Кожному своє
– Вибачте, пане професоре, – перебив Паскудний. – А що було далі з Христом і Юдою?
– Потім ми заклали в машину програму, в якій містився двотисячолітній досвід християнства, і записали продовження діалогу. Після обіду ми зможемо ознайомитись.
…Каву пили поспішаючи. Після Братишин молодший запросив усіх до зали. Коли гості зручно влаштувалися, сказав:
– Український театр готує до постанови мою п’єсу. Деякі уривки – витвір машини. У всякому разі сцена, яку зараз розіграють мої друзі – артисти нашого театру – написана з допомогою машинної інформації. То ж почнемо.
На імпровізовану сцену вийшли Артур, Симон і Леонід. Артур в ролі Ісуса Христа, Симон – Юди, а Леонід грав інтелігента ХХ століття.
Інтелігент: Я – двадцяте століття. Міст у століття перше перекинув комп’ютер, який змусив його й заговорити. Оскільки двадцяте століття осудило перше, я сьогодні тут, щоб захищати його… Тобі слово, Юдо.
Юда: (до Христа) Ти прийшов, щоб врятувати усіх. Значить, я ще не зрадив тебе, а Ти уже простив мені.
Христос: Я простив, а люди ні.
Юда: Своїм вчинком я приблизив те, що було неминучим. У Твоїй смерті моєї вини немає. Нею Ти спокутував наші гріхи… мої теж… Хоча страждав я більше, ніж Ти.
Христос: Хто виміряв глибину страждання?
Юда: Ти помирав за ідею, а я від того, що життя позбавлене будь-якого сенсу. Твоє життя, Твоя смерть були осяяні ідеєю порятунку людства, себе ж приніс я в жертву, аби так сталось. За це мене осудили. Яка жорстока несправедливість!
Інтелігент: Воістину, злочинець не піде на злочин, не виправдавши себе перед тим.
Юда: Мовчи. Що ти там знаєш. Ти ще не жив, а глянь у свою душу… Що страшно? Вона уже гнила… а намагаєшся мати власну думку.
Інтелігент: Не тіш себе, що всі такі, як ти. Ті, кого маєш на увазі, дійсно, схожі на тебе, може, навіть, гірші. Все-таки ти символ. І лиш для того, щоб показати людям, якими вони не повинні бути.
Юда: Те-те-те. Заладив. Шукаєш там у своїх примітивних теорійках. Мене осуджують лиш подібні до мене, для того, щоб самим здаватися порядними. Такі, приблизно, як… (показує на інтелігента).
Інтелігент: Юдо, тебе осуджено за те, що ти зрадив, і за те, що поцілував при тому. Тепер ти намагаєшся не тільки виправдатись, а й возвести негативну цінність – зраду як необхідність і ганьбиш найвищий цінник людяності – поцілунок. Але уже тоді, коли накинув собі зашморг ти зрозумів, що глибинна твого падіння бездонна. Ти не просто зрадив, ти взяв за це гроші.
Юда: (До залу) Власні переконання треба захищати! (До інтелігента). Даремно намагаєшся… і повторюєш банальність пересічного вуличного нікчеми. (До Христа). Я був виразником ідеї натовпу. Саме в цьому моя трагедія. Твоя – трагедія індивідуаліста, самітника, що намагається прихилити до себе натовп. Але натовп не любить живого Христа. Натовп любить Гітлера. Христос потрібен мертвий! Коли Ти в’їжджав до Єрусалиму, Тебе зустрічали урочисто, бо кожен ждав реалізації своїх найпримітивніших бажань, а ти образив їх, крамарів, закликаючи до стриманості. На що було надіятись?! Ти дозволив торжествувати біснуватим темним силам. Яку насолоду одержали вони від Твого приниженого вигляду! «Розіпни!» «Розіпни!» – кричить сита нікчема, бо їй, гниді, дано право судити. А раз є право, то чому не осудити. Своїм розп’яттям Ти дав можливість Нікому відчути себе Чимось. Наскільки було б розумніше прикрикнути на бидло, а не грати з ним у гуманізм і всепрощення.
Христос: Ти так нічого, Юдо, і не зрозумів, бо мислиш розумом тих, кого намагаєшся судити. Я дав вам історію, я дав вам перспективу, можливість організовуватись у суспільства, нарешті, зробив вас людьми.
