Тартарен Тарасконський
У Тартаренових вухах ще й досі лунали оплески тарасконців, його сліпило південне сонце, п’янили пахощі моря, і він ішов, гордо підвівши голову, зі своїми рушницями за плечима, й замилувано дивився на марсельський порт – він бачив цей чудовий порт уперше. Нашому тарасконцеві здавалося, що він марить. Йому ввижалося, що він – Сіндбад Мореплавець, який блукає казковим містом із «Тисячі й однієї ночі».
Куди не глянь – скрізь густий ліс щогл і рей. Майорять прапори всіх держав: російські, грецькі, шведські, туніські, американські… Вздовж усієї набережної – кораблі із наставленими, наче багнети, бушпритами. Під бушпритами – наяди, богині, діви Марії та інші дерев’яні розмальовані статуї; кожен корабель названо іменем якоїсь із них. Усе це поточене, поїдене морською водою, все мокре, все запліснявіле… Де-не-де поміж кораблів видніє клапоть моря – наче широка муарова стрічка, закапана олією… Хмари чайок, що крізь плетиво рей здаються якимись химерними цятками на тлі блакитного неба… Всіма мовами перегукуються юнги.
На набережній, поміж ручаїв масної темно-зеленої води, насиченої содою, – вони текли від миловарень, – рояться митники, комісіонери, візники зі своїми двоколками, в які запряжені корсиканські коники.
Крамниці найрізноманітнішого одягу, задимлені бараки, де матроси готують собі їжу, продавці люльок, мавпочок, папуг, канатів, полотна, чудернацького мотлоху, зваленого на купи, – в ньому можна знайти і старі кулеврини, і величезні позолочені ліхтарі, і старі талі, і старі поламані якорі, і старі снасті, і старі блоки, і старі рупори, і підзорні труби часів Жана Варта та Дюге-Трюена. Продавщиці їстівних слимаків, які сидять навпочіпки й верещать, навперебій закликаючи покупців. Матроси, які несуть мазниці з дьогтем, паруючі казани, величезні коші, повні спрутів – їх миють у каламутній воді фонтанів.
Скрізь навалено купами різні товари: шовки, мінерали, деревину, сукна, свинцеві болванки, цукор, стручки, рапс, лакрицю, цукрову тростину. Мішанина Сходу із Заходом. Гори голландського сиру, який генуезці власноруч вифарбовують у червоний колір.
Далі – хлібна пристань; вантажники, стоячи на високих сходнях, висипають на берег зерно із лантухів. Золотим потоком тече воно в білій куряві. Чоловіки у червоних фесках розміреними рухами точать його на великих решетах із ослячої шкури, а потім вантажать на хури; хури від’їздять, а за ними біжить юрба жінок та дітлахів із віничками й кошиками…
І ще – док. Величезні кораблі перекинуто набік – їх очищають від водоростей, обпалюючи вогнищами з хмизу. Занурені у воду реї, дух смоли, оглушливий стукіт – це теслярі обшальовують дерев’яні борти великими мідними листами.
Подекуди ліс щогл був не дуже густий, і тоді Тартарен бачив вхід у порт, безупинний рух кораблів: ось відчалює англійський фрегат, який попливе до Мальти, – чепурний, вишаруваний до блиску, всі офіцери в жовтих рукавичках; а ось під гучні крики та лайку відпливає великий марсельський бриг – на кормі стоїть огрядний капітан у сюртуку й шовковому капелюсі і віддає команди провансальською говіркою. Інші кораблі линуть у відкрите море, піднявши всі вітрила. А здалеку, мовби пливучи в повітрі, у сяйві сонця підходять до порту інші кораблі.
Повсюди – безугавний гамір: гуркіт візків, крики матросів «Став вітрила!», лайка, співи, свистіння пароплавів, гримотіння барабанів та звуки сурм із форту Св. Іоанна, з форту Св. Миколая, бамкання дзвонів кафедрального собору, бамкання дзвонів церкви Св. Віктора. А над усім цим – містраль. Він підхоплює всі звуки, крутить ними, підкидає вгору, змішує із власним ревінням, і над портом лунає-розлягається дика, химерна, героїчна музика, схожа на звук величезної сурми – сурми, що вабить і кличе в далеку незнану далеч: зірватися, мчати, летіти на крилах!..
