Тартарен Тарасконський

V. Нічна засідка в олеандровому гаї

Хоч яка гарна була ця верхова худобина, наші винищувачі левів з поваги до шешьї мусили з неї злізти. Отже, далі рушили пішки. Поволі, невеличкими переходами, караван посувався на південь: тарасконець – в авангарді, чорногорець – в ар’єргарді, верблюд із скринями зі зброєю – посередині.

Подорож тривала десь із місяць.

Грізний Тартарен, шукаючи невловимих левів, простував неозорою Шеліффською долиною від дуара до дуара по страхітливому і водночас потішному французькому Алжиру, де пахощі стародавнього Сходу змішувались із міцним духом абсенту та казарми, по французькому Алжиру, що являв собою суміш Авраама й Зузу, поєднання феєрії й бурлеску, так ніби якусь сторінку Старого Завіту переклав сержант Ла Раме або бригадир Піту… Цікаве видовище для очей, які вміють не тільки дивитися, а й бачити… Дикий і вже зіпсутий народ, який ми цивілізуємо, прищеплюючи йому наші вади… Жорстока, нічим не приборкана влада фантастичних башага, які велично сякаються в широкі стрічки орденів Почесного легіону і ні за що ні про що наказують лупцювати тубільців палицями по п’ятах… Неправедний суд кадіїв з окулярами на носі, цих тартюфів від Корану й від закону, які, сидячи під пальмами, тільки й думають про П’ятнадцяте серпня та високі посади і продають свої вироки, як Ісав – своє первородство, за сочевичну юшку чи, точніше, за солодкий кускус. Каїди, розпусники й п’яниці, колишні денщики якогось там генерала Юсуфа, жлуктять шампанське із маонськими пралями й набивають пельки баранячою печенею, а перед їхніми наметами тубільці видирають у хортів покидьки з панського бенкету і конають у голодних корчах.

А навколо, куди не глянь, – незасіяні поля, випалена сонцем трава, дикі кущі, зарості кактусів та мастикових дерев… Ось вона, комора Франції!.. Та немає в цій коморі зерна – в ній кишать шакали й блощиці. Занедбані, безлюдні дуари, знетямлені тубільці тікають у безвість, рятуючись від голоду, і встеляють шляхи своїми тілами. Де-не-де розкидані французькі селища: ветхі будиночки, голі лани; сарана пожирає тут геть усе, навіть фіранки на вікнах; а колоністи сидять у кав’ярнях, попивають абсент і обговорюють проекти реформ та конституції.

Ось що побачив би Тартарен, якби був хоч трохи спостережливий, та наш тарасконець мріяв тільки про левів і йшов уперед, не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч, втупивши застиглі очі в примарних страховиськ, яких він досі так і не бачив увіч.

Похідний намет уперто не розгортався, м’ясні таблетки не розчинялися, тож караван мусив уранці та ввечері спинятися в тубільних селищах. Завдяки кепі князя Григорія наших мисливців скрізь зустрічали як найдорожчих гостей. Ага запрошували їх до своїх чудернацьких палаців – просторих білих будинків без вікон, де наргіле мирно сусідили з комодами червоного дерева, смірнські килими – із найновітнішими лампами, скриньки кедрового дерева, повні турецьких цехінів, – з годинниками, оздобленими фігурками в стилі Луї-Філіппа. Ага влаштовували на честь Тартарена бучні свята – бенкети, джигітовки. На його вшанування цілігуми, вилискуючи білими бурнусами, стріляли з рушниць. А потім люб’язний ага підходив до Тартарена і подавав рахунок… Отака арабська гостинність!

Однак левів – ні сліду, ні духу! Їх було тут не більше, ніж на Новому мосту!

Проте наш герой не втрачав надії. День у день просуваючись на південь, він залазив у найгустіші зарості, ворушив карабіном листя карликових пальм, кричав біля кожного куща: «Кш! Кш!» А ввечері, перед сном, просиджував дві-три години у засідці… Марна праця! Хоч би тобі один лев!