Юда: Оце все називаєш людьми?! (робить жест рукою, вказуючи на глядачів). Оце, що перед блиском золота і рідну маму продасть, називаєш людьми? Згадай, скільки крові пролито іменем Твоїм. Та кров пролита не за ідеали твої. Жадоба влади, багатства, підступність, зрада, ницість, безпринципність – ось суть усіх оцих, кого Ти називаєш людьми… А галасу! А крику! Ми утверджуємо істину і мир!.. Її будуть утверджувати, якщо ця істина приносить золото, доти, доки на цій землі каменя на камені не зостанеться, а говориш – людьми… Та з’явись Ти ще раз, розіпнуть Тебе знову…
Христос: Ти бачиш лиш собі подібних, Юдо. І не любиш людину, бо не можеш нею бути. Людиною бути тяжко.
Юда: Людиною бути тяжко… Я хотів зла – вчинив добро і осуджений. Ти хотів добра – вчинив зло – убив же Ти себе – і благословенний. Що є добро?
Христос: Добро – це творення людини.
Юда: А зло?
Христос: Руйнація її. Ти – один із синонімів нищення.
Юда: Я руйную ілюзії, ніби людина чогось варта. Хто ж скаже цим шлункарям, хто вони, як не я. За таку можливість я життям заплатив. Своє ім’я віддав для прокляття… на віки вічні. Вам цього мало?
Інтелігент: Ти вбив себе, бо боявся далі жити. Ти злякався самого себе. Ти – слабка, темна натура, яка не змогла відстояти у собі людини. Ти подумав, що зрадити Христа – це піднятись до нього.
Юда: Не суди! Ще до кінця цієї ночі ти станеш зрадником.
Христос: Годі! Не мудрствуйте лукаво! Хіба не сказано вам: шукайте істину в любові!
Юда: (передражнює) Любові… А якщо я не можу любити. Хто сказав, що ненависть – зло?! Священна ненависть! Я ненавиджу світ – і це – радість! Я ненавиджу, бо кого любити? Отих, що ідею предків продають? Отих, що зраджують наліво і направо?! Красно дякую. Я для цього не був створений.
Христос: Щоб полюбити, треба піднятись над собою, а ти заглиблюєшся в себе, прислухаєшся лиш до утроби.
Юда: Про любов говорять усі, і щоб наситити черево, обдурюють ближнього, а при потребі уб’ють тихесенько його… Що там ближнього – цілі народи винищують, а ти: любов… чи може, он той (показує на інтелігента) здатний полюбити?.. Хтивість – ось чим ти наділив його. Якщо і з’явиться якась убога думка – то тільки про самичку. Я не хочу більше з вами. Відпустіть мене.
Христос: Іди. (Але Юда стоїть. Деякий час мовчанка. Кожен заглиблений в роздуми. Згодом інтелігент заговорив).
Інтелігент: А Юда має рацію.
Христос: (Здригнувся). В чому?
Інтелігент: Він зрозумів наше століття… століття лжепророків, лженауки, лжекультури…
Юда: Додай: лжелюдини.
Інтелігент: (Ніби не слухаючи Юду). Пророків бути не може – їх убивають, наука – на службі у зла, культура – у підпіллі…
Юда: (до Христа). І це роблять твої послідовники.
Христос: Твої, Юдо, твої послідовники.
Юда: Згоден! Ти визнав мене! Нарешті! Тепер іду. Прощавайте. Я більше не повернусь. (До залу). Я розчинюсь у душах ваших… (Юда виходить).
Зал занімів.
Артур і Леонід поклонились. Настала якась незручна тиша. Згодом пролунали таки оплески, і до Костянтина підійшов священик.
– Браво, юначе, вітаю. У свій час вас спалили б на вогнищі.
– Мене й тепер можуть спалити.
– Чи не збираєтесь ви Юду реабілітувати?
– Ні, отче, – відповів юнак. – Просто сучасна людина повинна вирок собі почути з уст Юди. Я вбачаю в цьому особливий смисл.
– Увага, увага, увага! – сказав раптом полковник Паскудний. – Пане професоре, прошу включити телевізор на першу програму.
Усі здивовано глянули на полковника, а хтось увімкнув телевізор. На екрані годинник вицокував останні секунди восьмої години. Як тільки стрілка показала дев’яту, незнайомий диктор повідомив, що працюють усі радіостанції і канали державного телебачення і вимагав підготуватися до важливого повідомлення.
Знову стало тихо і тривожно.