Під звуки цієї чудової сурми Тартарен Тарасконський поплив до країни левів…
Епізод другий
У терків
І. Плавання. П’ять положень шешьї. На третій день. Рятуйте!
Хотілося б мені, любі мої читачі, бути художником, і то не звичайним, а художником великим, щоб змалювати тут, яких положень прибирала шешья Тартарена Тарасконського упродовж триденного плавання на «Зуаві» із Франції до Алжиру.
Спершу я змалював би її, коли пакетбот відчалював від пристані. Ось вона – велична, геройська – увінчує голову нашого тарасконця. Далі я змалював би її, коли «Зуав» виходив із порту і вже колихався на хвилях. Ось вона – тремтяча, приголомшена, начебто вже відчуває перші ознаки морської хвороби.
Потім я змалював би Тартаренову шешью в Ліонській затоці, коли «Зуан» усе більше віддалявся од берега, а море починало супитись. Ось вона змагається з вітром, ось, перелякана, стає сторчма на голові в нашого героя, а довга китиця з блакитної вовни настовбурчується від туману й буревію…
Четверте положення – о шостій пополудні, поблизу берегів Корсики. Бідолашна шешья нахиляється над бортом і з німим запитанням та тугою озирає море…
І нарешті п’яте, останнє положення: в тісній каюті, у вузькому, схожому на висунуту шухляду комода ліжку безсило качається по подушці й розпачливо стогне щось зім’яте, безформне… Та це ж шешья, та сама шешья, що так хвацько сиділа на Тартареновій голові в годину відплиття. Тепер це вже не шешья, а жалюгідний, насунений на самісінькі вуха нічний ковпак, з-під якого визирає бліде скривлене обличчя…
Якби лиш тарасконці бачили зараз свого великого Тартарена! Як він лежить у шухляді від комода, в тьмяному, каламутному світлі, що сіється з ілюмінаторів, як він дихає смородом кухні та вогкого дерева – цим огидним духом пакетбота! Якби лиш вони чули, як Тартарен охкає при кожному повороті гвинта, як раз у раз просить подати йому чаю і тоненьким дитячим голоском докоряє стюардові!.. Тарасконців загризло б сумління – адже це вони присилували Тартарена податися в мандри!.. Присягаюся словом біографа – жаль брав дивитися на нього! Зненацька попалений морською хворобою, бідолашнийтерок не годен був ні розв’язати свій алжирський пояс, ні скинути з себе амуніцію. Груди йому муляв грубий держак мисливського ножа, в бік впивалася кобура револьвера. І до всього – бурчання Тартарена-Санчо, який без угаву квилив і ремствував:
– Ох і бевзь же з тебе!.. Чи ж я тобі не казав!.. Бач, Африки йому забаглося… Ось тобі твоя Африка… Що, гарна?…
І вже справжньою мукою для бідолашного Тартарена, прикутого до свого ліжка-шухляди, було чути, як пасажири в кают-компанії їдять, сміються, грають у карти, співають. Товариство на «Зуаві» зібралося й велелюдне, і веселе. Офіцери, що поверталися до своїх полків, дами з марсельського «Алькасара», мандрівні актори, багатий мусульманин (він щороку вирушав на прощу до Мекки), чорногорський князь, жартун і витівник, який наслідував Равеля та Жіля Пере… Нікого з них не мучила морська хвороба, всі вони пили шампанське з капітаном «Зуава» – череватим марсельцем, який кохався у розвагах та бенкетах, мав дві сім’ї – одну в Марселі, другу в Алжирі – і веселе прізвище Барбасу.
Тартарен Тарасконський ненавидів усіх цих людців, їхня гульня додавала йому мук…
Нарешті третього дня по обіді на пакетботі зчинився раптом страшенний шарварок, який вивів нашого героя із заціпеніння. На носі «Зуава» забамкав дзвін. На палубі загупали важкі матроські чоботи.
