Науково-пізнавальні лекції, статті, відгуки

У Середні віки існувало багато рецептів виготовлення чорнила. Здебільшого його робили з чорної кіптяви, яку змішували з клеєм або олією. Виготовляли чорнило також з соку чорнильних горішків з глеєм. Чорнильні горішки ростуть на дубовому листі. Найкращими вважалися чорнильні горішки з Леванта (Сирії, Палестини, Лівану). Таким чорнилом широко користувалися в країнах Азії та Близькому Сході.

Кольорові чорнила виготовляли з мінералів, зокрема, сірчанокислого заліза, оксиду міді, хромокислого калію. Потрібну речовину тонко товкли, змішували з дистильованою водою. Отриманий екстракт фільтрували. Існувала категорія майстрів-ремісників, що виготовляла і продавали чорнила. Наприклад, французька Королівська канцелярія споживала велику кількість чорнила. В одному свитку читаємо про постачання майстром у названу канцелярію бутлів з чорнилом від 3 до 10 разів на місяць. А поет Петрарка жалівся в листі, що він, бідолаха, позбавлений можливості придбати чорнила, щоб переписати виступ Цицерона.

Найстаріші пам’ятки давньоруської писемності датовані ХІ століттям. Давніших документів не знайдено. З цієї причини нам не відомо, який вигляд мали найперші літери слов’янського алфавіту.

Минулого століття мусувалося, що наші предки здобули письмо тільки після хрещення Русі. Дійсно, після офіційного навернення язичників у християнство, що мало місце 988 року, з Візантії та Болгарії невпинно поступали богослужбові книги. Сучасні вчені доводять: ще до хрещення Русі суспільне життя східних слов’ян сягнуло рівня, що потребував ефективного засобу для фіксування інформації. Учені підтверджують це припущення наявним фактом: у Північному Причорномор’ї археологи знайшли кам’яні плити, нагробки, амфори з таємничими, нерозбірливими знаками. Можливо, це перша, на жаль, забута, писемність українських пращурів.

395 року християнська церква розділилася на римсько-католицьку, очолювану Ватиканом, та греко-православну з центром у Візантії. Мовою першої було обрано латиницю, другої – грецьку мову і грецьке письмо. Розкол вплинув на розвиток писемності серед східних слов’ян. На початку Х ст. чорноризець Храбр, болгарський історик словенської писемності, у «Сказаннях про письмена словенські» розказує про два етапи у розвитку слов’янського письма. На першому слов’яни-язичники ворожили і читали за допомогою рисок та зарубок. На другому слов’яни, які прийняли хрещення, писали римськими і грецькими письменами. Друге письмо було «без оустроения», не відповідало слов’янській вимові. Тривало так доти, поки» людинолюбець Бог послав святого Костянтина Філософа, названого Кирилом, мужа праведного й вірного, який створив для них тридцять письмен».

У Музеї книги і друкарства України у відділі рукописної книги представлено для споглядання цікавий експонат – пряслицю, знайдену під Києвом, у Лютежі. Пряслиця – кружальце з глини або шиферу, яке жінки кріпили до веретена. З метою не переплутати знаряддя праці під час гуртової роботи (приміром, на вечорницях), не прихопити чужого веретена, на пряслах робили позначки, зарубки. Як доводять вчені, представлена в Музеї пряслиця виготовлена в VII–VIII ст. На ній бачимо не піктограму, а писемні знаки. Можливо, вони є чертами і різами, про які писав Чорноризець Храбр. Знайдена пряслиця сфотографована, знімок збільшений в багато разів і представлений у вітрині в розгорнутому вигляді. Прикро, що вчені досі не прочитали напис.

Перекладали Святе письмо для слов’ян зрозумілою для них мовою «слов’янські апостоли» рідні брати Кирило (826–869) і Мефодій (820–885). Вони походять з портового міста Солунь, що в Македонії, заселеного греками і слов’янами. Старший Мефодій спочатку служив військовим, потім стратигом в одній із візантійських провінцій. Відійшовши від світських справ, став монахом, а згодом – ігуменом у монастирі Поліхрон. Молодший Кирило, здобувши гарну освіту, працював патріаршим бібліотекарем у Константинополі. У складі імператорських місій Кирило бував у різних країнах, де навертав язичників до християнства. Для того, щоб вести дискусії зі злісними язичниками, Кирило вивчав їхні мови. Як блискучий полеміст, мав дар переконувати людей.