– Сьогодні, – почав урочисто диктор, – на вечірньому засіданні Верховної Ради України прийнято Постанову про утворення в Україні парламентської республіки. Від сьогодні вся повнота влади у наший державі належить Прем’єр-Міністрові, якого призначає Верховна Рада. Скасовується інститут президентства. Колишній президент знаходиться під домашнім арештом. На засіданні Верховної ради був присутній Голова Координаційно-Консультативного комітету СНД, який запропонував утворити Раду СНД. Після довгих дебатів прийнято Постанову про призначення Голови Верховної Ради Прем’єр-Міністром і делегування його до Ради СНД. На засіданні констатувалося, що економічна і політична криза в країні – наслідок деструктивної діяльності певних політичних сил, які своїм амбіціям здатні принести у жертву щастя народу. Щоб припинити сповзання держави в провалля, запобігти кровопролиттю і громадянській війні, Верховна Рада надає всю повноту влади Урядові. Список членів Уряду і прізвище Прем’єр-Міністра буде оголошено завтра о дев’ятій годині. Завтра також буде оголошено про державний устрій України. Верховна Рада звертається до громадян зберігати спокій і порядок, усім державним структурам продовжувати виконувати свої обов’язки. Армія, Служба безпеки, міліція підпорядковуються тимчасово Голові Верховної Ради України. Їм наказано бути напоготові. Оголошується надзвичайний стан і комендантська година з 20 до 6. Як тільки опір зрадників, екстремістів і націоналістів буде подавлено, буде проголошена нова Конституція, яка затвердить в Україні новий справді демократичний устрій. Верховна Рада звернулася до Голови Координаційно-Консультативного комітету СНД про надання допомоги. До Києва та деяких обласних центрів висадилися війська СНД. А зараз пропонуємо вашій увазі вечір гумору.
Диктор замовк. На екрані стали показувати обличчя коміків, сатириків, оперетковий кордебалет.
А з ущелини, де причаїлося тисячоліття, виповзала мовчазна ніч. Вона щупальцями охоплювала землю, ґвалтувала мерзенні слизомасляні скелі, проникала у людські оселі, душі, насувалась на море й повільно піднімалася в небо.
ПОЛКОВНИК ПАСКУДНИЙ
Паскудний вийшов на середину зали.
– З вашого дозволу я вимкну. – Він клацнув кнопкою, по-солдатськи повернувся, стукнув каблуками, випнув груди і урочисто сказав:
– Я – представник нового уряду.
На нього не звернули уваги. У всякому разі не відреагували, не виявили зацікавленості чи поваги і це було страшенно образливо. Він рішуче підійшов до телефону і набрав номер.
– Товаришу генерал, полковник Паскудний до виконання обов’язків приступив… Так… Усі?.. Зрозуміло. – Паскудний поклав трубку і оглянув залу поглядом переможця.
– Присутні тут підлягають тимчасовому арешту. Я призначений комендантом вілли. Відмова підкоритись мені розглядатиметься як порушення комендантської години.
– Це, треба гадати, гра? – спитав хтось жартома.
– Правда, не зовсім кумедна, – додав адвокат. – Де ваші повноваження, полковнику?
– Ось. – Полковник показав червону книжечку.
– Документ не має юридичної сили, – сказав адвокат, оглядаючи посвідчення, – оскільки він виписаний завтрашнім числом.
– Адвокате! – Паскудний зневажливо глянув на нього. – Що ви верзете! Зараз по всіх містах патрулюють танки, батеери та особливі загони. Один з них неподалік. Оце і є юридична сила. Може порадите викликати? Через п’ять хвилин будуть.
– Застосування сили – це демонстрація безсилля, – спокійно відповів адвокат.
– Попрошу без дискусій, зневажливо, через зуби кинув полковник. – Хто підтримає новий уряд або виявить до нього лояльність, може бути вільним.
– Але ж ми не знаємо програми… нового уряду, – примирливо сказав хтось.
Той ще не договорив, а Паскудний зрозумів: один наш.
– Благо народу нашої країни – ось програма. А шлях реалізації обговорюватиметься разом з вами… – Пане професоре, я прошу вас першого підтримати нову владу і переконаний, вашу точку зору поділять і гості. – Полковник сказав це так, ніби сумніву щодо позиції професора у нього не було.
– Ні, шановний полковнику. Влада, яка утверджується силою, є незаконною. Я визнаю лиш ту, яку обиратиму на демократичних засадах. – Братишин говорив тихо. Так, що його ледве почули. Але відразу всі зрозуміли, що потрапили в халепу: тепер доведеться або підтримати професора і накликати на себе немилість нової влади, або – цей переворот, а це значить, відступитися від господаря… якому зовсім недавно так гаряче аплодували…
– Цей переворот – злодійська акція. Його не можна визнати. – крикнув хтось із гурту, а полковник підняв руку.