Аж ось якось близько шостої пополудні – караван саме продирався крізь хащі лілових мастикових дерев, і з-під ніг пурхали жирні, обважнілі від спеки перепілки – вітер доніс до Тартарена Тарасконського той чудовий звук, що його стільки разів, умліваючи, чув він у Тарасконі біля звіринця Мітен. Лев’яче рикання!.. Тільки ж далеке-далеке, тільки ж ледь-ледь чутне, майже невловиме…

Наш герой подумав був, що це йому причулося… Він завмер, дослухаючись. Ні, рикання долинуло знову, хоч і віддалене, та вже гучніше, – і враз завалували собаки в дуарах, а у верблюда затремтів од жаху горб, аж забряжчала зброя в скринях і загримотіли консерви…

Це лев! Безперечно, це лев!.. Мерщій, мерщій у засідку! Не гаяти ані хвилини!

Неподалік височів марабут – стара гробниця святого під білою банею; над дверима, в ніші, стояли величезні жовті капці небіжчика, а на стінах висіли найдивовижніші приносини: поли бурнусів, золоті нитки, пасма рудого волосся… Залишивши князя з верблюдом біля марабута, Тартарен Тарасконський подався шукати місця для засідки. Князь Григорій хотів піти разом із ним, однак тарасконець не погодився: він збирався стати з левом на двобій. Тартарен попросив князя, щоб той нікуди не відлучався, і, обачний, як завжди, віддав йому свій гаман із цінними паперами та банкнотами: боявся, що лев роздере його своїми пазурами. Після цього наш герой вирушив на вивідки.

Кроків за сто від марабута, на березі майже висохлої річки, виднів у присмерковому серпанку олеандровий гайок. Отут і влаштував Тартарен засідку: став, як і належало, на коліно, устромив великий мисливський ніж у пісок, а карабін взяв у руки.

Западала ніч. Рожевий присмерк став ліловим, потім синім. На дні річки, поміж камінням, блищала, наче люстерко, ясна калюжа. Сюди приходили на водопій хижаки. На тому березі тьмяно біліла стежка, її протоптали поміж мастикових дерев леви своїми величезними лапами. Тільки глянеш на цю таємничу стежку – і вже мимоволі тебе проймає дрож. А до всього – невидиме життя африканської ночі: хрускіт гілки, м’які скрадливі кроки звірів, пронизливе виття шакалів, а високо в небі – величезні ключі журавлів, їхнє курликання, схоже на плач побитої дитини. Як тут не схвилюєшся!

Хвилювався й Тартарен. Дуже хвилювався. У нього, бідолахи, навіть зуби цокотіли. Приклад карабіна стукотів об руків’я мисливського ножа, як кастаньєти… Що поробиш! Не завжди людина здатна опанувати себе; до того ж, якби героїв ніколи не охоплював страх, чого б ми вважали їх героями?…

Ніде правди діти – Тартарен боявся, боявся увесь час. Та все ж, долаючи страх, чекав – годину, дві; проте героїзм, на жаль, теж має межі… Раптом тарасконець чує кроки: по висхлому річищі котяться під чиїмись ногами камінці. Охоплений жахом, Тартарен зривається на ноги, двічі стріляє в нічну пітьму і стрімголов мчить до марабута, забувши про свій ніж; він стримить у піску, наче пам’ятник жахові, найсильнішому жахові, який будь-коли опановував душу винищувача страховищ…

– Князю, сюди!.. Лев!..

Ні звуку.

– Князю, князю, ви тут?!

Князя там не було. Під марабутом стояв один лише добрий верблюд. На білу, залиту місячним сяйвом стіну падала химерна тінь од його горба… Князь Григорій накивав п’ятами, прихопивши Тартаренів гаман із банкнотами… Його світлість уже цілий місяць чекав такої нагоди.

