– Яких хлопцiв? – здивувалася Прiська.
– Не знаеш? Удаеш себе святою? А хто мого Федора з ума звiв? Хто його напував, пiдкурював?.. Не знаю, думаеш? Мовчи ж!
I, свiнувши, мов гострими ножами, очима, вiн стукнув дверима та й потяг З хати.
До лиха – та ще лихо; до печеного – та ще вогню прикладають…
– Що ее, Христе, кажуть? За кого се кажуть? – з докором i сльозами повернулася вона до дочки.
Та стояла, як стiна, нiма, як крейда, бiла. Вона злякалася тii бучi, що збив Грицько; вона злякалася його погляду страшного, його голосу крикливого. Вона слова не сказала матерi, так i вдарилася в сльози.
– Так це правда?.. правда?.. – кричала з таким болем мати, мов у неi серце розривалося.
– Мамо, мамо!.. Нi единого слова правди немае! – ридаючи, одказала Христя.
Прiська не знала, чому вiрити, кого слухати. Думки у ii головi плуталися, роздвоювалися: то учувалася iй страшна буря, увижалася завiрюха, крик людський, замирання; вона чуе голос Пилипiв, вона баче його безпомощного, як вiн ховае одубiлу голову в снiг… серце ii рветься надвое; то – перед очима недавня спiрка з Грицьком, його натякання про Христю… Бог знае! Хiба признаеться винувата дочка матерi?.. I ii серце не рветься, а замирае, перестае битися; щось важке давить душу, чорною запоною застилае очi. Господи, яi;а iй мука! яка люта та тяжка мука!
Короткий день минае, настае нiч зимня, довга пилипiвська нiч. Чого за ту пiч не передумаеш? Якi думки не перейдуть через голову, через серце? А Прiська ж то за всю нiч i на волосину не заснула: як лягла звечора, та цiлу нiч тiльки й чутно було ii глибоке зiтхання, ii гiрке схлипування. Христя теж довго не спала: вона боялася, як то було прошлу i позапрошлу нiч, матiр розважати… Знав Грицько, коли iй вiддячити… А жалостi в його – нi капельки!.. Як iй тепер завiрити матiр, що вона не винувата? Вiдкрити iй усi таемнi розмови з Федором? Яка ж дочка-дiвка вiдкрие може, i таке, за що мати, дознавшись, i косу нам'яла б; а як не знае, то воно й байдуже… Як же його сказати iй, та ще тепер, коли серце материне i без того обливаеться кров'ю, коли, може, вона тiльки й бачила, тiльки й чула голос батькiв, як виряджала у ярмарок? Журба та досада гнiздилася в душi, ножем поверталась у серцi; Христя мовчала, слухаючи безодрадiсне материне зiтхання; чула, коли сльози падали з ii очей, коли вона iх утирала. Молода душа довго не здерже такоi ваги, такого лиха: вона знемагае пiд тим важким гнiтом. Не видержала й Христя; сон – не сон, а якась утома почала ii розхитувати, закривала заплаканi очi.
Свiтом прокинулась Христя i здивувалася, що мати досi не вставала. То було, коли заспить Христя, Прiська завжди буде ii; а то вже i свiт заглядае у вiкна своiми сiрими очима, а вона й досi лежить на печi тихо, не поворухнеться. «Хай же мати спить, – дума Христя. – Хай хоч трохи спочине, поки я впораюсь». Навспинячки Христя ходила, щоб не замутити тii тишi, що панувала у хатi; як на те ж – солома шелестiла, аж лущала. Христя почала ще бережнiше ступати, iй треба умитися, а води у хатi немае. Христя, як кiшка, покралась у сiни; коли вернулася знову у хату, то перше, що iй кинулось у вiчi, – мати вже встала: у чорному закапелцi, мiж комином i бiлою стiною, тремтiла ii постать сiра… То не мати, то не жива людина, то – виходець з того свiту. На кiстлявих ii плечах сiрiе сорочка, широка-широка, мов не на неi шита; шия жовта, як у мертвяка, якось витяглася, посвiчуючи своiми кiстками; щоки усередину увалилися, жовтим воском узялися; очi, неначе олив'янi шаги, свiтили; пiд ними мов синi мiшки висiли; кругом червонi кружала… Сама журба, само лихо не дивилися б так страшно, як Прiська у той час дивилася! Вона вся трусилася; вуста ii тремтiли, наче що шепотали… Трохи не випустила глечика з рук Христя, як углядiла свою матiр.
