У ІІ тис. до н. е. на змiну папiрусу прийшов пергамен, мiцнiший матерiал. За переказами, мiж Єгиптом i Пергамом тривало економiчне i культурне змагання. Коли у Пергамi планувалось створити велику бiблiотеку, то цар Єгипту Птоломей V (ІІ ст. до н. е.) заборонив поставляти туди папiрус. Пергамцi знайшли вихiд: вони удосконалили метод оброблення шкури молодоi тварини.
Такi бiло-жовтi аркушi дуже тривкi, до того ж на них писали з двох бокiв. Їх назвали пергаменом. Але римляни оброблену шкуру для письма називали «мембраною». Ще б пак! Добре вичинена, вона була мiцною i еластичною, легко згиналася.
Цим властивостям матерiалу для письма ми завдячуемо появi новоi форми книги. Так, з пергаменних аркушiв формували стопу, яку скрiплювали. Для захисту з обох бокiв стопи притуляли дошки, за розмiрами однаковi з аркушами. Пiзнiше дошки обтягували шкурою. Саме в такому виглядi прийшла до нас книга з епохи Середньовiччя.
Цiкава iсторiя писемностi Америки. Перуанськi пастухи, наприклад, досi користуються лiчильними шнурами, що iмiтують сторiнки книги. Зав’язуючи вузли, на одному шнурi пiдраховували кiлькiсть корiв, на iншому – бикiв, на третьому – телят. У наш час за допомогою шнурiв ведуть пiдрахунки пастухи Арiзони, Нiкарагуа, Чiлi. Вузликове письмо винайшли iнки, що жили в Андах, на високогiрних плато. Це письмо мало назву кiпу, що означало в’язати вузли. Виглядало кiпу так. До грубоi мотузки чи цiпка мiцно прив’язували кольоровi шнури i нитки рiзноi товщини. На них в’язали вузлики – простi, подвiйнi тощо. Змiст запису залежав вiд багатьох чинникiв: кольору ниток чи шнуру, iхньоi довжини, вiд того, простим чи складними вузлами зв’язано та у якому порядку. Жовта барва означала золото, бiла – срiбло, червона – воiна, зелена – маiс. Одначе можливостi вузликового письма обмеженi: воно несло iнформацiю, але не передавало багатства мови, не могло цiкаво, дотепно розповiсти про якусь подiю.
Щоправда, виникае питання: чи могла нацiя, яка побудувала високу цивiлiзацiю, послуговуватись таким примiтивним видом письма. Можливо, розгадка криеться в хронiках, однiеi з форм лiтопису, поширених у Середньовiччi. З хронiк вiдомо, що за часiв правителя Хуанакауи писали на бананових листках. Правитель iнкiв вiдправляв своiм намiсникам послання, писанi лiтерами, цифрами або iероглiфами. Правитель Апу Капак заснував в Куско навчальний заклад, де писали лiтерами i знаками на шкурi тварин i листках дерев. Коли ж у краiнi спалахнула пошесть, то правитель звернувся до оракула за допомогою. Оракул заборонив користуватися письмом, стверджуючи, що лихо принесли письмена. Правитель iнкiв наказав, «щоб нiхто, пiд загрозою смертi, не вживав нi шкуру, анi листя деяких дерев, на яких писали, i щоб нi в якому разi не вживали лiтер. І коли згодом один учений амаута винайшов знаки, його спалили живцем. І таким чином з того часу вони вживали шнури i кiпу». [18, 37]
Хронiсти розповiдають, що в Куско, храмi Сонця, зберiгали дерев’янi дошки, вправленi в рами з чистого золота. На них ряснiли записи з iсторii iнкiв, життеписи правителiв, легенди вiд найдавнiших часiв до вторгнення в краiну iспанцiв. Засвiдчують i те, що в храмi Сонця аборигени зберiгали чотири сувоi, на яких були записанi й намальованi фiгури iнкiв з портретами iхнiх дружин i родичiв; на облямiвцi – iсторiя того, що вiдбувалося в життi кожного iнка. На жаль, жодноi iероглiфiчноi пам’ятки до нас не дiйшло. Не дiйшли нi дошки з письмом, нi сувоi. Можливо, вони перебувають на днi океану. Адже судна, на яких везли до Іспанii награбованi скарби, часто тонули.
