Книга Фауст - читать онлайн бесплатно, автор Иоганн Вольфганг Гёте. Cтраница 4
bannerbanner
Вы не авторизовались
Войти
Зарегистрироваться
Фауст
Фауст
Добавить В библиотекуАвторизуйтесь, чтобы добавить
Оценить:

Рейтинг: 0

Добавить отзывДобавить цитату

Фауст

За міською брамою

Юрби людей, що вийшли гуляти за місто.

Гурт підмайстрівІз нами хочете? Ходім!Другий гуртТа ні, ми йдем в Стрілецький дім.ПершіА ми до млину водяного.Один підмайстерЯ раджу вам до Доброї Води.ДругийКоли ж негарна там дорога!Другий гуртА ти?ТретійКуди вони, і я туди.ЧетвертийХодім у слободу, там гулянки на диво,Дівчата гарні, і незгірше пиво,І хлопці б'ючі, хоч куди.П'ятийДиви, яка палка натура!Чи втретє засвербіла шкура?Ти не заманиш більш мене туди.НаймичкаНі, ні, пусти, я маю бути в місті.ДругаТа він десь тут, ходім до тих осокорин.ПершаМені нема з того користі,Бо ж горнеться до тебе він,З тобою тільки і танцює…Мене те щастя не хвилює!ДругаТа він там буде не один,Казав, що прийде і блондин.ШколярГлянь, пане-брате! Ну й дівульки!Гайда слідом, підчепим хто яку.Хмільного пива дзбан,Кріпкий тютюн до люлькиТа дівка при боку – оце нам до смаку.Дівчина-городянкаНівроку, хлопці дженджуристі,Та легковажні, просто жах:Де б погулять в пристойнім товаристві —Так ні, побігли по дівках.Другий школяр(до першого)Стривай, ще дві ідуть за нами,Дівчата ладні, чепурні;Одна – моя сусідка саме,І страх до любості мені.Дивись, як ніжками дрібочуть,Напевно, нас догнати хочуть.ПершийНі, пане-брате! Що нам чепурні!Біжім, не даймо зникнуть дичині.Ті рученьки, що в будень працю люблять,В недільний день найкраще приголублять.МіщанинНі, новий бургомістр не радує мене,Як на посаду став, так зразу кирпу гне!А місту з цього мало послуг, —Що день, то гірше справи йдуть,Що час, то збільшується послух,Що раз, то більше з нас деруть.Старець-лірник(співає)Пани кохані, любі пані,Мої рум'яні, пишно вбраніУчуйте голос слізний мій,Запоможіть в нужді гіркій!Нехай недарма буду грати!Блаженний той, хто може дати…Хай ради празника і миПовеселимся між людьми.Другий міщанинЛюблю я над усе в неділю а чи в святоПослухати про війни та бої;В Туреччині, – десь є такі краї, —Народи ріжуться завзято.Стоїш собі із кухлем край вікна,А по ріці човни проходять рівномірно;Так весело святковий день мина,І йдеш додому тихо й мирно.Третій міщанинЕге ж, сусіде, й я за те,Хай б'ються там собі на лихо,Хай світ перевертом іде,Аби у нас було все тихо.Стара баба(до дівчат-городянок)Дівчатонька! Ой любий маків цвіт!У вас не закохатись годі!Бабуся стане вам в пригоді —Чи ворожить, чи вилити пристріт.Дівчина-городянкаНе йди, Агато, до старої відьми,Не станем тут із нею говорить ми;Та, знаєш, в неї в новорічну нічЯ судженого бачила навіч.ДругаТа і мені вона гадала,Його в кришталі показала:Військовий, смілий, гарний на виду, —Шукаю скрізь його, та хтозна, чи знайду.СолдатиКріпкії замки —Мури зубчасті,Пишні дівчата,Ще й гордуваті —Здобич солдата!Красна в нас платаЗа сміливий труд!Завше ми радоЙдем за трубою,Як до утіхи,Так і до бою.Любо нам жити,Мило нам битись,Замки й дівчатаМусять скоритись.Красна в нас платаЗа сміливий труд!Візьмуть солдатиЙ далі ідуть.

Фауст і Вагнер.