Наприкінці 862 року до Константинополя прибуло посольство від моравського князя Ростислава. Посли просили імператора Михайла направити до Моравії місіонерів, які б проповідували Євангелію зрозумілою для її мешканців мовою.

Не пізніше 863 року Костянтин Філософ (Кирило) та його брат Мефодій вирушили до Великої Моравії. Судячи з усього вони везли з собою вже перекладені церковні книги, записані новоствореною абеткою.

З виявлених пам’яток слов’янської писемності найдавнішими є написи на стінах та керамічних плитах церкви болгарського царя Симеона (893–927) в Преславі, давній столиці Болгарії. Написи відносять до кінця ІХ ст. Вони створені частково кирилицею, частково глаголицею – двома абетками слов’янського письма.

Ми знаємо, що кирилиця, більш просте і зручне письмо, витіснила глаголицю. Однак глаголиця остаточно не зникла: до кінця ХVІІІ ст. нею користувалися мешканці Хорватії та Далматії.

Отже, в ІХ ст. суспільний розвиток східних слов’ян досяг такого рівня, коли усне мовлення не вповні задовольняло людей. Адже постійно виникала потреба в обміні інформацією та її збережені. Цей час, «як правило, збігається з появою адміністративних, культурних, релігійних та інших інститутів». [21, 19]

І щодо матеріалів, на яких писали наші пращури. Широко використовували бересту і дощечки. Також писали на стінах, глиняному посуді, карбували слова на камінних плитах.

У давньоруських текстах слово «книга» вперше зустрічається в Остромировій Євангелії (1056–1057), де вжите у множині. Це свідчить про трактування слова у ширшому, ніж конкретний предмет, розумінні. В однині слово «книга» зафіксовано 1263 року в рукописному списку. У ті часи під книгами розуміли твори літургійного і церковно-повчального характеру. Це й не дивно. Адже перші книги на наших землях були християнськими, богослужбовими. Згодом назва «книга» поширилася на всі кодекси.

Згідно з періодизацією давньої руської книги, перший період її розвитку почався в Х ст. і тривав до середини ХVІ. Особливості цього періоду такі.

З прийняттям християнства в Київську Русь поступали богослужбові книги, написані грецькими літерами. Завдяки книгам русичі знайомилися з культурними надбаннями Візантії. У ХІ ст. писемність поширилася землями Київської Русі. Відсоток писемного населення міст становив до 5 % усього дорослого населення. Цей факт дає підставу гадати, що наші предки ще за століття до хрещення знали грецьке літеро-звукове письмо. І мають рацію ті науковці, що відмічають: «лише за одне покоління переписувачів та книжників не могли скластися такі стиль і правопис русько-слов’янської чи слов’яно-руської мови, які ми бачимо в перших наших письменників». [21, 17]

Незважаючи на міжусобні війни, культурне надбання русичів було спільне. Книга, переписана в Києві, Чернігові чи Галичі, сприймалася однаково по всій Русі. Ставлення до книги було вельми шанобливе. У князівських палатах увечері, при свічі, грамотний чоловік читав уголос і на розпів книгу, а всі присутні уважно, з благоговінням його слухали. Напевно, кожен присутній знав повчальну проповідь Нестора Літописця, складену року Божого 6545 (за нашим літочисленням – 1037 рік): «Велика бо користь буває людині од учення книжного. Книги ж учать і наставляють нас на путь покаяння, і мудрість бо, і стриманість здобуваємо ми із словес книжних, бо се є ріки, що напоюють всесвіт увесь. Се є джерела мудрості, бо є у книгах незмірна глибина. Ними бо в печалі ми втішаємось. Вони є уздою стриманості. А мудрість великою є, бо й Соломон же хвалив її [і] говорив: «Я, премудрість, вселила пораду, і розум, і тяму. Я призвала страх Господній; у мене – порада, у мене – мудрість, у мене – сила; мною царі царствують і владарі узаконюють правду; мною вельможі возвеличуються і деспоти держать землю; я люблю тих, які люблять мене; ті, що шукають мене. знайдуть благодать», – повчав Літописець, послуговуючись притчами Соломона. – Якщо бо шукаєш ти в книгах мудрості пильно, то знайдеш ти велику користь душі своїй. Бо коли хто часто читає книги, то бесідує він із Богом або зі святими мужами». [10, 89–90]

