Кожному своє

ПРОЛОГ

Лагідний вітерець ледве похитує золотаві листочки. Десь з-поза Дніпра колись там пропливе павутинка. Над плесом ріки, яка віддзеркалює бездонну синь небес і знехотя хлюпне на пісок пригорщу-другу води, жовто-багряною смугою простягнувся острів.

Набережною прогулюється мужчина. Він чимось стурбований, і зовнішній світ його не хвилює. Ковзне поглядом довкола і знову заглиблюється в себе. Час від часу поглядає на годинник. Очевидно, когось жде. Йому років сорок.

Машина під’їхала тихо і, порівнявшись, зупинилась.

Мужчина здригнувся.

А з машини, добродушно посміхаючись, вийшов чоловік військової виправи. Він ішов повільно з почуттям власної гідності, з почуттям переваги над усім світом.

Це майор КГБ Леонід Орович Паскудний.

Чемно привітався, спитав про здоров’я – обов’язковий ритуал, – і обидва, як добрі давні приятелі, повільно пішли берегом.

– Будемо вважати, що на цей раз вам просто повезло, – сказав майор і зупинився… – Григорію Федоровичу, ви як людина розумна мусите зрозуміти, що більше ваших фокусів ми терпіти не будемо. Отже, взяли на себе зобов’язання – дотримуйтесь.

Григорій Федорович підняв прутик і кинув у воду.

– Я дав вам розписку, що не буду займатись антирадянською діяльністю, товаришу майор, але я не давав вам розписки, що не буду займатись антикомуністичною.

Це майора трохи розвеселило, і він навіть засміявся, а потім серйозно:

– Глядіть, якщо ви не відмовитесь від своєї наївної ідеї, то… І я вам нічим уже не допоможу… Цей устрій змінити не здатний ніхто.

І пішов. Спокійно, з почуттям абсолютної переваги над усім світом.

– Рік-два попрацюєте сторожем, потім побачимо… і ще: власне, задля цього я вас викликав, більше попереджувати ми вас не будемо… Цей устрій змінити не здатний ніхто.

Машина розтанула в осені. Осені 1985 року.

Лагідний вітерець ледве похитує золотаві листочки.

ВІЛЛА ПРОФЕСОРА БРАТИШИНА

Море заспокоювалося. Хмари на небосхилі розірвались, і леза сонячних променів уткнулися у воду. Окремі вали, втративши свою руйнівну силу, ще пінилися над підводним камінням, а на берег викочувались ліниво, ніби для того, щоб погратися галькою та розважити чоловіка, що сидить на скелі і вслуховується у зловісний шепіт хвиль.

Це професор Григорій Федорович Братишин. Він у задумі. Гамір пташні, дивовижна архітектура неба, діалог моря і землі викликають у серці щемливий біль. Так було сотні мільйонів літ тому, коли й роду людського на землі ще не було, не зміниться нічого й тоді, як з роду цього не зостанеться і сліду.

А земля довкола – як місячна поверхня. Чорна. Зашкарубла. Мертва. Вдалині бовваніють руїни хімічного заводу, що вибухнув і згорів кілька років тому, знищивши навкруги все живе. Коли проміння призахідного сонця пробивається крізь хмари і падає на скелет будівлі, чорні руїни ніби кривавлять.

Ця мертва земля – його власність. Після аварії біохімік Микола Петрович Михайлів, давній друг професора, порадив викупити її у держави. Місцева влада зраділа, що може так легко скинути з себе одну з проблем і з радістю продала всю заражену територію Братишину.

Михайлів у своїй лабораторії вивів грибок, який нейтралізує отруту, ним розчистили зо два гектари землі, і Григорій Федорович побудував тут, у самому центрі отруєного побережжя, дім.

– Як гніздо орла, – вигукнув якось у захопленні полковник Леонід Орович Паскудний, милуючись на цей справді чудовий витвір архітектора Олега Івановича Чалого.

Сама вілла, на перший погляд, непримітна. Насправді – це споруда з сучасних матеріалів, обладнана найскладнішою електронікою, створена у стилі української народної архітектури. Фасад першого поверху – конструкція зі скла й алюмінію – при бажанні розсувався, відкриваючи вид на море і південну частину побережжя. Тут розташована велика світлиця й три кімнати, кухня, комора. На другому – музична кімната, бібліотека, робочий кабінет. Другий поверх обрамляла галерея з різьбленого дерева, над якою майстер з Гуцульщини працював два роки.