ФаустВід криги звільнив закуті хвиліЯсної весни животворний зір;Полів зеленіє весела шир;Стара зима у люті безсилійВтекла до схову суворих гірІ посилає подеколи звідтиЗернистого снігу спізнілу стягу,Що зникне вмить на зеленім лугу,Бо білого сонце не хоче терпіти;Всюди буяє ріст і цвітіння,Все одягає барвне одіння,І як немає квіток ще тут,То їх замінює вбраний люд.З гірки цієї обернисяІ на місто подивися:Як із темрявих ворітВесело висипав люд, мов цвіт.Сонце всіх їх радо віта:Це ж бо день воскресіння Христа,Та й самі вони з мертвих встали,Вийшли з тісних, ядушних домів,Кинули темні горища й підвали,Стіни гнітючі майстерень, цехів,Вирвались з вулиць щемких оков,Із святобливого смерку церков —Вийшли всі до світла ясного!Глянь-бо, глянь, народу якогоРозійшлось по садах, по полях,А ріка тече розлого,Вся в веселих, рухливих човнах.Од берега, до краю повен,Одчалює останній човен;Навіть з далекої гориУбрань мигочуть кольори…А он – селян святкові зграї,Тут люди раді, як у раї,І скрізь один лунає крик:Ось тут я справді чоловік!ВагнерШановний докторе, із вамиПриємно й корисно пройтись;А сам би я не зміг гулять між мугирями,Бо грубості я не виношу скрізь.Цей крик і зик, скрипки, скракліДля мене зроду ненависні:Так репетують, мов їх гонять духи злі,І це в них гра, і це в них пісня!Селяни(танцюють і співають під липами)Ой пастушок прибравсь в танок,На жупанку – стрічок, квіток —Як мак той, процвітає…Під липою гульня вже йде,І всі танцюють, аж гуде —Гей, гоп! Гей, гуп!То по-топ! Тупу-туп!Ще й скрипка витинає.Ось пастушок прискорив крок,Та шусть в гурток, та до дівок,І вже одну штовхає…Та обертається мерщій:«Агій, дурний, який швидкий —Гей, гоп! Гей, гуп!То по-топ! Тупу-туп!Звичаю мов не знає!»Та пастушок її в кружок,Направо стриб, наліво скок —Плахіття тільки має!Розчервонілись – аж горять,Втомились – сіли спочивать,Гей, гоп! Гей, гуп!То по-топ! Тупу-туп!Він дівку підмовляє.«Ой пастушок, голубчичок!Слова ж твої, як той медок,А не зведеш, буває?»А він її у гай веде,З-під липи ж їм танець гуде —Гей, гоп! Гей, гуп!То по-топ! Тупу-туп!Ще й скрипка витинає…Старий селянинА, пане докторе, гаразд,Що й ви між нас у день оцей:Такий учений чоловік,А не цураєтесь людей!За це ж найкращий кухоль вам,Хоч покуштуйте наших вин, —Пиття вам згагу прожене;І, скільки в кухлі є краплин,Бажаю я, щоб стільки днівВам Бог до віку приложив.ФаустЗа ласку дяку віддаюІ за здоров'я ваше п'ю.

Народ обступає їх колом.

