Далi розвернувся та мовчки вийшов. Дверi за ним голосно ляснули.
Зi стану зацiпенiння Геника висмикнув телефонний дзвiнок. Вiн не вiдразу пiдiйшов – пiсля дивного вiзиту чомусь стало страшно. Однак телефон дзвонив i дзвонив, тож Геник нарештi пiднiс до вуха слухавку, щоб позбутися звуку, який так лякав.
– У тебе бiльше немае татка, Генику, – хрипко, якось по-чужому пролунав мамин тихий голос.
А далi – самi гудки.
Батько працював бригадиром мулярiв.
Вiн приiхав у це украiнське мiстечко на велике «всесоюзне» будiвництво грандiозного й славетного в майбутньому монстра п’ятирiчок – Шинного комбiнату. Комсомолець-доброволець, згодом – комунiст, iз тих, що завжди «вперьод!» – вiн iз 16-ти лiт мандрував такими «передовими стройками». Знаходив там вiрних комсомольських подруг – i iхав далi. Подруги залишалися. Тiльки Геникова мама, зустрiнута на попередньому великому будiвництвi в Свердловську, покинула все та подалася за чоловiком. Може, й тому, – шепотiлися свердловськi сусiдки, – що мала вже старшого, «нагуляного» вiд якогось таемничого «хiмiка». Не схотiла ще й молодшого залишати без батька. Чи передчувала, що це будiвництво для ii суворого й невгамовного друга вже останне?
Того чорно пам'ятного дня раптом завалилася плита перекриття, причавила батька та його товариша, який випадково опинився поряд. Усiх дивувало, як бригадир не просто зумiв вибратися сам – ще в гарячцi й керував робiтниками, котрi похапцем розгрiбали завал, щоб витягти iншого потерпiлого. Та коли все-таки розтягнули уламки – вiн раптом упав i вже не змiг пiдвестися. В лiкарнi його не стало.
Геник довiдався про все це набагато пiзнiше. Тобто, можливо, вiн i знав з самого початку – адже обов'язково хтось повинен був йому розповiсти! Але хлопець не зрозумiв, не запам'ятав, не усвiдомив. Нiяк не мiг збагнути: батька бiльше нема, нiколи не буде. Геник так напружено боровся з цiею думкою, що зовнiшнiй свiт прослизав крiзь нього, не зачiпаючи свiдомостi. Тому й здавалося, що про обставини батьковоi загибелi довiдався значно пiзнiше… Напевне, через кiлька рокiв… Або столiть… Пiсля всiх цих вiнкiв, юрби в темному одязi та масках вдаваноi скорботи…
Чомусь виразно запам'яталися Гениковi тiльки обличчя однокласникiв. Власне, однокласниками вiн ще iх i не вважав. Чи вважав – формально, та не до кiнця.
З цими дiтьми пiсля переiзду зi Свердловська Геник устиг провчитися лише пiвроку.
А поки що новi однокласники стояли бiля труни його батька. Вони прийшли, бо iм пояснили: так треба, це ваш товариш, ви повиннi йому спiвчувати. У тi часи всi й кожен були комусь щось повиннi – це нiкого не дивувало.
І дiти чесно, як справжнi пiонери, виконували свiй обов’язок перед однокласником – хто як умiв. Але були ще настiльки юними, що вмiли дуже мало. Тому гримаси вдаваноi скорботи на iхнiх дитячих личках мали ще страшнiший вигляд, нiж удаванi сльози старших.
Звiдки Геник знав, що вдаванi? Але ж умерла не iхня найрiднiша людина?!
Навряд чи це вiдчуття фальшу, яке свербiло тодi в ньому, було родимим. Принаймнi до цього фантастично страшного дня вiн такого не вiдчував.
Можливо, надмiрна напруга спричинилася до такого похмурого «вiдкриття». Але саме воно, певне, й вiдiграло фатальну роль – Геник не вiрив людям. Нiколи не вiрив. Вiн чомусь перейнявся думкою, що тiльки вiн щирий – адже горе тiльки в нього! Всi iншi брешуть i вдають кожен щось свое…
Напевне, це була просто дитяча iстерика – але так, як вiн реготав тодi, дивлячись на цi обличчя, на цю iграшкову скорботу, Геник досi не смiявся.
Та й у подальшому життi не мiг пригадати настiльки великоi радостi, що могла б викликати щось бiльше за скупу посмiшку на його обличчi, так само, як i настiльки великого горя, щоб потекли сльози.
Вiдсмiявся раз i назавжди того чорного дня (хоча так i не заплакав!) та нiби на всю решту життя забув, що таке смiх i що таке сльози.
– Не звертайте уваги, – сказала мама шокованим дорослим. – Дитина, дурненьке – що воно розумiе!
Складно бути Чужим
Але хто мусить за це вiдповiдати? Вiн сам, тiльки вiн сам. Адже той, хто не пробачив, е не пробаченим…
Братова жалобна вiдпустка скiнчилася, й вiн знову поiхав у свою частину.
Мати без кiнця бiгала по якихось закладах, оформляючи пенсiю в зв'язку з втратою годувальника. Їй постiйно було нiколи, вона нервувала i гнiвалася не знати на що, без кiнця збираючи якiсь довiдки, щоразу новi. На Геника часу не лишалося.
Єдинi фрази, якими вони тепер обмiнювались iнодi, були:
«Мамо, менi потрiбно…»
«Грошей нема!»
Геник не розумiв: чому зi смертю батька в дiм прийшли злиднi? Адже й мати працювала, i iм платили пенсiю. Чому такими вбогими стали снiданки й обiди, чому мама поставила латку на його старi штани замiсть того, щоб купити новi?
