Смугастий мов життя
Ганна Ручай
Базована на реальних фактах iсторiя злодiя-рецидивiста радянських часiв, який у юностi потрапив до в’язницi з переконанням, що лише там можна знайти людей, не зламаних ненависною йому системою соцiальних стосункiв. Тюремна епопея, наприкiнцi якоi герой нарештi починае розумiти, що любить свою матiр i одну-едину жiнку, з якою в нього було всього кiлька випадкових зустрiчей на вулицi в рiзнi перiоди життя й за химерних обставин. Спроба проникнення в психологiю героя, котрий свiдомо вiдмовився вiд звичайного життя й обрав самотнiсть як захист вiд зрад, може зацiкавити i людей старшого вiку, й представникiв молодого поколiння.
Ганна Ручай
Смугастий мов життя
Роман
Частина перша
Вiдкiля беруться поганi хлопчики
Коли навчишся бачити, як твiй шлях збiгае за обрiй, як бринить на вiтрi сухою травинкою, що пружно вгинаючись, от-от впустить тебе у безвiсть, мов сонну осiнню кузьку, знизу, з пiтьми, пiдiймають змiiнi голови кровожернi спогади.
Ти ще не боiшся iх, ти спокiйний i свiдомий скорого завершення земних мандрiв. Хтось iз нас уже бреде собi неквапно узбiччям, залишаючи невиразнi слiди на курявi, та з нещирою iронiею поглядае на iнших, тобто на такi самi роздовбанi «жигулята» й «тракторцi», що торохтять ледь попереду, а хтось iще зухвало, не озираючись, крокуе бiлою смугою й тiльки ледь здригаеться вiд гарячого подиху, коли чужi долi з гулом i свистом переганяють його на iномарках. Але й до того, й до iншого спогади однаково невблаганнi. Що далi ти йдеш, то ближче вони пiдкрадаються. І коли нарештi обступлять так, що нi дихнути, нi поворухнутися в щiльному колi образiв минулого, здавалося, забутого, – починаеш упiзнавати голоси ЗВІДТИ в кожнiй випадковiй фразi, у кожнiм вигуку серед юрби.
І мимоволi сходиш з узбiччя в гарячий курний бур’ян, аби зiрвати двiйко здичавiлих яблук у нiчийому нинi, а колись колгоспному саду…
Виявляеться, ти просто сидиш на високiй межi, по колiна в ще доволi свiжiй i по-лiтньому запашнiй травi. Тiльки й хотiлося – вловити запах дитинства, сонячноi волi без тягаря чужих провин на власному сумлiннi.
А цi набридливi голоси рвуться i рвуться у твою, здавалося б, сьогоднi таку порожню, таку сонячну свiдомiсть:
– Не, ну ви подивiться на них! Хiба ж це дiти?! Та тут через одного – тюрма плаче…
«Тюрма не плаче, жiнко, тюрма смiеться i спiва», – сказати б iй, так який сенс? Хiба вона змiниться вiд чиiхось там слiв?
Якщо перефразувати жартома слова класика, то вийде: «Всi гарнi вчителi схожi один на одного, а кожен поганий – поганий по-своему…». І все-таки не смiшно.
Хлопчики, напевне, десь класi в сьомому…
Саме таким вiн i починав…
А цi дiти тiльки й того, що яблуками кидаються. Нi щоб акуратно складати в дбайливо розставленi на травi ящики. І не знайдеться, мабуть, тут жодного такого серйозного i строгого барабанщика, гiдного путiвки в Артек, яким був Геник до приiзду в це трикляте мiсто!
…Вiн плакав цiлу дорогу, як нiколи в життi. Такi великi сльози, такими рясними потоками нiколи ранiше не лилися по його щоках. Нiякий бiль нi ранiше, нi згодом не змушував Геника ридати, як того дня, коли вiн побачив мiсто свого нового життя…
Свердловськ назавжди залишився для нього найкращим у свiтi. Там жили героi. Не тi, що iх показували в кiно, не командири й чекiсти – iншi, про кого сусiди говорили пошепки. Хлопчаки поглядали на них боязко, а Геникiв батько казав, що тi дядьки «пройшли табори». Це були суворi чоловiки, синьо поплямованi рясним татуюванням, часто й зi шрамами, всi як один просмаженi чи то сонцем, чи пекучими вiтрами, посiченi зморшками, в якi пов’iдалася чорна або червоняста пилюга ближнiх i дальнiх шахт, – нiби з пекла вирвалися. Змалечку Геник вiдчував побожний жах перед ними.
Вони говорили власною, хоч i мало зрозумiлою дiтям, але дивовижною мовою, котрою могли поставити на людинi незмивне тавро. І головне – Геникiв батько був для них «своiм», бо десь-то й колись вони всi працювали плiч-о-плiч – «вольний» i «хiмiк». І було в цьому похмурому братерствi для Геника щось вище за звичне – пiонерське й комсомольське… А признатися в цьому вiн не мав права.
Рокiв iз шести брат Вовка брав малого з собою на вечiрнi «проходки». На хлопчину нiхто з братових товаришiв не звертав уваги, i вiн мiг скiльки завгодно в захватi витрiщатися на молодих «вольноотпущенних», iз якими Вовка вiтався за руку. На цих було менше «наколок», обличчя вони мали не настiльки чорнi й посiченi, як старi батьковi знайомi, але з ними можна було нiчого не боятися. Навпаки – його брата боялись усi його однокласники – саме тому, що вiн так вiдверто знаеться З ТИМИ.
