– Там же щось три рублi тiльки слiдувало, – промовила Прiська.
– То не мое дiло. У волостi зоставили. Пiди сама та й довiдаешся. Староста пiшов. Прiська глядить на приноси – он що тепер вiд ii Пилипа зосталося!.. А Христя ненарошпе прикладае вогню до печеного, – роздивляючись, вона докладае матерi:
– I платок новий купили батько, i чоботи… та якi ж маленькi та гарнi! Кому ж то се? А це – сiль. Ще i в клунковi щось е.
Вона вийняла щось заверчене в папiр i почала розгортати. Очi ii розгорiлися, коли вона наглядiла аж три довгих шовкових стьожки, сережки невеличкi, з хрестиками на привiсках. Це вже для неi куплено, iй!..
– Дивiться, мамо, що батько менi купили, – показуе вона матерi.
Прiська тiльки струснулась i одвернулася… iй гiрко було слухати доччину радiсну мову, iй боляче було дивитися на ту куплю… У вiщо вона iй обiйшлася? Чого iй тепер стое? Вона каменiла, дивлячись на все те, пригадуючи, де воно i як воно взялося!..
Пройшов ще тиждень. День за днем i нiч за нiччю полiзли, мов безногi черви поплазували, все далi та далi односячи минувше страховище. Воно ще, правда, стояло над нею, заглядало iй у вiчi своiми мертвими очима; та, з Другого боку, i життя не давало покою: i воно голосно гомонiло, свою безконечну пiсню заводило.
Он свято на носi: багата кутя, рiздво… Щороку, як не гiрко було, а до кутi i шматок риби мався, i пироги; про рiздво, уже що, а ковбаси, хоч купованi, та були. А тепер? Де того всього взяти?.. Як не мати його – краще нiчого не мати! Не так Прiсьцi гiрко було, коли б вона полиню об'iлася, як вiд тих думок важких та тяжких… Вона згадала про тi два карбованцi, що у волостi зоставили. Навiщо вони iх задержали? Хiба не все з нас узяли, що треба було?.. Пiду, пiду… свое вiзьму. За гривеника ковбасу куплю: Здiр кабана коле, за гривеника вiддасть вiн ковбасу… Може, вiн або й другий хто iхатиме у мiсто – попросю просолу купити… теж за гривеника або за копу з шагом… А то ще i про чорний день зостанеться.
На другий день, зiбравшись, подибала до волостi.
– Тобi чого? – пита старшина.
– За грошима, – кланяючись, одказуе Прiська.
– Якi тобi грошi? Прiська розказала.
– Грошi узяв Грицько. Вiн казав, що так i слiдуе. Iди до його. Прiсьцi iти до Грипька – пiсля тii образи гiркоi? Нi, вона нiзащо не пiде. З якоi речi iй iти до його, коли грошi до волостi присланi?
– А може, Грицько сам буде у волостi; бо до його йти – чи й дiйду я? – криючись iз своiми думками, одказуе Прiська.
– Може, й прийде, Дожидай.
Прiська присiла на рундуцi. У волостi шарпанина-бiганина: одно туди йде, друге звiдти виходе, третього ведуть… Прищенко гордо виступае i, граючи очима, допитуеться: «А що – узяв?» За ним Комар, низько похилившись, глухо бубонить: «Засипав карбованцями та ще й допитуешся, чи взяв? Та ще пiдожди хвалитися… що ще посередник скаже». – «Суньсь, сунься до посередника, – кричить Прищенко. – I посередник тii заспiвае!..» – I пiшли з двору. За ними виходе Луценчиха, червона-запала, i сердито вичитуе: «Що це за суд? який це суд? Три днi держали, ще три днi сиди! Дома усе врозор пiшло, а вiн – сиди!.. Де се воно видано – тиждень чоловiка у чорнiй держати?..» – «Бач, яка голiнна до чоловiка; сама прийшла визволяти… скучила!» – донеслося з гурту. Луценчиха призро окинула гурт очима i, плюнувши, зiйшла З рундука; регiт провiв ii…
«Всюди свое лихо, – думалося Прiсьцi, – та чужим людям воно за смiшки».
– А он Грицько малу вервечку за собою веде! – хтось обiзвався. Прiська глянула. Дорогою, розхитуючи палицею, йшов попереду Грицько, а за ним – душ на десять чоловiкiв, похнюпившись.
– I то все на прохолоду, – угадував другий.
– Авжеж! – додав третiй…
Дехто зареготався.
Грицько наближався до рундука. Прiська мiж переднiми, що за ним iшли, признала Очкура, Гарбуза, Сотника, Воливоду. Грицько, пiдiйшовши до рундука, поздоровався:
– Тут старшина?
– Тута.
Вiн пiшов у волость i не забарився вернутися з старшиною.
– Ви чому не платите подушного? – гукнув той.
– Помилуйте, Олексiйовичу! Хiба не знаете, яка ця осiнь була? Заробiтку анiякого!
– А на пропiй е? – крикнув старшина.
– З шинку i не вилазять, – пiддав тихо Грицько.
– У чорну iх! – рiшив старшина.
Десятники повели всiх у чорну. У Прiськи серце забилося, заболiло. «Ну, за що, про що? – стукало iй у голову. – Чим вони винуватi, що заробiтку не було? Господи! доки ж уже його дерти?.. з чого його дерти?.. i що поможеться з того, що посидять у чорнiй?» iй нiколи не вiрилось, коли, було, Пилип розказував, що трохи не посадили у чорну, та вiдпрохався. Тепер вона своiми очима все те бачила, сама чула. Отож i Луценко сидить за те. Вона чула, як на нього нахвалявся Грицько. Отож, видно, Луценчиха жалiлася, та нiчого не виходила, тiльки люди насмiялися… Вони i з цих смiються; до неi доноситься iх несамовитий регiт… Нi жалю, нi серця немае!.. Прямi собаки, прости господи!
За думками вона i не чула, як старшина допитувався Грицька:
– А ти нащо з теi два карбованцi задержав?
– З кого? – мов не бачив, спитав у свою чергу Грицько.
– Молодице! як тебе? Он про тебе рiч, – хтось iз чоловiкiв наткнув ii. Прiська устала i пiдiйшла до старшини.
– Це з неi? – спитався Грицько.
– З неi.
Грицько усмiхнувся.
– Ви ж знаете, що менi п'ятирубльову бумажку дадено: здачi не було. Два рублi у мене зосталися; я iй вiддам.
– Так он у його, молодице, твоi грошi, – сказав старшина i пiшов у волость.
Грицько посунувся за ним; Прiська сiпнула його за рукав.
– Коли ж ти, Грицьку, вiддаси? – тихо спитала вона.
– Тьфу! Як собака та! – огризнувся Грицько. – Коли будуть у мене. Я про iх забув та в подушне i повернув.
– Як же се, Грицьку? З мене слiдувало три рублi, а ти п'ять вiддав?
– Знаю, що три слiдувало. Я три й полiчив, а п'ять вiддав.
– А менi ж хто вiддасть?
– Хто вiддасть? Звiсно, своi треба давати.
– Вiддай же зараз, Грицьку, бо менi треба.
– Вiддай зараз! Де ж я тобi зараз вiзьму? При менi грошей немае. Прийди додому, то й вiддам.
– Коли ж приходити?