Праворуч на виступі гори стояла вітротурбіна. Разом з сонячною батареєю, турбіною, що працювала на хвилях та акумуляторною системою, вона не тільки забезпечувала енергією, а й помпувала прісну воду для невеликого водосховища, побудованого неподалік.

З річки, що протікала недалеко, водою не користувалися. На ній утворили штучний водоспад.

До пляжу вели залізні східці. Збоку, у зручній бухті, захищеній від моря рифом, гойдалися дві яхти.

На розчищеній землі зеленів молодий сад.

Зі світом віллу в’язала лиш вузенька дорога, що звивалася між пагорбами. Довкола – жодної прикмети людської присутності, лише слизомасляні скелі, покриті придуманою Михайлівим спеціальною емульсією, яка запобігала розповсюдженню отруєного пилу. Колись тут буяло життя – зараз кам’яні химери нагадують гігантських мертвих циклопів.

– Настануть кращі часи, ми цю землю облагородимо, – сказав Микола Петрович Братишину. – Зараз мусимо чекати.

Чалий, друг Братишина ще з брежнєвських часів, як і всі, хто тоді смів мати власну думку, часто ходив без роботи. У відкритий конфлікт з владою він не вступав, тому з психушкою і з тюрмою не знайомився, але певного заробітку не мав ніколи. Перебивався, аби не померти. Десь на підробітках вони з Братишиним, тоді ще учителем, зблизились.

Колись Чалий мріяв збудувати такий будинок, де б кожна деталь несла не тільки функціональне навантаження, а й естетичне, а весь комплекс щоб відповідав вимогам найвитонченішого смаку. Так от вілла – і є той будинок.

Тепер він тут жив, виконуючи роль управителя, електротехніка, агронома, ветеринара, кухаря; словом, тримав на собі це зразкове господарство. Коли виходили на яхті в море, він ставав капітаном, плавали з аквалангом – керівником підводної експедиції. Раз або два на місяць Олег Іванович відвозив сім’ї гроші, що виплачував йому Братишин. У вільний час проектував будинки, храми, комплекси і складав проекти в архів. Уже тут написав книжку «Архітектура і психологія», де висунув гіпотезу, що гармонія будівельних ансамблів має безпосередній вплив на настрій, поведінку і здоров’я людей.

Григорій Федорович, як тільки почалася при Горбачові відлига, організував підприємство, де зібрав кілька талановитих фізиків-електронників. Спочатку вони скуповували зіпсовані електронні установки, ремонтували їх і перепродували. То була справа дуже вигідна. Заробивши великі гроші, Братишин зумів відкрити підприємство, яке проектувало й виготовляло свою електронну продукцію.

Обґрунтувавши теоретично деякі розробки, він захистив докторську дисертацію і став професором в одному з престижних закладів України.

По закінченню так званої перебудови Братишин зайнявся виключно науково-виробничою справою. Його і далі називали професором. Він не заперечував. Жив надією, що демократія колись таки переможе. І працював багато. Робив комп’ютери. Потаємна мрія Братишина – створити модель людини. Так, вивчити, зрозуміти людину і створити її модель. Пояснити, що за створіння, яке може стати титаном з царською духовністю, а залишається ницим примітивом, може бути героєм, а залишається кріпаком.

У лабораторії уже змодельовано біль, страх, радість, сміх, безліч варіантів поведінки людини…

А потім… потім він створить модель Бога! І рекомендації людству, як вилікувати себе.

– Ви не любите людину, – зауважив якось, ще в університеті, математик Володимир Іванович Перехрест.

– А навіщо її любити? І за що?

– Краще б ви матеріальні і духовні сили, що тратите на штучний розум, повернули на підготовку фахівця з нормальної людини.

Братишин поважав колегу, який розробляв математичну модель людини, що повинна стати основою для машинної Братишина, тому зауваження збентежило його.

– Добре, – сказав. – Заради вас я виділю кошти. А щодо штучного інтелекту… Власне, це не вдалий термін. Наш комп’ютер буде виконувати логічні операції і робитиме вибір. На що не завжди здатна людина… Присилайте свого протеже.

Юнак не сподобався Братишину, та навчанню піддався. Правда, закінчилось тим, що студент написав донос на свого учителя…

Перехрестові було дуже незручно, коли вони випадково дізнались про зраду. Він не міг позбутися думки, що Братишин і його підозрює.

– Розумієте, колего, – сказав посміхаючись. – Ми від цього не застраховані…

– Розуміти то я розумію. Але щоб я більше не бачив цього…

– Треба вміти пробачати людині. – Володимир Іванович серйозно подивився на колегу.