Старий селянинЕге ж, гаразд, що ви до насУ цей веселий день прийшли;Та ви і в інший, гірший часДо нас прихильними були.Чимало є між нас таких,Що ваш покійний панотецьОдзволив з пазурів чуми,Поклавши пошесті кінець.А ви, ще парубком, із нимЗ села ходили до селаМіж хворих, чумних мертвяків —Не брала вас недуга зла.Випробувань скінчився час:Спасителя Спаситель спас.УсіХай Бог пошле вам довгий вік,Учений муж, наш рятівник!ФаустМоліть Того, хто боре зле,Спасати вчить, спасіння шле.(Іде з Вагнером далі).ВагнерНародна шана, о великий муже,Тебе, напевне, схвилювала дуже.Щасливий той, хто весь свій хистОберне на таку користь!Показує на тебе батько сину,Юрба навкруг хвилює без упину,Застиг скрипаль і танцюрист.Ти йдеш, і всі стоять рядами,Шапкуючи, прохід дають:Ще мить – і всі навколішки впадуть,Немов перед Священними Дарами!ФаустПройдім туди ще декілька ступнівТа й сядемо на камені спочити.Не раз я тут у роздумі сидів,Від молитов і посту хоровитий,І, уповавши на Творця,Ридав, зітхав, ламав я руки,Благав страшній чумі кінця,Визволу від тяжкої муки.Хвала юрби звучить мені як глум,І скільки вже я передумав думПро те, що ми, невдахи бідні,І батько, й син – похвал не гідні!Мій батько, чесний, скромний трудівник,Над тайнами природи бивсь весь вікРетельно, ревно і невтомно,Але якось головоломно.У чорній кухні він сидів,Замкнувшись із гуртком адептів,І там за безліччю рецептівЧудовий еліксир варив.З негідних речовин червоний лев вчинявся,Що потім в літеплі з лілеєю вінчався,А згодом їх обох ганяв огонь палкийНа шлюбне таїнство з покою у покій.І в склянці ось, блискучіша над перли,З'являлася цариця молода;Такий у нас був лік; а хворі мерли й мерли,Чи вижив хто – питать шкода,Із цим-то варивом пекельним,Ще гірше од чуми смертельним,Ми гори й доли ці пройшли.Десяткам тисяч жертв таке дання давав я,Вони погинули, а я доживсь безслав'я —Убивцям чую похвали.ВагнерНавіщо вам про те журитись?Хіба ж не досить нам трудитисьРетельно й чесно, так, як насУчили вчителі в свій час?Коли ти хлопцем батька поважаєш,Його науку радо приймеш ти;Коли ти мужем скарб той умножаєш,То син твій зможе більше досягти.ФаустБлаженний той, хто ще надію маєНа світ зірнуть із цього моря тьми!Бо треба нам, чого не знаєм ми,Що знаємо – з того пуття немає.Та годі, годі сумуватьТакої гарної години!Поглянь, як в сяєві прощальному блищатьОкучерявлені хатини…Заходить сонце; гасне день у нас;Десь інший край ще оживить та сила.Коли б дались мені могутні крила,Летів би я за сонцем повсякчас,Глядів би я на світ просторийУ променистім сповитті,На тихі падоли, на жевріючі гори,На сріберні струмки і ріки золоті…Ні дикі урвища, ні темряві ізвориМене б у льоті не могли спинить,І ось уже внизу леліє море,Ваблива, лагідна блакить…Не видно вже Божистого світила,А мрія знов у серці заясніла:За ним, за ним летіти дню навстріч,Лишаючи позаду себе ніч,Над мною – небо, піді мною – хвилі…Це мрія, сон, а день уже погас…Чому лиш дух крилатий в нас,Але тілесно ми безкрилі?Та хто не марив, хто не снивЗлетіли високо-високо,Почувши жайворонка спів,Що його не догляне око,Побачивши, як од земліОрел шугає попід тучі,Як понад море й гори-кручіЛетять додому журавлі?!ВагнерІ я, було, частенько химерую,Але в таких дурницях не смакую.Набриднуть швидко всі поля й ліси;Пташині крила – то мені до лиха;Книжки, книжки читати – от де втіха,Немає в світі кращої краси!Вони скрашають вечори зимоюІ зогрівають серце і думки,А розгорну пергаменти шумкі —То й небо те, здається, тут, зі мною.ФаустТобі одна знайома путь,А я – стою на роздоріжжі…У мене в грудях дві душі живуть,Між себе вкрай не схожі – і ворожі.Одна впилась жаждиво в світ земнийІ розкошує з ним в любовній млості,А друга рветься в тузі огневійУ неба рідні високості.О духи, духи, ви ж тут є,Ширяєте між небом і землею,Зійдіть до мене й силою своєюЗмініть, змініть життя моє!Коли б плаща чарівного я мав,Щоб він мене поніс у світ незнаний,То я б його, щасливець незрівнянний,І за царську порфіру не віддав.ВагнерНе викликай тих духів навісних,Що в мареві над нами в'ються роєм:Даремно людям ждать добра від них,Вони приносять звідусюди зло їм.Із півночі кусливі духи йдуть,І зуби, й язики у них гостренні,Зі сходу сонця нам вони засуху шлють,Сухотами згризаючи легені,Із півдня, із розпечених пустиньСпекотою палючою діймають,Із заходу не прохолодну тінь,А зливу, як потоп, на ниви насилають.Лиш позови – вони з'являються на клич,Готові враз на згубу і на шкоду,Та, хоч і ангельська в них річ,Вони диявольського роду,Але ходім! Уже зовсім стемніло,Холодна мла полями залягла;Кортить увечері до хатнього тепла!Та що ж ти став і дивишся здуміло,Мов поночі побачив дивне щось?ФаустСобака чорний он там по ріллі блукає.ВагнерТа бачу й я – нічого в тім немає.ФаустАну пригляньсь, на що воно здалось?ВагнерТо, мабуть, пудель, що шукаєСвого хазяїна сліди.ФаустА глянь, як він спіралями кружляє,Зближаючись щораз до нас сюди!За ним слідком у грі витворнійМигочуть іскри голубі…ВагнерТа що це ти? Там просто пудель чорний,А інше все примарилось тобі.ФаустМені здається, ніби він проводитьЧаклунський круг навколо наших ніг.ВагнерДивись, як сторожко й непевновін підходить —Замість хазяїна він двох чужих настиг.ФаустВсе вужче коло, вже він близько!ВагнерНу от, дивись, звичайне псисько,Гарчить, то знітиться увесь,Хвостом виляє – звісно, пес.ФаустДо мене, цуцику! На, на!ВагнерЦя псина, бач, яка чудна!Як станеш ти – й вона тут стане,Гукнеш – одразу прибіжить,Загубиш щось – то найде вмить,Ціпка тобі з води дістане.ФаустТи правду кажеш, духа тут нема;В цьому собаці – виучка сама.ВагнерІ мудреця, буває навіть,Такий собака зацікавить;Твоєї ласки сповна заслуживГодованець веселих школярів.

Увіходять до міської брами.

Кабінет Фауста

Фауст увіходить з пуделем.

