi одним миром мазанi…