– Тільки не її малість. – Братишин був злий. – Тільки не її малість.

– Для Бога не існує, що простити людині, а що ні. То якщо ви, шановний Григорію Федоровичу, вибираєте, що вибачати, то воно не має сенсу, бо важливо не кому прощається, а хто прощає.

– Що ж ви, люб’язний, порадите?

– Учіть його далі і спостерігайте. Зрештою, як на мене, вам просто поталанило: ви надалі знатимете, хто на вас доносить. Ну, й для моделі такий варіант…

– Але ж і убивцю ми програмуємо. Може запропонуєте і його послугами скористатись.

– Крайнощі, Григорію Федоровичу, крайнощі.

Якраз тоді сталася аварія на хімзаводі, і Братишин відклав роботу над моделлю. Втягнувся у будівництво. Коли вілла була готова, він попросив Чалого залишитись.

– Живи зі мною, якщо хочеш. Зараз у тебе замовлень не буде. А над своїми проектами зможеш працювати тут.

В особі Олега Івановича Братишин знайшов мовчазного друга, управителя, при необхідності навіть доброго кулінара і гарного співбесідника.

Від людей оберігав болючу таємницю. Ще будучи учителем зустрів красуню і одружився. І от, коли народився син, його краля закохалася в іншого. Залишивши чоловіка з дитиною та рекомендаціями як доглядати її, вона майнула з тим світ за очі.

З того часу – ні звуку.

Тоді він розгубився, а як маленький Костя захворів, думав збожеволіє… На щастя дитина виявилася міцною.

А коли чорночубому юнакові виповнилося двадцять і він прекрасно виконував найскладніші сонати Бетховена, відносно добре розумівся у філософії, малярстві, батько відчував себе щасливим безмежно.

– Тату, – запитав якось син. – Чому ти так наполегливо радив мені вивчати українську літературу?

– Бачиш… – Григорій Федорович задумався. – Українська література, сину, у світовій культурі – явище унікальне. Вона розвивалася майже у підпіллі. Другої, яка розвивалася б у таких умовах, нема. Вся світова література мала підтримку, а наша – винищувалась; у будь-якій країні письменника шанували, у нашій – шельмували; скрізь у світі рукописи з письмового столу йдуть до друку, а у нас – більшість пише в майбутнє або у «захалявну книжку». Та вона збереглася, живе і утворює великий пласт нашої духовності.

Костянтин теж грішив пером. Його поезія – то спроба заглянути у глибину століть, повернути, реабілітувати те святе, що плекали прадіди, то відчуття тягаря й відповідальності кожного за помилки і злочин предків. В інтимній ліриці – здивування перед незбагненною таємницею кохання.

Друзі його підтримували, учили вірші напам’ять, із захопленням читали. А наречена Вікторія Чорна порадила написати п’єсу, скориставшись при цьому комп’ютерними моделями батька. Костянтин зробив це. І сьогодні, в день батькових іменин, коли з’їдуться гості, він прочитає уривки п’єси. Вірніше, її розіграють артисти українського театру Артур Величко, Симон Мар’янів і Леонід Зленко – його друзі.

Під’їхав автобус і кілька машин.

– Ходімо зустрічати, – сказав Григорій Федорович синові. – Гостей буде багато.

Дійсно. Приїхали не тільки колеги і співробітники Братишина, а й представники різних асоціацій, об’єднань, партій, друзі Костянтина.

Ось невисокий кремезний Перехрест. Він досі бурчить, що машини усі ці спалити треба, проте, завжди допомагає професорові. Це він розробляє математичні моделі для комп’ютерів Братишина. Ось місцева знаменитість – поет Оскар Васильович Родченко. Журналіст, який опублікував про лабораторію якісь там нісенітниці. Художник Михайло Молодан з нареченою співачкою Надією Климович, наречена Костянтина. Вона зробила перед професором красивий кніксен, проте він не посміхнувся. Вивчав дівчину мовчки.

– Нам Костя про вас, Григорію Федоровичу, прямо фантастичні історії розповідає, – сказала.

У її погляді – щире захоплення. Вікторія світилася красою. Струнка, висока, темне волосся лагідно обрамляло обличчя і хвилями спадало на плечі. Відкритий погляд підкуповував щирістю – може тому вона здавалася абсолютно беззахисною. Якраз ота беззахисність дівчини дуже пасувала задерикуватому гостроносому Кості.