– Панове, спокійно. Обговорювати бути чи не бути оновленню в країні не варто. Воно уже є. Від вас вимагається лиш формальна підтримка. Для вашого ж блага… – Він зробив паузу. – Говорите: «вибраний народом». Так, ніби ви або ваші предки справді обирали коли-небудь… за винятком… отих злодіїв, шахраїв, хабарників, екстремістів і націоналістів. Їм місце у тюрмі, де скоро вони й будуть. Через день-два опублікуємо деякі матеріали, тоді побачите, кого ви обрали… Григорію Федоровичу, – Паскудний став говорити урочисто. – Я призначений куратором вашої лабораторії. Іменем уряду заявляю: як тільки ви визнаєте нове керівництво, ми дозволяємо вам продовжувати дослідження й створюємо для цього належні умови. В іншому випадку лабораторія буде під постійним наглядом нашої комісії. На обдумування дається одна ніч. Завтра о дев’ятій годині ранку ваша позиція буде оголошена по радіо. А зараз я попрошу покинути нас. Ідіть відпочивайте.
Паскудний знав, що роботи. Відправивши з хати хазяїна, він звільняв усіх від обов’язку. Без Братишина вони будуть податливі. Але на здивування і досаду полковника той заявив:
– Я не можу покинути гостей.
Це трохи ускладнило ситуацію. Та Леонід Орович не розгубився: у нього є варіанти.
– Взагалі, було б краще, якби ви вийшли, але я не стану наполягати… У всякому разі поки-що. – Полковник почав входити в роль. Правда, гості залишили його одного і зібралися в окремі групи, та це байдуже. Ці групи за кілька хвилин він не те що розділить – розтрощить їх так, що й довіку більше не зберуться. Що, що, а людей він знає добре. Тому спокійний.
Завдання його просте. Схилити на бік заколотників професора Братишина і його гостей. Всю цю інтелектуальну еліту, яка мала неабиякий авторитет не тільки в Україні, а й поза межами. Так от, якщо навіть половина присутніх визнає нову владу – він досягне мети.
До цієї акції Паскудний готувався уважно. На кожного, хто потенційно міг чинити опір, заготовлено досьє, зараз вони будуть страшенно здивовані, що полковник виявиться так широко обізнаний у їхніх справах. Що професор політикою не займається, і йому байдуже, хто там має владу, йому повідомлено, та оцей маленький опір – полковник був переконаний, що то лиш примха вченого – змусив Паскудного змінити тактику. З цим кооператором почекаємо. Не вдасться переконати – дискредитуємо. Почнемо з іншого боку. Ну, хоч би з священика.
– Отче духовний, підійдіть до мене.
Той підійшов, і полковник тихо промовив:
– Звільняється місце у семінарії, отче… Наскільки я знаю, православна церква про вас високої думки.
– Усіляка влада від Бога, – смиренно відповів священик, а полковник тихо зрадів – цей наш.
– Ви розумна людина, отче, завтра будете на кафедрі.
– Тоді я піду і підготую проповідь.
– І о восьмій ранку виступите по телебаченню. Ідіть в автобус. Він скоро виїде звідси. – Полковник на перепустці вписав прізвище священика і відпустив його. Тоді покликав журналіста.
– У «Вільному слові», що віднині буде урядовою газетою, є вакансія.
– Мені це підходить.
– Завтра на восьму ви принесете негативний відгук на виставку молодих художників, що експонується зараз у великому залі музею народного мистецтва. Основний зміст: на виставку не потрапили твори справжніх майстрів, відбір був тенденційним, симпатії організаторів визначала просто вигідна кон’юнктура. Натякніть, що організатори симпатизували у свій час Рухові. Найближчим часом відкриється виставка справжніх шедеврів. Можете назвати кілька прізвищ. Ви розумієте, що я маю на увазі?
Журналіст теж одержав перепустку і вийшов.
– Виставочний зал незабаром буде вільний, – полковник зупинив свій погляд на Молоданові. – Для придбання нових експонатів, музею виділено велику суму. Вашими роботами зацікавилась дирекція.
– Таке визнання – для мене честь. І я обіцяю, пане полковнику, що буду працювати з новою владою, більше того, буду виконувати її замовлення… лиш у тому разі, якщо не буде кинуто до в’язниці жодного політичного.
