Тепер би вiн залюбки пiшов до найближчоi школи – як уже ти гаркавиш, то не мае значення, як вимовляти – «т’гикутник» чи «т’геугольник». Але ж тодi «центровi» матимуть право i його «ганяти по району сраним вiником», як грозяться ганяти всiх «рогатих»?! Його, певна рiч, не надто поганяеш, але ж сам факт, кривдний для такого гордого Гаркавого…
Так i блукав Геник iз одного кiнця мiста до iншого в пошуках такоi школи з росiйською мовою навчання, що бiльш-менш лояльно приймала б «чужих»… Аж поки не дiстався до «жидярськоi». Як учнiвський, так i вчительський колектив тут складали переважно евреi. Акуратних, вихованих хлопчикiв iз цiеi школи однаково переслiдували й «центровi», й «рогатi», та Геник несподiвано саме тут знайшов собi мiсце. Вiн успiшно лупцював на вулицi й тих, що волали його однокласникам услiд: «Жид пархатий, говном напхатий!», i тих, якi випльовували iм у обличчя: «Бей жидов, спасай Расею!».
У роду його батька були серби, в материному – татари. Батько вважав i гучно називав свою родину iнтернацiональною. Цим званням Геник звик пишатися. Вiн був справжнiм пiонером-iнтернацiоналiстом, i на знак пам’ятi про найрiднiшу i найшановнiшу в свiтi людину товк пики всiм, хто, на його думку, не вкладався в це святе поняття.
Пiсля двох-трьох роз’юшених носiв, дивна лють, яку викликало в нього геть усе в цьому чужому мiстi, попускала, а головне – «затюкати» його, учня «жидярськоi» школи, Гаркавого, не вдалося жодному з тутешнiх угруповань. Вiн був сам по собi, не погоджуючись iз приналежнiстю до жодного з них, i нiхто не наважувався тягти на свiй бiк упертого хлопчину з нетиповими для «жидка» мiцними й швидкими на розправу кулаками. Навiть районнi «авторитети» вiд нього вiдступилися.
З плином часу Геник почав вiдчувати щось подiбне до поваги, якоi, звичайно, жодним чином не виказував своiм тихим i ввiчливим однокласникам, якi ходили ще й до музичноi школи, прочитали абсолютно все, що можна було прочитати в iхньому вiцi, й знали, мабуть, теж усе на свiтi, а головне – так ясно й чiтко викладали своi думки, що в Геника вiдвисала й без того важкувата щелепа. Вiн сам би залюбки пiшов до музичноi школи, але по класу гiтари, якоi, певна рiч, мати нiзащо не погодилася б купити.
Бiлий кефiр i червона кров
Вiн ще не розумiв тодi, напевне, що жити так – це ще й значить: нiкого не любити…
Геник нiколи ранiше не замислювався, що рiднi люди – обмежувальнi знаки на шляху практично до всiх задоволень. «Цього не можна». «Це непристойно». «Іншi так не роблять». Тепер не було кому виголошувати формули, яких вiн звик дотримуватися неухильно. Й самому часом робилося смiшно: як мiг вiрити в такi дурницi?!
Його переповнили сотнi, тисячi планiв, реалiзовувати якi вiн кинувся з невситимою жагою дiяльностi, нiби всi попереднi роки просидiв на прив'язi.
Щоправда, мати iнодi запитувала вечорами, чи зробив вiн уроки й чому не помив пiсля себе тарiлку. Але Геник знав, що це так, для порядку. Насправдi нi ця тарiлка, нi сам Геник iз його уроками, здавалося, ii не цiкавили. Вона була стомлена, невдоволена та байдужа до всього, крiм власних глибоко схованих думок. Геник читав це в ii очах, якi немовби дивилося крiзь нього.
Йому в пам'ять глибоко врiзалася фраза, що ii мати промовила на похоронi. Нi, це не образа була – швидше, усвiдомлення власноi нiкчемностi в ii очах. Хто вiн для матерi? Дурна лялька, яку вона повинна (знову це тупе слово – «повинна»!) одягати й нiбито виховувати.
А може, i iй зручнiше було б, якби Геник раптом зник iз ii життя? У неi вiдпали б якiсь кухоннi клопоти, могла б день i нiч думати тiльки про те, про що так завзято не хоче говорити з Геником?
