– То е добже! – обтер своi величезнi вуса Рудницький.
– Як скажеш, ясний пане, – знизав плечима Богун. – То яка справа привела до мого дому жовнiрiв пана старости?
Рудницький одразу ж приховав мрiйливий вираз обличчя, що з'явився в нього пiсля першоi чарки, коротко змахнув головою i розстебнув на жупанi кiлька верхнiх гудзикiв. Витягнув з-за пазухи i подав Федору сувiй цупкого паперу.
– Маеш листа пана старости. А якщо коротко, то бачили на твоему хуторi реблiзанта й бунтiвника, ворога Речi Посполитоi, заочно присудженого до четвертування в Галичинi, на Волинi i Подiллi. Бачили багато разiв, а востанне навiть минулого тижня.
Федiр пильно подивився в очi поляковi.
– Гм… не розумiю, за кого рiч? Я своiх людей нiби всiх знаю. Щоб бунтiвник… – вiн задумливо взяв зi столу фляжку i почав розливати мед, але одразу ж вилаявся: – Чорт забери! От бiсовi дiти! Не можуть налити з дiжi так, щоб не скаламутити!
Вiн пiдхопив фляжку i попрямував до сiней.
– Мироне! – крикнув у розчиненi дверi.
Той одразу ж вiднайшовся.
– Мироне, скажи, нехай доброго меду вцiдять, цей каламутний, – звелiв вiн так, щоб чув Рудницький, а потiм стиха добавив: – Омельковi передай, нехай носа на двiр не ткне, це по його душу.
– Та немае його, з Іваном десь поiхали…
– Добре… – Федiр хвилину зачекав. – Ну де вони там?!
– Несу, пане, – почув нарештi голос парубка, який бiг, несучи бутель з медом.
– Давай сюди.
Мовчки повернувся до свiтлицi i наповнив келихи. Рудницький недовiрливо зиркнув на козака, але за хвилину закотив очi вiд задоволення – мед був дiйсно набагато кращим.
– То пан не знае, за кого мова? – запитав вiн, пiдштовхуючи пусту чарку до бутля.
Федiр налив ще по чарцi i зламав гербову печатку, розвертаючи лист.
– Омелько Чорний? – мовив нарештi здивовано. – І що вiн накоiв?
– Багато чого. Найголовнiше – грабунок майонтку пана Станiслава Конецпольського, коронного гетьмана Речi Посполитоi! – щоб посилити враження вiд сказаного, поляк пiднiс угору вказiвний палець. – Загинули кiлька родичiв гетьмана, пограбовано i спалено майна на сорок тисяч злотих. Тож не дивно, що пан гетьман волiв би на власнi очi побачити цього хлопа, про що й прохав пана старосту.
Богун розвiв руками.
– Боюсь, пане ротмiстре, у цiй справi я нiчим не зможу допомогти, як би не хотiв задовольнити бажання гетьмана. Чорний дiйсно був тут. Але знайшов свое господарство занедбаним, а його родичi повмирали. Тож вiн подався невiдомо куди. Я й не затримував. Цей козак виписаний з вiйськового реестру, отже, мене його доля не цiкавить.
Рудницький спохмурнiв i вiдставив келих.
– Але пан мае знати: то е реблiзант! Спiльно з татарами, ворогами Єзуса та Хреста освенцоного, вiн обагрив руки кров'ю християн. Якщо пан допоможе упiймати сего янцихреста, вiн зробить справу, вельми бажану Богом.
– Я розумiю, пане Рудницький, але не спроможний допомогти. Омелька Чорного немае на хуторi, i мiсцезнаходження його менi невiдомо.
– Як багато часу вiн вiдсутнiй, проше пана?
– Близько двох тижнiв.
– Пся крев! – голос Рудницького став зверхнiм, навiть загрозливим. – Пан мае знати ще й таку рiч, що приховування карного злочинця теж потягне за собою вiдповiдальнiсть, i чималеньку.
