Смугастий мов життя
«Лівий» Геників удар знав уже весь район. Його кулак був силою – нещадною і нищівною. Ще зі Свердловська, який став тепер примарнішим, Геник запам'ятав, що єдиний спосіб залишатися собою на вулиці – силоміць довести власну перевагу. Нехай поки що лише в тісненькому світі свого району. Настане час, коли світ поширшає. Він ростиме разом із Геником – і хтозна: може, панувати йому випаде не тільки в районі…
Дотепер він навіть не курив.
Ні, спробував, звичайно, один раз. Немає, певне, в світі хлопчака, якому колись один зі старших товаришів не дав затягнутися «по-дорослому». Але тоді це Геникові не надто сподобалось. Та й батько, ледь зачув характерний запах, спокійно сказав: «Побачу із сигаретою – рота порву». І справді, заклав пальці за кутики Геникового рота й несильно, але дуже боляче смикнув їх у різні боки. Геник на фантазію ніколи не скаржився, тому легко уявив, як тріщить, розриваючись, тонка шкіра. Звідтоді сигарета в нього асоціювалася саме з таким тріском розірваного рота. Не стільки страшно, скільки гидко. Й начхати йому було, що з цього приводу думали малолітні курці в класі та в дворі, порожніми своїми голівками ледь дотягуючись до плеча довготелесого як на свої літа Геника.
Пити також досі не пробував. І Вітьків батько, на думку Геникових рідних, жалюгідний п'яничка, був йому таки неприємний, якщо підходити надто близько.
Та коли Геник почав щодня бувати в домі нового товариша, його вразило щось нове; тоді, на тлі сірих повчань про мудрість і нескінченну батьківську турботу з боку радянських партії та уряду, воно здавалося духом вільнодумства.
Геник раніше навіть не уявляв, що можна отак, не замислюючись, говорити все, що спаде на думку. Тут знущалися з того, що нав'язували в школі, – гасел і девізів, з того, що вчителі й Геникові батьки називали мораллю…
Пізніше він розібрався: ці люди не жили на показ. Їм було начхати, що про них подумають. І в цьому Геник знаходив якусь особливу принадність.
Тільки таким і має бути повноцінне життя! Нікого не боятися, ні на кого не оглядатися, на все плювати – робити, як тобі подобається! Він ще не розумів тоді, напевно, що жити так – це ще й значить: нікого не любити…
А поки що не день міцніла їхня з Вітьком дружба.
Вони ніби доповнювали один одного. Геник був кмітливий і енергійний, Вітько – просто дужий і готовий завжди підтримати будь-які витівки.
Але найскладнішим завданням виявилося добування грошей. Адже ризиковані розваги дорого обходилися школярам.
Так усе й звелося до банального пошуку засобів для вільного та красивого життя.
Крали більше в підвалах. Спочатку це були всього-на-всього порожні слоїки. Особливо цінувалися трилітрові – коштували по 40 копійок штука. А сорок копійок – на той час «добрі» гроші.
Вітько, за звичаєм своєї родини забирав додому помідори з огірками, витягнуті з коштовної тари, якщо не знаходилося порожньої. Геник на свою частку такої «здобичі» не претендував. Удома він практично не харчувався. І ще пам'ятав, що мати дуже боляче вдарила його, маленького, коли посмів без дозволу взяти чужу іграшку. Знав: якщо вона здогадається про таємний промисел – синові буде непереливки. Зате грошей у неї тепер просити не доводилося.
Того літа 1969 року вони з Вітьком побачили багато чого: познайомилися з безліччю «бариг», на яких мало не офіційно працювали такі хлопчаки, як вони, «старшими на районі», здебільшого тими хлопцями, що вже встигли «відмотати срок» і на цій підставі отримали право стежити за дотриманням злодійських та бійцівських правил, що по-зонівськи називалося «понятіями», справжні криваві побоїща, в яких мали виборювати власне право на «вільне плавання» в морі дрібного шахрайства без якого у Вітьковім товаристві не мислилося хлоп’яче життя…
Для Вітька все це було звичним, а от Геникові, чийого брата поважали тільки завдяки батькові, довелося збагнути просту істину: хочеш вижити на вулиці, тримайся за того, хто її краще знає, і намагайся бути дужим.
Удвох із Вітьком вони здавалися одноліткам доволі значною силою – їх почали побоюватися.
Спрацював на це й ще один випадок.