VI. Нарешті!.

Рано-вранці, коли наш герой, прокинувшись після щедрої на пригоди й трагічної ночі, остаточно переконався, що князь дременув з його калиткою – щез без вороття, а він, Тартарен, залишився сам-самісінький у цій маленькій білій гробниці, обдурений, обікрадений, покинутий у диких алжирських нетрях з верблюдом і кількома дрібняками в кишені, – він уперше зневірився. Зневірився в Чорногорії, зневірився в дружбі, зневірився в славі, зневірився навіть у левах… І, як Христос у Гефсиманському саду, великий муж залився гіркими сльозами.

Довго сидів Тартарен біля входу в марабут, поринувши в глибоку задуму, схиливши голову на руки, поставивши карабін між колін, а верблюд не відривав від нього очей… Аж раптом із заростів, кроків за десять од нього, вийшов величезний лев! Високо підвівши голову, лев підступав до Тартарена й рикав так страхітливо, що стіни марабута, завішані всякою всячиною, двигтіли, а капці святого, що стояли в ніші, навіть підстрибували.

Проте наш тарасконець не здригнувся.

– Нарешті!.. – вигукнув він, підскочивши, і скинув карабін на плече.

Пах! Пах! Ф’ють! Ф’ють!.. Кінець!.. В голові у лева – дві розривні кулі… У африканське пломеніюче небо страхітливим феєрверком шугнули шматочки мозку, краплі димучої крові, пасма рудої шерсті. А потім… потім Тартарен побачив двох здоровенних розлючених негрів, які мчали до нього, вимахуючи піднятими дубцями. Негрів з Міліанаха!

О лихо! Тарасконські кулі вразили прирученого лева, бідолаху сліпця з Мухаммедового монастиря!

Присягаюсь Магометом, на цей раз Тартарен відбувся дешево. Негри-збирачі, ці знавіснілі фанатики, безперечно, роздерли б його на шматки, та християнський Бог вчасно послав йому на поміч ангела-охоронця у подобі сільського стражника Орлеанвільської общини, який прибіг на бойовисько по зарослій стежці з шаблюкою під пахвою.

Побачивши муніципальне кепі, негри вмить присмирніли. Стражник, величний і незворушний, склав протокол, звелів нав’ючити на верблюда лев’ячі останки і, наказавши позивачам та відповідачеві йти за ним, попрямував до Орлеанвіля. Там справу було передано в суд.

Розпочалося довге, марудне розслідування!

Після племінного Алжиру Тартарен Тарасконський хоч-не-хоч познайомився з іншим Алжиром, не менш дивовижним і не менш страхітливим – Алжиром міським, Алжиром судовиків. Він спізнався з пройдисвітами-стряпчими, що оборудують свої брудні справи в кав’ярнях, з розгульними суддями, білі краватки яких залиті дешевим шампанським, а папки з документами просякли духом абсенту, із судовими виконавцями, повіреними, адвокатами – з усією тією ненажерливою сараною, що обліплює гербовий папір і пожирає колоніста з усіма тельбухами, обдирає його листок по листку, мовби кукурудзяний качан…

Насамперед належало з’ясувати, на чиїй території було вбито лева: на цивільній чи на військовій. У першому випадку справа підлягала розглядові в цивільному суді, в другому – Тартарен мав постати перед військовим трибуналом. Коли вразливий тарасконець почув слово «трибунал», він тут же із жахом уявив собі, як його розстрілюють під фортечним муром або кидають у темне підземелля…

Найгірше було те, що в Алжирі ці дві території не досить чітко розмежовані… Минув цілий місяць біганини, метушні, клопотів, вистоювання під розпеченим небом біля дверей різних арабських установ, поки нарешті було встановлено, що хоча, з одного боку, лева було вбито на військовій території, проте, з другого боку, Тартарен у ту мить, коли стріляв, стояв на території цивільній. Отже, справа розглядалася в цивільному суді, і, за його вироком, наш герой мав сплатити збитки в розмірі двох з половиною тисяч франків, не рахуючи судових витрат.

