На порядку денному постало питання про формування тимчасового сейму, який би мирним i законним шляхом перебрав владу. Ядром Украiнськоi Нацiональноi Ради стали украiнцi вiденського парламенту, якi залучили до органiзацiйноi роботи всiх сеймових послiв iз Галичини та Буковини, чотирьох представникiв галицьких партiй – нацiонально-демократичноi, радикальноi, християнсько-суспiльноi та соцiал-демократичноi, буковинських партiй – нацiонально-демократичноi, соцiал-демократичноi i радикальноi, а також посланцiв академiчноi молодi. Бiля керма органiзацiйного проводу Ради став голова парламентськоi репрезентацii Євген Петрушевич.
В умовах глибокоi державноi кризи 18–19 жовтня 1918 р. у Львовi вiдбулась конституанта – представницьке зiбрання (близько 500 чол.) украiнських послiв до парламенту та крайових сеймiв Галичини i Буковини, епископату, делегатiв украiнських партiй, яке й обрало Украiнську Нацiональну Раду на чолi з Євгеном Петрушевичем. Згiдно з ухваленим там же, у великiй залi Народного дому, статуту вона дiстала право i обов’язок:
«а) виконати в хвили, яку признае за вiдповiдну iменем украiнського народу австро-угорськоi монархii, його право самоозначення та рiшити про державну судьбу всiх областей тим народом заселених; б) предпринята всi постанови та заходи репрезентативного, законодатного та адмiнiстративного характеру, щоби свое рiшення пiд а) перевести в життя».
Водночас у своему манiфестi 19 жовтня Украiнська Нацiональна Рада проголосила:
«1. Цiла етнографiчна украiнська область в Австро-Угорщинi, зокрема Схiдна Галичина з граничною лiнiею Сяну з влученням Лемкiвщини, пiвнiчно-захiдна Буковина з мiстами Чернiвцi, Сторожинець i Серет та украiнська полоса пiвнiчно-схiдноi Угорщини – творить одноцiльну украiнську територiю.
2. Ся украiнська нацiональна територiя уконститовуеться отсим як Украiнська держава…
3. Взиваеться всi нацiональнi меншосте… негайно вислати своiх представникiв до Украiнськоi Нацiональноi Ради в кiлькостi, вiдповiдуючiй iх числу населення.
4. Украiнська Нацiональна Рада виготовить конституцiю для утвореноi сим способом держави на основах: загального, рiвного, таемного i безпосереднього права голосування з пропорцiональним заступництвом, з правом нацiонально-культурноi автономii…»[123 - Украiнське слово. 1918. 22 жовт.; Народна Рада. 1918. 25 жовт.; Левицький К. Великий зрив. С. 113–116.]
Того ж дня сформовано три делегацii УНРади: вiденську пiд головуванням Є. Петрушевича (уконституювалася 25 жовтня); львiвську пiд головуванням К. Левицького (уконституювалася 27 жовтня), буковинську пiд головуванням О. Поповича у Чернiвцях.
Як бачимо, конституанта взяла курс на легальне й мирне перейняття державноi влади. Нацiональна Рада навiть не допускала, що владу треба буде здобувати. Їi поважна бiльшiсть мiркувала: австрiйський уряд звелить своiй адмiнiстрацii передати урядування в руки нового намiсника i старост-украiнцiв i все задумане належно здiйсниться. Наступного недiльного дня, 20 жовтня, на площi св. Юра вiдбувся величавий мiтинг львiв’ян. Бiля соборноi брами була встановлена трибуна, на яку пiднялась група украiнських послiв. Першим виступив Кость Левицький, повiдомивши «рiшення Украiнськоi Нацiональноi Ради про утворення Украiнськоi Держави в межах Австро-Угорщини». За ним – соцiал-демократ Семен Вiтик. У цей погожий день на площi i в парку, де планувалось спорудити пам’ятник УСС, ще довго лунали патрiотичнi пiснi[124 - Украiнське слово. 1918. 22 жовт.].