ФаустПокинув я поля і луки,Що у нічнім тумані сплять,Ущухли в грудях люті муки,І буйні пориви мовчать.Душа стражденна просвітліла —Благословен просвіток цей!І знову в ній заговорилаЛюбов до Бога, до людей.Спокійно, пуделю! Годі тобі вертіться!Чом ти там на порозі гарчиш?Ляж біля печі, треба зігріться…Ось на подушку, та мовчи ж!Кумедно кружляв і петляв чогось ти,Як сюди ми йшли по дорозі крутій,Тепер попав до мене в гості,Так шануватися умій.Коли у келії смиреннійЗнов світло лампи спалахне,В моїй душі, добром натхненній,Зринає видиво ясне.Думки стають чіткі і стислі,Надія лине в майбуття,І знову, знов я зношу мисліДо потайних джерел життя.Та цить же, пуделю! Твоє завиванняНе гармонує зі звуками тими,Що душу сповняють думками святими.Таж нам відоме людське глузуванняЗ високого всього,З того, що в ньому не тямлять нічого;Осміюють вони прекрасне все;І ти туди ж, за ними, псе!Та лихо мені! Я знову нудьгую,В душі задоволення більше не чую…Чом так швидко криниця висихає,А мене знов спрага змагає?Не раз таке було зі мною…Та з цим ще можна позмагатись:Нам треба вірою пройнятись,Премудрістю понадземною,Нам тільки Відкриття з'ясує світ.Відкрию Новий Заповіт,Відкрию текст прадавній знову,Заглиблю в нього пильний зірІ цей священний первотвірПерекладу на милу рідну мову.(Розгортає книгу і лаштується перекладати).Написано: «Було в почині Слово!»[24]А може, переклав я зразу помилково?Зависоко так слово цінувать!Інакше треба зміркувать,Так внутрішнє чуття мені говорить.Написано: «Була в почині Мисль!»Цей перший вірш як слід осмисль,Бо ще перо біди тобі натворить.Хіба ж то мисль і світ і нас створила?А може, так: «Була в почині Сила!»Пишу – і сумнів душу огорнув:Я, мабуть, знову суті не збагнув…Та світ свінув – не зрадила надія,І я пишу: «Була в почині Дія!»Коли ти хочеш тут сидіти,Пуделю, то годі витиІ скавуліти!Мені в роботі заважаєш,Господаря так зневажаєш!Хоч мені з кімнатиПрийдеться тікати,Хоч гостю покажу поріг:Біжи туди, звідкіль прибіг!Та що це? Що я бачу?Чи я притомність трачу?Чи це не сон, чи не мара?Собаку щось мов розпира —Росте, росте, як та гора,Втрачає подобу собачу!Так ось кого я пригостив!Немов страшенний бегемот,Він блимнув оком, роззявив рот.Ну що ж! Бог милостив!Пекельне кодло розженемМи Соломоновим ключем!Духи(в коридорі)Одного уже зловили —Обережно, браття миле!Як в капкан хитрий лис,Втрапив в пастку хижий біс.Тільки глядіть!Підлетіть та заграйте,Все змішайте,І звільніть його, звільніть!Якщо ми зможем —Йому допоможем;Він нашій породіТеж стане в пригоді.ФаустЯ звіра чарами зв'яжу,Замову Чотирьох скажу:Саламандро, блищи,Ундіно, течи,Сільфідо, подуй,Кобольде, працюй!Той, хто не знає,Що в кожній стихіїСилу становить —Той не здолаєДобрі й лихіїДухи замовить.В огні розвійся,Саламандро!В воді розлийся,Ундіно!Блисни в повітрі промінно,Сільфідо!Дай дому поміч незмінно,Incubus! Incubus!Вийди, я тебе не боюсь!Ось всі чотири —Нема їх в звірі…Лежить і вищиривсь, бридкий;Його не зрушив поклик мій!Та ще я новуВживу замову.Ти, може статься,Пекельного роду?Глянь на цей знак!Його боятьсяВсі ваші зроду.Чому ж це ти наїживсь так?Виплід триклятий!Вмієш читатиІм'я Несказанного,Чудом зачатого,За нас розп'ятого,В віках осіянного?Де ж він? За піччю он,І вже вироста, як слон,Заповнює весь покій,Хоче узятись туманом…Спускайся униз мерщій!Падай ниць перед паном!Бачиш, мої не марнії погрози,Спалять тебе святії грози!Не змушуй жеВогонь троїстий лити!Не змушуй жеЩонайсильніших чар ужити!Мефістофель(виступає, коли туман розійшовся, з-за печі в одязі мандрованого схоласта)Що тут за шум? Чим зможу вам служити?ФаустТак ось хто в пуделі сидів!Мандрований схоласт! Оце так насмішив!МефістофельВітаю вас, великовчений муже!Од ваших чарів впрів я дуже.ФаустЯк звешся ти?МефістофельЯк дивно запит цейВід того чуть, хто зневажає словоЙ, не звикши мислить поверхово,Зглибляє дійсну суть речей.ФаустТаких, як ти, відома суть —Аж світиться крізь покрив назви;Пізнаєтесь усюди враз ви,Коли «лихими» вас «спокусниками» звуть.Ну, добре, хто ж ти є?МефістофельЯ – тої сили часть,Що робить лиш добро, бажаючи лиш злого.[25]ФаустЦе загадка! Розгадку ж хто подасть?МефістофельЯ – заперечення усього!Бо всяка річ, що постає,Кінець кінцем нічим стає,І жодна річ буття не гідна.А все, що ви звете гріхом,Чи згубою, чи просто злом, —Ото моя стихія рідна.ФаустТи кажеш, що ти – часть,а сам з'явивсь цілком.МефістофельМені чужа зарозумілість.Це ж тільки ви з своїм дурним світкомСебе вважаєте за цілість.