Де взяти такі гроші? Кілька піастрів, які вціліли після грабунку, вчиненого князем, давним-давно пішли на сплату гербового збору і на абсент для судовиків.

Безталанний винищувач левів змушений був поспродати усю свою зброю: карабін за карабіном, рушницю за рушницею, револьвер за револьвером. Він продав кинджали, малайські кріси, кастети… Бакалійник купив у нього консерви, аптекар – залишки липучого пластиру… Навіть високі мисливські чоботи, і ті перейшли до тандитника, який поставив їх поруч із усілякими кохінхінськими дивовижами… А коли Тартарен сплатив усю суму, в нього залишилася тільки лев’яча шкура та верблюд. Шкуру він дбайливо запакував і послав до Тараскона бравому командирові Бравіда. (Про долю цього незвичайного трофея ви дізнаєтеся згодом.) Що ж до верблюда, то великий муж хотів з його допомогою дістатися до Алжира – проте не верхи, а продавши його й купивши квиток на диліжанс. Хіба це не найкращий спосіб подорожування на верблюдах? На жаль, продати верблюда ніяк не вдавалося – ніхто не давав за нього ані ліара.

Однак Тартарен намірився будь-що добратися до Алжира. Він жадав чимшвидше побачити блакитну корсетку Байї, свій будиночок, свої фонтани, відпочити під білими пальметами своєї галереї, поки з Франції надійдуть гроші. І наш герой, знесилений, але міцний духом, без жодного су в кишені, вирішив іти пішки, невеличкими переходами.

Верблюд не залишив його в скруті. Ця чудна тварина перейнялася невимовною ніжністю до свого хазяїна, і, коли він вирушив із Орлеанвіля, рушила слідом за ним, як прив’язана.

Спершу Тартарена розчулювала ця несхитна вірність, ця незрадлива відданість; до того ж верблюд був дуже невибагливий і харчувався абичим. Та вже по кількох днях тарасконцеві набрид понурий супутник, що йшов за ним назирці, щомиті нагадуючи про всі поневіряння, яких йому довелося зазнати; його дратувала сумна морда верблюда, горб, гусяча хода.

Кінець кінцем Тартарен майже зненавидів верблюда і тільки й думав про те, як би його здихатися, однак верблюд ніяк не відставав… Тарасконець спробував був загубити верблюда – верблюд знайшов його, пробував утекти – верблюд бігав швидше за нього… «Геть! Геть!» – кричав Тартарен і жбурляв у верблюда камінням. Верблюд спинявся й сумно дивився на хазяїна, а за якусь мить знову рушав і швидко наздоганяв його. Тартарен мусив змиритися з цим.

Та коли після восьми днів виснажливої дороги перед запорошеним, вимореним тарасконцем заблищали поміж зелених дерев білі тераси будинків на околицях Алжира, коли він вступив у передмістя й пішов по гамірній Мустафській вулиці серед зуавів, біскарійців, маонців, що збиралися юрмами й витріщалися на нього і на верблюда, Тартаренові урвався терпець. «Ні! Ні! – сказав він собі подумки. – Це неможливо. Я не можу показатися в Алжирі з верблюдом!» Скориставшись із скупчення візків, він звернув на узбіччя й сховався в рівчаку…

За якусь хвилину Тартарен побачив, як шляхом навскач промчав верблюд, тривожно витягаючи шию.

Тільки тоді наш герой, відітхнувши з полегкістю, вибрався із свого сховку й, накинувши круга, стежкою, що йшла вздовж його садочка, попростував у місто.

VII. Катастрофа за катастрофою

Підійшовши до свого мавританського будиночка, Тартарен здивовано зупинився. Уже вечоріло, вулиця була безлюдна. З низеньких стрілчастих дверей, – певно, негритянка забула їх зачинити, – долинали регіт, дзенькіт келихів, ляскання корків од шампанського, а увесь цей чарівний гамір покривав голос, веселий і дзвінкий; жінка співала:

– Сто чортів! – вигукнув зблідлий тарасконець і метнувся в двір.