У понедiлок, 21 жовтня, знову загомонiв великий зал Народного дому. Сюди з’iхалося двi тисячi украiнських вiдпоручинкiв з усього краю. До президii запрошено митрополита Андрея Шептицького, послiв Костя Левицького, Миколу Василька. Вiдкрив зiбрання Євген Петрушевич: «Ми проголосили свою державу. Є се по приднiпрянськiй Украiнi, Кубанi i Кримi четверта з черт самостiйна держава на украiнськiй територii». Потiм голова парламентськоi репрезентацii розкрив змiст статуту новоствореноi Украiнськоi Народноi Ради, який присутнi одноголосно схвалили[125 - Украiнське слово. 1918. 19 жовт.].
23 жовтня про «крамолу» галичан офiцiйно довiдався австрiйський прем’ер, прийнявши представникiв Украiнськоi Нацiональноi Ради Є. Петрушевича i М. Василька.
Суботнього ранку 26 жовтня галицька столиця продовжила вiльнолюбнi акцii. З iнiцiативи еврейських партiй у мiстi вiдбулися чотири багатотисячнi еврейськi вiча. Побували там i виступили украiнськi посли. У резолюцiях вiч лунав заклик до «утворення Палестинськоi держави», а також «повитано молоду свободу украiнського i польського народiв i висказано бажань, щоб i поляки за примiром украiнцiв признали жидiвському народовi повнi народнi права». Подiбнi резолюцii, без сумнiву, додавали сил i наснаги захiдним украiнцям[126 - Украiнське слово. 1918. 22 жовт.].
На жаль, осiдком Ради, усупереч думцi широкоi громадськостi, став Вiдень, де все ще дiяв старий парламент, а у його складi украiнський парламентський клуб на чолi з Є. Петрушевичем. Тому вже через кiлька днiв у Львовi було сформовано фiлiю Нацiональноi Ради, яка обрала своiм головою К. Левицького, його заступником І. Макуха, секретарями В. Бачинського, О. Назарука, скарбником І. Курiвця, контролером О. Барвiнського. І саме ця структура стала серцем назрiваючоi народноi революцii, бо вiденська делегацiя виявився дещо загальмованою. Із львiвською делегацiею тiсно спiвпрацював (фактично ii активiзував) Центральний Вiйськовий Комiтет (згодом Украiнська генеральна команда), що виник пiд керiвництвом поручника Івана Рудницького у вереснi того ж року на основi Вiденського революцiйного гуртка (створений 31 травня 1917 р.). До нього входили досвiдченi старшини-фронтовики Сень Горук, Дмитро Вiтовський, Богдан Гнатевич, Дмитро Палiiв, Ілько Цьокан, Володимир Старосольський, Петро Бубела, якi активно вели пропагандистську роботу у частинах Львова, Чернiвцiв, Перемишля, Самбора, Стрия, Станиславова, Коломиi, Тернополя, Золочева, Рави-Руськоi. На пiдготовку повстання львiвська делегацiя УНРади таемно передала комiтету, який осiв у «Народнiй гостинницi», 9 тис. австрiйських корон[127 - Дмитро Палiiв. Життя та дiяльнiсть. Львiв, 2007. С. 20–21, 100.].
Тим часом назрiвав конфлiкт, який неможливо було владнати мирно, позаяк одна молода держава вiдмовляла у правi на iснування iншiй.
Листопадовий здвиг
Сталося так, що головним противником вiдродження украiнськоi державностi в Галичинi стала не агонiзуюча iмперiя та ii адмiнiстрацiя у Львовi, а нацiоналiстичнi сили i вiйськовi кола Польщi, яка теж йшла до вiдродження. Завдяки таким польським «аргументам» як «державотворча нездатнiсть» галичан та необхiднiсть об’еднання прикарпатських земель у «стратегiчну Польщу, яка охороняла б Європу вiд бiльшовикiв», ii дiячi, в першу чергу Польський нацiональний комiтет у Парижi, заручилися пiдтримкою США i краiн Антанти. Утворена 28 жовтня у Краковi Польська лiквiдацiйна комiсiя (ввiйшли 23 нашi посли до Державноi ради у Вiднi) проголосила, що вся Галичина повинна вiдiйти до Польщi i попередила Вiдень та австрiйського намiсника генерала Кароля фон Гуйна, що переймае владу у краi[128 - Украiнське слово. 1918. 27, 30 жовт., 1 лист.]. Збройний виступ полякiв у Львовi був запланований у нiч з 2 на 3 листопада. Приiзд Комiсii до мiста для реалiзацii цих планiв очiкувався 1 листопада[129 - Gella Jan. Ruski miesiac. 1. ХІ – 22.ХІ.1918. Lwоw, 1919. S. 5.].