Саме в цей час вiн i потоваришував iз единим по-справжньому цiкавим йому однолiтком – Вiтьком iз сусiднього пiд'iзду; добре, що тепер не було кому контролювати, з ким i де вiн тиняеться.
Вiтько походив iз так званоi «неблагополучноi» родини, близько сходитися з ним «гарнi» хлопчики на кшталт Геника побоювалися. Але Геник же бiльше не був «гарним»! Принаймнi, так вiн вважав.
Коли тато був живий, мати частенько сварила сина за спiлкування з небезпечним Вiтьком. Адже з випадково пiдслуханих розмов дорослих Гениковi було вiдомо, що батько у Вiтька алкоголiк, а мати й зовсiм… На цьому дорослi якось нiби затиналися, але Геник знав, що вона «промишляе на вокзалi» чимось таким, про що й говорити непристойно.
Насправдi, як пiзнiше дiзнався Геник вiд того ж таки Вiтька, нiчого аж такого непристойного, на його думку, не було в способi заробiтку цiеi цiкавоi родини. Тиняючись вокзалом, хтось iз них – сам Вiтько, його старший брат, мати чи батько – «вичисляли лопуха»: солдатика-«чурку», який з пересадкою iхав iз вiдпустки з валiзкою, натоптаною iзюмом i курагою, чи якусь тiтку з великими торбами, пiдсiдали до майбутньоi жертви на лаву в залi очiкування, заводили розмову й не вiдставали, поки iх не попросять поглядiти речi, щоб збiгати в буфет чи туалет. Отодi спокiйно забирали валiзи й клумаки та несли додому. Дуже зручно, дiм за три кроки вiд вокзальноi площi. Що самi споживали, що продавали на «толкучцi». Так i жили. Вiтько так барвисто розписував дурiсть «лопухiв», що Геник заходився iз реготу. За Вiтьковою теорiею виходило, що «лопухи» самi виннiй й що наука iм не завадить. Геник був iз ним згоден на всi сто вiдсоткiв. Свiт взагалi подiлився для нього на розумних i «лопухiв». Вони з Вiтьком, певна рiч, належали до розумних.
Коли батько ще був живий, вiн дуже не схвалював Геникових вiзитiв до цiеi родини й один-единий раз навiть узяв паска. Це сталося, коли Геник повернувся додому надто пiзно та чесно зiзнався, що гуляв iз Вiтьком.
І поки заборонялий карали, це було цiкавою грою – скористатись нагодою, щоб завiтати в захаращену чужими речами квартирку Вiтькових батькiв.
Але саме зараз, коли все стало можна, коли нiхто бiльше не забороняв зустрiчатися з ким завгодно – Геник вiдчув, що саме Вiтько йому й потрiбен. Це було якоюсь пiдсвiдомою помстою, чи то рiдним, котрi ось так узяли й усi разом покинули його, чи самому собi невiдомо за що…
Ранiше Геник дуже захоплювався малюванням, навiть якийсь час мрiяв стати художником. Вiн був шульгою, переученим ще в дитсадочку спершу тримати ложку, а потiм, уже в школi – й ручку правицею. Але малював завжди тiльки лiвою, бо нiхто не зважав на те й не вимагав дотримання в цьому певних правил. Старенький учитель хвалив його малюнки. Але тепер усе це здавалося Гениковi смiшним, i що бiльше сипалося зауважень щодо недбальства, то з бiльшою зневагою вiн ставився до колишнiх занять.
За лiто й зовсiм забув, що його лiвиця – Творча. З неi найкраще вдавався нищiвний удар у щелепу. Писати й малювати вiн навчився одночасно: пояснювальний диктант iз мови в класi правою рукою, карикатури на однокласникiв на промокатцi – лiвою. Усiм це страшенно подобалося. Однак за лiто Геник, здавалося, цiлковито занедбав свою творчу руку. Якось не до творчостi стало.
«Лiвий» Геникiв удар знав уже весь район. Його кулак був силою – нещадною i нищiвною. Ще зi Свердловська, який став тепер примарнiшим, Геник запам'ятав, що единий спосiб залишатися собою на вулицi – силомiць довести власну перевагу. Нехай поки що лише в тiсненькому свiтi свого району. Настане час, коли свiт поширшае. Вiн ростиме разом iз Геником – i хтозна: може, панувати йому випаде не тiльки в районi…
Дотепер вiн навiть не курив.
