Один зi способiв «полювання» практикувався найчастiше.
Що таке туалет на вокзалi часiв застою? Морок, бруд i сморiд. Тому вiкна там завжди стояли вiдчиненi. На пiдвiконня, розташованi досить високо вiд пiдлоги, вiдвiдувачi ставили речi як на едине вiдносно сухе й чисте мiсце. На парканi ж за вiкном сидiли двое зовнi цiлком безневинних дiтлахiв i спокiйно спостерiгали за невпинним рухом юрби. Вiдбувалося це завжди ввечерi, але не особливо пiзно – поки людей ще досить багато. На безлюдному вокзалi робити вже нема чого – це кожному зрозумiло.
Вони легко зiскакували з паркана, хапали сумку з пiдвiконня i миттево зникали.
Жодного разу за весь час, поки хлопчиська займалися ризикованим промислом, не знайшлося смiливця, який би наважився пiрнути слiдом за ними в пiтьму за якимись пiдозрiлими халабудами та гаражами.
Тодi Геник i навчився винаходити щодня новий спосiб «розбагатiти» за чужий кошт. Це була захоплива гра: сьогоднi лiньки було ворушити мiзками, то просто перейняли на розi «синка» та вiдняли все, що мама дала на шкiльний снiданок, а завтра, коли опануе натхнення, – пiдемо на ринок, та, глузуючи, вiдверто грабуватимемо бабусь, якi торгують насiнням… А коли не лiньки було й хотiлося розмаiття вражень, гостроти вiдчуттiв, переслiдувань i ризику – Геник умiв знаходити такi мiсця для «полювання», в яких нiхто б не додумався запiдозрити злодюжку.
Нахабству його не було межi. Мiг просто, проминаючи прилавок, простягти руку й згребти жменю дрiб'язку пiд самим носом у продавщинi. І робилося це легко – на одному подиху, тим бiльше що й брав Геник небагато.
Але з деякого часу вiн почав виходити на промисел наодинцi.
Чомусь постiйно так збiгалося: варто було йому з’явитись у базарному ряду в пошуках здобичi, – як у наступному починали миготiти серед юрби обличчя Вiтькових однокласникiв. Пiсля декiлькох подiбних «збiгiв» Геник зрозумiв, що Вiтько просто виказуе iншим способи добування грошей, якi Геник вважав власним винаходом. Бiльше того – незабаром виявилося, що Вiтько ще й хвалився, буцiмто саме вiн учив Геника так легко, артистично «працювати» в юрбi…
Власне, Гениковi й не шкода було, часом навiть лестило, що його практика пiшла в маси й користуеться такою популярнiстю. Вiн був багатий на подiбнi вигадки й кидав iх «iз панського плеча» в юрбу однолiткiв, не дорiкаючи Вiтьковi за хлоп'ячу непоряднiсть.
Інших друзiв, iншоi «розради» серед шкiльноi туги та цiлковитоi вiдсутностi родинного тепла в Геника не було. Саме в той час навчився вiн цiнувати все, що дарувала не надто щедра доля…
Спорт звичайний i нетрадицiйний
Коли життя так широко посмiхаеться тобi, варто, мабуть, i замислитися: чи щира ця бiлозуба посмiшка?
На Уралi промайнула та щаслива пора, коли його знали й поважали, але тiльки тому, що знали й поважали його батька i брата. Чому з батьком, таким завжди «правильним», любили товаришувати тi, хто «сидiв», тi, кого iншi всi обходили стороною, Геник тодi не розумiв.
Батько нiколи не обминав «хазяйських» – так називали чоловiкiв iз тюремним минулим i, цiлком вiрогiдно, таким само найближчим майбутнiм. Вiн навпаки – нiби iх притягував. Коли мати намагалася дорiкнути небезпечними «пивними» знайомствами: «У тебе ж дiти!» – батько у вiдповiдь кидав рiзко: «Не суди!». На цьому розмова закiнчувалася. У родинi панував патрiархат.