Богун добавив у голос металу:
– Я повторюю, тут ви його не знайдете!
На хвилину запанувала гнiтюча мовчанка, потiм Рудницький розв'язно вiдкинувся, спираючись спиною на пiдвiконня.
– Добже! Бардзо добже, – на обличчi в нього сяяла посмiшка, хоча очi палали невгамовною люттю. – Маю вам сказати, що, окрiм сказаного ранiше, е ще деякi мотиви для того, аби спробувати пригадати, де Чорний.
– І в чому вони покладаються?
– Наприклад, у тому, що пан староста зацiкавлений надмiрно в арештi злочинця i як результат цього – в прихильностi коронного гетьмана. Напевне, тому вiн просив вам передати, що ви все ще знаходитесь у судовiй тяжбi з паном Замойським з питань належностi грунтiв, на яких побудовано ваш майонтек.
– Я добре пам'ятаю про цi обставини, – прикрив очi Богун.
– Тож?
– Пане Рудницький, хочу сказати вам: я свято вiрю в закон, суд i Рiч Посполиту, тож даремно лякаете.
– Ви впевненi?
Богун витримав палаючий погляд.
– Так, я цiлком впевнений, – твердо мовив вiн.
Обидва встали.
– Що ж, обiд готовий. Запрошую пана ротмiстра покуштувати, чим Бог надiлив.
– Дзенькую, – повним презирства голосом вiдповiв Рудницький. – Скоро пан не буде мати можливостi приймати шляхетних гостей, тож iз задоволенням наостанок складу йому компанiю.
Рушили до великоi свiтлицi, де, за наказом Богуна, було приготовано справжнiй бенкет. Рудницький лютував. Вiн, хоча й намагався виглядати спокiйним та насмiшливим, з великими зусиллями тамував злiсть i розчарування, адже мав своi дивiденди в разi успiшного виконання особистого прохання коронного гетьмана. Отже, тепер, пiсля того, як Богун вiдмовив посприяти, поляк вирiшив не лише викласти все старостi в необхiдному свiтлi, а й самому всiма силами сприяти негайному покаранню цього нахабного реестровика, який став на завадi його планам. Хоча, якби пан Рудницький пильнiше вивчив справу, за яку вирiшив взятися, у нього неодмiнно поменшало б ентузiазму i надiй на швидку помсту.
Усе вiдбулося на початку жовтня 1626 року, рiвно через рiк пiсля нещасливоi для козакiв Курукiвськоi битви, коли один з кандидатiв на ханський престол, Нуреддiн-салтан, напав на центральноукраiнськi землi з багатотисячною ордою кримських i буджацьких татар. Пройшовши за якi-небудь два днi степи Дикого Поля, вiн став кошем пiд стiнами Бiлоi Церкви. Новопризначений рейментар коронних вiйськ на територii Украiни Стефан Хмелецький, який до недавнього часу обiймав посаду хорунжого Брацлавського воеводи i лише мiсяць тому прийняв командування, спiшно вирушив назустрiч Нуреддiну з двома тисячами кварцяного вiйська i кiлькома надвiрними хоругвами Томаша Замойського. Того самого, з яким тепер був у тяжбi Богун. Хмелецький стрiмко просувався до Бiлоi Церкви, одночасно вирядивши гiнцiв до реестрового козацького гетьмана Михайла Дорошенка, з наказом приеднуватись до нього, що Дорошенко, не гаючись, i зробив. Шiсть тисяч козакiв, все, що залишилося вiд вiйська пiсля Курукiвськоi угоди, скоро приеднали своi хоругви до штандартiв Хмелецького, спiльно з ним форсували Рось i пiдступили пiд татарський кiш.