Плем’я iрокезiв користувалось письмом вампуа. Принцип його творення такий. На стрiчку або пасок з ниток нанизували кольоровi черепашки, рiзнi за формою i розмiром. Інодi вампуа налiчував по шiсть-сiм тисяч черепашок. Черепашки бiлого кольору вказували на гарне здоров’я, гаразди. Черепашки темного кольору пророкували горе, хворобу, ворожнечу i навiть смерть. Поеднання рiзного кольору черепашок, створюючи хитромудрi вiзерунки, несли змiст, зрозумiлий iрокезам.
У часи раннього Середньовiччя писали здебiльшого на деревi, каменi та воскових табличках. Щоправда, на останнiх писали незначущi речi. Так, епископ Августин Гiпонський (V ст.) у листi до свого друга просить вибачення за те, що пише на пергаменi, а не воскових табличках, бо напередоднi надiслав iх дядьковi з листом.
Пiзнiше таблички широко використовувались у школах i унiверситетах. «Клiрику! Немовби подругу тримай бiла стегна свого табличку!», – повчав школяра фiлософ Анiцiй Боецiй (480–524).
На деяких мiнiатюрах рукописiв бачимо школярiв з табличками в руках. Однi таблички прямокутноi форми, iншi – зi заокругленням угорi.
Велика потреба у воскових табличках сприяла появi майстрiв-ремiсникiв з iхнього виготовлення. У «Книзi ремесел» (Париж) виписаний статут, в якому йдеться про стандарти табличок та жиру, яким iх наповнювали.
Через те, що на табличках вели тимчасовi записи, то iх не колекцiонували i не зберiгали. З цiеi причини табличок до нас дiйшло дуже мало. Наприклад, за часiв Радянського Союзу в Державному Домському музеi Риги зберiгалося три таблички, в Державнiй публiчнiй бiблiотецi iменi Салтикова-Щедрiна, що в Ленiнградi, – одна.
Камiнь i метал, як тривкi матерiали, найдовше зберiгають письмовi знаки. Їх знаходять на стiнах будинкiв, дверях церкви, надгробних каменях, мiських воротах, на щитах, гербах, браслетах, дзвонах, коронах, посудi, медалях. Із надписiв ми дiзнаемося про життя-буття тодiшнiх людей, iхнi проблеми. Таких надписiв, особливо датованих ХІ – ХІІ ст., дiйшло чимало. Також писали на папiрусi та пергаменi. Папiрус широко використовували для потреб iмператорськоi та мiськоi канцелярii Італii, де виготовляли власний папiрус. Остання папська булла, написана на папiрусi, датуеться 1012–1024 роками.
Вiд середнiх вiкiв дiйшло близько 300 документiв на папiрусi. Книги з папiрусу вiдносять до рiдкiсних. Вони зберiгаються у бiблiотеках Парижа, Вiдня, Мiлана.
Яким чином виготовляли пергамен у Європi?
На раннiх етапах виготовленням пергамену займалися монахи в монастирях та при епископських кафедрах. Коли ж мiсто розросталося, то виробництво перейшло до ремiсникiв. Наприклад, 1292 року в Парижi працювало 19 майстрiв з виготовлення пергаменту. У Краковi, Празi теж були ремiсники, якi виготовляли пергамен.
Пiсля монастирiв пергаменом, як мiцним матерiалом для письма, зацiкавились унiверситети. У цих закладах виготовляли пергамен i створювали книги.
Насправдi, процес виготовлення пергамену досить важкий. Спочатку шкуру тварини (барана, козла, теляти, вола, крiм вiслюка) на декiлька днiв замочували у чанi з вапном. Серповидним ножем очищали ii вiд шерстi, м’яса, сала. Знову занурювали у вапно. Згодом натягували на раму i скребком дбайливо очищали. Шлiфували пемзою та втирали з двох бокiв крейду чи бiлила з бiлком. Врештi-решт отримували пергамен, матерiал для письма з гладкою поверхнею. На ньому можна писати з двох бокiв.
Пергамен знiмали з рами й розкладали на столi. Пiд лiнiйку зi шкури з нерiвними краями вирiзали прямокутник. У результатi отримували великий аркуш, або фолiо. Його складали навпiл, формуючи зошит iз двох листкiв. За потреби згинали навпiл iще кiлька разiв. Зошит мiг складатися з 2, 4, 6, 8, 10, 12 аркушiв. У свою чергу з одного чи кiлькох зошитiв складалася книжка.
Книжка, текст якоi написаний вiд руки, називаеться рукописною книгою, кодексом або манускриптом.
Для поважних осiб книжки писали на тонкому майже прозорому пергаменi. Його виготовляли зi шкурок ягнят, яких доставали ще до народження з утроби вiвцi. Така шкура вимагала складноi обробки i через це коштувала дорого.