Щороку в скрипторіях, відкритих при монастирях і князівських дворах, переписували десятки книг. За підрахунками вчених, протягом ХІІ – ХІІІ століть загальний книжковий фонд становив близько 140 тис. томів. Пам’ятниками тієї пори є Реймська Євангелія (перша пол. ХІ ст.), Остромирова Євангелія (1056–1057), Ізборники Святослава (1073 і 1078).

Поряд із перекладною творилася оригінальна література: складання художніх творів, літописів. Житій святих. Перлина художньої літератури Київської Русі – «Слово о полку Ігоревім» (друга пол. ХІІ ст.).

Татаро-монгольське нашестя, а згодом польське владарювання негативно позначилися на творенні руської книги. Книг, написаних або переписаних в ті часи, до нас дійшло дуже мало. Але ті, що дійшли, переконливо свідчать про високий рівень українського книжкового мистецтва. Отак, книга «Київський псалтир», що написана уставом, прикрашена багатьма мініатюрами на євангельські теми. А в Радзивілівському літописі, що близький до списку «Повісті врем’яних літ», нараховуємо понад 600 мініатюр з історії України – Руси.

Тепер про підготовчі дії, що передували написанню книги. Спочатку вибирали текст, який хотіли переписати. Потім готували знаряддя для писання та художнього оформлення книги.

Пера (гусячі чи лебедині) замочували в спеціальному розчині, старанно їх чинили. Ми вже знаємо, що на дощечках, залитих воском, писали бронзовими стилосами. Але цими інструментами зазвичай користувалися під час навчання грамоті, або побутових записів. У давні часи не виробляли еластичних сортів металу. З цієї причини металеві пера з’явилися лише в середині ХІХ ст.

Ось давній рецепт чорнила: «Горішків (з дуба) зважити стільки ж, що і клею з вишні, і стільки вони разом заважать взяти меду. Клей замочити в меду в кислому, доброму. За дві неділі чи пізніше, коли стане як дріжджі, візьми доброго меду, потовчи орішки, просій через сито і лий на орішки меду кислого три яєчні шкаралупки і додай клей і змішай. Приготуй залізячки довгі. Прив’яжи їх до шнурка, щоб було їх потім добре витягувати, і опусти їх в посуд з розчином і постав в теплі і зважай, щоб не застудити, і тричі на день помішуй і проціджуй, як встояться, то куштуй, і якщо не солодке, то додавай медку». [21, 29–30]

Підготовлене в такий спосіб чорнило набирали в каламар, розводячи квасом чи водою. Воно не псувалося, але могло висохнути. Недбало приготовлене чорнило руйнувало папір і линяло.

Давні руські книги прикрашені візерунками, для виконання яких використовували як природні барвники, так і золото.

Як правило, текст писав один чоловік. Якщо виникала потреба швидше написати книгу, то її ділили на зошити, які роздавали монахам. За таких умов переписування значно пришвидшувалося. Монах-переписувач сам прикрашав рукопис, вписуючи червоним чорнилом рубрики, заголовки, кольорові ініціали і навіть мініатюри. В монастирі існував розподіл праці, починаючи з виготовлення пергамену, чорнил, фарби до обрізання аркушів, виготовлення оправи та її тиснення. Художник працював із рукописом після написання тексту. Отож не дивно, що в ХІІІ ст. ходило прислів’я: «Простіше орієнтуватись у лісі, ніж у книгах».

Наприкінці першого періоду в розвитку кириличної книги спостерігається занепад: з’являлося дуже мало нових творів та перекладів, небагато робилося копій, були відсутні нові тенденції та ідеї в оформленні книги. Все це призводило до того, що професіоналізм майстрів з виготовленні книги втрачався. Але побожне ставлення русичів до книги не проходило.