Бідолашний Тартарен! Що він побачив!.. На галереї, серед пляшок, печива, барвистих подушок, люльок, тамбуринів та гітар стояла Байя – без сукні, без блакитної корсетки, в сорочці із сріблястого серпанку, в широких блідо-рожевих шароварах, в моряцькому кашкеті набакир і співала «Красуню Марко»… А біля її ніг сидів на маті капітан Барбасу, підступний капітан Барбасу, переповнений коханням та варенням, слухав пісню й заходився реготом.

Поява Тартарена – схудлого, змарнілого, запорошеного, із запалими очима, що палали вогнем, у шешьї, що ледь трималася на тім’ї, – враз увірвала цю чарівну турецько-марсельську оргію. Байя вискнула, мов перелякана левретка, і шаснула в будинок. Однак Барбасу анітрохи не збентежився, а тільки засміявся ще веселіше.

– Ну, пане Тартарене, що ви на це скажете? Самі бачите – вона таки знає французьку мову…

Розлючений Тартарен кинувся до нього:

– Капітане!

– Не хвильюйся, любій! – вигукнула мавританка, перехилившись через поруччя чарівливо-задерикуватим рухом.

Наче громом уражений, бідолаха Тартарен повалився просто на тамбурин. Його мавританка вміла навіть говорити з марсельською вимовою!

– Я ж вам казав – стережіться алжирок! – повчально мовив капітан Барбасу. – Так само, як і вашого чорногорського князя…

– Ви знаєте, де князь? – підвівши голову, спитав Тартарен.

– Авжеж! Він оселився на п’ять років у затишній Мустафській в’язниці. Цього шахрая спіймали на гарячому… А втім, сидіти за ґратами – йому не первина. Його світлість вже відсидів десь три роки… Стривайте, стривайте… чи не в Тарасконі? Здається, саме там.

– У Тарасконі?! – вигукнув Тартарен, якому наче полуда спала з очей. – Так ось чому він знає лише одну частину нашого міста…

– Авжеж!.. Він знає тільки те, що бачив з вікна в’язниці. Ах, любий пане Тартарене! У цій паскудній країні треба повсякчас пильнувати, а то вскочиш у таку халепу, що тобі й не снилося!.. От хоч би оця ваша приключка з муедзином…

– Яка приключка? З яким муедзином?

– Отакої!.. З отим муедзином, що навпроти… з отим, що залицявся до Байї… Про це недавно писалося в «Акбарі»; весь Алжир ще й досі сміється… Та і є з чого: муедзин, виспівуючи молитви на своєму мінареті, під самісіньким вашим носом освідчувався Байї в коханні й викликав її на побачення іменем Аллаха…

– Невже у цій країні самі лиш пройдисвіти? – зойкнув сердешний тарасконець.

Барбасу по-філософськи розвів руками:

– Любий мій, ви ж розумієте, що нові країни… Та, зрештою, байдуже! Послухайтесь моєї ради: мерщій вертайтеся в Тараскон.

– «Вертайтеся!..» Легко сказати… А гроші? Хіба ви не знаєте, як мене обчистили в пустелі?

– Великий клопіт! – знову засміявся капітан. – «Зуав» завтра відпливає… Друзяко, хочете, я довезу вас додому? Згода? От і чудово! А тепер… Дивіться, в нас іще є шампанське, добрий шмат пирога… Прошу, сідайте! І забудьмо усе!

Тартарен для годиться трохи повагався, а тоді сів і почаркувався з капітаном. На дзенькіт келихів вийшла Байя і доспівала «Красуню Марко»; гулянка тривала далеко за північ.

Провівши свого приятеля-капітана, добряга Тартарен, з легкою головою і обважнілими ногами, вертався додому; проминаючи мечеть, він мимоволі згадав шалапута муедзина. Це розвеселило його, і враз йому спав на думку чудовий план помсти. Двері мечеті були відчинені. Тартарен пройшов кількома довгими коридорами, встеленими матами, піднявся нагору, потім іще вище й нарешті опинився в невеличкій турецькій молільні; під стелею гойдався залізний ліхтар, і по білих стінах танцювали мерехтливі химерні тіні.