Геник жадiбно ловив незрозумiлi фрази, подумки повторював i заучував, сам собi «в умi» пояснюючи по-своему iхнi страшнi слова, чвиркнутi разом зi слиною через губу, й усiм серцем прагнув теж стати таким – нiчним жахом усiх «слабакiв».
У каламутну пору свого життя йому належало тiльки з чуток дiзнатися, що мiсто мрii Свердловськ перейменували «назад» – на Єкатеринбург, що там колись вiдбулася звiряча розправа над царською сiм’ею, але це вже для Геника нiчого не змiнило. Сведловськ залишився для нього Свердловськом, задимленим i захаращеним заводськими складами мiстом «вольнооппущених» i «хiмiкiв», раем для того, хто мрiе прожити справжне «чоловiче» життя – як батько, Цар i Бог малого Геника.
Батько любив, здавалося тiльки його, малого, бо Вовка був лише «пасинком». Геник не допитувався, що означае те слово, бо мав набагато бiльший клопiт – силкувався збагнути, що еднае батька зi свiтом «лагерних», але так i не впорався з цим.
У тепер уже легендарному для Геника Свердловську вiн, вiдмiнник i шкiльний барабанщик, залюбки вивчав абетку двiрських i вуличних правил, опановував науку протистояння робiтничих районiв, складав iспити поки що бiльше для характеру, нiж для кулакiв.
І пiсля всього цього – в сонне царство, у застояне болото…
Далеко, далеко, сонячно, метушливо й порожньо…
Там вiн устиг завоювати право нi перед ким не схиляти голови, жорстко вiдстоювати свое «я» i домагатися вiльного iснування в такому виглядi, в якому сформувався, без переробок, не ламаючи себе.
А тут належало все починати з нуля.
Завойовувати двiр.
Завойовувати вулицю.
Завойовувати клас…
Але спочатку – завойовувати себе – право гаркавити, вимовляти власне прiзвище на розкотистий французький манiр – грасируючи, як сказали б тепер.
Вiдтепер вiн не Геник, а Чужий, Гаркавий…
«Дурненький»
Коли в тебе е все, що потрiбно, не замислюуешся, звiдки це береться. Воно е i буде завжди, як сонце в небi. Так, напевно, думають усi дiти. Є – тому, що так мае бути.
Ідеальна картинка кiнця 60-х, чорно-бiла, намальована для пiдручника з англiйськоi мови. Зашторене вiкно, настiльна лампа освiтлюе клаптик стiни зi шпалерами в квiточки i круглим годинником, хлопчик, схилений над книжкою. Навiть, здаеться, чути розмiряне цокання. Затишно, чисто, всi речi на давно визначених мiсцях, тiльки чомусь трiшечки тривожно. Вечiр, а ти сам удома. Так у «правильних» книжках «правильнi» хлопчики роблять уроки.
«Правильнi» хлопчики – це хлопчики з порядних робiтничих родин, трiшки шибайголови, трiшки верховоди у вуличних витiвках, але загалом – цiлком благополучнi. Особливо тi, у кого е старшi брати, що дають «правильнi» установки: нормальний пацан повинен умiти битися, але – тiльки захищаючи слабших! А вже якщо ти розвинений не на своi лiта – i поготiв…
Брата Вовку цiеi осенi провели до армii, а його письмовий столик перейшов до Геника практично новеньким. Ось чого Вовка не вчив молодшого брата – то це марнувати дорогоцiнне здоров'я на такi дрiбницi, як шкiльне навчання. Читати-писати вмiеш? І добре! А далi – таксi доправить!
Геник не зовсiм розумiв, як це можна – бути «розумним» на вулицi й настiльки дурним у життi. Але вуличне життя – життя загадкове, з власними законами, страшенно складне, однак настiльки ж i привабливе…
Годинник знае свою справу. Працюй чи мрiй, а вже не багато й не мало – пiв на сьому. Час для мiжсезоння не раннiй. Коли за вiкном вiтер i дощ, о цiй порi всi давно вже вдома.
Навiть якось псуе вечiрнiй затишок неприродна тиша в квартирi…
Не дивно, що на пронизливий дзвiнок хлопчина кинувся з радiстю. Звичайно, це батько!
У пiвмороцi коридору (свiтла в поспiху не ввiмкнув) розгледiв лише постать у звичному батькiвському пiвпальтi.
Геник прожогом кинувся в кiмнату, схопив зi столу зошита, щоб продемонструвати своi успiхи й почути трiшки неуважне, трiшки стомлене, але таке важливе в цей незрозумiло-тривожний вечiр: «Добре, синку… Давай-но вечеряти».
І тiльки коли вже стояв на порозi, стискаючи зошит у руцi, розгледiв, що ввiйшов зовсiм не батько! Тiльки пiвпальто i схоже.
Незнайомець зробив крок до порогу, через плече Геника зазирнув до кiмнати.
– А мати де? – не дочекався вiдповiдi й сам собi пояснив:
– Ну, певне ж, iз роботи не прийшла ще…