– Передній хід!.. Задній хід!.. – хрипким голосом кричав капітан Барбасу.
А трохи згодом:
– Стоп машина!..
Зупинка, сильний поштовх… Тиша… «Зуав» поволі хитався, мовби прив’язаний аеростат.
Несподівана тиша вжахнула Тартарена.
– Рятуйте! Потопаємо! – зарепетував він на все горло і, надлюдським зусиллям зірвавшись на ноги, в усій своїй амуніції метнувся на палубу.
II. До зброї!.. До зброї!
Вони не потопали – вони просто причалювали.
«Зуав» став на рейді. Вода була глибока й чорна; рейд, гарний, але пустельний, – похмурий і мовчазний. На пагорбі білів Алжир; його тьмяно-білі будиночки, ліплячись один до одного, спускалися до моря. Достоту виставка білизни на Медонському узвишші! А над будиночками сяяло блакитне безкрає небо. О, яка блакить!..
Великий Тартарен, уже трохи оговтавшись, роззирався навколо й шанобливо слухав, як чорногорський князь, стоячи поряд, називав квартали міста: Касба, Горішнє місто, Бабассунська вулиця.
Цей чорногорський князь був дуже чемний і вихований, до того ж вій чудово знав Алжир і вільно розмовляв арабською мовою. Тож Тартарен вирішив продовжити з ним знайомство… Він стояв, прихилившись до борту пакетбота, коли раптом побачив ряд здоровезних чорних рук, які вчепилися в борт з того боку. За мить вигулькнула кучерява голова негра, і не встиг наш герой і оком змигнути, як на палубу сипнули корсари: чорні, жовті, напівголі, бридкі, страхітливі… їх було не менше, ніж сто душ.
Тартарен упізнав їх… То були вони, ті самі горезвісні вони, зустрічі з якими він так довго чекав ночами на вулицях Тараскона! Нарешті! Нарешті вони наважились постати перед ним!..
Заскочений зненацька, наш герой укляк на місці. Та коли корсари підскочили до багажу, зірвали з нього брезент, а потім заходилися грабувати пакетбот, у Тартарені пробудився герой: він вихопив мисливський ніж і, гукнувши пасажирам: «До зброї!.. До зброї!», перший кинувся на харцизяк.
– Що це з вами? Що сталося? Що ви робите? – спитав капітан Барбасу, виходячи з рубки.
– А, це ви, капітане! Мерщій, мерщій озброюйте екіпаж!
– Схаменіться! Навіщо?
– Хіба ж ви не бачите?…
– Чого?
– Та ось же вони… пірати! Перед вами!..
Капітан Барбасу витріщив на Тартарена очі.
Тут повз них пробіг велетень-негр з аптечкою нашого героя на спині.
– Стій, розбійнику! – заволав тарасконець і, змахнувши кинджалом, помчав за негром.
Барбасу кинувся за ним і схопив за пояс. Тартарен зупинився.
– Спокійно, хай вам біс! – гаркнув капітан. – Це не пірати! Піратів давно вже нема й сліду… Це носії.
– Носії?!
– Авжеж, носії! Вони переносять багаж пасажирів на берег… Отож сховайте свій ніж, дайте мені ваш квиток і йдіть слідом он за тим негром… Він славний хлопець… І на берег вас доставить, і до готелю, коли схочете, проведе!..
Тартарен, зніяковівши, віддав квиток і слідом за негром спустився по мотузяному трапу у великий човен, який витанцьовував на хвилях попід бортом «Зуава». Весь його багаж – скрині, ящики зі зброєю, консерви – лежав уже там. Багаж зайняв увесь човен, тож чекати інших пасажирів не було чого.
Негр, наче мавпа, видерся на купу речей і сів навпочіпки, обхопивши руками коліна. Другий негр узявся за весла. Вони дивилися на Тартарена і всміхалися, блискаючи своїми білими зубами.