Нi, спробував, звичайно, один раз. Немае, певне, в свiтi хлопчака, якому колись один зi старших товаришiв не дав затягнутися «по-дорослому». Але тодi це Гениковi не надто сподобалось. Та й батько, ледь зачув характерний запах, спокiйно сказав: «Побачу iз сигаретою – рота порву». І справдi, заклав пальцi за кутики Геникового рота й несильно, але дуже боляче смикнув iх у рiзнi боки. Геник на фантазiю нiколи не скаржився, тому легко уявив, як трiщить, розриваючись, тонка шкiра. Звiдтодi сигарета в нього асоцiювалася саме з таким трiском розiрваного рота. Не стiльки страшно, скiльки гидко. Й начхати йому було, що з цього приводу думали малолiтнi курцi в класi та в дворi, порожнiми своiми голiвками ледь дотягуючись до плеча довготелесого як на своi лiта Геника.
Пити також досi не пробував. І Вiтькiв батько, на думку Геникових рiдних, жалюгiдний п'яничка, був йому таки неприемний, якщо пiдходити надто близько.
Та коли Геник почав щодня бувати в домi нового товариша, його вразило щось нове; тодi, на тлi сiрих повчань про мудрiсть i нескiнченну батькiвську турботу з боку радянських партii та уряду, воно здавалося духом вiльнодумства.
Геник ранiше навiть не уявляв, що можна отак, не замислюючись, говорити все, що спаде на думку. Тут знущалися з того, що нав'язували в школi, – гасел i девiзiв, з того, що вчителi й Гениковi батьки називали мораллю…
Пiзнiше вiн розiбрався: цi люди не жили на показ. Їм було начхати, що про них подумають. І в цьому Геник знаходив якусь особливу принаднiсть.
Тiльки таким i мае бути повноцiнне життя! Нiкого не боятися, нi на кого не оглядатися, на все плювати – робити, як тобi подобаеться! Вiн ще не розумiв тодi, напевно, що жити так – це ще й значить: нiкого не любити…
А поки що не день мiцнiла iхня з Вiтьком дружба.
Вони нiби доповнювали один одного. Геник був кмiтливий i енергiйний, Вiтько – просто дужий i готовий завжди пiдтримати будь-якi витiвки.
Але найскладнiшим завданням виявилося добування грошей. Адже ризикованi розваги дорого обходилися школярам.
Так усе й звелося до банального пошуку засобiв для вiльного та красивого життя.
Крали бiльше в пiдвалах. Спочатку це були всього-на-всього порожнi слоiки. Особливо цiнувалися трилiтровi – коштували по 40 копiйок штука. А сорок копiйок – на той час «добрi» грошi.
Вiтько, за звичаем своеi родини забирав додому помiдори з огiрками, витягнутi з коштовноi тари, якщо не знаходилося порожньоi. Геник на свою частку такоi «здобичi» не претендував. Удома вiн практично не харчувався. І ще пам'ятав, що мати дуже боляче вдарила його, маленького, коли посмiв без дозволу взяти чужу iграшку. Знав: якщо вона здогадаеться про таемний промисел – синовi буде непереливки. Зате грошей у неi тепер просити не доводилося.
Того лiта 1969 року вони з Вiтьком побачили багато чого: познайомилися з безлiччю «бариг», на яких мало не офiцiйно працювали такi хлопчаки, як вони, «старшими на районi», здебiльшого тими хлопцями, що вже встигли «вiдмотати срок» i на цiй пiдставi отримали право стежити за дотриманням злодiйських та бiйцiвських правил, що по-зонiвськи називалося «понятiями», справжнi кривавi побоiща, в яких мали виборювати власне право на «вiльне плавання» в морi дрiбного шахрайства без якого у Вiтьковiм товариствi не мислилося хлоп’яче життя…
Для Вiтька все це було звичним, а от Гениковi, чийого брата поважали тiльки завдяки батьковi, довелося збагнути просту iстину: хочеш вижити на вулицi, тримайся за того, хто ii краще знае, i намагайся бути дужим.
Удвох iз Вiтьком вони здавалися однолiткам доволi значною силою – iх почали побоюватися.
Спрацював на це й ще один випадок.