Тому й у брата завелося стiльки друзiв серед «вiльновiдпущених». Завдяки цьому ореоловi якоiсь сили, вищоi за людський суд, що його створив над iхньою родиною батько, й Геник отримав свiй авторитет на вулицi нiби в готовому виглядi.
А в цьому чужому й нудному мiстечку, що його вiн дедалi бiльше ненавидiв, мусив стверджуватися – щоразу по-новому. Що далi Геник дорослiшав, то бiльше часу вiддавав вулицi, поки остаточно не «перебрався» туди жити. І з новим життям прийшло розумiння, що самих лише бiйцiвських навичок мало, щоби панувати в своему районi. А менше тепер йому не пiдходило.
Геник дiзнався, де в мiстi е секцiя боротьби, й одного разу став на порозi сумовитого, колись бiлого та ошатного, а нинi обдертого, вкритого мокрими сiрими плямами храму на центральнiй площi. Храм цей стояв не в iхньому мiкрорайонi, а в так званому центрi, Геник бував там рiдко, тому нiколи не думав, що бажаний спортзал може квартирувати саме в цьому примiщеннi, вiд якого за версту тхнуло цвiллю. Здавалося, величезнi, важкi, вкритою iржею поверх кутих вiзерункiв дверi й вiдчинитися не зможуть.
А дверi навiть не зарипiли, пропускаючи його всередину. Хлопчина опинився у величезнiй, холоднiй i лункiй залi. Для нього, зрослого пiд низькою стелею двокiмнатноi «хрущiвки», незвичним, навiть якось незрозумiло страшним виявилося склепiння над головою. Воно було вкрите лише тонким шаром недокраденого ремонтниками вапна, й абияк забiленi лики святих перемежовувалися там iз курними вiдбитками м'ячiв.
Пiд склепiнням витав запах поту. І в рiзних кутках зали вiдбувалися рiзнi подii – Геник ще дужче розгубився, не знаючи, за чим спостерiгати: очi розбiгалися. На килимi за виступом стiни з прозоро-розмитою постаттю святого на конi й зi списом, обiймаючись, перекидалися хлопчисько, вдвiчi нижчий, але набагато кремезнiший за Геника, й доволi поважний дядечко.
У протилежному кутку, пiд ледь означеним крiзь сiрувате вапно силуетом матерi з немовлям, на благенькому помостi з гуркотом шпурляли штангу ще якiсь перетягнутi пасками недомiрки, червонi вiд натуги; лiворуч, на iмпровiзованому рингу, гамселили один одного хлопчиська в рукавицях, доволi схожi на Геника.
Саме туди вiн зважився нарештi податись. А тим часом на килимi все вже скiнчилося. Дядечко досхочу покачав хлопчиська, так що Генику навiть шкода його стало.
Старанно приховуючи несмiливiсть, яка не знати звiдки взялася, вiн упевненою ходою рушив до того невисокого чоловiка, що спокiйно облишив розпашiлого переможеного учня й умостився за столик у глибинi зали, де колись, напевне, були iкони й поставцi зi свiчками для схилених бабусь.
– Я хочу займатися боротьбою, – сказав Геник i вiдкашлявся тихенько.
– Скiльки рокiв?
Дядечко ще здаля встиг обвести постать новачка швидким, доволi критичним поглядом.
– Тринадцять.
Тренер пiдняв брову.
– Давай подивимося, що ти можеш, – вiн схилив голову до плеча й примруженим поглядом пошукав когось серед вихованцiв, якi збилися в купку та витрiщались на «новенького». – Он iз тим спробуй… – i показав на одного низенького й кремезного.