Я ж – часть од часті лиш,що перше всім була,Частинка тої тьми, що світло привела,Те світло гордеє, що хочеться йомуЗ одвічних володінь прогнати матір тьму.Та це йому не вдасться – шкода сил,Воно навік приковане до тіл:Од тіл тече, в тілах лише прекрасне,Тілами лиш спиняється в ході,А згинуть ті тіла – тодіЙ воно разом з тілами згасне.ФаустА, ось до чого ти згодивсь!Велике знищить – неспромога,Так ти з маленьким заходивсь.МефістофельТа й тут непевна перемога!Цей світ, оце нікчемне Щось,Проти Ніщо мов затялось;На всякі способи я брався,А все удачі не діждався:Проти пожеж, потопів, бурЗемля стоїть собі, як мур!Людське й звірине кодло теж набридло:Як можна так поводитися підло?Вже я їх бив, губив – і знов,Дивись, шумує свіжа кров.І скрізь таке, хоч бийся в груди —В землі, в воді, в повітрі, – всюдиМільйони родяться життів,В теплі і в холоді, в сирому і в сухому…Остався б я, напевне, ні при чому,Коли б огонь служить не захотів.ФаустНа всеблагу творящу силу,Підступний, ниций, хижий біс,Ти руку смертно-зледенілуДаремно, грозячи, підніс.До чогось іншого б узявся,Потворний дух, поріддя тьми!МефістофельТа я вже й сам був поривався;Про це ще поговорим ми.А зараз можна мені вийти?ФаустЧому ж не можна? Ну й чудний ти!Тепер уже знайомі ми:Заходь до мене, як захочеш,Вікном – вікном, дверми – дверми,Та й через комин ти проскочиш.МефістофельТа так-то так! А звідси вийти як?Завадою постане під ногамиБіля порога тайний знак.ФаустА! Ти злякався пентаграми,[26]Що має силу над чортами?Пекельнику, як ти сюди пробравсь?І як це дух такий попавсь?МефістофельА придивись до неї пильно, —Вона накреслена нещільно:Не вийшов трохи крайній кут.ФаустВипадок добре постарався!Так ти тепер в неволі тут?Оце не ждав, не сподівався!МефістофельКоли сюди я вскочив псом,Я не помітив знаку того, —І чорту вийти вже незмога.ФаустА чом не вилізти вікном?МефістофельТа звичка в нас така вже здавна повелась:Чортам і привидам скрізь вхід без перепони,Але кудою вліз, тудою і вилазь.ФаустТо в пеклі теж свої закони?Чудова річ! То з вами можна й пактНадійний підписати, безумовно?МефістофельЯк хто формальний укладе контракт,Обіцяне завжди одержить сповна.Колись питання це складнеМи обговорим неодмінно.Ну, а тепер пусти мене,Прошу тебе, прошу уклінно.ФаустТа ще хвилиночку пожди,Скажи мені хорошу казку!МефістофельТа це ми встигнемо завжди.Пусти мене, зроби цю ласку!ФаустЧи я шукав тебе, скажи?Ти ж сам попавсь мені на щастя.Хто чорта вловить, то держи,Хтозна, чи ще коли впіймати вдасться.МефістофельГаразд, на все я пристаю,Як хочеш, я лишусь з тобою,Але дозволь фантазію твоюПотішити мого мистецтва грою.ФаустРоби що хоч, але гляди,Щоб не було в тій грі нуди.МефістофельТвої чуття за цю часинуЗазнають більше втіх, мій сину,Ніж в цілий рік сіреньких днів.Ти вбачиш любосну картину,Ти вчуєш духів ніжний спів, —І це не буде лиш маною:Відчуєш ти амброзій пахІ смак нектару на устах,Торкнешся щастя ти рукою.А збори скорі будуть в нас:Весь гурт наш тут; почнімо враз!ДухиЩезніть, зникайте,Темні склепіння!Дивно привітне,Ніжно-блакитнеНебо, сіяй!Геть розпливайтесь,Чорнії тучі,Ви ж розгоряйтесь,Зорі блискучі,Сонце, заграй!Діти небесні —Духи чудесні,Ласку несучи,Тут пролітають,Трепет жагучийСкрізь викликають;Звинні їх тініВ барв мерехтінніЗемлю вкриваютьТам, де в альтанахПари коханихВ пристраснім млінніДуші зливають.Зелено пишніЛози буяють,Грона розкішніТяжко звисають,І винотокиВинні потоки,Пінні й шумливі,З них вигнітають.В радісній зливіЗ гір, маєм критих,По самоцвітахСтрумні ті ллються,Поки зійдутьсяВ ріки глибокі,Плеса широкі.Любить там птицяСолодко впитьсяЙ далі помчатиДесь на чудовийОстрів казковийСонце стрічати.Чуєш, у лузіСпів там лунає?Бачиш, у крузіТанець буяє?Всюди тут воля,Всім тут роздолля:Ті поп'ялисяПо верховині,Ті розплилисяВ озера сині,Інший ширяєВ небо безкрає,В далі прозорі,Звідки ллють зоріЩастя жагу.МефістофельЗаснув! Гаразд, мої хлоп'ята чулі!Чудово ви співали люлі-люлі;За цей концерт я не лишусь в боргу.Він думав, що мені звідсіль уже не вийти!Ще більш його маною оповийте,Ще глибш його занурте в море мар!Мені ж тепер пацюк на визвіл прийде,Розбить накреслений цей чар.От і пацюк вродивсь одразу —Шмигнув до ніг і жде наказу.Володар всіх щурів, мишей,Жаб, мух, комах, блощиць, вошейТобі наказує підлізтиІ на порозі знак прогризтиТам, де оливи він полив, —За діло ж, ну, без зайвих слів!Он закрутка чаклунська, бачиш, скраю?Я через неї тут сидіти маю;Гризни! Ще раз, і всьому край! —Ну, Фаусте, спи і поки що бувай!Фауст(прокинувся)Це що ж, я знов в оману дався?Знов духів рій без сліду зник,Почезла чортова мана вся,Та й пудель теж кудись утік!

