Тартарен Тарасконський

VII. Історія з омнібусом, мавританкою та жасминовими чотками

Ця перша нещаслива пригода хоч кого б вибила з колії, але люди Тартаренового гарту не так-то легко складають зброю.

«Леви на півдні? – думав наш герой. – То поїду на південь!»

Він проковтнув останній шматок, устав, подякував корчмареві, поцілував, забувши про баталію, стару ельзаску і зронив сльозу над могилою нещасливця Чорнуля.

Не гаяти ані хвилини! Мерщій повернутись до Алжира, спакуватися й ще сьогодні вирушити на південь!..

На лихо, Мустафський шлях від учора неначе іще подовшав: спека, курява! Намет давить на плечі!.. Тартарен ледве волік ноги, тож коли з ним порівнявся омнібус, тарасконець дав знак зупинитися й скочив на підніжку.

О бідолашний Тартарен Тарасконський! І випало ж йому залізти у цей злощасний ридван! Наскільки краще було б і для слави його, і для доброго імені, якби він плентався пішки, хай навіть і впав би, зморений спекою, звалений важезним наметом і двостволками!

Але Тартарен вліз у омнібус. Він був повний-повнісінький. У кутку, втупившись у молитовник, сидів алжирський мулла з густою чорною бородою. Навпроти нього – молодий мавр-купець із товстою цигаркою в зубах. Далі – матрос-мальтієць і кілька мавританок, по самі очі закутаних у білі чадри. Ці жінки їздили помолитися на кладовище Абд-ель-Кадер, проте сумні відвідини їх, видно, не засмутили. Кутаючись у чадри, вони теревенили, сміялися, хрумтіли печивом.

Тартаренові здалося, що вони поглядають на нього. Надто одна – вона сиділа якраз навпроти – просто-таки пасла його очима. Дарма що жінка була під чадрою, її підмальовані очі, чорні, вогнисті, бистрі, гарна тендітна рука, уся в золотих браслетах, що час від часу висувалася з-під чадри, граційний, майже дитинний поворот голівки – усе це свідчило про те, що під покривалом ховається юне, гарне, звабливе тіло… Бідолашний Тартарен був уражений у самісіньке серце. Мовчазний поклик цих чудових східних очей бентежив його, хвилював, завдавав смертельних мук. Його то обливало жаром, то обсипало морозом…

А тут іще він раптом відчув дотик жіночого черевичка! Цей малесенький черевичок, мов червона мишка, ковзав і бігав по його мисливських чоботиськах… Що робити? Відповісти на цей погляд, на цей доторк? А далі? Любовні пригоди на Сході – це щось жахливе!.. Нашому славному Тартаренові, з його палкою уявою південця, уже ввижалося, що він попадає до рук євнухів, що йому стинають голову, тіло зашивають у шкіряний мішок і кидають у море із відтятою головою…

А черевичок тим часом бігав і бігав по його чоботях, а очі, що дивилися на нього, розкривалися усе ширше й ширше, мов дві чорні оксамитові квітки, і наче благали: «Зірви нас!..»

Омнібус зупинився на Театральному майдані – там, де починалася Бабассунська вулиця. Плутаючись у довгих шароварах і з вродженою грацією затуляючись чадрами, мавританки одна за одною повилазили з омнібуса. Тартаренова сусідка підвелася останньою і, високо підвівши голову, пройшла так близько, що він відчув на своєму обличчі її подих – букет юності, жасмину, мускусу та печива.

Останній опір тарасконця був зламаний. Сп’янілий від кохання, ладний на все, він кинувся слідом за мавританкою… Почувши за собою брязкіт його обладунку, жінка озирнулася, приклала пальчик до чадри, мовби кажучи: «Тсс!» – і кинула йому вільною рукою запашні чотки з квіток жасмину. Наш герой нахилився за ними й випростався не відразу – був, нівроку, тілистий, до того ж геть обвішаний зброєю.

Коли ж Тартарен розігнувся, притискаючи до серця жасминові чотки, мавританки вже не було й сліду.

VIII. Спіть собі, леви Атласу!

Спіть собі, леви Атласу! Спіть спокійно у своїх лігвах, серед алое та диких кактусів!.. Ще кілька днів Тартарен Тарасконський і не згадає про вас. Усе його військове спорядження – скрині із зброєю, аптечка, похідний намет, консерви, – усе це тим часом мирно спочиває у готелі «Європа», в кутку тридцять шостого номера.

