70-денна облога фортецi почалася 21 квiтня.
І.А.Лисий, краезнавець
І
У Путивлi е один жiночий монастир, а посерединi двору там церква. Висока така церква, колись рокiв шiсть-сiм тому я був там на екскурсii. Тодi ми, дiтвора, втекли вiд вихователiв i полiзли аж на саму дзвiницю.
Звiдти було видно увесь Путивль i околицi. Здавалося, що видно весь свiт. Путивль – красиве мiсто. Може, менi так здалося, бо я там був усього лише раз у життi. У пiдвалi того монастиря жила Мирослава Топеш. Було iй тодi бiльше нiж три сотнi лiт, i вона, здавалося, не хотiла бiльше жити нi дня. Так iй здавалося до зустрiчi з Іваном. Яке може бути кохання! Яке може бути кохання, казали всi – монашки, настоятельницi – всi! Але iй було плювати. Вона покохала цього хлопця усiею душею, всiм серцем, якi, здавалося, знову забились у безглуздому мертвому тiлi. Їй хотiлося лiтати, i вона летiла. Вона пролiтала кожну нiч, оминаючи дзвiницi путивльських церков над степами й хуторами, ярами i рiчечками в очеретах, туди, на любу серцю Чернiгiвщину, де жив ii коханий. Рiдше вiн сам приiздив до неi в Путивль. Рiдше, бо то велика вiдстань для людини.
Велика для людини i незрiвнянно мала для упиря.
ІІ
– Прокидайтеся!.. Пiдемо вже.
Максим легенько поворухнув Галину за плече i, поки вона, сонна, протирала очi, подав iй шматок хлiба, шматок сала i огiрок.
– Нате ось, у чумакiв вимiняв.
– На що?
– Та… На тютюн. У мене його й так удосталь. Здоров’я треба берегти…
Як поiли, випили ще кухлик молока (Максим казав, також вимiняв, хоча Галя не дуже йняла тому вiри).
Стали збиратися.
Максим скочив на коня, посадив Галинку поперед себе i вдарив по стременах. Кiнь збiг по схилу пагорба рисцем, а тодi вже далi на шляху дав галоп.
– Там болiтце перейти треба, – каже Галя. – Я знаю дорогу…
* * *
Подорожнi йшли рядком, оминаючи очерет i невеликi болотянi калюжки. Максим – трохи збоку, пiдтримуючи Галю за руку, а кiнь плентався позаду.
– Скажiть, а якщо я надумаю у вас оселитися, то можна буде якiсь будови придбати для першого часу?
– Можна, звичайно, тiльки грошей багацько треба. Наш старшина не з щедрих.
– Ну, за цим не постоiть.
– А ви, мабуть, теж козак?
– Та нi. Служив у одного полковника на побiгеньках iще давнiш, так вiн i сам на Сiчi не був нi разу. Не те що там я.
Галя була дуже красива. Максим помiтив це ще там, бiля вогнища, а вранцi, коли вона тiльки прокинулась, вiн, поглянувши на неi, чогось подумав, що то, мабуть, найкраща дiвчина, яку довелося зустрiчати на своему вiку. Вiн навiть вiдчув у грудях якийсь гострий незносимий бiль, наче то болить серце.
Галi було чимраз важче йти з хворою ногою через болотну багнюку.
Вона, нахилилась, сперлась рукою на здорову ногу i ненароком помiтила Максимову лiву руку.
– Який страшний шрам! Звiдки вiн у вас?
Парубок сховав руку в рукав сорочки, а потiм ще й одвiв за спину.
– Та то ще в дитинствi десь обранив, навiть не пам’ятаю де.
– А рана здаеться такою свiжою, наче ось-ось кров пiде.
Ота кров iшла.
Галя цього не знала i не повинна була знати.
Вона майже все життя прожила в рiдному селi. Вона чула хоч щось подiбне Максимовiй iсторii хiба вiд якоi язикатоi баби на печi. Та й навряд чи сама та баба вiрила в те, що меле. Галя не знала й не мала знати. Вона нiколи б не зрозумiла, чому та рана вже декiлька лiт не тiльки не заживае, а ще й продовжуе кровоточити так сильно, що двiчi на рiк (на Спаса й на Покрову) доводилось боротися за життя, що б не померти вiд обширноi кровотечi. А в iнший час постiйно змазувати руку настоем iз рiзного зiлля, спосiб приготування якого знав хiба тiльки сам Максим.
Щоб та рана не загнилась, щоб там не завелись черви, щоб уся рука не засохла i не пропала.
Галя б нiколи не збагнула. Вона б нiколи йому не пробачила.
Максим навiть заздрив Галиному незнанню. Заздрив тому, що вона може жити й радiти життю. Просто жити – те, чого вiн, Максим, уже давно не мiг.
Але все ж Максим був цеi хвилi щасливий. Щасливий, що зустрiв Галю, що врятував ii, що оце зараз мiг так просто йти з нею поруч i розмовляти. Коли Галина нога зовсiм розболiлась, Максим узяв дiвчину на руки й понiс. Вiн крадькома милувався своею супутницею.
Яка ж вона все-таки прекрасна! Як переливаються сонячнi променi в ii злегка хвилястому волоссi! Як блищать ii карi оченята! Яка вона прекрасна й чудова – дiвчина, що змусила болiти його, Максимове серце.
Серце, якого у нього нiколи не було.
ІІІ
Ішов дощ.
Не було нi грози, нi вiтру – просто звичайний осiннiй дощ.
Мряка.
– Давай я щось тобi накину на плечi – ти ж застудишся!
Іван i Мирослава сидять на призьбi його будинку. Вона – у звичайнiй сорочинi i якiйсь накидцi на зразок величезноi чорноi хустки.
– Ти ж знаеш – я не застуджуся.
– Все одно якось…
Іван гладить ii розпатлане хвилясте волосся.
– Ти забереш дитину, Іване?
– Звичайно, але ж ти нас не покинеш?
