Радостi збереженi дороги знову —
Ти прилинула, мов птаха голуба…
Переливами дзвiнкими, мов промiння, ллеться мова,
Добрий обрiй сповивае золота габа.
Зринула, мов ластiвка. Легкою тривогою
Тiльки чорно-воронове креше синь крило…
Наопашки сповилася вогняною тогою
І страждання в темно-карих у зiницях залягло.
У дитячих пучках принесла ти вiтру —
Ти – не птаха невеличка. Ти – заманливий порив!
Лиш почую щебетання – мову любоi нехитру.
І доволi. І недолю я уже заговорив.
ВЕРЕСНЕВА ЗЕМЛЯ
Земле моя,
всеплодющая мати!
І. Я. Франко
Я до тебе прийду i змовкну.
І нiчого тобi не скажу.
Пожури ти мене,
Пожур —
Вже чи лагiдно, чи жорстоко.
Земле рiдна! Сором менi —
Що докину до твого золота?
Марно зринули юнi днi,
Нинi ж сушить мене гризота.
Разом з осiнню я догорiв,
Листям осенi опадаю,
І мiж млисто-гiрких вечорiв
Неприкаяний, сам блукаю.
Осiнь крилами в груди б'е.
О, Вкраiно моя осiння!
Чом забракло менi умiння
Звеселити серце твое?
Голубiнь моя, голубiнь!
Розтривого моя i муко!
Чом не можу я дать тобi
Свое серце – у добрi руки?
О, коли б то, коли б я змiг!
Рiдну землю, тривогами краяну,
Проорав би, як перелiг,
В рiллях радостi неокраiх!
Земле рiдна! Тобi однiй
Я волiв би служить до скону.
До твоiх до прийдешнiх днiв
Дотягнутися б хоч рукою.
* * *
Минулi мрii видяться майбутнiм.
Хай давнi привиди заволокла печаль,
Ти серце вигостри i розум свiй насталь
Своiх порадникiв в дорозi й на розпуттi.
Напiвзабуте напливае в хвилях,
Де пам'ятливiсть щиростi зрiднi…
Вмочи свiй пензель в вистоянi днi,
І сум i радiсть вихлюпни i вилий.
За давниною дiйсне стало сном.
Воно спливае листям за водою,
Ще червiньково краплене любов'ю.
А вже як ранок брязне за вiкном
Тодi вiдкрий вiкно. І вже тодi —
Рушай у день, неначе в свiт незнаний,
Де розгойдались до останнiх граней
Рахманне сонце i рахманна тiнь.
* * *
Життя симфонiя, «Симфонiя весни»
i сатанинський, зойками – Маневич…
Єврей – по горло. І по горло – невiр,
по горло – маячний i мудрий снiг.
Пелюсточками, пальцями, руками,
як жалами спiвучими, – до вiт
березових, хистких, бузково-тканних,
в його лiрично-фосфоричний свiт.
Несила – бачити. Несила – перестать.
Бо де подiтись з зрадними очима?
Ховаються за нашими плечима
пиха i гонор. Стали i мовчать.
Мовчiть i начувайтесь. Бо струну
торкне смичок – i раз, i два, i тричi.
І раптом зойком вистрелить у вiчi,
рятуючись од змиреного сну.
І вже здасться – ледве вхопить яр —
пливе митець, простерши руки-крила…
І темiнь у ногах провалля вирила…
Не упади. Дивися вгору й вiр.
Дивися й вiр. Увiруй в торжество
бузково-синiх звукiв серед тишi.
Нехай хоч розпач до дерзань притишуе,
тож рвися вгору з вiрою удвох.
Докiль ти синi руки не розкрилиш,
з душi не вирвеш моторошний крик
чуття, котрого не назве язик,
чуття, котрого у словах не виллеш.