Доля була неприхильною до Нуреддiн-салтана. Побачивши авангард польського вiйська, вiн сприйняв його за основнi сили i, з огляду на, як йому здалося, невелику кiлькiсть ворожого вiйська, кинув у бiй своiх вершникiв, усупереч традицiйнiй татарськiй тактицi приймати бiй у кошi. Помилку було з'ясовано досить швидко – регiменти Хмелецького, що iх на деякий час затримав напiвзруйнований вал стародавнього, побудованого ще Ярославом Мудрим, Юр'ева, почали швидко пiдходити й оточувати орду. На додаток розпочалася сильна злива, розмочивши тятиви на луках i порох на пановках, тож дуже скоро зчинилася кривава рукопашна битва – татарське лихо i козацька слава. Саме тодi Вороновицька сотня Брацлавського полку опинилася серед почту Хмелецького, який кинувся в битву в перших лавах. Сп'янiлий вiд пiснi мечiв рейментар усе далi й далi врубувався у ворожi натовпи, не помiчаючи, що залишив позаду хоругву крилатоi гусарii, на чолi якоi починав битву. Не бачив навiть, що ординцi навмисне почали пiддаватися, одночасно вiдсiкаючи його i ще кiлькох товаришiв вiд решти гусарii. Та оказiя неодмiнно мала закiнчитись полоном Хмелецького, тому що викуп за такого бранця, в разi його захоплення, мiг би виправдати татарам значнi жертви. І якби не втручання пiвсотнi козакiв пiд приводом сотенного хорунжого Богуна, так напевне i сталося б. Козаки на власнi груди прийняли всю лють ординцiв i вистояли-таки, дочекавшись пiдмоги, самi серед кiлькатисячного ворожого вiйська. А пiсля розгрому татар Федора покликали до шатра Хмелецького. До оксамитового мiшечка iз золотими i коштовноi турецькоi шаблi приеднався щирий потиск руки Хмелецького та його завiряння:
– Вiд цього дня, шляхетний лицарю, знай: я завдячую тобi власним життям та волею i завжди радий бачити тебе у своему домi. Якщо якiсь негаразди псуватимуть твое життя, ти лише дай знати, i я докладу всiх можливих зусиль, щоб повернути свiй борг. Жалкую лишень, що не всi в сеймi розумiють: сила i гонор Речi Посполитоi багато в чому лежать на мужнiх плечах подiбних до тебе воiнiв…
Отже, тепер вороновицький хорунжий не був беззахисним перед Рудницьким i його сюзеренами. І хоч скрипiв зубами вiд думки, що мусить йти на поклон до ляхiв, усе ж тепер Федiр мав змогу дiяти супроти своiх здирникiв iхньою зброею…
Через двi години, не дивлячись на близьку нiч i темряву, котру та мала принести, Рудницький, захмелiлий i спокiйний, виiздив з хутора на чолi свого невеличкого загону. Ночувати вiн мав у Кальнику, але до того йому ще дещо належало зробити. Цей дурний схизмат намислив собi, що дiзнатися про потрiбне можливо лише користуючись його прихильнiстю! Свята простодушнiсть. Хiба вiн, Рудницький, виходець з бiдноi околичноi шляхти, яка в рiдному Самборi мало чим вiдрiзняеться вiд пiдлих хлопiв, змiг би досягти всього, що мае, якби виконував усi покладенi на нього завдання, покладаючись лише на господарське слово? Звичайно, нi. Але ж Богун не едина людина на хуторi! Тож за допомогою Дiви Марii все може пiти на краще, а тодi можна й просити пана старосту, щоб згадав у присутностi коронного гетьмана iм'я того, хто посприяв, аби ясновельможний мiг задовольнити свою жадобу помсти. А там хто знае! Адже фортуна – то цiлком непередбачувана кобета!
Тим часом назустрiч польському загону, в напрямку хутора, iхали, безтурботно розмовляючи, двое вершникiв. У вечiрнiй тишi на сотню крокiв лунав хрускiт пiдталого за день i тепер замерзаючого снiгу, брязкiт збруi i голоси.
– А от ще шпага, Омельку, шпага! Хiба не добра зброя?