Стоячи на кормі, великий тарасконець міцно стискав у руках руків’я ножа, і на обличчі його був той лютий вираз, якого так боялися тарасконці: хай там що каже Барбасу, а він, Тартарен, не дуже вірить у добромисність цих носіїв, чорних, як ебенове дерево, – адже вони й трохи не скидаються на мирних тарасконських вантажників…
Через кілька хвилин човен пристав до берега, і Тартарен ступив па вузьку берберійську набережну, де триста років тому каторжник-іспанець на ім’я Мігель Сервантес під киями алжирських наглядачів подумки писав прегарний роман, якому згодом дав назву «Дон Кіхот».
III. Звернення до Сервантеса. Висадка. Де ж терки? Терків нема. Розчарування
О Мігелю Сервантесе Сааведра! Кажуть, що там, де жили колись великі люди, довіку лине й ширяє в повітрі часточка їхньої душі. В такому разі те, що лишилося від тебе на берберійському березі, певне, затремтіло від захвату, дивлячись, як висідає на берег Тартарен Тарасконський, цей чудовий тип француза-південця, Тартарен, у якому втілилися обидва герої твого роману – Дон Кіхот і Санчо Панса…
День видався спекотний. На залитій сонцем набережній – кілька митників, алжирці, що чекають новин із Франції, маври, що сидять навпочіпки й попахкують своїми довгими люльками, матроси-мальтійці, що тягнуть величезні сіті, в яких мерехтять і сяють, наче срібняки, тисячі сардинок…
Тільки-но на цю набережну ступив Тартарен, уся вона завирувала. З каменюк посхоплювалися дикуни (їх була ціла зграя), ще огидніші, ніж корсари на «Зуаві», і кинулись до прибульця. Довготелесі араби в білих вовняних бурнусах, надітих на голе тіло, низенькі маври в лахмітті, негри, тунісці, маонці, мзабіти, готельні слуги в білих фартухах – усе це галасувало, репетувало, хапало Тартарена за поли, виривало одне в одного з рук його багаж. Цей тяг кудись його консерви, той аптечку… І всі вигукували й джерґотіли якісь химерні, ні на що не схожі назви готелів, так що в Тартарена аж очі лізли рогом.
Бідолашний тарасконець, очманілий від цього шарварку, метався то туди, то сюди, лаявся, сипав прокльонами, кидався навздогін за своїм багажем… Він звертався до варварів по-французькому й по-провансальському, навіть латиною – латиною Пурсоньяка: rosa, bonus, bona, bonum[2]. Це були єдині слова, що застрягли в його пам’яті… Марні зусилля! Ніхто його не слухав… На щастя, якийсь низенький чоловічок у мундирі з жовтим коміром втрутився в суперечку, наче гомерівський бог, і палицею розігнав увесь цей набрід. То був алжирський поліцай. Він дуже люб’язно порадив Тартаренові оселитися в готелі «Європа», підкликав слуг цього готелю, і ті, повантаживши пожитки нашого героя на кілька візків, повели його в готель.
Тартарен ішов і дивом дивувався. Він гадав, що Алжир – це казкове, дивовижне східне місто, щось середнє між Константинополем і Занзібаром… А опинився він у справжнісінькому Тарасконі!.. Кав’ярні, ресторани, широкі вулиці, чотириповерхові будинки, невеличкий майдан з макадамовою бруківкою, де духовий оркестр грав польки Оффенбаха, а за столиками сиділи чоловіки, пили пиво і їли пампушки, де гуляли дами, лоретки, офіцери, солдати, знову офіцери – леле, скільки їх тут! – і жодного тобі терка… Єдиний терок – це він, Тартарен… Проминаючи майдан, наш тарасконець навіть зніяковів – адже всі звернули на нього погляди. Оркестр замовк, і оффенбахівська полька зависла в повітрі.