Кабінет Фауста

Фауст і Мефістофель.

ФаустХто там? Заходь! Чи ж мук іще не досить?МефістофельЦе я.ФаустЗаходь!МефістофельХто хоче, тричі просить.ФаустЗаходь же!МефістофельОт за це люблю;Дійдем до злагоди ми духом.Дивись, яким прийшов я зухом:В червець убрався, в блаватас,Плащем обвинувся єдвабним,[27]Вдяг капелюх з пером привабнимЩе й шпагу замашну припас.Послухай дружньої поради,Вдягни й собі такі наряди,Покинь нікчемні заняття, —Узнаєш, що таке життя.ФаустШкода мені у шати ті вбиратись,Турбот життя й на них лежить печать.Я застарий, щоб тільки гратись,Замолодий, щоб не бажать.Чого ж мені од світу ждати?І що той світ спроможний дати?Страждай, терпи! Терпи, страждай! —Цей спів я чую щохвилини,І щогодини, і щодниниУсе життя – із краю в край.Прокинувся уранці – і тривога,Печаль гірка мене уже тіснить,Що весь цей день не дасть мені здійснитьНі одного бажання, ні одного…Найменший проблиск щастя вразВід злої критики погасне,Зникає видиво прекраснеЗа тисяччю гидких гримас…Нічною зрадною добоюЯ в ліжко з острахом іду —І тут мені нема спокоюОд снів, що сняться на біду.А Бог той, що живе в меніІ сили збуджує духовні,Громадить їх бентежно в глибині,Та вийти не дає назовні.Онавіснів мені тягар буття —Я кличу смерть, ненавиджу життя.МефістофельТа хто ж бажає смерті прибуття?ФаустБлаженний той, кому у сяйві славиВона чоло у лавр зав'є кривавий,Кого знайде серед гулянкиВ обіймах дівчини-коханки.Чому не вмер я в захваті в ту мить,Як Дух Землі мені явився!МефістофельІ все-таки якогось трунку спитьТи тої ночі не рішився.ФаустЯк бачиться, ти любиш шпигувать.МефістофельХоч не всевіда я, а дещо можу знать.ФаустТоді від пориву страшногоСпинив мене знайомий спів,І спомин днів дитинства могоІще раз душу обманив…Клену ж я все, що нас тримаєВ тенетах марев і оман,Клену я все, що нам скрашаєЖиття земного тужний бран!Прокльон бучному гордуванню,Що дух ним сам себе п'янить,Прокльон людському сліпуванню,Що нас обманює щомить!Прокльон вам, мрії славолюбні,Бажання ввічнити ім'я,Прокльон вам, пута злудні, згубні —Робота, влада і сім'я!Прокляття золоту, мамоні,Що завдає нам тьму турботАбо колише нас на лоніРозкошолюбних насолод!Я шлю прокльон любові щирій,Смачному соку виногрон,Я шлю прокльон надії, вірі,Й терпінню надто шлю прокльон!Хор духів(незримо)Жаль! Жаль!Розбив ти його,Прекрасний світ,Ударом руки —Розбив на друзки!То вчинок півбога!Ми зносимУламки у вічне Нічого,ГолосимПо загинулій красі.Сильніший,Як земнородні всі,ПишнішийСвіт побудуй,Побудуй його в серці своїм!І прямуйШляхом новимЗ духом ясним,І чарівнішийСпів наш почуй!МефістофельМої малятаМудрі до ката.Чуєш, як до втіх і діїРадять, мов старії?Звуть тебе в світиЗ цеї самоти,Що від неї кров німіє,Розум туманіє.Кинь панькатись із вічною журбою,Що круком серце рве тобі з грудей.Відчуєш ти, оточений юрбою,Що й ти людина між людей.Не хочу я, правда, рівнятьТебе до того наброду.Я сам не великого роду;Але, коли схочеш пристатьДо мене в життєвій дорозі,То буду тобі по змозіТоваришем вірним,Слугою покірним,А хочеш – і псом,Безмежно відданим рабом.ФаустЯкої ж ти від мене хочеш плати?МефістофельТого часу ще досить довго ждати.ФаустНі, ні! Ти, чорте, егоїст,І так не зробиш, Бога ради,Комусь другому щось в користь.Кажи, якої хочеш плати,А то не буду і наймати.