«Другою домівкою» для Геника на той час давно вже був єдиний на районі кінотеатр. Стареньуий, із аварійним «малим» залом (зате «великий» ще тримався, хоча й дав тріщину по стіні), але на диво затишним зі своїм напівтемним фойє, увішаним чорно-білими портретами усміхнених акторів під склом.
У «великій» залі, на улюбленому задньому ряду, «на верхотурі», з квитком за 20 копійок під час денного сеансу можна було вирішити всі хлопчачі проблеми, подуріти, похихотіти, подражнитися з дівчат, здійснити «товарообмінні» операції, домовитися про вечірні «стрілки» та «розбірки», завести корисні знайомства й налагодити потрібні зв’язки, укласти усні угоди про ненапад чи, навпаки, викликати на бій – словом, життя в залі кипіло й вирувало, поки на екрані миготіли кадри кіножурналу про досягнення п’ятирічок або нудного кіно про чисту любов комсомольця до міщанки, або навпаки, яка завершується драматичною розлукою під час відбуття одного з закоханих на чергове всесоюзне будівництво. Іноді йшли фільми про війну – тоді в залі тихішало. Тільки вибухи з екрана глушили захоплені хлопчачі коментарі.
Дуже холодної чи дощової днини тут можна було зігрітись і просто подрімати. Білетерки «для порядку» вдавали боротьбу «з хуліганами», але Геник знав: їм байдуже й до «хуліганів», і до лушпайок від насіння під кріслами, й до галасу в кінозалі. Він чудово розумів: усім у цьому світі на все начхати. І це його влаштовувало.
Ось і цього дня він зібрався поєднати приємне з корисним – пообідати в кіно. Приберіг пляшку кефіру та бублик, аби спокійно попоїсти в темному кінозалі, бо давно звик обідати саме в такий спосіб. І чомусь якраз цього дня одному зі старших хлопців здумалося відібрати в нього, в принципі, не потрібну пляшку кефіру. Але той хлопець невдовзі пожалкував, що зв’язався зі «свердловським». Пляшку Геник просто розбив… об його голову. Це справило на всіх приголомшливе враження: білий кефір і червона кров. І ніхто не міг сказати, що Геник не правий.
Звідтоді він постійно так виборював справедливість. Дехто часом здригався, згадуючи про це.
На Уралі Геник удосталь надивився на життя «вуличних пацанів» і знав: не триматимешся впевнено, кожен зустрічний хлопчисько легко вичистить тобі кишені й нікому це не здасться злочином. Вулиці мають свої закони: не вмієш за себя постояти – розплачуйся.
Містечко його нового, нелюбого життя було тихим раєм у порівнянні зі Свердловськом, але це зовсім не означало, що закони вулиці тут не діяли. Покажи силу – й тебе поважатимуть. Раніше Геник усе подібне засвоював суто теоретично. Після випадку з кривавим кефіром почав застосовувати на практиці.
Він сміливо гуляв навіть сумно відомим Зарічанським мостом, про який ходили похмурі чутки. Мовляв, якщо спіймають тамтешні пацана з міста, змусять увесь міст сірниковими коробками переміряти. Геник багато разів перевіряв: ніхто не посмів його зачепити навіть на цьому горезвісному мосту. Чи то якимось дивним чином відчували в ньому силу, що тільки почала прокидатися, чи брехали хлопчиська про «страшний» міст…
Власне, це було не так і важливо: головне, що Геник пізнав ціну чужого страху, що давало можливість самому нічого не боятися.
У своєму ж районі вони з Вітьком принципово вирізнялися з дитячої юрби. Намагалися навіть одягатися однаково. Речі купували на вкрадені або відібрані в слабших хлопчаків гроші. Якщо мати запитувала, звідки в нього нові речі, Геник не змигнувши оком відповідав, що ходить розвантажувати вагони.
Рятувало те, що жили недалечко від вокзалу. Саме вокзал давав поживу для нової Геникової «творчості».
Один зі способів «полювання» практикувався найчастіше.
Що таке туалет на вокзалі часів застою? Морок, бруд і сморід. Тому вікна там завжди стояли відчинені. На підвіконня, розташовані досить високо від підлоги, відвідувачі ставили речі як на єдине відносно сухе й чисте місце. На паркані ж за вікном сиділи двоє зовні цілком безневинних дітлахів і спокійно спостерігали за невпинним рухом юрби. Відбувалося це завжди ввечері, але не особливо пізно – поки людей ще досить багато. На безлюдному вокзалі робити вже нема чого – це кожному зрозуміло.
Вони легко зіскакували з паркана, хапали сумку з підвіконня і миттєво зникали.