У першiй своiй пробi Геник не виграв бою, але продемонстрував силу й власнi бiйцiвськi правила, виробленi вулицею, вiд яких тренер усi наступнi роки намагався його вiдучити. Але про той перший, пробний двобiй хлопець згадувати не любив. Все одно боротьба – навiть iз такими правилами – припала йому по смаку. Три роки з того дня ходив у храм-спортзал, як у рiдний дiм, i все тут було рiдне, все до снаги…
До шiстнадцяти рокiв довготелесий упертюх устиг стати чемпiоном серед юнiорiв у вазi до 81-го кiлограма не тiльки областi, але i всiеi Украiни. Про нього як одного з кращих вихованцiв борцiвськоi секцii навiть писали в мiсцевiй газетцi. Геник пишався тим, що не курить i не куштуе спиртного – це робило його нiби ще вищим за однолiткiв. А фiзично вiн iх давно перегнав за всiма параметрами. Тiльки цього й домагався Геник. Вiн тепер жив на повну силу й усе навколо тiшило, переповнюючи енергiею.
Траплялося, щоправда, куштувати сухе вино, однак Геник чув вiд хлопцiв, що його у виноробних районах п'ють навiть малi дiти, тому й сам пив як воду, для втамування спраги. Адже траплялося виiжджати на збори в рiзнi мiста. Але найприемнiшим у цих поiздках було те, що Геника, гордiсть спортивноi громадськостi мiста, легко звiльняли вiд занять у школi й оцiнки ставили не за вiдповiдi бiля дошки, не за контрольнi, а швидше за спортивнi досягнення.
Тодi ще не знали кiношних Шварценеггерiв i Рембо – були живi хлопчиська з красивими бiцепсами, на яких задивлялися й однокласницi, й старшi дiвчата… Кому б таке голови не запаморочило?
Однак по приiздi в чуже мiсто, де хлопчакам належало прожити пiвтора-два мiсяцi, iх теж приводили в школу, але полегшувало таке горе-навчання ще й вiдчуття тимчасовостi.
Вони вчилися нiби не по-справжньому – ну що взяти з них, iз цих пустоголових спортсменiв? Нiкого не обходило, що Геник i не виявився б пустоголовим, якби вчителю не лiньки було спитати. Навчання хлопцевi завжди легко давалася, захотiв би – вiдмiнником був, тiльки навiщо?
Зате вiн навчився цiнувати ефект, який справляла на чужий клас юрба з п'яти-семи мiцних, мускулястих пiдлiткiв. Хлопчикiв домашнiх, яким був Геник рокiв iз п'ять тому, маминих доньок, у котрих вiд вигляду цих мускулiв очицi самi закочувалися, вiн вдостоював iронiчноi посмiшки, почувався велетнем серед юрби лiлiпутiв, пожинав плоди захопленого замилування, дiвочого обожнювання – життя посмiхалося найширшою своею посмiшкою.
Коли життя так широко посмiхаеться тобi, варто, мабуть, i замислитися: чи щира ця бiлозуба посмiшка?
Чи не криються в слiпучому блиску порцелянових зубок закривавленi iкла?
Хто вмiе замислюватися про це в своi золотi шiстнадцять?
Сутичка за мiсце пiд сонцем i за зграйку симпатичних самичок завжди була короткою i рiшучою, приносила тiльки задоволення. Нiякого болю, один лише ривок з метою демонстрацii молодоi сили – i все, чого ти хочеш, належить тобi й тiльки тобi. Коли, в який iз цих п'янких моментiв торжества Геник втратив закладений предками iнстинкт, що нагадуе кожному з нас про потребу бути обережними, дбати про власнi скарби, не розмiнюючи iх на дрiб'язок, нашiптуе, що проти кожноi сили е ще бiльша? Навiщо тепер ворожити, та й чи е сенс?
Найбiльш дивним здаеться нинi те, що був вiн у тi незабутнi роки таким само «хлопчиком-мiзинчиком», як i 5–6 рокiв тому, так само вмiв поеднувати ще дитячий максималiзм, юнацьке пуританство з темним розгулом пристрастей, якi бушували в глибинi його власного незбагненного ества.
