– Mo' кому й добра, – знизав плечима Омелько i потер кожушаною рукавицею знiвеченого носа. – Зимно, у бiса та його неньки!
– Нi, ти поглянь, – не вгавав Іван, – от вона хоч i легенька… Але, головне, ii швидкiсть. А вiдстань, на яку можна дiстати! Це ж у випадi… – Іван примружившись пiдрахував, – пiвтора сажнi, нiяк не менше!
– То й що?
– Як що?
– Та хоч i три сажнi. А як на супротивниковi панцир?
– Ну…
– Ось тобi й ну! Шпага е колючою зброею. Нею мусиш вишукувати слабкi мiсця в захистi супротивника, а на це не завжди маеш час, це – по-перше. Далi: пiд час комонноi сутички багато в чому вона поступаеться шаблi, це – по-друге. А якщо вражений противник у гарячцi бою по лезу до тебе кинеться, чим спиниш? А ти як думав, i таке бувае! Тут сила потрiбна, щоб спинити. Шабелька, вона як жiночка, ii кохати потрiбно, голубити, а ти – шпага! От скажи, як мислиш, чому в шаблi лезо загнуте?
– Не знаю, – зiтхнувши зiзнався Іван.
– А тому, голубе, що коли рiжуча поверхня завернута по колу, кожна ii п'ядь рiже, як двi п'ядi прямого леза. Ось i виходить: сила i разючiсть, як у справжньоi бастарди,[18 - Бастарда, або «меч у пiвтори руки» – меч з прямим довгим лезом, удари яким наносили як однiею, так i двома руками.] а вага вдвiчi менша – звiдси й швидкiсть.
Іван деякий час iхав мовчки, потiм ще раз зiтхнув.
– Ти так багато знаеш, Омельку. Менi стiльки за все життя не пiзнати…
Омелько у вiдповiдь посмiхнувся:
– За те не журись. За такою наукою в Сiч iдуть. Там, серед братчикiв, швидко опануеш, як Аз та Буки.
– А ти ось на Сiчi був, розкажи, як там воно?
– Добре там Іване, вiльно. За таке життя що хоч вiддаси, хоч душу Боговi. Там козак – усе! Сьогоднi пан, а назавтра може й пропав, але навiть не це головне. Розумiеш, там людину видно наскрiзь, що воно за одно. Тому справжньому лицаревi там просто i добре жити.
– А-a, – протягнув Іван, хоч i зрозумiв не все зi сказаного, – а чому ж ти тодi на Сiчi не залишився?
– Я? – Омелько всмiхнувся i дiстав зi шлика люльку. – Щоб постiйно там жити, то я не здатен. Занадто жiноцтво полюбляю. А так, у похiд, то воно нiколи не пiзно. Сiчова брама завжди вiдчинена. Прийшов – здоров будь, йдеш – ходи здоровий. Може, навеснi й подамся, на морi козацького щастя спробувати.
– А мене вiзьмеш? – очi Івана аж засвiтилися.
– Не зарано?
– Нi!
– Подивимося. Ще треба знати, яка твого батька воля на те буде.
Плечi в Івана опустилися.
– Не пустить. Я вже й ту латину нудну вивчаю i все, що панотець загадають, а вiн все одно не задоволений…
– Не переймайся, малий! – поплескав його по плечу Омелько. – Прийде ще твiй час.
Раптом, перериваючи розмову, з чагарникiв, що росли обабiч дороги, з трiском i хмарками снiговоi куряви вихопилася i побiгла навперейми вершникам темна постать.
– Тпр-ру! – натягнув Омелько повiд наляканого коня, одночасно вихоплюючи iз сiдельноi кобури пiстолет. – А я зараз якомусь дурневi як шмальну!
– Не стрiляйте! Дядьку Омельку, не стрiляйте! – почули вершники тонкий дитячий голосок. Придивившись, впiзнали молодшого сина Охрiменка – дванадцятирiчного Миколку.
– Ти чого кидаешся, немов Пилип з конопель? – напустився на нього Омелько.
– Мене батько послали, – тремтячим вiд холоду й переляку голосом вимовив Миколка. – Тiкати вам потрiбно, дядьку Омельку!
– Це ж ще чому?
– Ляхи за вами приiздили. Я сам чув, як жовнiри мовили, що лиш упiймають, так одразу ж на палю i посадовлять.
Омелько пошкрябав пальцями кiлька днiв неголену щоку.
– Так ось… Ну що ж, зачекаемо, доки поiдуть.
– Не можна! Нiяк не можна! Тато казали: на хуторi iуда е. Ляхи знають, що ви з Іваном на шаблi битися поiхали, зараз, певно, навперейми поспiшають.
– Отакоi! – Омелько подивився на Івана.
Іван повiльно похитав головою.
– Не дивись так… Чуеш?! Не дивись, Омельку! Це не мiг зробити батько.
– Та знаю я, не мели дурниць, – козак простягнув до Івана руку, – йди сюди.
Іван торкнув острогами коня i за мить зрiвнявся з Омельком. Той похапцем пiймав його голову i притис до грудей.
– Прощавай, брате. Видно, доля по-своему покладае, мушу ранiше, анiж планував, на Низ податися. Пам'ятай, усе, чому тебе вчив. Якщо через п'ять рокiв не повернуся i звiстки не матимете, все мое майно за тобою. Бiля хати, пiд сливкою, скринька… Знайдеш, одним словом. – Омелько рiзко вiдсторонив Івана. – Давай iдь. Будуть запитувати, скажи: вiн щойно почув, як хтось наближуеться, i утiк.
– Омелько! – ошелешений усiм, що вiдбувалося, Іван учепився тому в жупан i не вiдпускав.
– Уперед! Уперед! – козак оперезав батогом Іванового коня так, що той скочив на кiлька крокiв i захропiв. – Не стiй, малий! Бог дасть, побачимося!
І вiн не гаючись повернув коня i почвалав у густiючi сутiнки. Краем ока Іван побачив, як Охрiменкiв Миколка прожогом кинувся до чагарникiв, з яких так несподiвано з'явився хвилину тому. Зiтхнув. Далеко попереду, наближаючись, чувся стукiт копит загону Рудницького. Рiшуче смикнув Іван за повiд, спрямовуючи коня назустрiч жовнiрам баским клусом. Незабаром, за пагорбом, побачив iх самих – ляхи iхали по двое в ряд, високо здiйнявши у вечiрне небо темнi ратища списiв. У нiс усе ще били гiркi пахощi тютюну, пороху та фарбованого сукна, що iх вiдчув, ткнувшись обличчям в Омелькового жупана, а у вухах дзвенiло оте: «прощавай, брате!». Сам того не розумiючи, Омелько вперше говорив з ним не як старший з молодшим, а як побратим. Слiз не було. Була лише злiсть та рiшучiсть.
– Анi руш! – почув Іван брутальний голос, як тiльки порiвнявся з поляками.
Вiн мовчки притримав коня. Скоро до нього пiд'iхав багато вбраний шляхтич.
– Ти естиш Іван Богун?
– Так.
– Де Омелько Чорний?
– Не знаю.
Шляхтич роздратовано схопився за батiг.