До речi, в рiзнi часи i рiзних краiнах способи обробки шкур i виробництво пергамену суттево вiдрiзнялися. Так, пергамен, виготовлений у Пiзньому Середньовiччi, класифiкують на пiвнiчний i пiвденний. Пiвнiчний виготовляли з телячоi шкури, яку ретельно обробляли з двох бокiв. Тим часом у Італii та Іспанii (за прикладом пiдготовки аркушiв з папiрусу) якiсно обробляли тiльки один бiк пергамену. Хоча згодом i в цих краiнах майстри перейшли до оброблення шкур з обох бокiв.
У Англii для виготовлення книг використовували шкури волiв.
Форма книг наближалася до квадрату, бо такою вона була в античнi часи. Розмiри аркушiв книги здебiльшого великi та середнi. Маленькi рукописнi книги з’явилися в кiнцi ХІІІ ст.
Аркушi, пiдготовленi для писання, вкривали сiткою лiнiй, горизонтальних i вертикальних. До ХІІ ст. лiнii проводили металевим стержнем, з ХІІІ до ХVІ ст. – свинцевим олiвцем, а в ХV ст.(в Нiмеччинi, Польщi, Чехii) лiнii наносили чорним або фiолетовим чорнилом. За допомогою циркуля на берегах аркушiв робили проколи, на кшталт розмiтки для рiвного зрiзання зайвого пергамену. У деяких старих книгах проколи досi видно. Писець позначав кожний зошит римською цифрою з буквою g або gu. З ХІV ст. листки кожного зошита нумерували арабськими цифрами.
Заповненi текстом i прикрашенi мiнiатюрами, аркушi рукопису передавали палiтурнику. Вiн формував iз них зошити, зшиваючи iх. Одночасно слiдкував за нумерацiею листкiв та крiпив до них волячу (свинячу) смугу для мiцностi. Щоб у книжковий блок не проникали пил, волога та рiзноi температури повiтря, до оправи крiпили застiбки, або зав’язки, якими стискували пергаменнi аркушi. Застiбки виготовляли з металу, надаючи iм вишуканоi форми.
Для зручностi читання та кращого зберiгання книги, на нижнiй дошцi оправи закрiплювали металевi пiвсфери, або жуки. У монастирських бiблiотеках практикувалося прикрiплювати книгу ланцюгом до пюпiтра.
З ІХ ст. на палiтурках здiйснювали тиснення. З часом тиснення ускладнилося. У рiзних краiнах Європи, окремих мiстах, iснували своi традицii щодо полiпшення зовнiшнього вигляду книги. Так, дерев’янi палiтурки обтягували тонкою шкурою чи оксамитом, прикрашали дорогоцiнними камiнцями або вкривали ажурними пластинками, виготовленими iз золота чи срiбла з емаллю. Збереглися книги, оправа яких виготовлена з кiстки. На них вирiзанi силуетилюдей або сцени з Євангелii.
У часи Вiдродження мистецтво оправи книги найрозвиненiше в Англii та Італii. В цих краiнах уперше з’явились iнкрустацii на оправах, здiйсненi з кольоровоi шкiри.
Пiдраховано, що для написання Бiблii великого формату, потрiбно 318 овечих шкур. Але iх завжди не вистачало. Тому практикували змивати та зiшкрiбати пемзою i ножем з пергамену старий текст, а поверх нього писати новий. Вивести попереднiй текст, однак, повнiстю не вмiли. Вiн однаково проступав, а старе чорнило просочувалося зi середини. Напевно, саме тодi народилося прислiв’я: «Що написане пером, того не вирубаеш топором». У такий спосiб були знищенi тексти античних часiв, а твори IV–V ст. замiнили творами авторiв, що жили у VІІ – VІІІ ст.
Вважаеться, що папiр винайдений у ІІ ст. в Китаi. Технологiю виготовлення паперу з шовку та целюлози китайцi тримали в таемницi. Лише 751 року, коли араби захопили Самарканд, секрет виробництва паперу вийшов за межi кордонiв Китаю. Попервах араби завезли його в Месопотамiю, Сiрiю та Єгипет, де зводили папiрнi. Араби експортували папiр в Європу через Іспанiю i Сицилiю, якi в ХІ ст. перебували пiд iхньою владою. Папiр проник, звичайно ж, до Італii. З Італii папiр завозили в Пiвденну Францiю, Нiмеччину, а пiзнiше в Польщу, Чехiю. З Іспанii готовий папiр везли на пiвнiч Францii, до Англii та Скандинавських краiн. Названими шляхами поширилося виробництво паперу.