Жодного разу за весь час, поки хлопчиська займалися ризикованим промислом, не знайшлося сміливця, який би наважився пірнути слідом за ними в пітьму за якимись підозрілими халабудами та гаражами.
Тоді Геник і навчився винаходити щодня новий спосіб «розбагатіти» за чужий кошт. Це була захоплива гра: сьогодні ліньки було ворушити мізками, то просто перейняли на розі «синка» та відняли все, що мама дала на шкільний сніданок, а завтра, коли опанує натхнення, – підемо на ринок, та, глузуючи, відверто грабуватимемо бабусь, які торгують насінням… А коли не ліньки було й хотілося розмаїття вражень, гостроти відчуттів, переслідувань і ризику – Геник умів знаходити такі місця для «полювання», в яких ніхто б не додумався запідозрити злодюжку.
Нахабству його не було межі. Міг просто, проминаючи прилавок, простягти руку й згребти жменю дріб'язку під самим носом у продавщині. І робилося це легко – на одному подиху, тим більше що й брав Геник небагато.
Але з деякого часу він почав виходити на промисел наодинці.
Чомусь постійно так збігалося: варто було йому з’явитись у базарному ряду в пошуках здобичі, – як у наступному починали миготіти серед юрби обличчя Вітькових однокласників. Після декількох подібних «збігів» Геник зрозумів, що Вітько просто виказує іншим способи добування грошей, які Геник вважав власним винаходом. Більше того – незабаром виявилося, що Вітько ще й хвалився, буцімто саме він учив Геника так легко, артистично «працювати» в юрбі…
Власне, Геникові й не шкода було, часом навіть лестило, що його практика пішла в маси й користується такою популярністю. Він був багатий на подібні вигадки й кидав їх «із панського плеча» в юрбу однолітків, не дорікаючи Вітькові за хлоп'ячу непорядність.
Інших друзів, іншої «розради» серед шкільної туги та цілковитої відсутності родинного тепла в Геника не було. Саме в той час навчився він цінувати все, що дарувала не надто щедра доля…
Спорт звичайний і нетрадиційний
Коли життя так широко посміхається тобі, варто, мабуть, і замислитися: чи щира ця білозуба посмішка?
На Уралі промайнула та щаслива пора, коли його знали й поважали, але тільки тому, що знали й поважали його батька і брата. Чому з батьком, таким завжди «правильним», любили товаришувати ті, хто «сидів», ті, кого інші всі обходили стороною, Геник тоді не розумів.
Батько ніколи не обминав «хазяйських» – так називали чоловіків із тюремним минулим і, цілком вірогідно, таким само найближчим майбутнім. Він навпаки – ніби їх притягував. Коли мати намагалася дорікнути небезпечними «пивними» знайомствами: «У тебе ж діти!» – батько у відповідь кидав різко: «Не суди!». На цьому розмова закінчувалася. У родині панував патріархат.
Тому й у брата завелося стільки друзів серед «вільновідпущених». Завдяки цьому ореолові якоїсь сили, вищої за людський суд, що його створив над їхньою родиною батько, й Геник отримав свій авторитет на вулиці ніби в готовому вигляді.
А в цьому чужому й нудному містечку, що його він дедалі більше ненавидів, мусив стверджуватися – щоразу по-новому. Що далі Геник дорослішав, то більше часу віддавав вулиці, поки остаточно не «перебрався» туди жити. І з новим життям прийшло розуміння, що самих лише бійцівських навичок мало, щоби панувати в своєму районі. А менше тепер йому не підходило.
Геник дізнався, де в місті є секція боротьби, й одного разу став на порозі сумовитого, колись білого та ошатного, а нині обдертого, вкритого мокрими сірими плямами храму на центральній площі. Храм цей стояв не в їхньому мікрорайоні, а в так званому центрі, Геник бував там рідко, тому ніколи не думав, що бажаний спортзал може квартирувати саме в цьому приміщенні, від якого за версту тхнуло цвіллю. Здавалося, величезні, важкі, вкритою іржею поверх кутих візерунків двері й відчинитися не зможуть.
А двері навіть не зарипіли, пропускаючи його всередину. Хлопчина опинився у величезній, холодній і лункій залі. Для нього, зрослого під низькою стелею двокімнатної «хрущівки», незвичним, навіть якось незрозуміло страшним виявилося склепіння над головою. Воно було вкрите лише тонким шаром недокраденого ремонтниками вапна, й абияк забілені лики святих перемежовувалися там із курними відбитками м'ячів.