Зовсім іншою постала Надія Климович. Дівчина уже вивчала Братишина, коли він перевів на неї погляд. Бісики в її очах іскрились, як у школярки, кепкування майже неприховане – старий павич хвіст розпустив, – а він справді підтягнувся і Надія помітила це, і посмішка заіскрилась ще більше. Братишин зніяковів, підсвідомо, на якусь мить, майнуло, що з’явилась та, яку мав зустріти років тридцять тому. Та… що там… зараз – а це він зафіксував своїм швидким розумом – і уже не підсвідомо – усе віддав би…

І засоромився.

– Костя завжди перебільшує, – відповів лагідно і знітився, бо посмішка Надії не відпускала.

Врятував Леонід Орович Паскудний, полковник давній знайомий Братишина, який від спеціального відомства час від часу робив замовлення лабораторії.

– Вітаю, вітаю, шановний пане професоре, – полковник потиснув іменинникові руку. – Ви – геній!

– Ну, ну, пане полковнику, – Григорій Федорович зніяковів. – Навіщо так…

На початку дев’яностих в Україні слово «пан» і «пані» витіснило більшовицьке «товариш», проте серед військових і комуністів воно збереглося.

– Пані і панове, – звернувся Братишин до гостей. – Я щиро вдячний за честь, яку ви сьогодні виявили до моєї скромної особи. Прошу всіх до господи. Вечеря чекає.

Гості, жваво перемовляючись, попрямували до будинку, а полковник зупинив професора.

– Можна кілька слів?

– Слухаю.

– Власне, я хочу повернутися до розмови, яку ми не закінчили тоді.

– Це ваш чорний гумор, пане полковнику?

– Я ніколи не був таким серйозним, як зараз, – відповів Паскудний. – Справа для вас у конечному результаті буде вигідна. Ви й не здогадуєтесь, що робиться у нас зараз. Час непевний. Національна катастрофа може трапитись з хвилини на хвилину.

– Леоніде Оровичу, минулого разу, я сказав, що віллу не продам.

– І робите помилку. Може статися переворот. Тоді націоналізація, і… ваша вілла…

– Навіщо тоді вам купувати? У вас її теж заберуть.

– Е, професоре, даремно іронізуєте… У мене заслуги, у вас – наймані робітники… Зрештою, я не для себе… Де ж у мене такі гроші…

– Ні, пане полковнику, – відповів Григорій Федорович спокійно, навіть лагідно, але було зрозуміло: говорити про це більше недоречно.

Вони зайшли до світлиці. Розмова стихла. Скрізь привітні усмішки, добрі, ласкаві погляди.

– Прошу уваги, панове, – сказав депутат Кіндратенко Сергій Вікторович, – я уповноважений магістратом привітати сьогодні одного із найвидатніших громадян нашого міста і найдостойніших представників ХХ століття Григорія Федоровича Братишина.

Гучні оплески перекрили його слова.

– Ми горді, – продовжував депутат, – що славне ім’я винуватця сьогоднішніх урочистостей пов’язане з нашим краєм. Магістрат ухвалив заснувати премію, якою надалі нагороджуватимуться ті, хто вніс видатний вклад у розвиток науки і культури краю. Таке рішення – свідчення того, що демократія перемогла і утвердилась назавжди. Тож дозвольте мені назвати першого лауреата премії імені гетьмана Мазепи вельмишановного пана Братишина.

Ні, він честолюбством не страждав, проте сьогоднішній вечір, чесне слово, не був неприємним… Голоси «Слава!» хоч трішки, зовсім трішки, а слух таки пестили. Яке милозвучне слово!.. І треба віддати належне, сказане доречно… дуже доречно… Але… але ніщо не зможе стати винагородою за колишнє приниження. Усі лаври світу не спроможні стерти з пам’яті те…

Та не до спогадів. Гості вимагають, щоб він говорив.

– Пані й панянки. Панове. Друзі і колеги. Щиро вдячний вам за увагу до моєї скромної роботи, за ту зацікавленість, яку виявляєте до неї. Створення штучного інтелекту для нас не самоціль. Наші комп’ютери – прекрасний інструмент у руках лікаря, архітектора, соціолога. Вони не тільки ставлять діагноз хворому, а й рекомендують найкращий варіант лікування, вони підказують архітекторові найбільш доцільну форму споруди, композицію цілого району, враховуючи при цьому навіть особливості рельєфу. Нашим закоханим вони дадуть пораду, що треба, аби залишитись щасливими, або як найлегше розлучитись, якщо не можна змінити у собі тих чи інших звичок. Наше завдання – дати у руки людини інструмент, з допомогою якого вона могла би повністю реалізувати себе.

Потім зачитувались урочисті адреси, проголошувалися тости. А коли шум трохи стих, заговорила Надія.

– Пане професоре, кажуть, у вашій лабораторії вдалося «реставрувати» історичну особу. Будьте ласкаві, розкажіть нам про це.

– Так, нам дещо вдалося зробити. І відносно легко. Збираємо інформацію стосовно нашої особи, середовища, в якому вона жила, класифікуємо все це, систематизуємо і вводимо в машину. Потім вказуємо приблизний тип того, кого збираємося реконструювати: ріст, вагу, тип нервової системи, звички, темперамент, здатність до аналізу, до самоаналізу, здатність виділяти окреме із загального, узагальнювати, інстинкти, словом, робимо варіант реконструйованого і закладаємо на тло програми, в основі якої матмоделі, призначені для відповідей на широке коло питань стосовно нашої особи, її світосприймання. Вмикаємо систему саморегуляції і одержуємо «чорновий» варіант нашого героя. Потім шляхом додаткової інформації «редагуємо» його. В кінці виходить тип, біль-менш відповідний своєму оригіналу. Остання робота – Юлій Цезар… Ми заклали в машину інформацію стосовно характеру римлянина: психологію патриція, плебея, воїна, раба. Дані щодо їх взаємин, потім нашу, підкреслюю, нашу, а не машини, реконструкцію самого Цезаря, куди увійшло все, що ми знаємо про нього, дали можливість машині формувати свою «думку» щодо деяких рис нашого піддослідного, підготували системи пам’яті машини і «оживили» Цезаря, коли він сказав: «І ти, Бруте?!»

В залі запанувала тиша. Потім у когось вихопилось: «Феноменально!», та професор підняв руку.

– Потім «Цезар» замок, і ми подумали, що десь помилились, коли раптом машина заговорила. Перша її фраза «Навіщо ви це зробили?» стосувалась, безперечно, змовників, але ми розгубились. Створилось враження, ніби машина з нами розмовляє, а вона нас не повинна знати. Згодом усе з’ясувалось, але ми виявили, що у «Цезаря» «провали в пам’яті». Все-таки ми не знаємо всього, що знав сам Цезар. Тоді шляхом самовибору дозволяємо машині опрацьовувати додаткову інформацію. «Цезар» ніби сам себе «редагує». Наприклад, ми не знаємо усіх коханок Цезаря. Ми програмуємо типи патриціанок, з якими він міг спілкуватись, і, уявляєте, машина сама підказує нам. Далі почалося найскладніше – «Цезар» став «лукавити». Наш герой почав обманювати нас, гратися. Ми не знали, що робити. Тоді поставили паралельно другу машину з додатковою програмою на абсолютну чесність, щось ніби копію «Цезаря», з тією лиш різницею, що вона позбавлена інстинкту і емоцій. Так от ця машина відразу ж вказала на неправду. Довелося «Цезаря» покарати.

– Цікаво, як? – спитала Надія.

– Ми підсилили інстинкт голоду і не дали можливості нейтралізувати його… Згодом «Цезар! попросився… Коли реконструкція була готовою, дозволили їй моделювати своє продовження. Програмуємо історичний процес і пропонуємо «Цезарю» зайняти місце в ньому. В цей час ми «знайомимось».

– Значить, ваш «Цезар» міг би запросто поговорити, ну, скажімо, з «Наполеоном?» – спитав полковник.

– Якраз ця розмова – найцікавіша в експерименті.

– А можна її почути?

– Поки-що ні. Ми збираємося опублікувати результати роботи, там і помістимо діалог. А зараз покажу інше. Саме цим методом ми спробували реконструювати Ісуса Христа – звичайно, лише його людську сутність – на моменті, коли він сказав «Звершилося». І, знаєте, містика якась. Комп’ютер блокує й не дає виходу інформації. Усі моделі є, а Христа нема.

– Я атеїст, пане професоре, вибачте, не розігруйте нас, – сказав полковник.

– Не поспішайте, шановний. У природі на генетичному рівні є заборонені зони. Вівця не може народити вовченят. Цього, на жаль, не знав Дарвін. Якраз оці заборонені зони є свідченням, що жива природа має Творця… Я це для чого? Наші комп’ютери уже на такому рівні, що утворюються заборонені зони, але давайте по порядку… «Юда» починається у нас з того моменту, коли він закинув собі уже мотузку. Ось тут запис нашої розмови. Правда, голос Христа – наша вигадка, зрозуміло, таки з допомогою машини. Зате «Юда» «справжній». Якщо хочете послухати…

– Хочемо, хочемо! – закричали гості, і Григорій Федорович увімкнув магнітофон.