– Влада, художнику, не для того, щоб обговорювати з кожним, що їй робити, вона для того, щоб вказувати кожному, що той має робити. Між іншим, у вас досі нема квартири… Так і проживете вічним приймаком? А ваш учень і друг Роман… як його? Він тут?
– Тут я, пане полковнику, тут, – з поспішністю сказав невисокий юнак і став перед Паскудним.
– Готуйте свої роботи для виставки. Ось вам пропуск.
Гра бездоганна! Полковник потирав руки. Він входив у смак. Ще б! Володіти увагою таких людей! Мати над ними владу! Над тими, хто і не глянув би на нього вчора. Хоча, відповідь Молодана трохи занепокоїла. Раптом ще хтось заартачиться, і він втратить ініціативу… Зараз помилятися не можна.
– Адвокате Мартине, – звернувся до кругленького, добре вгодованого чоловіка. – Здається, у вас недавно знайшли наркотики. Стара влада вам вибачила…
– Пане полковнику, але ж то була провокація міліції, і слідство це довело…
– Завтра, шановний, почнеться нове розслідування, Мартине, я арештую вас за торгівлю наркотиками. Звідси ви направитесь у наручниках прямо в тюрму. Спробуєте втекти – будете об’явлені поза законом…
– Що мені робити? – спитав розгублено адвокат, і полковник зрозумів: і цей служитиме.
– Ідіть додому і ждіть. Ми скажемо. Ідіть. – Полковник зробив величавий жест. Він уже впивався розгубленістю, що виникла раптом в аудиторії.
– Дайте, будь ласка, перепустку – голос адвоката тремтів і видавав: він знищений.
– А, пардон, ось, нате.
Адвокат поспішно вийшов.
Полковник дивися на людей і не міг приховати посмішки. Ось так, мої милі. Ось ваші високі матерії. Він сів у крісло, закинув ногу на ногу.
– Тут, серед нас, директор театру Семен Семенович Воронич. Ідіть додому. Ви завжди критикували стару владу, цього нам досить.
– Але ж я не сказав, що погоджуюсь з новою. Я залишуся.
– Скажете, пане директоре, скажете. Ваш син позавчора влаштував бійку, і його відпустили, враховуючи вашу майбутню лояльність. Ідіть, Воронич, додому і нікуди не виїжджайте. Ви знаходитесь під домашнім арештом. Як цивілізована людина ви не захочете, аби ваш син опинився завтра в таборі серед злодіїв.
– Кажете, цивілізована. Очевидно, ви й себе вважаєте нею. Гарний спосіб для демонстрації своєї цивілізованості ви обрали, Паскудний. Тепер я розумію, що то була за бійка, – сказав з серцем директор театру.
– Не надавайте значення дрібницям, шановний. Ось вам перепустка і ауф відерзеген.
Директор пішов до виходу, потім оглянувся і сказав:
– Ви – сатана, Паскудний, як і вся ваша сатанинська партія. Але запам’ятайте: це конвульсія. Ви дохнете. Останнє слово буде за нами.
Полковник задоволено посміхнувся. Оте «сатана» для нього – найвища нагорода. Так, він сатана. А якщо точніше – Мефістофель. Справжній Мефістофель. Без сентиментів. Усілякі там балачки про якесь добро чи зло не для нього. Подай людям їсти, любитися, ненавидіти, і вони будуть поклонятися тобі. Мудрі правителі завжди виховували у народу ненависть: то до чужого бога, то до чужої ідеї. А для справжніх мужів є інші категорії. Це – сила і воля. Їм і належить мати владу.
– Леонід! – в голосі полковника метал, воля, і роздратування. – Завтра театр почне готувати до постанови вашу п’єсу. – Він виділив «вашу», і всі зрозуміли: намагається розділити Леоніда і Костянтина.
Власне, уже розділив. Леонід підійшов до полковника і протягнув руку.
– Давайте перепустку.
– У п’єсі має бути виражена прихильність до нової влади.
– До побачення! – Леонід поспішно вийшов.
– Я говорив, що ти станеш зрадником! – крикнув навздогін Степан. – Пане полковнику, а мені? Що ви мені пообіцяєте?
– Тобі нічого. Ти робитимеш на нас і так… або зовсім не будеш робити. Йди спати. Пане професоре, – звернувся до Братишина, – треба розмістити декого на ніч.
– Тут не готель, полковнику.
