В чистий широкий степ…
То була улюблена батькова пiсня.
Максим пам’ятав тiльки цi рядки, хоча нi – пам’ятав повнiстю, але була та пiсня настiльки сумною, що просто душа вiдмовлялася згадувати ii слова. Ось як звучали вони:
Ой да китайка впала,
Голову мя накрила,
В серцi стрiла засiла,
Думи летiть, летiть…
Соколом думи знялись,
Линули в рiдний хутiр,
Там, де у стайнях конi
Дико кричать, iржуть…
Гей конi ж ви моi, конi,
Ой да порвiть застави,
Ой да летiть у поле,
В чистий широкий степ.
Ой да летiть у поле,
Де в полi вiтер вiе,
Де вiтер розвiвае
Дим непрожитих лiт.
Ой полетiли конi
Птицею в степ широкий,
Да й забрали з собою
Юнiсть i все життя…
Так воно i сталось…
Ось вони – батьковi конi – мчаться зараз на Максима з глибини його дитинства…
Мати ходили дивитись на тих коней лiтнiми вечорами й плакали.
Ось вона – перед його, Максимовими, очима, ще молода жiночка, виходить на пагорб, дивиться на дикий табун, падае на колiна – захлинаеться слiзьми…
– Андрiй! – кричить до табуна. – Андрiй! Чого ж ти мене покинув, Андрiй?!!
Чого вона зве коней iменем батька?
І раптом чудо – дикi норовистi конi, якi за пiвмилi не пiдiйдуть до людини, обступають маму, труться мордами об ii плечi – наче пiдiймають iз землi… Вона встае, обнiмае стару-стару шкапу, яка була ще лошам при батьковi – шкапа нагинаеться до мами, хилить голову – закривае очi. Здаеться, що плаче разом iз нею…
* * *
Максим бився, як звiр, iз звiрячою ж люттю i ненавистю до ворогiв.
Його звалили з коня, забили, затоптали копитами, а вiн усе ще сiк i сiк…
Навiть коли шаблi в руках уже не виявилося, стиснутий кулак махав у повiтрi, наче тримаючи рукоять…
* * *
– Бiйся не тих, хто погубить тiло, але ж тих, хто погубить душу…
– А як це, учителю Тарасе?..
– Ех, хлопче – краще тобi не знати…
* * *
Очi вже майже не бачать нiчого…
Ось-ось свiдомiсть втече i забере з собою залишки душi…
Скривавленi уста вже не кричать – шепочуть:
– … не… ду… шу…
Гей конi ж ви моi, конi,
Ой да порвiть застави,
Ой да летiть у поле,
В чистий широкий степ…
Степанових хлопцiв догнали i повбивали ординцi.
Їм не вдалось утекти.
Понiвеченi тiла аж надвечiр закопали запорожцi: боягуз не боягуз – ховати всiх треба.
Та ж нiччю вони повставали з могил своiх i пiшли ближнiми хуторами, лякаючи запiзнiлу молодь.
Шукали Максима…
VІ
Ви коли-небудь бачили, як страчують упиря?
Це, поза сумнiвом, – незрiвнянне видовище.
Десь за пiвгодини до свiтанку смертнику вiшають на шию православний хрест – той, що ним iще вчора правили службу. Смертник корчиться в муках, падае на землю, звиваеться, як гадина, його пiдiймають – тягнуть до ешафоту.
Навкруги – юрби людей.
Смiються, глузують, плюють йому в обличчя.
Смертника повiсять, але вiн не помре вiд цього.