Юда: І кому це захотілося виймати мене з петлі?

Професор: Як ви себе почуваєте?

Юда: Не знаю, як вони, а я паскудно.

– Я зробив помилку, – зауважив Братишин. – Він не розуміє, коли до нього звертаються на «ви». Але слухайте далі.

Голос Христа: Господи, навіщо довго так?..

Юда: Що я чую! Голос учителя! Так значить все неправда!? Чи може, я уже на тому світі?

Професор: А це залежить з якого світу дивитися: з того, чи з цього.

Юда: Ти хто?

Професор: Я той, хто дав тобі життя.

Юда: Тоді і забери його, я не хочу бути разом з Христом.

Професор: На жаль, це неможливо. Тобі з ним доведеться зустрітись наодинці, і то зараз, у цю хвилину.

Юда: Ні! Благаю, не роби цього!

Голос Христа: Мені здавалося, що випив чашу я до дна…

Професор: Я прошу Тебе відповісти на запитання. Юда хотів позбавити себе життя. Як Ти ставишся до цього?

Голос Христа: Він не один нещасний.

Юда: Учителю, убий мене, ти ж знаєш, я не заради грошей… Усі хотіли цього… Навіть Ти… А я ждав чуда.

Голос Христа: Не лукав. Тепер то непотрібно.

Юда: Хтось повинен був це зробити. Чому ж не я? По-правді, я не думав, що так закінчиться усе. Тиждень тому єрусалимський плебс кричав Тобі «Осанна!». Він ждав, що ти почнеш годувати, а Ти зі своїм повчанням… Натовп не любить, коли його учать і не терпить переваги пророка над собою… От якби Ти, що було б цілком природно, вдарив Пілата громом, от тоді всі упали б ниць перед Тобою… а Ти віддав себе їм на наругу… Натовп не любить слабого… Ось і наслідки, а я тут ні при чому.

Голос Христа: Знову лукавиш, Юдо. Хіба зрада твоя в тому, що ти поцілував мене? Вона в тому, що ти зійшов з дороги і не прийшов туди, куди збирався… А тепер я хочу, щоб все це припинилось…

Професор виключив магнітофон.

– Знаєте, – сказав, – було тяжко слухати. Ми відчували себе інквізиторами. Перше враження – що маєш справу з живою людиною.

У залі настала мертва тиша. Так, ніби тільки-що поховали когось. Григорій Федорович звернув увагу, що слухачів охопила тривога. В усіх обличчя витягнуті, очі щось шукають, посмішки безглузді.

– Ми можемо реконструювати не тільки історичну особу, а й легендарний чи літературний персонаж. Більше – ми ставимо їх у найрізноманітніші ситуації, причому з програмою розвитку сюжету і відтворення його (у вигляді мультфільму, наприклад) на дисплеї. Незабаром ми вийдемо на масовий телеекран.

– Якщо я вірно зрозумів, – сказав Молодан, – ви позбавите роботи тисячі, а то й десятки тисяч творчих працівників. Мені стає моторошно. Тепер я уявляю, що ви наробили…

– Діалектика розвитку науки така, що дозволити собі думати про якогось там мультиплікатора, чи оператора, який виконує примітивні операції – це велика розкіш, коли такі операції можна прискорити у мільйони раз. Наш комп’ютер зробить малюнки з точністю справжніх фотознімків, створить найфантастичніші пейзажі, а розвиток дії з вражаючою реальністю. У найближчому майбутньому телетеатри завоюють глядача. Ігровий фільм витіснятиметься.

– А куди подіти акторів, режисерів, художників? – спитав хтось з молодих.

– Талановитих – у театр, бездарних – а їх більше… – мені їх не шкода. Зате народяться нові професії: програміст-постановник, програміст-художник, програміст-інженер-сценарист та інші. П’ять-шість фахівців з двома десятками акторів, що озвучуватимуть фільм (акторів ніхто і ніщо ніколи не замінить, як і поетів), за день-два створюватимуть такі шедеври як «Війна світів», чи щось подібне до американської «Клеопатри»… буде відтворена вся історія людства, ми змоделюємо системи відносин між людьми, народами, певні програми виховання і таким чином створимо умови для викорінення злочинності.