(Мене наче щось поглинае)
«Аз»
(Щось невiдворотно страшне)
«Ведi»
(Менi страшно, люба)
«Аз» –
М-И-Р-О-С-Л-А-В-А.
Вона вже тут…
V
Максима збудив крик.
Глянувши на зорi, вiн зробив висновок, що вже десь за полунiч. Трохи занепокоiвшись, усе ж пiднявся, взяв шаблi та пiшов на крик. Шабель у нього було двi. Не так, як у звичайних козакiв, по однiй, а двi. Дивнi такi шаблi… Рукоятi якимось мотузком оперезанi туго, а на лезах вiзерунки дивнi – не православнi, це точно.
Крик був дiвочий. Вiн долинав iз ближнього яру пiд дорогою, та ще пак чувся голосний регiт.
«Люди…» – подумав Максим i полегшено зiтхнув.
– Вiдпусти! Вiдпусти, виродку!!! Вiдпусти зараз же, а то..!
– А!!! Вкусила бiсова дiвка!!! Ловiть ii!!!
«За’ ти в мене вловиш…» – тихо промовив Максим i кинувся в хащi обабiч того гурту.
Нападникiв було з дюжину. У козацьких жупанах i шароварах, але таких поношених i дiрявих, що Максим вiдразу зробив висновок – не запорожцi. Може, були колись… Втiкачi, розбiйники або зрадники – одне iз трьох. Дезертири, як зараз кажуть. Тодi таких було тисячi. Тiкали всi – козаки, ляхи, москалi, татарва i т. д. i т. п., тiкали i нищили все на своему шляху. Крали, громили, вбивали i гвалтували. Спалювали цiлi мiста з соборами i людьми в будинках. П’янствували, а пропивши все до послiдньоi копiйки, починали спочатку.
– Виходь, лярво! Тобi все одно од нас не сховатись!
– Ти до мене виходь…
Максим якимось несподiваним чином уже стояв трохи вбiк вiд центру збориська, обличчям до ватажка.
– Що за маячня?! Ти звiдки взявся?!! Та я тебе..!
Ватажок схопив шаблю i кинувся на Максима. Той виставив руки в боки, в кожнiй по шаблi, i понiсся веретеном через гурт, хитаючись то в один, то в iнший бiк аж до самоi землi. Через мить трое разом iз ватажком валялися, стiкаючи кров’ю, на землi, а остача повтiкали.
– У, шайтан… – вигукнув переможець, а затим, сплюнувши, iще щось незрозумiле.
– Дiвчино, виходьте! Чуете, що кажу – не бiйтесь мене! – трохи помовчав, тодi: – А хочете – бiйтесь! Але ж повiрте, шо залишатись тута самiй у таку пiзню годину ше небезпечнiше!
У хащах щось зашарудiло, а через мить показалася людська постать…
* * *
– Ми з подругами он iз Пилипiвки йшли. Я там жила ранiше, а теперечки наймичкою в одних заможних, вони вродi ще мою бабусю – татову матiр себто – знали гарно. Дiти в них пороз’iжджались, отож пiдеш, кажуть, Галю, до нас, ти сирiтка – нi тата нi мами, а ми поможем, чим зможем, та й ти нам пiдсобиш, старим. Я й пiшла. А то в дядини було не життя, а пекло. Ви не подумайте – вона людина хороша, тiки ж у неi своi дiти, а я iй хто? Могла i словом образити, i вдарити могла. Отож до мене подруги в недiлю прийшли й кажуть – ходiмо, Галю, з нами ненадовго, навiдаеш батькiвщину. Я й пiшла. А тодi – ходiм да ходiм на вечорницi, ми, кажуть, проведемо додому. От i провели… Вони потiкали, а я накульгую з дитинства – не втекла. От… Мене схопили, то я одного вкусила – довелось, а тут ви…
– А я думав, то вас поранили…
– Та нi, нi…
Максим знову розпалив вогнище i вкрив Галю своiм жупаном – нiч видалась вельми холодною.
– Спати треба – пiзнiй час уже. Іти зараз не можна – воно бачите, шо робиться. А ранком я вас одведу…
Кинув на вогнище землi та запалив люльку. Тодi вийняв iз пiхов шаблi. Поклав коло себе.
– А що то в вас чуднi шаблi такi? Та двi…
– Та… Шаблi як шаблi… Спiть.
Молодик висунувся з-за хмар i осяяв увесь степ аж до далеких болiт. «Скiльки то нечистi там шугае в годину цю?..» – подумав козак. Вiдiгнав думку.
– Скажiть, а ви часом не чаклун, що таку ватагу розбiйникiв самi розiгнали?
– Та спiть уже…
* * *
…Дим над Диким Полем, дим…
Максим жене коня степом у бiк татарського вiйська, що стрiмко наближаеться. Вiн не знае, що там попереду – скаче i скаче, вiн не знае, що приречений, не знае, що Степан разом iз загоном давно вже кинувся навтьоки.
Вiн не знае, що залишився сам…
Орда летiла, як вихор.
Як суцiльна всепоглинаюча курява над обрiем.
Як дим над Диким Полем.
Чогось пригадалися батьковi конi…
Як батько вмер, то жеребцi та кобили зi стайнi переломили загорожу – кинулись у вiдкритий степ. Нiхто iх не ловив, не припинав, не пас. Вони так i ошивались тут коло хутору багато-багато рокiв.
Табун вирiс, здичавiв…
Декiлька десяткiв диких коней – як живий пам’ятник померлому батьку в безмiрному степу. Такий же стрiмкий i вiльнолюбивий, як i його козацька душа…
Гей, конi ж ви моi, конi,
Ой да порвiть застави,
Ой да летiть у поле,