З двома рушницями за плечима, з револьвером при боці, суворий і величний, як Робінзон Крузо, Тартарен простував повз увесь цей люд; проте коли він увійшов у готель, сили покинули його. Голова йому запаморочилася; від’їзд із Тараскона, марсельський порт, плавання, чорногорський князь, пірати – усе змішалося…
В номер його внесли на руках, зняли зброю, роздягли… Навіть хотіли послати по лікаря, та герой наш, ледве торкнувшись головою подушки, захропів так гучно й лунко, що господар готелю вирішив не вдаватися до послуг медицини, і всі тихенько вийшли з кімнати.
IV. Перша засідка
Коли Тартарен прокинувся, годинник на міській ратуші вибив третю годину. Він проспав вечір, ніч, ранок і добру половину дня. Та що в тім дивного: за три доби шешья його стільки натерпілася!..
«Я – у країні левів!» – ось яка думка сяйнула Тартаренові, коли він розплющив очі. І – ніде правди діти – згадавши, що леви так близько, буквально за кілька кроків, сказати б, під рукою, і що незабаром він зустрінеться з ними віч-на-віч, – брр! – тарасконець зацокотів зубами й сміливо пірнув під ковдру.
Проте незабаром веселий вуличний гомін, шовкова синява неба, сонячні промені, що пестили кімнату, смачне снідання, подане в ліжко, розчинене вікно, що виходило просто на море, – усе це, ще й скроплене пляшкою чудового критського вина, навернуло Тартарена на його звичайний героїчний дух.
Скинувши із себе ковдру, він вигукнув: «На левів! На левів!» – і хутко вдягнувся.
Він надумав ось що: тихцем податися з міста в пустелю, дочекатися ночі, сісти в засідку і – пах-пах! – у першого-ліпшого лева… А вранці повернутися в готель, поснідати, прийняти привітання від алжирців і послати візок по вбитого звіра. Наш герой швиденько озброївся, завдав собі на спину похідний намет – довга жердина стриміла в нього над головою – і вийшов на вулицю, хоч-не-хоч випростаний, мовби проковтнувши кілок. Не питаючи, кудою йти, щоб нікого не втаємничувати у свій план, він повернув праворуч, дійшов до Бабассунських аркад, – алжирські євреї-крамарі, що, мов павуки, сиділи по кутках своїх брудних крамничок, так і вп’ялися в нього очима, – перетнув Театральний майдан і, проминувши передмістя, вийшов на Мустафський шлях.
На цьому шляху діялося щось неймовірне. Омнібуси, фіакри, двоколки, хури, величезні вози з сіном, запряжені волами, ескадрони африканських стрільців, табуни малесеньких осликів, негритянки, які продавали коржі, повози з ельзаськими переселенцями, кіннотники в червоних плащах… Усе це, галасуючи, горлаючи, співаючи, сурмлячи, сунуло в хмарах куряви поміж двома рядами халуп, біля яких стояли, розчісуючи коси, високі маонки, поміж шинками, повними солдатів, поміж м’ясними крамницями й шкуродернями.
«Ото вже набалакали мені про той Схід! – подумав великий Тартарен. – Та тут терків іще менше, ніж у Марселі».
Раптом він побачив чудового верблюда – довгоногого, надутого, мов індик. Серце в Тартарена закалатало.
Ось і верблюди! Отже, й леви недалечко…
І справді – незабаром він побачив цілу юрбу мисливців на левів, які з рушницями за плечима крокували йому назустріч.
«Боягузи! – розминаючися з ними, подумав наш герой. – Боягузи! Йти на левів отакою зграєю, та ще й з собаками!»
Він і в голові собі не покладав, що в Алжирі можна полювати на щось інше, крім левів…
Проте ці мисливці мали такий добродушний вигляд – вигляд торговців, що вже відійшли від справ, – а в полюванні на левів із псами на шворках та з ягдташами, які висіли в мисливців на поясах, було щось таке патріархальне, аж Тартарен не витримав і спитав з великою цікавістю:
– Ну що, друже, добре пополювали?
– А чого ж, – відповів той, боязко позираючи на грізний обладунок нашого героя.
– Багато вполювали?
– Чималенько! Дивіться!
Алжирський мисливець показав на свій ягдташ, напхом напханий кролями та бекасами.