Першi папiрнi з’явилися в Італii, що мало мiсце в 1276 роцi. У Францii – 1348 року, Нiмеччинi – 1389, Англii – серединi XIV ст., Голландii, Норвегii, Данii – серединi XIV ст., Польщi – 1493, в Чехii –1499 року. Через те, що виготовлення паперу потребувало багато води, то папiрнi будували на берегах озер та рiчок.
Незважаючи на те, що кожна майстерня володiла своiми секретами з виготовлення паперу (завдяки iм полегшувалася праця та полiпшувалась якiсть паперу), процес його виробництва на всiх пiдприемствах майже однаковий. У Європi папiр виготовляли зi льняного ганчiр’я. Його дрiбнили, замочували у водi, розтирали. Цю сумiш на добу залишали у водi з додаванням гашеного вапна для вiдбiлювання. Потiм сумiш вiджимали i знову заливали водою. Перемелювали сумiш до однорiдноi маси, яку переливали у великий чан. З чану паперову масу черпали прямокутною формою – дерев’яною рамою, дно якоi встелене металевим переплетенням. (Горизонтальнi струни називались вержери, а вертикальнi – поттюзо.) Розмiри рам були рiзнi. Коли раму рiвномiрно коливали, то через отвори з волокон стiкала вода. З маси, що осiдала на днi рами, витискували вологу i перекладали на повстину.
Паперовi аркушi, складенi в стопу й перекладенi повстиною, клали пiд прес, витискуючи залишки води. Повстини виймали, аркушi знову клали пiд прес. Згодом аркушi розвiшували i сушили. Сухi аркушi розгладжували шлiфувальною кiсткою на мармуровiй дошцi. Їх проклеювали тваринним желатином, сушили i знову розгладжували. Пiсля цього папiр пакували для його подальшого транспортування.
Мiж ремiсниками, господарями папiрень, iснувала велика конкуренцiя. Тому пiд час виготовленнi паперу його мiтили водяними знаками, або фiлiгранями. Технологiя отримання знаку така. На металеву сiтку форми клали фiгурку, сплетену з тонких дротикiв. Звичайно, на фiгурцi затримувалося менше паперовоi маси. Через це папiр у цьому мiсцi просвiчувався, вiдтворюючи контури вiзерунка.
Перша европейська фiлiгрань датуеться 1282 роком. Їi створили в майстернi iталiйського мiста Фабрiано. На фiлiгранях зображували голови бикiв, квiти, плоди, фрукти, хрести, ваги. Пiзнiше використовували фiгурки зi зображенням геральдичних знакiв. Кожний паперовий млин мав свою фiлiгрань.
Незважаючи на те, що папiр коштував значно дешевше вiд пергамену i його виготовляли в достатнiй кiлькостi, богослужбовi книги продовжували писати на пергаменi. Священики вважали папiр не довговiчним. Задля мiцностi мiж крайнiми листками кожного зошиту вкладали пергаментнi смужки. Згодом вiд цього вiдмовилися. Проте до згину паперового зошита крiпили шкуратяну смужку, щоб нитки, якими зшивали зошити, не перетирали папiр.
У кiнцi XIV ст. папiр широко використовувався для написання документiв i кодексiв. Врештi-решт папiр витиснув пергамен.
Роль паперу в книгодрукуваннi надзвичайно велика. Папiр став тiею матерiальною базою, на якiй способом друку твори множилися в сотнях i тисячах екземплярах.
Використання iнструментiв для письма залежало вiд матерiалу, на якому велися записи. Наприклад, камiнь i метал вимагав рiзця, пензля або металевого стержня, щоб карбувати текст. Коли складали текст на восковiй табличцi, то користувалися дерев’яною або металевою паличкою, гострою з одного кiнця i плоскою з iншого. Одним кiнцем писали, а другим виправляли помилки, розгладжуючи вiск. Таку паличку називають стилем. На папiрусi писали каламом. Таку паличку отримували з очерету або дерева: зрiзали тонший край прямоi палички так, щоб надрiз був рiвний i однаковий з обох бокiв. Край заточували особливо старанно, адже вiд нього залежала краса i чiткiсть написаного. У ХІІ ст. користувалися i каламом, i пташиним пером. Використовували пiр’iни яструба, пелiкана, лебедя, ворона, гуски. Гусячi пера характеризувалися еластичнiстю, мiцнiстю.