МефістофельЯ маю тут тобі у всім служить,Скоряючись завжди твойому слову.Коли ж ми там зустрінемося знову —Ти мусиш те ж мені робить.ФаустЩо буде там – мене це не обходить.Ти можеш світ якийсь новий виводить,Коли зруйнуєш той, що є.На цій землі я радістю втішаюсь,Під небом цим я муками караюсь,І аж тоді, як з ними попрощаюсь,Нехай що хоче настає.І не бере мене цікавістьСпізнати той інакший світ,Чи є і там любов, ненависть,Чи є і там і верх, і спід.МефістофельТа, якщо так, тобі немає риску.Угодьмося. Лиш дай мені підписку,Я дам тобі таке, чого повікІще не бачив чоловік.ФаустЩо хочеш ти, нещасний чорте, дати?Чи можеш ти стремління ті узнати,Що їх плекає дух людський?Є в тебе їжа – в ній нема поживи;Є в тебе злото – та воно рухливе,Із рук виприскує як стій;Покажеш гру – в ній виграть неможливо,Даси коханку – а вона, зрадлива,З моїх обіймів іншому морга;Є в тебе честь і слава дорога —Мов метеор, вона щезає;У тебе плід зеленим зогниває,А дерево лиш мить одну цвіте.МефістофельТака вимога біса не злякає,Я можу дать тобі все те.Та, друже мій, колись і щось хорошеУтішити в спокої прийде нас.ФаустКоли, вспокоєний, впаду на ліні ложе,То буде мій останній час!Коли тобі, лукавче, вдастьсяМене собою вдовольнить,Коли знайду в розкошах щастя, —Нехай загину я в ту мить!Ідем в заклад?МефістофельІдем!ФаустДай руку, переб'єм!Як буду змушений гукнути:«Спинися, мить! Прекрасна ти!» —Тоді закуй мене у пута,Тоді я рад на згубу йти.Тоді хай дзвін на вмерле дзвонить,Тоді хай послух твій мине,Годинник стане, стрілку зронить,І безвік поглине мене.МефістофельЗміркуй як слід! Ми все затямим, друже!ФаустНа це ти маєш всі права.Що я кажу – то не пусті слова.Як буде так – я раб тобі, злий душе,Тобі чи ще кому – байдуже.МефістофельСьогодні ж, пане докторе, в обідЯ до своєї служби приступаю.Але – життям і смертю заклинаю —Розписку дай, щоб все було як слід.ФаустНавіщо ця формальність дріб'язкова?Не знаєш ти, що ми додержуємо слова?Тобі не вистачить хіба,Що слово дам несхибне, поки віку?Весь світ тече, хисткий без міри і без ліку,Мене ж затримає клятьба?Хоч, може, це й химера все —Але душа її приймає.Блаженний той, хто вірність в серці має,Він без жалю все в жертву їй несе.А звій пергамену, і підпис, і печаткаЛякає всіх, як хижий василіск;Там слово мертве од початку,Там владу мають шкура й віск.Скажи ж мені, що треба взяти:Мідь? Мармур? Шкуру? Папірець?Різець, перо чи олівець?Як бачиш, вибір пребагатий!МефістофельУже засипав, як з лоток…Навіщо стільки тої мови?Бери абиякий листок,А підписатися – вточи краплину крові.ФаустНу що ж, і цей зроблю я крок,Коли вже в вас такі умови.МефістофельКров, бачиш, своєрідний сік.ФаустНе бійсь, що я угоду цю порушу:Мою нестримно пориває душуДо того, що тобі прирік.Даремно я себе дурив:Не більш од тебе я заважив.Великий дух мене зневажив,До тайн природи вхід закрив.Тепер порвалась нитка мислі,Науки стали мені ненависні.Тепер у вирі чуттєвих втіхЯ пристрасті пломінь заспокою,За чарівною пеленоюНабачусь див і чуд усіх.Риньмося сміло в часу прибій,В потік випадків і подій,Нехай і сміх, і плач,І щастя, й біль невдачПерехлюпуються, як хвилі рік:Лиш в русі проявить себе чоловік.МефістофельВ нас не питай, де міра й край:Всього досхочу, до жадоби.Бери, хапай, що до вподоби,І на здоров'я поживай.