Конфлiкт мiж украiнцями i поляками ставав неминучим. Отож дощового надвечiр’я 31 жовтня члени Нацiональноi Ради i Вiйськового комiтету обговорювали у будинку «Просвiти» та Народному домi результати останнiх переговорiв К. Левицького з австрiйським намiсником у Львовi. Посилаючись на вiдсутнiсть вказiвок з Вiдня, генерал Гуйн вiдмовився передати владу украiнцям[130 - Украiнський прапор. 1919. 1 лист.]. Незважаючи на реальну загрозу з боку полякiв, тим бiльше у зв’язку з приiздом наступного дня Польськоi лiквiдацiйноi комiсii, Л. Цегельський i ще дехто пропонували чекати обiцяного Вiднем манiфесту.
Проти цього зволiкання виступив Дмитро Вiтовський – сотник легiону Украiнських сiчових стрiльцiв, який прибув до Львова 29 жовтня, пiдвищений до отамана i призначений командувачем украiнськими вiйськовими силами. 30-рiчний старшина був селянським сином iз Медусi, що пiд Галичем. Ще в Станиславiвськiй гiмназii, а потiм у Львiвському унiверситетi втягнувся в нацiонально-визвольний рух, за участь у студентських виступах був виключений з унiверситету. З початком свiтовоi вiйни командував сотнею легiону УСС, брав участь у боях i походах сiчовикiв, двiчi нагороджений медалями Хоробростi[131 - Ходак І. Дмитро Вiтовський – провiдник Листопадового чину // Лiтопис Червоноi Калини. 1991. № 2. С. 45–49.]. «Вiтовський був одним iз найпопулярнiших старшин, – писав його бойовий побратим О. Кузьма. – Чистий характер, гарний промовець, завзятий нацiоналiст-самостiйник, i тому серед стрiлецтва займав мiсце його духовного провiдника».
Вiд iменi Вiйськового комiтету Д. Вiтовський заявив:
– Якщо цiеi ночi ми не вiзьмемо Львiв, то завтра вiзьмуть його поляки!
– Чи ви справдi готовi здiйснити вiйськовий переворот? – спитав його обережний К. Левицький.
– Цiлковито.
– І коли ви думаете приступити?
– Сьогоднi вночi близько четвертоi украiнськi вояки пiд проводом старшин роззброять австрiйськi частини i обсадять будинки всiх державних, крайових i мiських установ. Те саме мае статися в цiлому краю, – вiдповiв Дмитро Вiтовський чiтко, по-вiйськовому.
Рiшучiсть i впевненiсть военачальника переконала навiть обережних членiв Украiнськоi Нацiональноi Ради. Рiшення про збройне повстання в нiч на 1 листопада було прийняте. Вiдтепер долю Галичини вирiшували вiйськовi.
На жаль, Украiнськiй Нацiональнiй Радi через заборону австрiйського командування не вдалося перекинути до Львова загартований у битвах свiтовоi вiйни 2,5-тисячний полк УСС з Чернiвцiв. Вiйськовий Комiтет змушений був використати сили, якi мав пiд рукою. Отже, головну збройну силу повстання склали украiнськi стрiльцi i старшини львiвського гарнiзону, якi переважали в 15-му тернопiльському, 19-му львiвському, 41-му чернiвецькому полках, 29-му, 50-му, 90-му окремих куренях. 25 жовтня iх загальна чисельнiсть досягла 2400 чол. Проте бiльшiсть частин не були бойовими, в них проходили службу багато непридатних до строю стрiльцiв-виздоровцiв. Не вистачало старшин. І все ж Нацiональна Рада мала реальну вiйськову силу[132 - Кузьма О. Листопадовi днi 1918 р. С. 43; Шухевич В. Початок украiнсько-польськоi вiйни // Украiнський прапор. 1919. 1 лист.].