Муедзин сидів на дивані у своїй великій чалмі та білому бурнусі й курив мостаганемську люльку, а перед ним стояла велика склянка холодного абсенту. Чекаючи тієї години, коли йому належало закликати правовірних до молитви, муедзин побожно прикладався до склянки…

Побачивши Тартарена, він з переляку впустив свою люльку.

– Мовчи, священику! – мовив тарасконець. – Скидай свою чалму та бурнус!

Турецький священик, тремтячи всім тілом, покірно віддав Тартаренові свою одежу. Наш герой одягнувся й урочисто зійшов на мінарет.

Удалині блищало море. Білі покрівлі поблискували в місячному сяйві. Морський вітер доносив тихі звуки гітар – не всі ще спали… Тарасконський муедзин звів догори руки й почав виспівувати верескливим голоском:

– Лa алла іл алла!.. Магомет – старий блазень!.. Схід, Коран, башага, леви, мавританки – все це не варте ламаного гроша!.. Всі терки перевелися!.. Лишилися самі шахраї… Хай живе Тараскон!..

На море, на місто, на долину, на гори – на всі чотири сторони сипав славетний Тартарен свої веселі тарасконські прокльони, перемішуючи арабські й провансальські слова в якусь дику говірку, а муедзини, спершу з ближчих, а потім і з далеких мінаретів, відгукувалися дзвінкими та урочистими голосами, і правовірні, що мешкали на околиці Горішнього міста, побожно били себе в груди.

VIII. Тараскон! Тараскон!

Полудень. «Зуав» розводить пару, ось-ось відпливе. Офіцери наводять на нього підзорну трубу з балкона кав’ярні «Валентин», а потім, за старшинством, з полковником на чолі, підходять поглянути на щасливе суденце, яке попливе до Франції. Немає кращої розваги для всього тутешнього штабу… Внизу блискотить рейд. Сліпуче сяють на сонці старі турецькі гармати, вкопані в землю уздовж набережної. Метушаться пасажири. Біскарійці та маонці вантажать у човни багаж.

А у Тартарена Тарасконського багажу немає. Ось він спускається зі своїм приятелем Барбасу Морською вулицею, повз базарчик, завалений бананами та кавунами. Наш невдачливий герой залишив на мавританському березі не тільки скрині зі зброєю, а й усі свої ілюзії – тож до Тараскона відпливає порожнем… Тільки-но він стрибнув у капітанську шлюпку, як згори, з майдану, на набережну стрімголов, відсапуючи, вибігла якась тварина і помчала до шлюпки. Це верблюд, вірний верблюд – він цілий день і цілу ніч шукав свого хазяїна по всьому Алжиру.

Тартарен міниться на виду й удає, що це зовсім не його верблюд, але верблюд рветься до нього. Він, як несамовитий, гасає по набережній. Він кличе свого друга, він дивиться на нього з благанням. «Візьми мене з собою! – мовби промовляють його сумні очі. – Візьми мене з собою в човен і відвези далеко-далеко від цієї Аравії з розмальованого картону, від цього чудернацького Сходу з локомотивами та диліжансами, де мені, одногорбому відщепенцю, немає життя. Ти – останній турок, я – останній верблюд… Чому ж ми маємо розлучатися, о мій Тартарене?…»

– Це не ваш верблюд? – питає капітан.

– Ні, ні! – кричить Тартарен і здригається на саму лиш думку про те, як би він з’явився в Тарасконі з таким сміховинним почтом. І він одпихає шлюпку від алжирського берега: отак наш герой, не змигнувши оком, відцурався товариша своїх злигоднів. Верблюд нюхає воду, витягає шию так, що суглоби хрускотять, з розгону кидається в море й пливе слідом за шлюпкою до «Зуава». Горб його гойдається на хвилях, як гарбуз, а довга шия стирчить із води, наче ніс триреми.