– Як?! У ягдташі?… Ви складаєте їх у ягдташі?!
– А куди ж їх іще складати?
– То, виходить, вони зовсім маленькі?
– Є малі, є й більші, – відповів мисливець.
Він квапився додому і, наддавши ходи, наздогнав своїх товаришів.
Безстрашний Тартарен стояв посеред дороги, отетерівши з невимовного дива. Тоді сказав собі: «Таж вони мені баки забивають, та й годі! Нічого вони не вполювали!» – і знову рушив уперед.
Будинків на шляху чимдалі рідшало, людей ставало чимдалі менше. День хилився до вечора, сутінки густішали. Тартарен Тарасконський ішов ще з півгодини. Нарешті він зупинився. Була вже глупа ніч. Безмісячна ніч – тільки рясні зорі розсіювали пітьму. На шляху – ані душі живої. Однак наш герой утішався думкою, що леви – це не диліжанси, отже, битими шляхами вони не ходять… Він звернув у поле… Леле! Куди не ступиш – рівчаки, чагарі, будяки… Але Тартаренові було до того байдуже. Він простував далі й далі… Аж раптом… «Я чую лев’ячий дух!» – сказав собі наш герой і, повернувшись праворуч, а тоді ліворуч, з силою вдихнув у себе повітря.
V. Пах! Пах!
Довкола нього була пустеля – дика, поросла химерними рослинами, тими самими східними рослинами, що такі схожі на наїжачених звірів. При тьмяному світлі зірок їхні тіла здавалися іще довшими. Праворуч бовваніло громаддя гір – може, це Атлас?… Ліворуч глухо гурчало невидиме море… Де ж і водитися хижакам, як не тут?
Тартарен став на коліно і, поклавши одну рушницю перед собою, а другу держачи в руках, застиг на місці. Він чекав годину, чекав другу… Нікогісінько! Аж тут він згадав, що знамениті винищувачі левів, вирушаючи на полювання, беруть із собою козеня – про це він читав у книжках. Вони прив’язують те козеня, а самі сідають у засідку. Тоді смикають за мотузку – і козеня мекає… Козеняти в нашого тарасконця не було, тож він замекав сам: «Ме-е-е! Ме-е-е!» Він замекав тихенько й жалібно, бо в глибині душі все ж таки побоювався, що його почує лев… Та згодом, пересвідчившись, що нікого нема, замекав голосніше: «Ме-е-е!.. Ме-е-е-е!..» Знову нікого! Знетерпеливлений Тартарен мекнув кілька разів поспіль так гучно, що це вже було скоріше ревіння бика, ніж мекання козеняти…
Зненацька за кілька кроків перед собою він помітив при самісінькій землі щось велике й темне. Тартарен затамував дух… Воно нахилилося, обнюхало землю, стрибнуло, завмерло, пустилося чвалом, вернулося назад і стало… Це лев!.. Безперечно!.. Тепер Тартарен ясно бачив його куці лапи, могутню шию й двоє очей – великих, блискучих… Цілься! Стріляй!..
Пах!.. Пах!..
Тартарен відскочив назад, вихопивши з-за пояса мисливський ніж. У ту ж мить розляглося страшне ревіння.
– Ага! – вигукнув безстрашний Тартарен і, міцно впершися своїми дужими ногами в землю, приготувався до двобою із звіром. Та лев явно не збирався нападати: він знову заревів і кинувся прожогом тікати.
Тартарен стояв так само непорушно. Він чекав на левицю… Точнісінько як у книжках…
На жаль, левиця не з’являлася… Тартарен чекав години зо три, аж поки зовсім знемігся. Було холодно, вогко, з гір віяв пронизливий вітер.
«А що, як я посплю тут до світанку?» – раптом сяйнуло Тартаренові. Він вирішив поставити намета: адже Тартарен-Санчо боявся ревматизму. Та де там у біса! Намет був сконструйований так хитромудро, що розкласти його ніяк не вдавалося. Таке часом трапляється і з парасолями: лине дощ – а вони, жартуни, не розгортаються… Кінець кінцем тарасконець швиргонув намета на землю й ліг на нього, лаючись, як справжній провансалець.
