Кожному своє

– Коли гора не йде до Магомета – Магомет іде до гори. Бережіться, композиторе! – полковник повільно встав, підійшов до Марка і сказав йому щось пошепки.

Той засміявся.

– Ви не вмієте жартувати, полковнику. Це брехня.

Паскудний почервонів. То був ляпас. Колись він про це згадає. А зараз… вийняв і показав Маркові фото.

Той зблід. Машинально сіпнулась рука, щоб взяти фото, та полковник повільно пішов і сів у крісло. Він знав, що робить. Цього молодика подачками не візьмеш. А з ладу його вивести треба.

Василишин якусь мить вагався, потім рішуче підійшов до полковника.

– Жалкую, що зараз дуель неможлива.

– Не жалкуйте, я вас убив би, – відповів спокійно Паскудний і тихо, так, аби ніхто не почув, додав: – Я знаю, ви популярна людина, тому арештувати вас не можу. Мені потрібно одне – щоб ви мовчали. І по-батьківськи хочу застерегти: не вчиніть якогось необдуманого кроку, бо тоді нам доведеться зробити так, що коли вас везтимуть до тюрми, натовп улюлюкатиме навздогін. А це візьміть собі на пам’ять.

– Який шантаж! Який безсоромний шантаж!

– Спокійно, юначе. Чи хочете, аби по місту розкидали тисячі таких…

Марко тремтів. Він тримав у руках фото, де «знято» його з хлопчиком… Йому хотілося взяти за горло отого ситого негідника, а полковник спокійно:

– Особисто я не вірю, в те. Видно, майстерний монтаж. Однак, ви повинні зрозуміти, що ми не допустимо вашого активного протесту… а от підтримка була би бажана. Ось вам перепустка. Радимо місяць-другий сидіти дома мовчки, а там видно буде.

Марко вийшов. Не злякався провокації. Щоб не вдарити Паскудного.

Полковник посміхався. Тепер не залишилося балакучих… З рештою справа піде легше. Можна телефонувати генералові, що завдання виконане.

Він потирав руки. Нині чи не найвизначніший день його життя. Так запросто зігнув у баранячий ріг цю гнилу інтелігенцію.

Він ще покликав кількох викладачів і просто так, навіть без застереження, відпустив. Залишилося небагато гостей. Раптом полковнику заманулося посварити професора з Олегом Івановичем.

– Пане Чалий, – звернувся до архітектора. – Ваш син сидить зараз у в’язниці за організацію антиурядових безпорядків. Ми його звільнимо, а в архітектурному бюро є для вас місце.

– Полковнику, криза, що паралізувала наше суспільство останні місяці – то ваша робота? – спитав спокійно Олег Іванович.

– Не забувайтеся. Тут я питання задаю, – відповів полковник гостро, але той ніби не чув.

– Так, значить, то ваша робота… І ті провокації на дорогах, біржах, і те штучно зроблене безробіття, і ті вбивства, самогубства, немотивовані арешти – то була підготовка до перевороту. А досьє на кожного з нас видало кагебе два дні тому. Ви навіть не встигли вивчити його як слід…

– Я арештую вас! – з притиском сказав Паскудний.

– Ви не встигли вивчити досьє на нас як слід, інакше ви б не пропонували мені… архітектурне бюро. Полковнику, ви хотіли поплавати з аквалангом. Будь ласка, я запрошую вас. Апарати готові. Запевняю, що красивішого видовища, ніж я вам покажу, ви не побачите ніколи.

– Ти що здурів? Уночі плавати?

– Я ще ніколи не був таким серйозним, як зараз, пане полковнику. Прошу вас. Не треба боятися. А море у цю пору – казка. Чи ви боїтесь?.. Безперечно, у танку безпечніше…

– Наказую тобі замовкнути! – полковник зірвався на фальцет, а у тих, що залишилися, зникла раптом розгубленість і страх. Полковника оточили з усіх боків і стали пропонувати, чому б, дійсно, йому не скупатись. І він зрозумів: гра може бути програна. Як добре, що до цього проклятого Чалого він звернувся наостанку. Нічого, колись він помститься.