Шлюпка і верблюд підпливають до пакетбота разом.

– А мені жаль цього дромадера! – розчулено каже капітан Барбасу. – Знаєте що? Я візьму його з собою. Привезу в Марсель і подарую зоологічному саду.

Верблюда, обважнілого від морської води, з допомогою линв і блоків насилу підняли на палубу, і «Зуав» вийшов у відкрите море.

Пливли вони дві доби, і Тартарен усі дві доби просидів у каюті. Море було спокійне, і шешьї не довелося зазнати страждань, але клятий верблюд, тільки-но тарасконець витикав на палубу носа, просто нетямився з радості й виказував її в дуже кумедний спосіб… Не верблюд, а справжнісінька причепа!..

Тартарен, час від часу виглядаючи в ілюмінатор, бачив, як блакитне алжирське небо стає чимраз блідішим. Нарешті – було це вранці – він, на превелику свою радість, почув, як у сріблястому тумані дзвонили марсельські дзвони… Приїхали! «Зуав» кинув якір.

Багажу в нашого героя, як ми знаємо, не було, тож він, нічого не сказавши капітанові, зійшов із «Зуава» і квапливо подався марсельськими вулицями, безперестану озираючись, чи не бреде слідом верблюд… І тільки у вагоні третього класу тарасконського поїзда він відітхнув з полегкістю. Та ба – то була примарна безпека! Не проїхав поїзд і двох миль, як усі пасажири, здивовано галасуючи, поприлипали до вікон. Тартарен і собі підійшов – і що ж він побачив? Верблюда, невідчепного верблюда: він мчав по рейках услід за поїздом!.. Тартарен знеможено забився в куток і заплющив очі.

Наш герой сподівався, що приїде в Тараскон інкогніто, – адже такою мандрівкою не похвалишся… Та спробуй-но зберегти інкогніто, коли за тобою назирці плентає чотиринога почвара! Оце так повернення, Боже милий! Без грошей, без левів, без нічого… І з верблюдом!

– Тараскон! Тараскон!

Треба виходити…

Сто чортів! Тільки-но у вагонних дверях показалася Тартаренова шешья, як під скляним склепінням вокзалу гучно розляглося:

– Слава Тартаренові! Хай живе Тартарен! Слава винищувачеві левів!

Наступної миті заграла музика, заспівав хор…

Тартарен ладен був провалитися крізь землю – він подумав, що тарасконці глузують з нього… Ні! Весь Тараскон вийшов його зустрічати, всі підкидають догори капелюхи, очі всіх проміняться радістю. Ось бравий командир Бравіда, зброяр Костекальд, голова суду, аптекар і, нарешті, весь безстрашний загін стрільців по кашкетах… Вони оточують свого ватажка і, піднявши його на руки, несуть вокзальними сходами…

Самоомана!..

Шкура сліпого лева, яку Тартарен прислав командирові Бравіда, – ось причина цієї катавасії. Цей скромний дарунок повісили в клубі, і він вразив уяву всіх тарасконців, а потім і всієї південної Франції. Про Тартарена писали в «Семафорі». То була справжня епопея. Тартарен убив уже не одного, а десять, двадцять, хтозна-скільки левів! Тож наш герой, коли сходив на берег у Марселі, був уже славетним Тартареном, хоч і в гадці цього не мав. Захоплена телеграма прибула в рідний Тараскон за дві години до його приїзду.

І вже годі й змалювати радість та захват тарасконців, коли вони побачили, що слідом за героєм сходами, спотикаючись, спускається якась фантастична тварина, спітніла й запорошена. На мить їм здалося, що то знову з’явилася Тараска.

Проте Тартарен спустив своїх земляків із небес на землю.

– Це мій верблюд, – сказав він.

І, пригрітий тарасконським сонцем, чудодійним сонцем, що змушує брехати щиросердних людей, великий муж додав, погладжуючи дромадера по горбу: