Перун виплива, Днiпро тече по вусах йому струменем золотим,
гримить на порогах, охоплюе острови,
що ними хвилями ходить ковдра висохлоi трави.
Монолог
В такий час треба вмiти
тримати рота на замку,
каже викладач
лiтератури Вiкторiя.
Вона запевняе, що
ii телефон прослуховуеться.
Вiкторiя, як i багато людей тут, —
напiвросiянка,
напiвукраiнка, але
iдентифiкуе себе
з росiйською культурою.
Вона схвалила б анексiю Харкова.
На щастя, ii дочка скоро виходить замiж
за москвича i стане росiйською громадянкою,
радiе вона;
шкодуе вона лише про те, що наречений —
слабовiльна нiкчемна людина.
Вiкторiя вважае украiнську
лiтературу другосортною,
так само як i украiнський театр:
сумiш
авангардистського
перформенсу i буфонади —
пояснюе вона
зi страдницьким
виразом обличчя
*
Це не мiй верлiбр, просто
я вирiшив розташувати в стовпчик
переклад фрагмента статтi
з Франкфуртськоi газети.
Вони друкують такi монологи,
тому що потрiбна зрiвноважена позицiя,
тому що потрiбно вислухати iншу сторону.
Я хочу бачити ваги, на яких
зважують моральну позицiю.
Я хочу кинути на цi ваги
осколки мiн, снарядiв,
нестримне вихваляння Гiркiна,
маскулiннiсть великого Мотороли,
iстерики лiтнiх жiнок, купленi
за мiзерно малi грошi.
І головне – страждальницький вираз обличчя
викладача лiтератури Вiкторii.
Це вигадане iм’я, але
не слiд забувати, що Вiкторiя – це перемога.
? ? ?
в нашiй мовi рима Украiна-руiна
щось звичне, як кров та любов,
як новина й провина,
як покров Владичицi та покров Христов,
во iм’я Матусi та Сина.
Бо в руiнi е велич минулих столiть,
вiчна слава, як явiр над рiкою стоiть,
вiчна пам’ять, як човен по рiчцi пливе,
вiчне Слово у серцi живе.
Так, руiна – уява, вона – будiвник,
за хвилину збудуе той свiт, який зник,
залишив тiльки брами й фрагменти стiни.
Ой, козаче, дивись, не стогни.
Бо в руiнi прихованi розум i суть.
Над руiною янголи варту несуть.
Бо з руiни повстануть Афiни та Рим,
та поети у пошуках рим.
? ? ?
Де ти, моя доле? В глибокiй криницi.
Де ти, моя воле? У Бога в скарбницi.
Де ви, моi думи? Блукаете десь.
Де хлiб мiй насущний, що дав менi днесь?
Де мiй журавель? Мабуть, там, де синицi.
Де повiсть моя? Залишилась в уривках.
Де друзi моi? Всi сидять по домiвках.
Чи п’ють наодинцi, чи з жiнкою вдвох,
Чи спокiй в родинi, чи переполох?
Де свята моi? У святкових листiвках.
Ох, доки ж ти, Боже, мене забуваеш,
молитви не чуеш, обличчя ховаеш,
Твiй янгол поради менi не дае,
гуде, мов бджола, як зозуля куе.
Не дай менi те, чого сам Ти не маеш.
? ? ?
тарантела це тiльки реакцiя на укус
павука який зазвичай спокiйно сидить у норi
танцюй, iталiйко, в нашийнику скляних бус
день густий як смола на прогрiтiй вишневiй корi
пейзаж мiський важчий золотоi парчi