Під склепінням витав запах поту. І в різних кутках зали відбувалися різні події – Геник ще дужче розгубився, не знаючи, за чим спостерігати: очі розбігалися. На килимі за виступом стіни з прозоро-розмитою постаттю святого на коні й зі списом, обіймаючись, перекидалися хлопчисько, вдвічі нижчий, але набагато кремезніший за Геника, й доволі поважний дядечко.
У протилежному кутку, під ледь означеним крізь сірувате вапно силуетом матері з немовлям, на благенькому помості з гуркотом шпурляли штангу ще якісь перетягнуті пасками недомірки, червоні від натуги; ліворуч, на імпровізованому рингу, гамселили один одного хлопчиська в рукавицях, доволі схожі на Геника.
Саме туди він зважився нарешті податись. А тим часом на килимі все вже скінчилося. Дядечко досхочу покачав хлопчиська, так що Генику навіть шкода його стало.
Старанно приховуючи несміливість, яка не знати звідки взялася, він упевненою ходою рушив до того невисокого чоловіка, що спокійно облишив розпашілого переможеного учня й умостився за столик у глибині зали, де колись, напевне, були ікони й поставці зі свічками для схилених бабусь.
– Я хочу займатися боротьбою, – сказав Геник і відкашлявся тихенько.
– Скільки років?
Дядечко ще здаля встиг обвести постать новачка швидким, доволі критичним поглядом.
– Тринадцять.
Тренер підняв брову.
– Давай подивимося, що ти можеш, – він схилив голову до плеча й примруженим поглядом пошукав когось серед вихованців, які збилися в купку та витріщались на «новенького». – Он із тим спробуй… – і показав на одного низенького й кремезного.
У першій своїй пробі Геник не виграв бою, але продемонстрував силу й власні бійцівські правила, вироблені вулицею, від яких тренер усі наступні роки намагався його відучити. Але про той перший, пробний двобій хлопець згадувати не любив. Все одно боротьба – навіть із такими правилами – припала йому по смаку. Три роки з того дня ходив у храм-спортзал, як у рідний дім, і все тут було рідне, все до снаги…
До шістнадцяти років довготелесий упертюх устиг стати чемпіоном серед юніорів у вазі до 81-го кілограма не тільки області, але і всієї України. Про нього як одного з кращих вихованців борцівської секції навіть писали в місцевій газетці. Геник пишався тим, що не курить і не куштує спиртного – це робило його ніби ще вищим за однолітків. А фізично він їх давно перегнав за всіма параметрами. Тільки цього й домагався Геник. Він тепер жив на повну силу й усе навколо тішило, переповнюючи енергією.
Траплялося, щоправда, куштувати сухе вино, однак Геник чув від хлопців, що його у виноробних районах п'ють навіть малі діти, тому й сам пив як воду, для втамування спраги. Адже траплялося виїжджати на збори в різні міста. Але найприємнішим у цих поїздках було те, що Геника, гордість спортивної громадськості міста, легко звільняли від занять у школі й оцінки ставили не за відповіді біля дошки, не за контрольні, а швидше за спортивні досягнення.
Тоді ще не знали кіношних Шварценеггерів і Рембо – були живі хлопчиська з красивими біцепсами, на яких задивлялися й однокласниці, й старші дівчата… Кому б таке голови не запаморочило?
Однак по приїзді в чуже місто, де хлопчакам належало прожити півтора-два місяці, їх теж приводили в школу, але полегшувало таке горе-навчання ще й відчуття тимчасовості.
Вони вчилися ніби не по-справжньому – ну що взяти з них, із цих пустоголових спортсменів? Нікого не обходило, що Геник і не виявився б пустоголовим, якби вчителю не ліньки було спитати. Навчання хлопцеві завжди легко давалася, захотів би – відмінником був, тільки навіщо?
Зате він навчився цінувати ефект, який справляла на чужий клас юрба з п'яти-семи міцних, мускулястих підлітків. Хлопчиків домашніх, яким був Геник років із п'ять тому, маминих доньок, у котрих від вигляду цих мускулів очиці самі закочувалися, він вдостоював іронічної посмішки, почувався велетнем серед юрби ліліпутів, пожинав плоди захопленого замилування, дівочого обожнювання – життя посміхалося найширшою своєю посмішкою.
Коли життя так широко посміхається тобі, варто, мабуть, і замислитися: чи щира ця білозуба посмішка?
Чи не криються в сліпучому блиску порцелянових зубок закривавлені ікла?