Геник був переконаний: вона мае грошi, вона просто збожеволiла та ховае iх на якийсь мiфiчний чорний день. Якi ще чорнi днi чекають на них? Хiба не все чорне вже сталося в Гениковiм життi?
Але як добре вихований хлопчик, вiн не мiг сперечатися з матiр'ю, чогось вимагати. Просто вiдмовився йти до школи в залатаних штанях. І день, i другий, i третiй…
Валандався вулицями та мрiяв утекти назад у Свердловськ – де всi його знають, де вiн перший шкiльний барабанщик i водночас – верховода й неперевершений вуличний боець свого району… Це був рай. Це були казковi сни – назбирати грошей на квиток i сiсти на потяг…
А ввечерi мати, викликана в школу, де iй повiдомили про синовi прогули, взялася до паска.
Геник вирiшив дiяти iнакше – по-чоловiчому.
Наступного ранку сам пiшов до директора i сказав:
– Вибачите мене за прогули. Я не мiг iти в школу, тому що… Бачите, яка латка на колiнi? У мене iнших штанiв нема, в класi будуть смiятись… Я ж новенький, до мене ще не звикли…
– Іди на урок, – сухо кинув директор, не пiдiймаючи голови вiд паперiв, розкладених на широкому столi. – Йди, я сказав! Я передам учителям твое прохання не викликати тебе до дошки…
Геник увiйшов до класу, прикриваючи колiно портфелем, пробрався за свою парту i не вставав би з-за неi до кiнця урокiв, якби на географii все-таки не викликали.
– Можна з мiсця? – запитав вiн.
– Чого це? – обурився вчитель. – Ти в нас особливий, чи що?
– А гаркавi в нас до дощки не ходять! – заiржали веселуни на заднiх партах.
Замiсть того, щоб iти вiдповiдати, Геник прожогом вискочив iз класу.
Наступного ранку мати приготувала йому новi штани, але пожбурила ледь не в обличчя – так, немовби Геник жадав вiд неi неможливого.
«Бiльше нiколи…» – подумав вiн, зцiплюючи зуби.
Надягнув старi, залатанi, й подався в школу.
Не ховаючись, пройшов на свое мiсце. З так само зцiпленими зубами виходив до дошки, а його, як на зло, викликали мало не на кожному уроцi. Нарештi на останньому, котрий вела класна керiвниця, увiйшов директор. Звелiв усiм сiсти й почав:
– На жаль, поки ще не всi учнi нашоi школи живуть у достатку. Є багато родин, яким не вистачае на iжу та одяг. Це здебiльшого неповнi родини, тi, в яких немае батька… Ми зобов'язанi пiклуватися про своiх учнiв, якi терплять нестатки. І ви, дiти, маете завжди пам'ятати, що у вашому класi е хлопчик, родина якого долае великi труднощi, й розумiти його. Ось бачите, школа поклопоталася про те, щоб йому видiлили 40 карбованцiв на нову шкiльну форму. Берiть приклад зi старших i завжди допомагайте тим, хто потрапив у скрутне становище. Геннадiю, будь ласка, вийди i вiзьми грошi, за якi твоя мама зможе купити тобi новий одяг.
Це було перше справжне приниження. Його Геник не пробачив свiтовi дотепер. Але хто мусить за це вiдповiдати? Вiн сам, тiльки вiн сам. Адже той, хто не пробачив, е не пробаченим…
Вiн знову (вкотре!) стиснув зуби до болю й узяв тi грошi, щоб удома кинути в обличчя матерi, як вона йому ранiше – новi штани.
А потiм попросився в нову школу. І хоч скiльки вправлявся перед дзеркалом, вимовляючи свое лунке прiзвище за методом Цицерона, з лiщиновими горiхами в ротi, майже не гаркавлячи, – все одно школи в його життi мiнялися ледь не кожного нового навчального року…
У цьому мiстi зi школами виникла додаткова проблема: вони тут подiлялися на росiйськi та украiнськi. Останнiх було менше, але саме такi чомусь, як на зло, всi були ближче до Геникового дому, нiж росiйськi, i йому випало жити в середовищi «кугутiв», «рогатих», як називали учнiв цих шкiл «центровi» хлопцi, якi вчилися в бiльш вiддалених, росiйських. Геник не розумiв, у чiм полягае рiзниця мiж тими цiлком в усьому нiби й однаковими його однолiтками. Учнiв «укрАинских» шкiл зневажали тiльки за те, що говорять вони «по-укрАински» (Геник усе життя вимовляв це слово так, як почув уперше в цiм мiстечку). Вiн був дуже здивований, коли за багато рокiв по тому, виявилося, що говорить вiн iз вихiдцями з «укрАинских» шкiл зовсiм не украiнською мовою, а якимсь там «суржиком», бо свято вiрив багато рокiв: саме оце i е та сама зневажувана «центровими» «укрАiська» мова.
У своi ж 12 вiн не в змозi був збагнути, чому такi дурницi настiльки роздiлили хлопчаче товариство його тутешнього району, що вiйни точаться не «вулиця на вулицю», а «школа на школу». Йому навiть здавалося, що хлопцi з «рогатих» шкiл привiтнiшi до приiжджих, нiж тi, що вчаться в «центрових». Але останнi одягалися моднiше, зналися на бiльш моднiй музицi й товариських стосункiв вдостоювали не кожного, а тiльки строго уподiбненого до них. Вони чимось, хай i вiддалено, нагадували «авторитетiв» iз братовоi свердловськоi компанii, тому Геник вирiшив повiрити таки iм, а не «рогатим».