– О, не турбуйтесь. Одну ніч можна переспати і на підлозі… Можливо, для когось це буде останнім комфортом…
Він бачив, що люди розгубились, і лиш деякі тримаються з гідністю. Це його не просто тішило, це приносило насолоду, блаженство, психічний оргазм.
Серед тих, хто не відчував себе наляканим був композитор Марко Пилипович Василишин, який написав музику до Біблії. У цьому гігантському музичному творі, що повинен виконуватись кожної неділі протягом року, синтезовано усі види і жанри музично-сценічного мистецтва. Про «Створення світу» критика писала, що це смерть музики, бо це її останнє слово… Нема рації писати далі – краще не буде. Однак наступного дня після виконання «Вигнання з раю» одна газета заявила: це народження музики, бо це перше її слово. Вся історія музики – лише школа для Марка Василишина. Він – основоположник нової гармонії, нової мелодії, нового драматичного конфлікту. Музична громадськість розділилась на два табори: тих, що визнавали композитора геніальним, і тих, що лаяли, називали Неовагнером, Вбивцею прекрасного, і навіть плагіатором. У «Створенні світу» використано Прелюдію ре мажор Баха, причому, у транскрипції Стоковського, правда, інструментовка ускладнювалась шумами синтезатора, що створювало незвичайний ефект. Василишина звинувачували у святотатстві – Бог співає, – в розпущеності – в пробудженні свідомості Єви вбачали дешеву еротику, нарешті, твір називали бездарним. Пристрасті кипіли. Друзі ставали ворогами, чоловік і жінка нерідко стояли у ворожих таборах, що впливало на їхні стосунки. Але на всі вистави квитки розпродані заздалегідь за неймовірно високими цінами.
Характерним для музики Василишина є динамізм, боротьба пристрастей до майже фізичного відчуття, і трагічний – як домінанта – мотив людини. Якщо у «Створенні світу» сам акт творення – гігантські катаклізми, народження світил, смертоносне дихання планети з її вулканами, з громовицями, з народженням і підняттям гір, землетрусами, що перетворювали землю в місиво – виражений у звуках з якимсь болючим відчуттям, то мотив зародження життя на цьому фоні наскільки прекрасний у своїй простоті і чарівності, що не дивно, що його назвали еротичним. «Нічого подібного! – заперечив тоді Костянтин. – Більш цнотливої мелодії світ досі не знав!».
Марко Пилипович писав музику з допомогою комп’ютера Григорія Федоровича. У машину програмується мелодія, яку, безперечно, складає сам композитор, тональність і спосіб виконання, а на виході уже друкуються листки партитури, з яких на синтезаторі можна програти чорновий варіант. При необхідності вноситься поправка – і твір готовий. Братишин і Молодан з допомогою комп’ютера, голограми і оптичної системи зробили декорації. На сцені у стереозображенні – акт творення світу. Фантастичні декорації здаються неймовірно реальними. Між іншим, найкращим, як на думку Григорія Федоровича, їм вдався «Ной», особливо «Потоп». Безшабашна веселість, танці, зваба наскільки запальні, що здається, зал не всидить і кинеться у нестримний танок. І хоча на фоні цієї музичної роквакханалії як провісник смерті – відгомін далекого грому, на нього ніхто не звертає уваги. Аж коли грім вражає землю, усі здригаються – та запізно. Піднімаються води. Ніби ожила фреска Мікеланджело. І страшні-страшні звуки синтезатора разом з якимись неприродними звуками оркестру створюють враження повної реальності… Раптом партія струнних – як відчай, як остання спроба умилостивити! Вона проникає в душу, будить в ній тривогу і незрозуміле відчуття причетності до цього катаклізму. Здається, зараз у зал ринуть потоки води. Музика будить почуття провини перед світом.
Звісно, полковник знав, що Марко Пилипович тепер найзнаменитіша людина. Якраз Василишин міг принести їм чимало мороки. Молодь його боготворила. Напиши Марко Пилипович антиурядову пісеньку – завтра її заспіває весь люд. Вийди він на демонстрацію – за ним усе місто. Василишин – небезпечна людина.
Але полковник підготувався добре. З композитором він розправиться без ускладнень. Не був би він полковником Леонідом Паскудним.
– Я попрошу підійти до мене Василишина Марка, – сказав, але без попередньої впевненості.
– Вибачте, полковнику, але ви мені не потрібні.
– Потрібен, молодий чоловіче, потрібен.
– Якщо я вам потрібен, то підійдіть до мене, – Марко засміявся, і в залі ожили трохи.