Лиш не губись, держися сміло.ФаустТа зрозумій, не в насолодах діло.В стражданнях радощі відчути я готов,Утіху – в розпачі, в ненависті – любов.Мій дух звільнивсь уже од пут науки,Чутким зробивсь до будь-якого болю,Вмістить в собі всі радощі і муки,Все те, що людству випало на долю.І глиб, і вись – все духом охоплю я,І втіху, й біль – все в серце уберу я,Щоб всім єством своїм з єством вселюдським злитисьІ разом з ним у безвість провалитись.МефістофельІ я жую вже ряд тисячолітьТой шмат черствий, мій друже милий!Ніхто з людей, з колиски й до могили,Старої закваски ніяк не міг стравить.Повір мені, для себе самБог сотворив цей світ як цілість;Він в вічнім світлі сяє там,Нам дав лиш пітьму, ну, а вамІ день і ніч послав як милість.ФаустКоли ж я хочу!МефістофельЦе воно!Але… тут є «але» одно.Мистецтво довге, вік короткий,Ти б мусив знати це давно.Нехай який-небудь поет солодкий,У мріях смілий, у серці кроткий,Для тебе аж у хмари зайде,Найкращі якості там найде;Ти будеш сміливий, як лев,І, як сайгак, прудкий,Як півдня син, яркий, палкий,Як сіверяк, кріпкий.І будеш ти зразком лицарстваІ водночас верхом лукавства,Зумієш пристрастю палатиІ розраховано кохати.Таку прояву високоснуЗначу я знаком мікрокосму.ФаустХто ж я такий, що досягтиЯ мрії людськості не можу,Якою душу я тривожу?МефістофельКінець кінцем, ти – тільки ти.[28]З мільйонів кучерів дістань собі перуки,На височеннії зопнися закаблуки,Але й тоді ти будеш – ти.ФаустНе радує мене тих знань скарбниця,Що я збирав на протязі років…Я ніби й ріс – а добре придивиться,То духом я ні крихти не зміцнів;Не став я ні на волос вищий,До безконечного не ближчий.МефістофельМій друже, дивишся на речіТи якось надто по-старечи;Ні, треба діяти не так,Поки в житті ми чуєм смак.Кат знає! Руки, ноги маєш,І голова, і зад – все є…А те, чим вільно користаєш,То, може, скажеш, не твоє?Шестірку коней я впряжу,Коли купити їх до змоги,І, хоч людина, а біжу,Як звір двадцятьчотириногий!Мерщій покиньмо всі думкиІ в світ пориньмо навпрямки!Хто в мудрощі химернії заходить,Той мов осел, невдаха-довговух,Якого пустирем мара по колу водить,Коли кругом хвилює пишний луг.ФаустЗ чого ж ми почнемо?МефістофельМерщій відціль біжім!Та це ж катівня, а не дім!Себе ти тут даремно душишІ хлопчаків нещасних сушиш;Нехай сусіда цим живе,Товче, як знає, воду в ступі…Чи тим малим ти скажеш щось нове?Вони для того надто глупі.Ось чуєш, вже один іде!ФаустЯ не прийматиму нікого.МефістофельТа бідний хлопець довго жде,Невже ж і піде без нічого?Стривай, цей плащ і шапочка оцяМені якраз, здається, до лиця.(Перевдягається)На мене сміло покладайся,Я хлопчику скажу два-три слівця,А ти іди в дорогу вже ладнайся.Фауст виходить.Мефістофель(у Фаустовій довгій одежі)Зневаж лиш розум і знання —Найвище людське надбання;Хай дух олжі тебе охмарить,Дивами злудними обмарить, —Тоді робота нам легка…Йому діставсь на долю дух бентежний,Що мчить усе вперед, усе чогось шука,Рвучись кудись в простір безмежний,Од втіх земних він утіка.Втягну ж його в життя розпусне,У світ нікчемностей липкий,Хай б'ється, борсається, грузне,Нехай в ненаситі своїйЖадливими устами дарма ловитьПримарну їжу і пиття, —Коли б і не вдалось мені його підмовить,То він би й сам пропав без вороття.

Увіходить учень.