– Не вернувся?.. Немае? – мов трава суха прошелестiла, спитала Прiська, скривившись. Вона, видно, хотiла плакати, та не змогла; очi ii горiли, блищали, i, як вона не лупала набряклими вiями, нi одна сльозина не показалася.
У обiд знову Грицько суне.
– Оце, господи, з тим дядьком, як розходився! – сказала Христя, углядiвши Грицька.
– Де мати? – спитався той, увiйшовши у хату.
– На печi, – одказала Христя. Прiська так i не вставала з печi.
– Чого лежиш? Уставай та збирайся в город за чоловiком! – почав вiн.
– Чого я за ним пiду? Хiба сам не прийде? – простогнала, пiдводячись, Прiська.
– Прийде… Дожидай… Дiждешся… Змерз! – рвучи слова, додав накiнцi Грицько.
Прiську наче хто у бiк шпортонув ножем при тому словi; вона кинулась, трiпнулася… та так i закаменiла на мiсцi – хоч би слово яке сказала, хоч би Зiтхнула! Тiльки збожеволiлими очима прикро дивилася на Грицька.
Христя собi глянула на його, подивилася на матiр, схопилася за лице руками, притулилася до комина головою…
– О мiй батечку, мiй таточку! – нестямно скрикнула вона, i вся ii постать затремтiла.
У Грицька морозом сипнуло вiд того Христиного крику; та Грицько не такий, щоб ударяти на сльози: вiн пройшовся по хатi i знову почав докладати:
– Оце у волостi був… носив подушне… При менi бумага получена, об'явити жiнцi чи дiтям, чи родичам яким, щоб прийшли у мiсто признавати… Знайшли у снiгу замерзлого… Загнибiда, либонь, признав… Так щоб узяли поховати, коли хотять… Там бiля його i чоботи новi знайшли i ще щось… З волостi хотiли назнарошне за тобою посилати, та я сказав: все рiвно буду на тiм краi – зайду й скажу.
Грицько, скiнчивши, подивився на Прiську, поглянув на Христю… Прiська мовчала; Христя тужила. Вiн знову пройшовся по хатi, раз i вдруге; знову глянув на дочку i матiр… Нiхто не вгадав би, що його очима свiтило: чи радiсть, чи гiрка ураза? Лице його якось перекосилося… По хатi носилося Христине лементування.
– Ви ж чули? – глухо спитався вiн i, повернувшись, пiшов з хати. Слiдом за ним, наче докiр, вирвавсь нестямний крик Христi i розпався надворi. Грицько, струснувшись, повернув улицею.
– Ой лелечко!.. Ой мамочко!.. – кричала Христя, пiдходячи до матерi. – Що нам тепер, бiдним, робити?..
Вона дивилася на матiр своiми заплаканими очима, а мати на неi – сухими, як огонь, палючими.
– О горенько наше! о лишенько тяжке! – тужила, припадаючи до матерi, Христя.
Прiська все божевiльне дивилась на неi та тремтiла. А се – наче що з-пiд Землi – трiснуло, писнуло… Страшний охриплий крик вирвався з Прiсьчиних грудей i розлився божевiльним плачем… Прiська припала до Христi, обхопила ii голову руками i страшно-страшно завила.
– Моя донечко, моя голубочко, пропали ж ми навiки!
Надворi насупилося; у хатi потемнiло. I серед тii темноти, неначе сови, перегукувалися дочка й мати… Тонкий виразний крик дочки зливався з охриплii лементом матерi, розходився по хатi, бився об стiни, слався по долiвцi… Сум та туга виглядали з темних куткiв.