Рукописна книга на вітчизняних теренах побутувала довше, ніж у країнах Західної Європи, яку потіснила друкована книга. Проте наша книга теж зазнала змін. Оформлення її значно демократизувалося, текст переписували в основному півуставом. Паралельно з півуставом пишуть і скорописом. Щоправда, книг, написаних скорописом, маємо не багато. Для прикладу назвемо конспекти студентів Києво-Могилянського колегіуму.

Спеціальних центрів з переписування книг не існувало. Необхідну книгу переписували як у містах, так і в селах. Через це серед книг, створених із середини XVI ст. в різних регіонах, є специфічні відмінності. Виділялися книги Київщини, Волині, Галичини. Михайло Грушевський називав Волинь «найбільш аристократичною українською землею». [21, 113]

Яскравим самобутнім пам’ятником рукописної книги стоїть Пересопницька Євангелія. Книга писалася впродовж 1556–1561 років. Місце її створення – Волинь, село Пересопниця. У книзі оригінально поєднані елементи західноєвропейського Ренесансу з художніми традиціями вітчизняної книжкової культури. Книга є видатною пам’яткою української мови та високохудожнього оформлення.

Реформаційні віяння, що охопили країни Європи, долетіли й на наші землі. Культурна ситуація змінилася. Виникає мережа освітніх закладів. Книжковий репертуар стає секулярним, вільним від церковного впливу.

У зв’язку з виникненням та розповсюдженням друкарства, книгу вже сприймають візуально, як річ. Адже раніше її бачили тільки твором для читання вголос.

Початок книгодрукування на українській території пов’язаний з Іваном Федоровим. Після вигнання з Москви та утисків на теренах Білорусії, талановитий друкар знайшов притулок у Львові. Завдяки підтримці ремісничого люду, 1572 року Іван Федоров заснував друкарню. Перша друкована книга на наших землях – «Апостол», побачила світ у 1574 році.

Книга стає масовим явищем. Цей період характеризується появою великої кількості освічених людей. Їхнє життя тісно пов’язане з книгою. У книзі шукали також відповідей на питання, що ставило життя. З кінця ХVIІ ст. з’являються нові переклади та оригінальні книги. Рукописна книга поступається друкованій, тиражі якої постійно зростають. Змінюється вигляд книги, її оформлення. Піднесення українського книгодрукування тісно пов’язане з козацьким рухом.

Невдовзі розвій творення книги чахне. Його потіснила імперська російська культура, більш потужна, модернізована. Українська книга втратила свою незалежність і, як наслідок, – свою індивідуальність. Хоча вряди-годи з’являлися оригінальні рукописні й друковані книги, але вже як виняток.

У другій половині ХVIІІ ст. виникає інтерес до давньої книги, старих рукописів. Книги колекціонують, досліджують. З Києва, давнього центра книготворення, вивозять скринями книги. Вони осідають у книгосховищах Росії, Польщі, приватних колекціях.

Наприкінці ХVIІІ ст. творення книги пов’язане з використанням нових способів виготовлення паперу, металевих верстатів для друкування та нових способів друку. Змінився зовнішній вигляд книги у бік його спрощення. Це дало можливість при менших затратах збільшити тиражі. Книга стає дешевшою, доступнішою.

У процесі свого розвитку кирилиця модифікувалася в різні типи письма. Розрізняють устав, півустав, скоропис і в’язь.

Найдавніші книги писалися уставом. Уставне письмо можна характеризувати як святкове, парадне, гарне, старанне. Воно дихає церковним благочестям. Літери писали прямо, з прямими лініями і заокругленнями. Форма літер близька до квадрата. Букви розташовували на однаковій відстані одна від одної. Писали їх у рядку. Прикметно, що елементи літер не виходили за межі рядка. Це письмо творилося без скорочень, без надрядкових знаків.

Книги, які використовували під час літургії, написані уставом. Уставне письмо піддавалося змінам повільно.

Наприкінці XIV ст. уставне письмо здає позиції, повільно поступається півуставу. Що й казати. За умови багатого фінансування з боку вищих церковних ієрархів, установами та заможними світськими особами, книгу писав досвідчений писар уставним парадним письмом. Але для широкого кола споживачів, а також з метою здешевлення книги та швидшого її написання, все частіше послуговувалися півуставом. Літери півуставу менші за розміром, а за формою більш округлі. При цьому принцип геометричності порушувався. Кожна літера мала багато варіантів написання, вільно розташовувалась і могла бути з нахилом. Згодом у письмі з’явилися лігатури, тобто нероздільні букви, також титли – надрядкові знаки, що позначали скорочення. В півуставі вживалися сили – знаки наголосу та виносні літери – буквені знаки, що пишуться над рядком.

Отже, письмо еволюціонувало від складних форм уставу до більш простих «демократичних» варіантів півуставу.

Паралельно з півуставом творився скоропис – вид прискореного півуставу, в якому літери стоять окремо одна від одної. Півустав утвердився як канцелярське письмо. Ним складали листи та ділові документи.

У скорописі одні й ті самі букви характеризувалися багатоваріантністю графіки. Вони з виносними елементами, що виходять за межі рядків. Їх швидше писати за рахунок скорочення слів і значної кількості літер над рядком. Щоб прочитати такий текст треба було додатково вчитись. Адже графіка деяких букв зовсім не нагадувала однойменні, уставні та півуставні.

Через те, що переписування богослужбових книг вважалося богоугодною справою, то з середини XIV ст. літургійні книги скорописом не писали.

В’язь – письмо, яким писарі оформляли книги. В’яззю писали заголовки. Літери в’язі перепліталися між собою, створюючи дивовижні візерунки. Читати текст, написаний в’яззю, здатна спеціально підготовлена людина.

Давня українська книга красиво художньо оздоблена. До оздоб відносять орнаментальні прикраси та мініатюри.

Мініатюри присутні не на всіх фоліантах. Зате інші елементи художнього оздоблення присутні практично на всіх книгах, створених до ХІХ ст. включно.

До орнаментальних прикрас відносимо:

Заставку. Так називається графічне декоративне чи сюжетно-декоративне зображення прямокутної форми на початку розділу чи підрозділу книги. Заставка передує текстові. Вона розміщена у верхній частині сторінки. Бувають заставки, що займають половину сторінки. Під деякими заставками можна прочитати назву фрагменту рукопису;

Кінцівку, яку розміщують в кінці розділу чи книги. Заставка скромніша ніж заставка;

Ініціал. Назва походить від латинського слова initium (початок). Ініціал – літера, яка більша текстової літери. Ініціал розмальований або орнаментований різними декоративними елементами, що починають текст книги чи розділу, рідше абзацу;

Декоративні прикраси на полях. Вони виступають у вигляді квітково-рослинних розеток.

Щодо мініатюр, абоілюстрацій, то назва походить від латинського minium (сурик) і miniatus (розмальований суриком). Виконували їх чорнилом, фарбами, іноді золотом. Мініатюра займала окремий аркуш чи сторінку, рідше була у тексті або на полях. Рукописи, оздоблені мініатюрами, росіяни називають «лицевыми».

Трапляються рукописи з пустими сторінками, з чорновими замальовками. Це свідчить про те, що оздоблюванням книги займалася навчена цій справі людина. Звичайно, після повного написання тексту.

Найдавніші кириличні рукописи наслідували візантійські. Ранній стиль в оформленні кириличних рукописів Х – ХІ ст. склався під безпосереднім впливом візантійської книжкової орнаментації. Проте в процесі творення він пристосувався до місцевих художніх смаків, уявлень та майстерності місцевих малярів, отримавши назву старовізантійського (Остромирова Євангелія). Цей стиль, що з’явився в Болгарії в Х ст., а на Русі пізніше на століття, характеризується зображенням рослин з переплетеними геометричними фігурами. У заставках та ініціалах бачимо зооморфні зображення птахів, тварин, людських облич та фігур. В ініціалах повторюється один невеликий симетричний елемент. Іноді застосовується плетінка. У часі цей стиль збігається з пануванням уставного письма.

У ХІІІ – ХIV ст. оформляли книги у тератологічному стилі. Для нього характерним є зображення фантастичних звірів, птахів і людей у неймовірних позах та перевитих складним переплетенням ременів чи гілок. В окремих рукописах того періоду надибуємо ініціали, що зображені за правилами «страхітливого» стилю. Зображення таких ініціалів буває такою мірою складним, що самої літери не видно. Контури промальовувалися червоною або голубою фарбою. Завдяки дослідженням стало відомо, що тератологічний стиль виник у Києві.