«Другою домiвкою» для Геника на той час давно вже був единий на районi кiнотеатр. Стареньуий, iз аварiйним «малим» залом (зате «великий» ще тримався, хоча й дав трiщину по стiнi), але на диво затишним зi своiм напiвтемним фойе, увiшаним чорно-бiлими портретами усмiхнених акторiв пiд склом.
У «великiй» залi, на улюбленому задньому ряду, «на верхотурi», з квитком за 20 копiйок пiд час денного сеансу можна було вирiшити всi хлопчачi проблеми, подурiти, похихотiти, подражнитися з дiвчат, здiйснити «товарообмiннi» операцii, домовитися про вечiрнi «стрiлки» та «розбiрки», завести кориснi знайомства й налагодити потрiбнi зв’язки, укласти уснi угоди про ненапад чи, навпаки, викликати на бiй – словом, життя в залi кипiло й вирувало, поки на екранi миготiли кадри кiножурналу про досягнення п’ятирiчок або нудного кiно про чисту любов комсомольця до мiщанки, або навпаки, яка завершуеться драматичною розлукою пiд час вiдбуття одного з закоханих на чергове всесоюзне будiвництво. Інодi йшли фiльми про вiйну – тодi в залi тихiшало. Тiльки вибухи з екрана глушили захопленi хлопчачi коментарi.
Дуже холодноi чи дощовоi днини тут можна було зiгрiтись i просто подрiмати. Бiлетерки «для порядку» вдавали боротьбу «з хулiганами», але Геник знав: iм байдуже й до «хулiганiв», i до лушпайок вiд насiння пiд крiслами, й до галасу в кiнозалi. Вiн чудово розумiв: усiм у цьому свiтi на все начхати. І це його влаштовувало.
Ось i цього дня вiн зiбрався поеднати приемне з корисним – пообiдати в кiно. Приберiг пляшку кефiру та бублик, аби спокiйно попоiсти в темному кiнозалi, бо давно звик обiдати саме в такий спосiб. І чомусь якраз цього дня одному зi старших хлопцiв здумалося вiдiбрати в нього, в принципi, не потрiбну пляшку кефiру. Але той хлопець невдовзi пожалкував, що зв’язався зi «свердловським». Пляшку Геник просто розбив… об його голову. Це справило на всiх приголомшливе враження: бiлий кефiр i червона кров. І нiхто не мiг сказати, що Геник не правий.
Звiдтодi вiн постiйно так виборював справедливiсть. Дехто часом здригався, згадуючи про це.
На Уралi Геник удосталь надивився на життя «вуличних пацанiв» i знав: не триматимешся впевнено, кожен зустрiчний хлопчисько легко вичистить тобi кишенi й нiкому це не здасться злочином. Вулицi мають своi закони: не вмiеш за себя постояти – розплачуйся.
Мiстечко його нового, нелюбого життя було тихим раем у порiвняннi зi Свердловськом, але це зовсiм не означало, що закони вулицi тут не дiяли. Покажи силу – й тебе поважатимуть. Ранiше Геник усе подiбне засвоював суто теоретично. Пiсля випадку з кривавим кефiром почав застосовувати на практицi.
Вiн смiливо гуляв навiть сумно вiдомим Зарiчанським мостом, про який ходили похмурi чутки. Мовляв, якщо спiймають тамтешнi пацана з мiста, змусять увесь мiст сiрниковими коробками перемiряти. Геник багато разiв перевiряв: нiхто не посмiв його зачепити навiть на цьому горезвiсному мосту. Чи то якимось дивним чином вiдчували в ньому силу, що тiльки почала прокидатися, чи брехали хлопчиська про «страшний» мiст…
Власне, це було не так i важливо: головне, що Геник пiзнав цiну чужого страху, що давало можливiсть самому нiчого не боятися.
У своему ж районi вони з Вiтьком принципово вирiзнялися з дитячоi юрби. Намагалися навiть одягатися однаково. Речi купували на вкраденi або вiдiбранi в слабших хлопчакiв грошi. Якщо мати запитувала, звiдки в нього новi речi, Геник не змигнувши оком вiдповiдав, що ходить розвантажувати вагони.
Рятувало те, що жили недалечко вiд вокзалу. Саме вокзал давав поживу для новоi Гениковоi «творчостi».