– Та, та! Ра, та! Та, ра, та!..
– Що це? – підскочивши, мов ужалений, вигукнув Тартарен.
То грали зорю африканські стрільці в мустафських казармах… Винищувач левів, не вірячи власним очам, протер їх… Він був певен, що скрізь навколо стелиться пустеля. А він спав – вгадайте де? На грядці артишоків, між грядками кучерявої капусти і буряків.
В його Сахарі росте городина! А зовсім близько зеленіє мальовничий схил горішнього Мустафи, на якому вилискують вранішньою росою білі алжирські вілли – достоту як будиночки й хатини в околицях Марселя!..
Дивлячись на цей міщансько-городницький краєвид, бідолашний Тартарен зчудувався, а потім розсердився.
«Вони зсунулися з глузду! – подумав тарасконець. – Вирощувати артишоки під самісіньким носом у левів!.. Адже мені не примарилося… Леви сюди забігають… Ось же доказ…»
Доказом були криваві плями, що їх лев, тікаючи, залишив за собою.
Безстрашний Тартарен рушив по сліду. Стискаючи в руці револьвер, він нахилявся, роззирався навсібіч і, переходячи від артишока до артишока, нарешті вибрався на невеличкий лан, засіяний вівсом. Потолочена трава, калюжа крові… а в цій калюжі лежав на боці з пробитою головою… вгадайте хто?
«Та хто ж у біса, як не лев?!»
Де там! Осел! Один із тих малесеньких осликів, яких так багато в Алжирі. Їх там називають віслючками.
VI. Поява левиці. Страшна баталія. «Зборисько відчайдухів»
Коли Тартарен побачив свою бідолашну жертву, його пойняла пекуча досада. Ще б пак: адже віслючок – це зовсім не те, що лев!.. Потім йому стало дуже жаль віслючка. Він був такий гарненький, з такою лагідною мордочкою! Боки його, ще теплі, здіймалися й опадали, мов хвилі. Тартарен став навколішки і кінцем свого алжирського пояса спробував зупинити кров у нещасної тварини. Великий муж упадає біля малесенького віслючка… Що може бути зворушливіше за це видовище?
Почувши ніжний дотик пояса, віслючок, у якому ще жевріла іскорка життя, розплющив велике сіре око й поворушив довгими вухами, мовби хотів сказати: «Дякую! Дякую!» Потім здригнувся востаннє і застиг нерухомо…
– Чорнулю! Чорнулю! – раптом залунав схвильований голос.
Зашурхотіли кущі… Тартарен скочив на ноги й приготувався до захисту… Левиця!
Грізна, ревуча, вона з’явилася в подобі старої ельзаски, у косинці, ріжки якої стирчали над чолом, з великим червоним парасолем. Вона кликала свого віслючка так гучно, що відлунювало аж у горах. Тартаренові, либонь, краще було зіткнутися з розлюченою левицею, а не з цією старою відьмою!.. Тарасконець намагався пояснити їй, як усе сталося: мовляв, він подумав на бідолашного Чорнуля, що то лев, – та все було марно. Стара гадала, що Тартарен глузує з неї. Несамовито гукнувши: «Ох ти ж триклятий негідник!» – вона розмахнулася своїм червоним парасолем та й ну лупцювати нашого героя!.. Тартарен, хоч і розгубився, боронивсь як міг: відбивався карабіном, сопів, відхекувався, підстрибував, кричав: «Ласкава пані, стривайте!.. Ласкава пані!..» Куди там! «Ласкава пані» мовби й не чула його благань, і сила її ударів якнайкраще це доводила.
На щастя, на бойовиську з’явилася третя дійова особа. Це був чоловік ельзаски, теж ельзасець, корчмар, який до того ж чудово вмів рахувати. Одразу побачивши, з ким має справу, він зметикував, що вбивця відшкодує йому всі збитки, вирвав зброю із рук дружини і вже за хвилину порозумівся з Тартареном.