Орнамент ХV–XVI ст. умовно розпадається на балканський (сплетений із концентричних кіл чи прямокутників) і ново візантійський. Останній застосовували під час оздоблювання найцінніших книг. Йому притаманний рослинний орнамент на золотому тлі, оточений геометричною рамкою. В ініціалах стилізовані рослинні елементи заповнювали та підкреслювали геометричний контур літер.

З ХV ст. з’явився новий тип ініціалу в недорогих рукописах. Контур ініціалів заповнювали кіновар’ю. Сама ж буква прикрашалася декоративними рослинними відростками. Такі ініціали тонкі, простої конструкції, висотою 2–3 рядків тексту.

Орнамент ХVІ – ХVІІІ ст., що виник під впливом бароко, називають квітковим, або трав’яним стилем. Для нього характерне дивовижне поєднання реалістичного та фантастичного зображень рослин, тварин, людей. В окремих випадках спостерігаються спроби наслідувати західноєвропейські зразки (Пересопницька Євангелія).

Нові елементи в оформлення кириличної книги принесли стародруки. Особливість їх оформлення полягає в чорно-білому орнаменті на папері. Його отримували за допомогою дерев’яної дошки з різьбленим візерунком. Таку дошку називали дереворитом. На дошку наносили фарбу й видруковували прикрасу. При цьому виступаючі частини орнаменту залишали на папері чорний слід, а на місці вибраного дерева папір залишався без змін, тобто був білим. Таку техніку друку прийнято називати ксилографією.

Слід сказати: створити дереворит досить складно. Бувало, друкарі імітували ксилографічний відбиток, виконуючи орнамент пером. Орнамент нагадував оздоблення в стародруках, через що отримав назву стародрукованого.

Добре знання стилів оформлення книги та палеографічних особливостей тексту допомагає дослідникам визначити час і місце написання нововиявленого рукопису.

Книгодрукування, що прогресувало в країнах Західної Європи, призвело до занепаду переписування книг. Якщо книги і переписували, то хіба що подарункові, парадні, або ж вели приватні конспекти. У нас від середини XVI до середини XVIІ ст. рукописна книга досягла свого найбільшого розквіту. Рукописна книга стає взірцем майстерності. Переписуванням книг займалося багато фахівців. Переписують як рукописні, так і друковані книги, переслідуючи мету отримати копію чудової книги, задля навчання. Писці підходили до переписування, як до богоугодної справи.

Після того, як виникло кириличне друкарство, практично починають переписувати стародруки.

Відомі рукописні книги, скопійовані з Євангелії Учительної, що вийшла друком у Заблудові (1569), Апостола і Букваря Івана Федорова (1574). Учені відмітили, що графіка шрифтів Острозької Біблії Івана Федорова близька «з літерами документального письма волинських судово-адміністративних книг 1560–1580 років». [21, 130]

Заради істини скажемо: створити рукописну книгу з друкованої чи навпаки не складно. Друкарі, виготовляючи шрифти, тримали перед собою рукописні книги і копіювали з них літери, які потім карбували для друку. Правда, в друкованій книзі ми не побачимо того розмаїття почерків, яке присутнє в книзі рукописній. На заваді цьому, звичайно, стояли фінансові та технічні обмеження друкарів.

Зв’язок друкованої книги з рукописною вбачаємо у традиційній побудові сторінок, в пропорціях орнаментальних плям, у способах обрамлення.

В українській рукописній книзі з’явився друкарський орнамент. Для цього чорно-білий орнамент на стародруках (отриманий із граверних дощок) відтворювали рукою в рукописній книзі.

Отже, завдяки рукописним копіям маємо змогу бачити, як виглядала та чи інша друкована книга, що, на жаль, втрачена.

До кінця ХVІІІ ст. дві форми книги (рукописна і друкована) мирно співіснували. Вчені пояснюють це тим, що друкарні до середини XVIІ ст. не могли задовольнити потреби всіх бажаючих у книзі, яка тоді мала місце. Однак на прикладі Києво-Печерського монастиря, де для організації та обладнання друкарні були виділені значні кошти, стає зрозумілим: книгописання здавало позиції перед книгодрукуванням, як більш прогресивним способом розмноження, копіювання книг.