До самого смерку голосили дочка й мати. Забули i про обiд, забули про все на свiтi. Одарка Здерла, почувши з свого двору iх страшенний лемент, прийшла провiдати, що там таке? – i насилу вiд Христi добилася, що то по батьковi тужать. Вона кинулася була розважати Прiську, що то, може, ще й брехня… чого люди не накажуть? – та ще гiрше розразила ii серце, ще бiльше виточила слiз iз старих очей. Прiська за ними i слова не скаже; що почне, то так i заллеться плачем. Сумна та невесела пiшла Одарка додому.
Смеркалося. Надворi, неначе туман, сiрий свiт коливався над землею. У хатi – чорнiше сажi: тiльки намерзлi вiкна, мов полудою засланi очi, сiрiють; i тихо-тихо, як у могилi. Замовкли дочка и мати. Пора й перестати, бо е кiнець сльозам, е край i лементовi: голос хрипне, сльози сохнуть, опускаються в серце, на дно душi. Замiсть iх устають думки, здiймаються гадки – одна другоi неодраднiша, одна другоi нерозважнiша. В темрявi вони ширяться, яснiшають; давне устае перед очима, мов воно тiльки що дiялося; люди проходять – живi люди; чути iх мову – живий голос… iх бiдкання, регiт, радощi, сльози.
Не минули тi думки-муки Христиноi i Прiсьчиноi голови. Дочка, забившись у куток на полу, божевiльне устромила очi у сiрi шибки, i на iх бiлуватому полi малюе думка батька… ii батька, низенького, натоптуваного, з круглим лицем, рудими вусами, карими добрими очима. Який сам був – такi в його й очi; недарма кажуть: видно чоловiка по очах. Вiн справдi був добрий, не то що нiколи не зобижав ii, а, було, i матiр придерже, коли та розходиться лаяти… I з людьми вiн такий – швидше своiм поступиться, нiж у другого посяде. Мати, розсердившись, було, каже: «Що ти за чоловiк? ти – макуха! свого не одстоiш!» А вiн iй: «Од скаженого поли врiж та тiкай!» I такий вiн Завжди був; i п'яний – мерщiй уляжеться спати, не так, як другi: на копiйку вип'е, а прийде додому – усе догори дном переверне… I от тепер його немае… «Де вiн? Чи чуе вiн наше бiдкання за ним, чи баче нашi сльози?.. Душа, кажуть, з дев'ятого дня лiтае по свiту – може, i його душа тепер мiж нами?» Як би вона бажала побачити його душу, побалакати з нею!.. Розпитати, чи i на тому свiтi однаково, як i на сьому?.. Кажуть – смерть усiх рiвняе; кажуть – на тiм свiтi усе навпаки: тут було голодно й холодно, там – ситно й тепло; тут ти скнiв душею, там – радiтимеш серцем; тут мужикував, там – пануватимеш… То оце батько пануе?.. Бажала б вона побачити батька паном… Вона попрохала б у його й собi панування. Або – цур йому! воно таке нещире та горде – тiльки душу загубиш; краще хай на тому свiтi… А на сьому? Трошки б бiльше достаткiв, нiж е, та одежинку б празникову: а то i на будень, i на свято – та все одна! Чоботи новi б, сережки срiбнi – такi, як вона бачила у Марини, iло в мiстi служе, коли та навiдувалася додому. Добре б було i перстень до серег мати, теж срiбний, i по руцi, а не такий, як у Горпини, – i срiбний, та здоровий, як каблучка: щоб надiти – прийшлося прядивом пiдмотати…
I пiшла молода Христина думка перелiчувати однi за другими недостачi, пiшла викладати своi таемнi бажання: невеличкi вони, страх невеличкi, та й iх немае, – i серце нудьгуе, що тепер за батьковою смертю нiколи iй того не прийдеться добути.
Що ж думае Прiська, забившись на пiч i обхопивши свою голову обома руками? iй привиджуеться тепер ii давне – ii доля, ii гiрка доля, що гонила по бiлому свiту, поти не прибила до Мар'янiвки… Вона – козача дочка, малою зосталася вiд батька та матерi: пiд холеру вони полягли… i родичi, якi були, померли, i вона зосталася… зосталася у чужих людей, пасла громадськi гуси, пасла свинi, телята, поти побiльшала. А там – знову служба, служба на чужих людей, тiльки не на себе. Служила вона по своiх, служила по жидах, служила й по купцях… Удова-купчиха прийняла ii наостанку за хлiб та одежу, ради того об'iзду, який щороку робила. Багатiй i ще не старiй, iй не сидiлося у рiдному мiсцi, i вона вешталася по Харкову, Киеву, Адесу. Прiська, як вiрна слуга-наймичка, iздила всюди за нею розчiсувати та прибирати свою господиню. Раз зiбралися в Киiв. Перед виiздом Прiсьцi щось усе нездужалося; болiли руки, болiли ноги, болiла голова – так що й на свiт важко було дивитися. Отже прийшлося iхати. Добралися до Мар'янiвки – i Прiська зовсiм злягла… Що далi було – вона нiчого не знае; опам'ятувалась уже у хатi Грицька Супруна. Вiн тодi був за прикажчика у пана, i ii кинула там господиня, бо так наказав управитель-нiмець. Вичунявши, вона все дожидала господинi, що ось же над'iде i вiзьме ii з собою. Та, видно, господиня не дуже побивалася за нею, бо щось довго не верталася. Прiська хотiла найнятись у кого з козакiв; та Грицько не пустив – одслужи перше той хлiб, що, лежачи, переiла! Прiська Зосталася. Там вона i з Пилипом стрiлася: вiн був за робiтника у прикажчика. Одна доля, одно лихо людей докупи зводить… Грицько такий сердитий, крикливий; жiнка його Хiвря – така уiдлива: тiльки й чуеш, як Хiвря лав Прiську або Грицько кричить на Пилипа… Наймичка i крiпак зiйшлися якось, скаржачись одно другому на свою долю. Прiська при тому запримiтила, шо у Пилипа i очi карi, i вуса шовковi. Пилиповi теж кинулась у вiчi Прiсьчина постать струнка, ii норов тихий, ii голос любий… Частiше та частiше вони почали сходитись. Оце, дивись, Пилип товар погнав до водопою, а Прiська – хвiть вiдра! – i собi побiгла по воду… Або кинеться Прiська за топливом в огород, а Пилип уже тут i вродився!.. Уже Прiсьцi i одбуток вийшов, а Прiська все не йде вiд Грицька з двору i все бiльше та бiльше жалiеться Пилиповi, яка Хiвря сердита. Одного разу збiглися вони уночi в садку пiд яблунею. Пилип яблука стерiг, а Прiська… чого Прiська тут опинилася? – i досi не знае, а може, й забулося… Не забулося тiльки Прiсьцi, як тii ночi цiлував Пилип i без того ii гаряче лице, як клявся, що вiн ii кохае i довiку буде кохати; як обiцявся, що, тiльки вони поберуться, вiн вибудуе нову хату, i як вони заживуть своiм господарством. Прiська не згоджувалася, бо Пилип крiпак. «Хiба крiпаки не люди? – спитав вiн. – I крiпаки живуть на землi, а не пiд землею…» Подумала Прiська, погадала: за нею ii сирiтська доля – гола, боса й простоволоса, а попереду… нужда та недостачi, довiчна робота на чужих, довiчна праця… Добре ж, поки здоров'я, поки сила служе; а як занедужа, от як недавно трапилося? Без роду, без пристановища – хоч пiд тином складай руки. Правду Пилип каже: i крiпаки живуть на землi, а не пiд землею… I вона згодилася. Пiшли до управителя, а управитель не тiльки не заборонив, а ще й похвалив за те, що вона не злякалася крiпацтва. Казав, що то, може, у других панiв крiпацтво страшне, а в iх… вiн i хату нову обiцяе, i город, i поля на нове господарство. У першу недiлю вони й побралися. Хоч управитель i збрехав, надававши таких