вiдлопотiли.
Замрiли зорi.
День гойднувсь i згас.
А ти гориш,
ти твориш, вiчно поривний,
о залiзнобетонний
мiй Донбас!
Йдем на посадку…
Спраглими грудьми
розкрилений
лiтак на землю падае.
Я скучив за тобою,
рiдний мiй,
моя важка,
моя вагома радосте.
* * *
Ми не першi, i не останнi
Пiд розгойданим небом стали…
Ми добою до бурi поставленi
Лицями славними.
Як могутнi дуби-запорожцi,
Нам кремезними бути хочеться..
Молодий у борнi не поточиться —
Молодий повен моцi!
Лиш високого неба,
Тiльки б льоту високого —
І спочину не треба,
Анi спокою.
Дружньо линути радi ми,
Занедбавши поради,
Промiж звичними правдами
До незвичноi правди.
Юнь вируюча! Молодосте!
Нерозважний Ікаре!
Виростаеш ти гордiстю,
Лiтами караною.
Хай не першi i не останнi —
Та завзяттям серця насталенi…
У мiжзорря! До дальнiх гаваней
Вирушаймо!
СВІТАНОК У ЛІСІ
Щось бризнуло попереду,
Наринуло i вдарило
У груди подорожнього.
Заледве голубим струмком
Бринiв поранок мiж дерев,
А зараз повiнь зринула
І лiс заворожила.
І солов'i, по горло в нiч
Загорненi, почувши шум
Свiтання, захлинаються,
аж згiркло в горлi.
Бреде в ранковiй синявi
Свiтанний гомiн. Дерева
Стоять, мов конi, що прядуть
Сполохано ушима.
Їх вiтер скоро осiдла,
І довгi поводи напне,
І пустить чвалом. Зустрiчать
До себе сонце в гостi.
* * *
Захмелiв землею дуб,
Захмелiв коньячним духом,
Почорнiвши од натуги,
Золотавiе од дум.
Запорожець – нелинь-дуб
Край борiв отаборився.
Дiдьком гнаний, вiтер нiсся,
Шарпав крону, в дупла дув.
Дуб, важкий, неначе дзвiн,
Облiтае у дзвiночках.
Тiльки мало дня i ночi,
Щоби видзвонився вiн.
Мало рокiв i столiть,
Мало зим i хуги мало,
Аби геть пооблiтало
Листя iз козацьких вiть.
Мало рокiв i столiть,
І зичливостi, i злостi.
Вiн стоiть, простоволосий!
Вiтер дме, а вiн стоiть.
Вiтер дме, а вiн стоiть.
І пiрнувши, наче в вiру,
В небi горнiм, в небi зiрнiм,
Як вогонь палахкотить.
Наче сонце ще до дня
Свого вершника пускае.
Золота корона сяе.
Тiльки – вершник – без коня.
Синiй коню! Долинай.
Тiльки скоро! Долинай.
Бачиш – поруб? Долинай.
На сю пору.
