Отож, радiй вечiрнiй днинi,
допоки в ребра серце б’е.
IX. 1967
* * *
Сиве небо обрiем пролилося.
Лиловiе Труханiв острiв.
І Днiпро у моiх очах,
катери i автомобiлi.
І не розхлюпати себе,
i не витримати,
за тамбережнi гони
серця не виплескати.
Гримить радiо. Надсадне трiщать сороки.
Натужно здiймаеться автобус угору.
А ти вiдкритий – для всiх чотирьох вiтрiв,
вiдкритий, як шлюз,
з котрого
не витiкае вода.
Жалами витягнулись трамваiв гальма.
Човен моторний, задерши нiс,
полишае чорну розбiглу тiнь.
Баржа – пiд жовто-зеленими вогнями,
за баржею – жовтувата вода.
Вижовкни, свiте мiй,
споловiй мою душу, раннiй,
хай запiзно омолодитись,
та зарано ще – старiти.
Вижовкни, свiте мiй,
вiд води i вiд берега вижовкни,
споловiлим пiском упади
на захмелену душу,
поки я, мов баржа, обважнений,
як шлюз з невитiклою водою,
поки пiзнi плавцi на водi —
застряглими спогадами у горлi.
Бронзовi, як жарини,
з давнини, з темiнi упокореноi
вихопляться лiхтарi,
як пiвнi з прохолоди.
Лiхтарi – то про тишу вистояну,
лiхтарi – то про спогад вистражданий,
лiхтарi – то трiшечки теплоти,
а бiльше туги.
А тобi ж хiба до тужiнь?
Ти даремно не увiруеш в доброчеснiсть,
у власну не увiруеш глупоту,
в те, що всi твоi совiстi i гризоти
вигаданi, як злодii ночi.
Вони обкрадають тебе,
вигаданi з тобою живуть
(ждуть, принишклi,
поки засвiтяться лiхтарi),
потiм накочуються
i п'ють з тебе душу:
присмоктами хвиль,
присмоктами недолюбленого,
присмоктами незбагненного,
присмоктами недопитих спогадiв.
А ти не бережешся, нi?
А ти – не бережешся?
Думаеш – вистачить на вiки?
На рiк бодай – вистачить?
Не муч мене.
О не муч,
рiчко спогадiв,
забуття мого,
рiчко тишi.
Сиве небо, пролите обрiем,
витишений Труханiв острiв,
тамбережнi колючi присмерки —
то все не кожноi ж митi
западае, виповнюючи
тебе наче шлюз, iз котрого
нiколи не витiкае вода.
IX. 1964
* * *
О що то – еднiсть душ? О що то – щирiсть?
Довiра? Приязнь? Що то е любов?
То рiвновага звички. Скам'янiле
здивовання, подовжене в вiки.
… i тiльки те? а вглибленння чуття?
а самороздаровування – замiсть
самозбереження? а крик добра —
цi щедрi iскри самопрозрiвання?
хiба ж це тiльки проблиски нiмi
духовностей, посивiлих з печалi?
аж нi? кажи – аж нi? Кажи – занадто
ми передовiряемо себе
тому, чому наймення ще немае,
але яке вже суть значить свою
на помежiв'i шалу? але ж правда?
Подумалося – спокiй задубiв,
замерз – i, як чавун, анi прогнеться,
(твердиня вiри, мовити б). А ми —