обiцянок, та хiба не все рiвно Прiсьцi робити? Що робила купцям, жидам, то тепер – на пана: уiжджена коняка везе, не зупиняючись. Та й управитель таки не зовсiм збрехав: хоч не дав вiн городу й новоi хати, зате велiв жити сусiдами з Грицьком; все ж у iх свое господапство. Грицько, правда, лаеться: де не вiзьметься яке ледащо, та все на його шию! Хiвря славить Прiську на всю Мар'янiвку: i сяка, i така, i нетiпанка, i нечепуруха!.. Та сiлькiсь: нi Пилиповi, нi Прiсьцi не привикати до лайки. Живуть вони собi удвох тихо та мирно… Через рiк уродився iм син Iвась, на другий – дочка Христя. Iвась не видержав – полiг, а Христя очуняла – росла собi. I то матерi утiха: виросте – помiч буде. Так пройшло тринадцять лiт; на чотирнадцятому iх звеселила чутка про волю. То не була глуха чутка, яка завжди ходила помiж крiпаками, а справжня звiстка – про неi i пiп читав у церквi. Зiтхнули вiльнiше Пилип i Прiська: тепер же то вони поживуть на волi! Через два роки i сама воля прийшла. Пилиповi дали грунт, двi десятини поля. Збився Пилип i на хату – свою-таки хату!.. Господи, яка то була радiсть Прiсцi! Як вона рук не жалiла, обмазуючи та облиптуючи хату, щоб i холод не заходив зимою, i дощ, бува, не пробив лiтом… Хоч приходилося i платити за все те, хоч Прiська i досi нiяк не пойме, за що таки iм платити. За те, що вони своею довiчною працею заробили, та все ж легше, що своя хата, що не чутно нi лайки Грицьковоi, нi догани Хiвриноi. Сама собi працюе коло свого невеличкого городу; Христя помагае iй. Їi серце радiе, дивлячись, як дочка розвиваеться на волi. «Тяжко та гiрко жилося нам, – думала тая Прiська, – може, дiтям краще буде?» I вона гонобила надiю у серцi: дасть же бог – знайдеться добрий чоловiк ii дитинi – приймемо зятя у хату. Пилип уже старий став, i вона нiкчемна – хай пристае у прийми, хай молодi на очах у старих учаться хазяйнувати: оддамо iм усе.
Так думалося Прiсьцi, а вийшло?.. Що iй тепер у свiтi робити, що iй казати? Хто того поля догляне, хто коло його буде ходити? Хто заплатить викупне, подушне? Добре далося iй i те, i друге… Торiк вони зiбралися на корову – душi не чула Прiська у невеличкiй телушцi. Рiк удався недорiдний, собi хлiба ледве ставало, а продати – i не кажи. Заробити ж де? Коло других сiл i пивницi, i винницi, i сахарнi, а в iх – хоч би зламана… А тут пристають – давай подушне! З весни не платили за першу половину, то восени – за цiлий рiк вiддай. Лаявся Пилип iз зборщиками, лаялася й Прiська. Приiхав становий, узяли ii теличку, оцiнували й продали рiзниковi-жидовi. Вона трохи не занедужала вiд горя та слiз. То ж тодi було; як не гiрко, а все то на Пилиповi лежало; його одного знали, його тягли… А тепер? Тепер прийдуть i хату рознесуть по кутках… Що вона скаже, що вона зробить, вона – недужа, не знаюча нiчого? Тепер один Грицько цiлком ковтне ii!.. Серце ii замирало, обливалося крiв'ю. Та ще хоч би умер, як люди, – дома, у своiй господi; а то хотiв зробити як краще, а пiшов – за смертю. Тепер тiльки зосталося iй пiти за його мертвим трупом. Як же по такому холодовi iти в город? У неi нi одежi теплоi, нi взуття як слiд. Та хай вона й добереться до мiста: що ж вона – на руки його вiзьме i додому принесе? А треба ще ховати, поповi заплатити… Господи! у неi ж нi шеляга; послiднього карбованця узяв вiн на сiль, як виходив з дому… Чи так кинути? Хай вiзьмуть – пошматують i загребуть, як ту собаку, без попа, без обряду церковного?.. Що ж вiн? Хiба вiн по своiй волi умер, хiба вiн хотiв тii смертi?.. Так бог дав, така вже, видно, його воля!