Спіть собі й нічого не бійтеся, руді велетні леви! Тарасконець розшукує мавританку. Після зустрічі в омнібусі бідолаху переслідує невідступне відчуття, що по його нозі, здоровенній нозі трапера, бігає червона мишка, а морський вітер, що торкається його губів, пахне знадливим духом печива й анісу…

Йому потрібна його мавританка!

Та спробуй-но її знайти! В місті живе сто тисяч чоловік. Знайти серед них особу, про яку ти нічогісінько не знаєш, – тільки пахощі, колір черевичків та очей… Здатен на це лише тарасконець, та ще й нестямно закоханий.

Найгірше те, що геть усі мавританки, загорнені у свої довгі білі чадри, схожі одна на одну; окрім того, ці жінки рідко коли витикають носа з домівок, і, щоб їх побачити, треба піднятися в Горішнє місто – арабське місто, місто терків…

Це Горішнє місто – справжнє розбійницьке кишло! Бруднющі кривулясті вулички круто деруться вгору; обабіч тісно туляться одна до одної підозрілі халупи, покрівлі яких сходяться, утворюючи тунель. Низенькі двері, заґратовані віконечка – сліпі, німі, похмурі. І по ліву руку, і по праву руку – темні крамнички, в яких сидять страховидні терки, схожі на корсарів, і, блискаючи очима й зубами, пахкають довгими люльками та перешіптуються, наче змовляються про якесь лиходійство…

Я б покривив душею, якби сказав, що Тартарен Тарасконський простував цим страшним містом спокійно. Ні, він дуже хвилювався; наш хоробрий муж ішов вузенькими вуличками, у яких ледве вміщалося його товсте черево, вельми обережно: безперестанку роздивлявся навсібіч і не знімав пальця з револьверного курка. Точнісінько як у Тарасконі, по дорозі до клубу! Він щомиті чекав, що на нього нападуть євнухи чи яничари, однак палке бажання побачити свою кохану давало йому просто-таки чудодійні сили й відвагу…

Безстрашний тарасконець тинявся по Горішньому місту цілий тиждень. Він годинами вистоював під мавританськими лазнями, дивлячись, як, мерзлякувато щулячись, звідти виходили й розліталися зграйками жінки, од яких віяло свіжістю й чистотою. Іншим разом, упрілий і захеканий, він сідав біля мечеті й стягав із себе чоботиська, а тоді заходив до храму…

Бувало, вже надвечір, коли тарасконець, знеможений до краю, не знайшовши своєї дами ні біля лазень, ні в мечеті, проминав мавританські будинки, він чув монотонні співи, тихий дзвін гітари, рокіт тамбурина, тихий жіночий сміх, – і серце його починало калатати.

«Може, вона там?» – думав він.

Якщо на вулиці не було людей, він підходив до будинку, брався за важкий молоток і несміливо стукав у низенькі двері. Співи й сміх умить змовкали. За мурами чути було тільки шурхотіння, наче в пташнику, коли кури вмощуються на сон…

«Готуйсь! – казав собі наш герой. – Зараз щось станеться!»

Проте найчастіше ставалося ось що: на голову йому виливали горщик холодної води або ж висипали лушпайки від апельсинів чи кісточки від берберійських фіг… Тільки й усього!..

Спіть спокійно, леви Атласу!

IX. Князь Григорій Чорногорський

Два тижні безталанний Тартарен марно шукав свою алжирську даму. Він, певне, шукав би її й досі, якби доля, ласкава до всіх закоханих, не прийшла йому на допомогу в подобі чорногорського вельможі. Ось як це сталося.

Щосуботи взимку у найбільшому театрі Алжира влаштовуються бали-маскаради – такі самі, як і в паризькій Опері. Це звичайні собі провінційні бали, малолюдні й нудні. У залі напівпорожньо; гості – покидьки з Бюлье та Казино, розгульні дівчата, що тягнуться слідом за армією, підтоптані арлекіни, якісь типи, схожі на волоцюг вантажників, кілька праль-маонок, які пустилися берега, але зберегли іще рештки колишнього доброчесного життя – дух часнику та шафранової підливи… Проте найцікавіше видовище – це фойє, що зараз правлять за картярні. Біля довгих зелених столів роєм рояться люди. Кого тут тільки нема! Тюркоси-відпускники, які грають на позичені гроші, крамарі-маври із Горішнього міста, негри, мальтійці, колоністи з далеких закутків, що проїхали сорок миль задля того, щоб поставити на карту гроші, за які можна купити плуг або пару волів. – Усі збуджені, бліді, у всіх зціплені зуби, безтямні очі, втуплені в одну й ту саму карту, а погляд косий, спідлоба – погляд запеклого картяра…

Трохи осторонь – алжирські євреї: вони приходять сюди цілими родинами. Чоловіки вбрані по-східному, але в синіх панчохах і оксамитових кашкетах – просто-таки огидний несмак… Жінки, огрядні, бліді, ледве можуть звести дух і ворухнутись у своїх тісних, жорстких корсетках, гаптованих золотом… Це плем’я товпиться біля столів, штовхається, галасує, репетує, радиться, рахує на пальцях і робить невеличкі ставки. Щоправда, часом старий патріарх з бородою, як у Саваофа, після довгих нарад і суперечок з родиною, зважується ризикнути сімейним дуро… І вже до кінця гри в іудейських очах, що вп’ялися в стіл, не згасає гарячковий блиск, і від погляду цих страшних, мовби з чорного магніту, очей золоті монети, здається, самі собою крутяться по зеленому сукну й кінець кінцем притягаються одна до одної, наче хтось їх потихеньку смикає за мотузку…

Та ще сварки, бійки, лайки, зібрані з усіх країн світу, несамовиті вигуки всіма мовами, різанина, нестача грошей, поява поліції!..

Великий Тартарен якось забрів на цю вакханалію трохи розважитись і забутися, щоб заспокоїти душу.

Наш герой проштовхався крізь юрбу, думаючи про свою мавританку, коли раптом почув два збуджених голоси, що покривали і галас картярів, і брязкіт золота:

– А я вам кажу, добродію, що в мене немає двадцяти франків!..

– Добродію!..

– Я вас слухаю, добродію…

– А ви знаєте, з ким розмовляєте, добродію?

– Коли ваша ласка, назвіть себе!..

– Щоб ви знали, добродію, я – князь Григорій Чорногорський!

Почувши це ім’я, Тартарен схвилювався і став пробиватися вперед, радий та гордий із того, що зустрів нарешті свого князя – чорногорського князя, з яким познайомився на «Зуаві».

На жаль, князівський титул, такий чарівливий для нашого простодушного тарасконця, не справив аніякісінького враження на офіцера стрілецького полку, який сперечався із князем.

– Я щасливий це чути! – глузливо кинув офіцер і повернувся до глядачів: – Григорій Чорногорський… Чи хто-небудь з вас його знає?… Ніхто!

Обурений Тартарен ступив крок уперед.

– Перепрошую! Я знаю князя! – твердо сказав він із сильним тарасконським акцентом.

Офіцер зміряв його поглядом і знизав плечима.

– Он як? Чудово! В такому разі поділіть між собою оті зниклі двадцять франків та й по всьому!

Він повернувся і зник у юрбі.

Запальний Тартарен хотів був кинутись слідом за ним, проте князь зупинив його.

– Облиште! Я сам із ним поквитаюсь…

Він узяв Тартарена під руку й майже силоміць витяг із зали.

Коли вони вийшли на майдан, князь Григорій Чорногорський зняв капелюха, простяг нашому героєві руку і, силкуючись пригадати його прізвище, затинаючись мовив:

– Пан… Пан Барбарен…

– Тартарен! – несміливо поправив тарасконець.

– Тартарен, Барбарен – хіба не однаково? Тепер ми з вами друзі довіку!

І вельможний чорногорець, схопивши Тартаренову руку, став несамовито трясти й потискувати її…

Зайве й казати, як запишався наш герой.

– Князю! Князю! – вигукував він у захваті.

За чверть години вони вже сиділи у затишному нічному ресторанчику «Під платанами», на терасі, яка спускалася прямісінько до моря. Тут їхня дружба, присмачена пікантним салатом «по-російськи» й скроплена добрим кіпрським вином, остаточно зміцніла.

Годі собі уявити привабливішу особу, ніж цей чорногорський князь. Стрункий, тонкий, із завитим волоссям, із чисто виголеним обличчям, із бистрими очима, із м’якими рухами, з кількома дивовижними орденами на грудях, він говорив із ледь помітним італійським акцентом і був трохи схожий на Мазаріні, тільки без вусів. До того ж він раз у раз цитував – до речі й не до речі – Тацита, Горація й «Коментарі».

Князь сказав, що він із дуже знатного роду, але ще десятирічним хлопцем був покараний за свої ліберальні думки: рідні брати вигнали його з дому. Відтоді він, шляхетний філософ, спонукуваний жадобою до знання, а також охотою до розваг і втіх, блукає світами… І – дивовижний збіг обставин: він три роки прожив у Тарасконі!..

Почувши це, здивований Тартарен спитав, чому він жодного разу не бачив князя ні в клубі, ні на еспланаді. Його світлість на це ухильно відповів: «Я рідко виходив із дому…» Делікатний тарасконець розпитувати далі не зважився. Адже в житті вельможних осіб стільки таємниць!..

Тартарен був у захваті від князя Григорія. Попиваючи рожеве критське вино, той терпеливо слухав розповідь нашого героя про мавританку. А що він знав усіх тутешніх дам, то запропонував Тартаренові свої послуги – сказав, що незабаром її розшукає.

Пили вони багато й довго. Пили за алжирських дам, за вільну Чорногорію…

А внизу, під самісінькою терасою, плюскотіло море; хвилі накочувались у пітьмі на берег з таким звуком, наче хтось струшував мокрі простирадла. Повітря було тепле, небо – всіяне зірками.

У вітті платанів співав соловейко…

Заплатив за вечерю Тартарен.

X. Скажи мені, як звуть твого батька, і я скажу, як зветься ця квітка…

Ох і мастаки ж оці чорногорські князі ловити перепілок у сильце!

Рано-вранці Григорій уже стукав у двері до Тартарена.

– Одягайтеся, мерщій одягайтеся! Знайдено вашу мавританку. Її звуть Байя… Двадцять років, гарна, як ангел, і вже вдова…

– Вдова?! Та це ж чудово! – радісно вигукнув Тартарен, який побоювався східних чоловіків.

– Вдова-то вдова, але її пильнує брат – ні вдень, ні вночі не спускає з неї ока…

– Отуди к лихій годині!

– Такий уже лютий мавр! Він торгує люльками на Орлеанському базарі…

Тартарен – ані пари з вуст.

– Ну, та байдуже! – провадив князь. – Ви не з полохливих; що там для вас той брат!.. Зрештою, купимо в цього корсара кілька люльок, і, я певен, він полагіднішає… Ну, любий мій плутяго, вдягайтеся! Мерщій!

Тарасконець, блідий, схвильований, палаючи коханням, скочив із ліжка і, квапливо застібаючи широкі фланелеві кальсони, спитав:

– Що ж я маю робити?

– Напишіть вашій дамі! Просіть побачення – що ж іще?

– То вона знає французьку мову? – розчаровано вигукнув простодушний Тартарен: він мріяв про Схід без ніяких домішок.

– Жодного слова не знає! – відповів князь, не змигнувши й оком. – Ви будете мені диктувати, а я перекладатиму.

– О князю, який ви добрий!

І Тартарен став мовчки міряти кімнату сягнистими кроками – думав, що написати…

Ви, звісно, розумієте, що алжирській мавританці не напишеш так, як бокерській гризетці. Та наш герой, на превелике щастя, чудово пам’ятав геть усе, що колись вичитав у книжках; отже, він спромігся скласти листа не просто східного, а найсхіднішого з усіх східних листів, які будь-коли писалися на світі, – там змішалися пишномовність апачів Густава Емара й ламартінівської «Мандрівки на Схід», ще й додалися ремінісценції з «Пісні пісень».

Починався лист так:

«Наче страус у піщаній пустелі…»

А закінчувався:

«Скажи мені, як звуть твого батька, і я скажу тобі, як зветься ця квітка…»

Романтичний Тартарен хотів був, за східним звичаєм, послати разом із листом букет квітів «зі значенням», та князь Григорій сказав, що краще купити в її брата кілька люльок: мовляв, цим вони до нього піддобряться, та й дамі буде приємно – вона-бо вельми охоча до куріння…

– То ходімо купувати люльки! – із запалом вигукнув Тартарен.

– Ні, ні!.. Я піду сам… Я куплю дешевше.

– Як?! Ви хочете самі?! О князю, князю!..

І паш відважний муж, схвильований до краю, простяг люб’язному чорногорцеві свій гаманець і попросив, щоб той не шкодував грошей, аби лиш зробити приємність дамі…

На жаль, справа, що мала такий добрий початок, посувалася, всупереч сподіванням, дуже повільно. Мавританку неабияк зворушила красномовність Тартарена, і вона, заздалегідь майже на все згодна, залюбки з ним побачилася б, – але брат… брат стеріг її невсипуще. Тож щоб краще приспати його пильність, довелося купувати в нього десятки, сотні, тисячі люльок…

«І що ото в дідька робитиме Байя з усіма цими люльками?» – часом питав себе бідолашний Тартарен, але щоразу щедро за все розплачувався.

Кінець кінцем, накупивши гори люльок і виливши ріки східної поезії, наш герой був винагороджений – йому призначили побачення!

Не буду вам розповідати, як калатало серце в тарасконця, коли він збирався на це побачення, як хапливо й водночас ретельно підстригав свою непокірну бороду стрільця по кашкетах, як завбачливо засунув у кишені кастет із залізними шпичаками та два-три револьвери.

Люб’язний князь теж прийшов на перше побачення – він був за товмача. Дама мешкала в Горішньому місті. Біля дверей її дому стояв, димлячи цигаркою, юний мавр років тринадцяти-чотирнадцяти. То й був Алі – грізний брат… Побачивши гостей, він двічі постукав у двері й делікатно зник.

Двері відчинилися. На порозі з’явилася негритянка. Вона мовчки провела гостей через внутрішнє подвір’ячко до невеличкої прохолодної кімнати, де на низькому дивані напівлежала, чекаючи їх, дама… У першу мить тарасконцеві здалося, що вона менша на зріст і повніша, ніж мавританка з омнібуса… А що, як це не вона? Проте сумнів погас так само блискавично, як і спалахнув.

Дама була чарівна: босі ніжки, пухкенькі пальчики, внизані перснями, рожеве личко, стрункий стан, а під корсеткою із золотої парчі, під яскравою візерунчастою сукнею вгадувалося тіло – квітуче, знадливе, розкішне… У вустах дами курився бурштиновий мундштук наргіле, оповиваючи її хмаркою білого диму.

Увійшовши, тарасконець притиснув руку до серця і, поводячи банькатими очима, повними жаги, якнайвишуканіше вклонився дамі на мавританський манір.

Якусь мить Байя мовчки дивилася на нього, а потім упала навзнак, впустивши свій бурштиновий мундштук, і затулила обличчя долонями. Її сніжно-біла шия здригалася від нестямного реготу – мовби перекочувалися в торбинці перли.

XI. Сіді Тарт’рі бен Тарт’рі

Якщо вам коли-небудь випаде зайти до якоїсь із алжирських кав’ярень у Горішньому місті, то ви почуєте, як маври, підсміюючись і переморгуючись, вгадують про Сіді Тарт’рі бен Тарт’рі – шляхетного й багатого європейця, що кілька років тому жив із тутешньою жіночкою на ім’я Байя у Горішньому кварталі.

Ви, звичайно, здогадуєтесь, що Сіді Тарт’рі бен Тарт’рі, який залишив по собі такі веселі спомини у всій Касбахській окрузі, – не хто інший, як наш Тартарен…

Що тут удієш! В житті святих і в житті героїв бувають хвилини засліплення, запаморочення, шалу, нестями. Наш тарасконець – не виняток… Тим-то, геть забувши й про левів, і про славу, він два місяці впивався східним коханням і, як Ганнібал у Капуї, тішився розкошами білого Алжира.

Великий муж винайняв у самісінькому серці арабського міста гарненький будиночок східної архітектури – з внутрішнім подвір’ячком, банановими деревами, прохолодними галереями й фонтанами. Він жив зі своєю мавританкою в тиші й затишку і сам обернувся на мавра – від рання до смеркання курив наргіле і ласував варенням з мускусом.

Байя або лежала перед ним на дивані й мугикала якусь монотонну мелодію, приграючи собі на гітарі, або, щоб розважити свого володаря, танцювала танець живота, з люстерком у руці, милуючись на свої біленькі зубки, гримасуючи й маніжачись.

Тартарен не знав жодного арабського слова, а його дама – жодного французького, тому вони майже не розмовляли між собою; балакучого тарасконця, сказати б, спостигла кара за минулі теревені й патякання в аптеці Безюке та в крамниці зброяра Костекальда.

Проте навіть у цій карі був свій чар: Тартарен весь день мовчав, охоплений солодкою млостю, і слухав булькотіння наргіле, бренькіт гітари та ледве чутний плюскіт фонтана у розцяцькованому мозаїкою подвір’ячку.

Наргіле, лазня та кохання вщерть заповнювали його життя. З дому Тартарен і його дама виходили дуже рідко. Іноді Сіді Тарт’рі бен Тарт’рі сідав на доброго мула, Байя вмощувалася позаду нього, і вони їхали нарвати гранатів у садок, який Тартарен купив недалеко від будиночка… Але жодного, жоднісінького разу не спускався він у європейську частину міста! Алжир з його гульвісами зуавами, алькасарами [3], де завжди товклися офіцери, з безугавним брязкотом шабель, що відлунював під аркадами, був йому осоружний, бридкий, мов кордергардія на Заході.

Тартарен почувався щасливим. Надто Тартарен-Санчо: йому страх як смакували турецькі ласощі; він був цілком задоволений своїм новим життям. Що ж до Тартарена – Дон Кіхота, той, коли згадував про Тараскон і обіцяні лев’ячі шкури, відчував легенькі докори сумління. Та один погляд Байї, одна ложка смачнючого варення, запашного й дурманного, мов напій Цірцеї, – і смуток та гризота розвіювалися.

Увечері їх навідував князь Григорій – поговорити про вільну Чорногорію… Цей люб’язний і послужливий вельможа був у них зa товмача, а часом, коли була в тому потреба, – і за економа; і все це – безкорисливо, собі на втіху… Крім нього, до Тартарена заходили тільки терки. При ближчому знайомстві виявилось, що всі ці розбійники, люті обличчя яких так лякали нашого героя, коли він проминав їхні темні крамнички, – мирні, добродушні крамарі: гаптувальники, торговці прянощами, люлькарі; усі привітні, скромні, небалакучі, але хитрюги й першорядні картярі. Вони бували у Сіді Тарт’рі чотири або й п’ять разів на тиждень, грали в буйот, виграючи чималі гроші, ласували варенням, а рівно о десятій, склавши дяку пророкові, тихенько йшли геть.

Сіді Тарт’рі та його вірна подруга кінчали вечір на терасі – широкій білій терасі, що правила за дах будиночка й височіла над містом. Довкола безліч інших терас, таких самих білих, залитих срібним сяйвом місяця, уступами спускалися до моря. Вітер доносив звуки гітар.

…Зненацька у високості зринала чиста, мов букет зірок, ніжна, зграйна мелодія: на мінарет ближчої мечеті виходив красень муедзин. Постать його біліла проти темної синяви ночі; він співав хвалу Аллаху, і чудовий голос його розлягався далеко навкруги.

Байя кидала гітару і, втупивши свої великі очі в муедзина, здавалось, упивалася його молитвою. Він співав, а вона тремтіла від невимовного захвату, мов свята Тереса Сходу… Тартарен, зворушений до краю, дивився на неї й думав про те, що віра, яка викликає такий екстаз, – найміцніша й найпрекрасніша з усіх вір…

Тарасконе, затули обличчя! Твій Тартарен замишляє віровідступництво…

XII. Нам пишуть з Тараскона

Одного чудового пообіддя Сіді Тарт’рі верхи на мулі – цим разом без своєї подруги – повертався із садочка; небо було ясне та чисте, з моря повівав теплий легіт. Великий муж, розчепіривши ноги над бокатими кошами з лимонами та кавунами, склавши руки на череві, погойдувався влад трюхиканню мула, заколисаний дзвоном величезних стремен, розімлілий від блаженства та спеки.

Він уже в’їхав у місто, коли зненацька його збудив гучний голос:

– Ти ба! Чи це не мара? Невже це ви, добродію Тартарене?

Почувши своє ім’я й веселу південну говірку, тарасконець підвів голову й побачив добродушне засмагле обличчя Барбасу, капітана «Зуава» – той пив абсент і палив люльку на порозі маленької кав’ярні.

– А, Барбасу, здорові були! – вигукнув Тартарен, зупинивши мула.

Барбасу мовчки витріщився на нього, а потім зайшовся таким реготом, що Сіді Тарт’рі, неабияк збентежений, закляк на своїх кавунах.

– О, який на вас тюрбан, любий мій Тартарене!.. То ви таки й справді обернулись на терка!.. А як маленька Байя? І досі виспівує «Красуню Марко»?

– «Красуню Марко»? – обурено вигукнув Тартарен. – Щоб ви знали, капітане, особа, про яку ви оце говорите, – порядна мавританська дівчина; до того ж вона не знає жодного слова по-французькому.