У ранньому Середньовiччi горизонтальнi лiнii проводили металевими стержнями, пiзнiше – свинцевими. До речi, в античнi часи знали i використовували для цих цiлей олiвцi, виготовленi зi свинцю. У часи Середньовiччя, починаючи з XII ст. такi олiвцi широко використовували не тiльки для розлiнiювання пергаменних аркушiв, але й для малювання. Так, монах Теофiл писав, що малювали паличкою, у склад якоi входило три частини свинцю i одна – бронзи.
Інодi вiльний кiнець палички прикрашали набалдашником або фiгуркою святого, епископа чи монаха. Серед iнструментiв писця бачимо циркуль, олiвець, лiнiйку, декiлька ножичкiв i пемзу для стирання помилок. Їх писцi зберiгали у спецiальних пеналах або коробках.
Незамiнний атрибут писця – чорнильниця, виготовлена з рогу, срiбла, можливо, золота. Чорнильницi були вiдкритi або закритi.
У Китаi чорнило виготовляли ще до нашоi ери. У античнi часи користувалися чорнилом, виготовленим iз сажi смолистих дерев або спаленоi слоновоi кiстки з додаванням оцту. Античне чорнило легко змивалося. Атож писцi користувалися для виправлення помилок водою i гумкою. До нас дiйшла легенда, що в часи Калiгули пiд час поетичних змагань авторiв невдалих вiршiв примушували злизувати iх язиком.
У Середнi вiки iснувало багато рецептiв виготовлення чорнила. Здебiльшого його робили з чорноi кiптяви, яку змiшували з клеем або олiею. Виготовляли чорнило також з соку чорнильних горiшкiв з глеем. Чорнильнi горiшки ростуть на дубовому листi. Найкращими вважалися чорнильнi горiшки з Леванта (Сирii, Палестини, Лiвану). Таким чорнилом широко користувалися в краiнах Азii та Близькому Сходi.
Кольоровi чорнила виготовляли з мiнералiв, зокрема, сiрчанокислого залiза, оксиду мiдi, хромокислого калiю. Потрiбну речовину тонко товкли, змiшували з дистильованою водою. Отриманий екстракт фiльтрували. Існувала категорiя майстрiв-ремiсникiв, що виготовляла i продавали чорнила. Наприклад, французька Королiвська канцелярiя споживала велику кiлькiсть чорнила. В одному свитку читаемо про постачання майстром у названу канцелярiю бутлiв з чорнилом вiд 3 до 10 разiв на мiсяць. А поет Петрарка жалiвся в листi, що вiн, бiдолаха, позбавлений можливостi придбати чорнила, щоб переписати виступ Цицерона.
Давня украiнська книга
Найстарiшi пам’ятки давньоруськоi писемностi датованi ХІ столiттям. Давнiших документiв не знайдено. З цiеi причини нам не вiдомо, який вигляд мали найпершi лiтери слов’янського алфавiту.
Минулого столiття мусувалося, що нашi предки здобули письмо тiльки пiсля хрещення Русi. Дiйсно, пiсля офiцiйного навернення язичникiв у християнство, що мало мiсце 988 року, з Вiзантii та Болгарii невпинно поступали богослужбовi книги. Сучаснi вченi доводять: ще до хрещення Русi суспiльне життя схiдних слов’ян сягнуло рiвня, що потребував ефективного засобу для фiксування iнформацii. Ученi пiдтверджують це припущення наявним фактом: у Пiвнiчному Причорномор’i археологи знайшли кам’янi плити, нагробки, амфори з таемничими, нерозбiрливими знаками. Можливо, це перша, на жаль, забута, писемнiсть украiнських пращурiв.
395 року християнська церква роздiлилася на римсько-католицьку, очолювану Ватиканом, та греко-православну з центром у Вiзантii. Мовою першоi було обрано латиницю, другоi – грецьку мову i грецьке письмо. Розкол вплинув на розвиток писемностi серед схiдних слов’ян. На початку Х ст. чорноризець Храбр, болгарський iсторик словенськоi писемностi, у «Сказаннях про письмена словенськi» розказуе про два етапи у розвитку слов’янського письма. На першому слов’яни-язичники ворожили i читали за допомогою рисок та зарубок. На другому слов’яни, якi прийняли хрещення, писали римськими i грецькими письменами. Друге письмо було «без оустроения», не вiдповiдало слов’янськiй вимовi. Тривало так доти, поки» людинолюбець Бог послав святого Костянтина Фiлософа, названого Кирилом, мужа праведного й вiрного, який створив для них тридцять письмен».