I почне Прiська молитися боговi, почне перед ним свое лихо викладати… Та марно вона у хатi ламае руки, здiймае очi до неба: там на холодному чистому шатровi тiльки зорi грають своiм невеличким свiтом. Байдуже iм, що робиться на землi: тихо, мов потухаючi iскорки, лягае той свiт на мерзлу груду, вiдбивае сизим сяйвом на невеличких пилиночках снiгу; здаеться, вони граються своiм свiтом… А небо – глухе, як пустиня, нiме та холодне, як камiнь, – шатром розiслалося понад землею, морозом окувало ii, давить, наче хоче задавити… Хто ж ii там почуе?.. Хiба люди у селi? Та й село упокоiлось: не свiтиться нiде, собака не гавкне – все заснуло мертвим сном. Людськi оселi, наче могили, чорнiють серед снiгу… Нiмi та мовчазнi, вони не кажуть, що у iх заводиться. Чи щасна доля доглядае сон iх житцiв, чи гiрке лихо перевертае iх з мiсця на мiсце… Вони припали до землi вiд страшного холоду – i тiльки з димарiв виходе пара, даючи ознаку, що там, усерединi iх, ще не прочахло тепло, ще тлiе людське життя.
Тiльки з Притичиного верху не йде пара. Як почула Христя, варячи обiд, про батька, то забула про все на свiтi. Огонь у печi тлiв, тлiв – та й згас; тепло вибiгло у незакритий димар; застиг обiд серед черенi. Хатнi дверi забула Здориха причинити; у iх роззявлену дiрку iшов з сiней холод: у хатi – хоч вовкiв гони! А Прiсьцi i Христi – байдуже, iх грiе горе своiм пекучим огнем, iх дiймають сльози своiм гiрким теплом… Голова наче у вогнi палае, очi горять, Зiтхання гаряче, аж губи репаються вiд нього, аж у ротi сохне.
Нiч минае. Заблимало край неба крiзь зеленi-зеленi хмари; свiт лупнув над землею своiми мутними очима… Навiщо? Яку вiн утiху принесе, якую пораду приверне?
III
«З щастя та з горя скувалася доля», – каже людська поговiрка. Одна Прiсьчина доля не складалася по-людськiй. Горя того – за нею i поперед нею – неозорно, неоглядно… А щастя? Якiсь думки про щастя; якiсь даремнi надii, котрi ii завжди дурили, розбивались об гострi пороги остогидлого життя та утрат, нужди та недостачi…
Досi i то було гаразд. Досi хоч даремнi надii були; хоч дурили, та все красили злиденну долю. А тепер? Хоч би надiю пригадати яку – i того немае. Тихо, мов жарина у попелi, тлiе ii душа, ледве даючи ознаку, що ще жива, чимсь-то б'еться, чогось-то хоче… Так гние деревина на коренi: уже й вiти ii посохли, i середина випала, а вона все стоiть; вiтер-негода обносе сухе гiлля, а зсередини шашiль виточуе гниле суччя; кругом дiрки, кругом дупла, один стовбур – i той порожнiй… а все стоiть! Треба не вiтру, а бурi повалити його – i вiн, поскрипуючи, дожидае тii бурi.
Дожидае i Прiська своеi. От же немае!.. А думки, як черва, ворушаться в головi, точать ii хворе серце, пiдрiзують немощну силу.
От уже третiй день вона думае, як його зiбратися у мiсто? Лягаючи спати, рiшае: завтра… завтра безперемiнно пiду; що б там. А на завтра життя знову станове своi перепони: з чим його туди сунутися, та i в чому?.. I знову думки-муки пиляють ii до вечора; цiлий день, як одну годину, держать ii у своiх мiцних обценьках, щоб увечерi знову вимучити надiю на завтра…
Так, збираючись, i не пiшла. На третiй день з волостi, запихавшись, прибiг староста i напав лаяти.
– Все на нас вернете! – кричав вiн. – А кому се ближче дiло – чи жiнцi, чи старостi? Стидалися б! У мене, може, свого дiла не обкидаешся: щодня за вас, чортiв, у волость тягають, а тут ще i в мiсто iди, признавай усякого п'яницю, що замерзне на смiтнику!..
Через три днi вiн знову прийшов; принiс новi чоботи, клунок солi i платок.
– I грошей, – каже, – п'ять рублiв було, та грошi за подушне у волостi зоставили.