Хто вміє замислюватися про це в свої золоті шістнадцять?
Сутичка за місце під сонцем і за зграйку симпатичних самичок завжди була короткою і рішучою, приносила тільки задоволення. Ніякого болю, один лише ривок з метою демонстрації молодої сили – і все, чого ти хочеш, належить тобі й тільки тобі. Коли, в який із цих п'янких моментів торжества Геник втратив закладений предками інстинкт, що нагадує кожному з нас про потребу бути обережними, дбати про власні скарби, не розмінюючи їх на дріб'язок, нашіптує, що проти кожної сили є ще більша? Навіщо тепер ворожити, та й чи є сенс?
Найбільш дивним здається нині те, що був він у ті незабутні роки таким само «хлопчиком-мізинчиком», як і 5–6 років тому, так само вмів поєднувати ще дитячий максималізм, юнацьке пуританство з темним розгулом пристрастей, які бушували в глибині його власного незбагненного єства.
Геник тільки зворушливо дружив із дівчатками в той час, як товариші по секції вже на повен голос вихвалялися сексуальними подвигами. Слово «секс» тоді не ходило в народі, навіть у хлопчачому товаристві розмови «про це» не були настільки цинічними та відвертими, як нині. Але Геника вже й тоді змушували морщитися «правдиві» розповіді друзів про так звані чоловічі перемоги.
Щиро кажучи, він не вірив цим вихвалянням, знаючи, наскільки важливо 16-річному «ствердитися» серед однолітків саме в такий спосіб. Те ж саме, в принципі, що й закурити в 12.
Геник ніколи не намагався ствердитись таким чином – він шокував, раз і назавжди. Але самому поки вистачало поцілунків і «затискань» у під'їзді. Нічого схожого на закоханість, тим більше, на «перше кохання», що оспівувалося під гітару в підворіттях, досі не відчував. Його цілком влаштовували загальне дівоче поклоніння протягом цих півтора-двох місяців і можливість обирати щасливу, котра вдостоїться царственного поцілунку. А далі Геник просто забував її ім'я. До тих, хто колекціонує перемоги, а тим паче хвалиться ними, він теж, як виявилося, не належав. Завжди хлопця нудило від зайвої балаканини, тим більше – на такі теми.
Давно забулося дитяче лихо – складнощі з вимовлянням звуку «р», через що мусив привчитися ковтати і «л», щоб не так різала вухо гаркавість. Тепер цей уже майже непомітний дефект додавав його скупим висловлюванням особливої чарівності, навіть таємничості. А весь вигляд юного чемпіона – високий зріст, розвинута мускулатура, мужнє просте обличчя з трішки випнутою щелепою – мало на собі ледь помітний відбиток ніби якогось демонічного начала… І це зробило з Геника справжнього героя шкільних романів і дівочих снів… Для декого ж із представників молоді чоловічої статі – й чудовиськом із нічних кошмарів.
Побожний острах, який він навчився викликати в оточення, виявився навіть солодшим за скороминущу жіночу прихильність. У її швидкоплинності Геник не сумнівався ні на мить. Зате він твердо знав: якщо ти вселяєш страх – нічого сам не боїшся. Ось це й вважав своїм досягненням, винагородою за сміливість. І вона вже належала Геникові.
Справжня проба
Простіше взяти самому, ніж попросити, простіше забути, ніж пробачити, простіше відмовитися, ніж принизитись…
Поки Геник насолоджувався перемогами на всіх фронтах, відбулись і деякі зміни в родині найкращого друга Вітька.
Старший Вітьків брат вступив до Саратовського військового морехідного училища, й цим відтепер довгі роки могла пишатися родина. Хлопець він був не дурний – так, відчуваючи цілковиту безкарність у школі дурня клеїв. Це Геник знав і не дивувався з несподіваного успіху того, на кому вчителі «хрест поставили». Однак чого б то самому Вітькові настільки носа дерти – второпати не міг. Знав же цього хлопця як облупленого, у вокзальних і вуличних подвигах той завжди залишався далеко позаду, а тут…
На сімейних зборах обговорили Вітькове майбутнє та ухвалили, що найкраще відправити його до успішного брата, щоб у тому самому місті вступив до ПТУ – подалі від «згубного впливу» шалапута й дрібного крадія Геника, що завжди підбивав тихенького Вітю на різні дурощі та заважав гарно вчитись і мати в школі зразкову поведінку… Куди й поділося миттю антирадянське «вільнодумство» п’яненького татуся! Виявилося, ганебне Вітькове минуле цілком лежить на совісті шибайголови сусіда. Годі! – сказали обурені батьки. Негоже хлопчикові, в якого такий розумний старший брат, валандатися з абиким!