Геник тiльки зворушливо дружив iз дiвчатками в той час, як товаришi по секцii вже на повен голос вихвалялися сексуальними подвигами. Слово «секс» тодi не ходило в народi, навiть у хлопчачому товариствi розмови «про це» не були настiльки цинiчними та вiдвертими, як нинi. Але Геника вже й тодi змушували морщитися «правдивi» розповiдi друзiв про так званi чоловiчi перемоги.
Щиро кажучи, вiн не вiрив цим вихвалянням, знаючи, наскiльки важливо 16-рiчному «ствердитися» серед однолiткiв саме в такий спосiб. Те ж саме, в принципi, що й закурити в 12.
Геник нiколи не намагався ствердитись таким чином – вiн шокував, раз i назавжди. Але самому поки вистачало поцiлункiв i «затискань» у пiд'iздi. Нiчого схожого на закоханiсть, тим бiльше, на «перше кохання», що оспiвувалося пiд гiтару в пiдворiттях, досi не вiдчував. Його цiлком влаштовували загальне дiвоче поклонiння протягом цих пiвтора-двох мiсяцiв i можливiсть обирати щасливу, котра вдостоiться царственного поцiлунку. А далi Геник просто забував ii iм'я. До тих, хто колекцiонуе перемоги, а тим паче хвалиться ними, вiн теж, як виявилося, не належав. Завжди хлопця нудило вiд зайвоi балаканини, тим бiльше – на такi теми.
Давно забулося дитяче лихо – складнощi з вимовлянням звуку «р», через що мусив привчитися ковтати i «л», щоб не так рiзала вухо гаркавiсть. Тепер цей уже майже непомiтний дефект додавав його скупим висловлюванням особливоi чарiвностi, навiть таемничостi. А весь вигляд юного чемпiона – високий зрiст, розвинута мускулатура, мужне просте обличчя з трiшки випнутою щелепою – мало на собi ледь помiтний вiдбиток нiби якогось демонiчного начала… І це зробило з Геника справжнього героя шкiльних романiв i дiвочих снiв… Для декого ж iз представникiв молодi чоловiчоi статi – й чудовиськом iз нiчних кошмарiв.
Побожний острах, який вiн навчився викликати в оточення, виявився навiть солодшим за скороминущу жiночу прихильнiсть. У ii швидкоплинностi Геник не сумнiвався нi на мить. Зате вiн твердо знав: якщо ти вселяеш страх – нiчого сам не боiшся. Ось це й вважав своiм досягненням, винагородою за смiливiсть. І вона вже належала Гениковi.
Справжня проба
Простiше взяти самому, нiж попросити, простiше забути, нiж пробачити, простiше вiдмовитися, нiж принизитись…
Поки Геник насолоджувався перемогами на всiх фронтах, вiдбулись i деякi змiни в родинi найкращого друга Вiтька.
Старший Вiтькiв брат вступив до Саратовського вiйськового морехiдного училища, й цим вiдтепер довгi роки могла пишатися родина. Хлопець вiн був не дурний – так, вiдчуваючи цiлковиту безкарнiсть у школi дурня клеiв. Це Геник знав i не дивувався з несподiваного успiху того, на кому вчителi «хрест поставили». Однак чого б то самому Вiтьковi настiльки носа дерти – второпати не мiг. Знав же цього хлопця як облупленого, у вокзальних i вуличних подвигах той завжди залишався далеко позаду, а тут…
На сiмейних зборах обговорили Вiтькове майбутне та ухвалили, що найкраще вiдправити його до успiшного брата, щоб у тому самому мiстi вступив до ПТУ – подалi вiд «згубного впливу» шалапута й дрiбного крадiя Геника, що завжди пiдбивав тихенького Вiтю на рiзнi дурощi та заважав гарно вчитись i мати в школi зразкову поведiнку… Куди й подiлося миттю антирадянське «вiльнодумство» п’яненького татуся! Виявилося, ганебне Вiтькове минуле цiлком лежить на совiстi шибайголови сусiда. Годi! – сказали обуренi батьки. Негоже хлопчиковi, в якого такий розумний старший брат, валандатися з абиким!