Так Геник втратив того, кого вважав другом з 12-ти років.
Чи було це зрадництвом?
У книжках подібне саме так і називалося. Але вже набагато пізніше Геникові належало зрозуміти: для типової радянської родини подібна зміна «пріоритетів» така сама природна, як дихання.
Мало знати, що в цьому світі кожен за себе – не слід забувати й іншого: люди ніколи не пам'ятатимуть про тебе нічого доброго. Для твого оточення – ти тільки потенційне зло, хоч би як старався довести протилежне. Нікого не переконаєш, що тебе не обдарувано милістю товаришування чи бодай спілкуватиння з тобою. Бо природного як дихання спілкування не існує – воно завжди потреба, тому завжди нещире. Так для себе постановив Геник, спостерігаючи за Вітьковою «оновленою» сім’єю.
Люди тобі ніколи не пробачать близькості, дружби з собою, спільних провин, дурниць і навіть злочинів, припишуть усі свої підлі думки тобі, обвинуватять у всіх своїх гріхах тебе, назвуть тебе причиною власних нещасть і мститимуться – все життя жорстоко й нещадно мститимуться за те, що колись добровільно вивернули при тобі своє гниле нутро…
Найстрашнішими ворогами виявляютьсяс ті, кого ти вважав найближчими.
І все одно Геник із його завзятою, упертою, заклятою наївністю й далі вважав, що не повинен, не може, не сміє чинити з іншими так, як вони з ним! Що більше людина стикається в житті з підлістю, то наївнішою стає. Тоді Геник ще не знав: наївність – не завада мудрості.
Вдарити у вилицю за брутальне слово – так; плюнути в пику за боягузтво – свята справа; відвернутися за зрадництво, зневажати за непорядість – природно! Тільки самому не впасти до такого рівня, тільки не уподібнюватися до дрібноти, не закалятися…
За це доля карає ще жорстокіше, адже тих, чиї голови підносяться над юрбою, – здаля видно. Навіть коли Геник довідається про це – поводитись інакше не зуміє, не зможе. Не його воно. Простіше взяти самому, ніж попросити, простіше забути, ніж пробачити, простіше відмовитися, ніж принизитись… Життя за таким законами завжди страшне. І той, хто приречений так жити, – страшний подвійно, бо ні перед чим не зупиниться. І не пошкодує – в першу чергу себе…
Вітя розповідав йому про своє нове життя, тупо розглядаючи носки власних черевиків.
Геник навіть не відчував злості, образи – тільки безмежний, неймовірний подив. Ще якийсь місяць тому вони навперебій проклинали цей світ брехунів і лицемірів, на повен голос висловлювали презирство, присягалися, що ніколи не житимуть, як дрібні, жалюгідні людці, запевняли, що вони – з іншого тіста, що рівних за силою духу їм нема… І що ж тепер? Син п'яниці та вокзальної злодійки читає йому, Геникові, проповіді про те, що варто зробитися поміркованим, забути шкільні витівки, взятися до роботи над собою, замислитися про власне майбутнє, вступити в комсомол, бо без нього тепер – нікуди…
Вітько ніби вже бачив своє прекрасне майбутнє – братову кар'єру флотського інтенданта з безстроковим і неподільним допуском до жаданої для всіх «гомо совєтикусів» безкоштовної, узаконено-злодійської годівниці, можливість прилаштувати Вітька з його «престижним» свідоцтвом зварювальника якогось там розряду на кораблебудівний завод, та не просто на завод, а на таємне виробництво не абичого, а підвідних човнів! Та тут тобі всім годівницям годівниця! Рай земний! Що перед цим якась там дитяча двірська дружба? Не бачили тоді засліплені веселковими перспективами Вітькові очі єдиного: свого майбутнього повернення в місто юності після розвалу Союзу і втрати «золотого дна» в Саратові, своїх спроб спіймати Геників погляд, марних спроб. Зараз він дивився на носаки своїх черевиків, не зважуючись підняти очей, котрі почали б тоді розгублено бігати. Минуть роки – й Геник дивитиметься крізь нього, прямо та спокійно, пронизуючи поглядом бліду тінь друга свого дитинства. Вітько не міг цього бачити, а Геник – бачив уже тої хвилини, коли вислуховував слова, які були для нього зреченням.