Тим часом поляки розраховували без ускладнень приеднати захiдноукраiнськi землi, про що свiдчив наказ 52-рiчного начальника штабу генерала Тадеуша Розвадовського (похований 1928 р. на цвинтарi Орлят у Львовi), надiсланий до Львова генералу Лямезану де Салену вранцi 1 листопада: «Князь Вiтольд Чарторийський призначений генеральним комiсаром для цiлоi Галичини i зараз обiймае управу з рук генерала-полковника графа Гуйна. Начальну команду вiйська в Галичинi переймае генерал дивiзii Пухальський»[133 - Centralne Archiwum Wojskowe w Warszawe (CAW). Dziennik Rozporzadzen Komisij Wojskowej. № 1. 1918. 28 pazdziernika. Rozporzadzenia Sztabu Generalnego. Rozkaz № 31.]. Вже знайомий галичанам як ворог Украiнських сiчових стрiльцiв Лямезан де Сален призначався вiйськовим комендантом Львова. Цей польський дiдич мав i особистi iнтереси у Схiднiй Галичинi: оженившись iз вдовою Урбанською, вiн став володарем земель на Тернопiльщинi.
Але подii в Галичинi розгорнулися за украiнським сценарiем. Уже пополуднi 31 жовтня Дмитро Вiтовський i його начальник штабу Сень Горук (1873–1920) розiслали кур’ерiв, переважно львiвських студентiв i гiмназистiв, з наказом до комiсарiв або, де iх не було, просто до вiдомих дiячiв у нiч на 1 листопада перебирати владу на мiсцях. Командировi легiону УСС отаману Осипу Букшованому (1890–1937) командувач наказав негайно виiхати з бойовими частинами до Львова. Комiсару Перемишля В. Загайкевичу наказав силами 9-го полку зайняти мiсто i за всяку цiну знищити мiст через Сян, щоб не пропустити через рiку «нi одного поляка». Водночас всi отримали розпорядження мобiлiзувати до Львова добровольцiв.
Увечерi Д. Вiтовський зiбрав у Народному домi нараду старшин. З’ясувалося, що у розпорядженнi штабу повстання сил було менше, нiж передбачалось – до 1400 стрiльцiв i 60 старшин. Кожен iз 35 присутнiх командирiв отримав конкретнi бойовi завдання для захоплення найважливiших об’ектiв Львова, роззброення неукраiнських пiдроздiлiв i частин. Мiж iншим, Вiтовський використав при цьому австрiйський план, розроблений на випадок повстання полякiв, – що це зможуть здiйснити украiнцi, його творцi не вiрили. Зразу ж визначили ряд об’ектiв (вiйськовi склади на Янiвськiй, ангар на Левандiвцi), для яких не вистачило сил, а для деяких – замало (Головний двiрець, кадетська школа, цитадель). І хоча вiрили в удачу, все ж Вiтовський попередив, що в разi поразки – вiдступати до Красного, великого залiзничного вузла.
Коли на ратушевiй вежi пробила четверта, украiнськi вiйськовi сили почали дiяти. Першим порадував поручник Ілько Цьокан, який повiдомив: австрiйськi, нiмецькi i угорськi пiдроздiли будуть додержуватися нейтралiтету. Невдовзi загiн поручника Т. Мартинця захопив ратушу, а хорунжий І. Сендецький з 75 стрiльцями оволодiв галицьким намiсництвом i заарештував генерала К. Гуйна. Ветеран легiону УСС чотар Гриць Трух зайняв комендатуру i полонив генерала Р. Пфеффера, а чотар Л. Огоновський роззброiв в казармi на Казимирiвськiй двiстi полiцаiв. Чотар С. Витвицький взяв пiд контроль Австро-Угорський банк. О п’ятiй ранку вiдключено мiський телефон i телеграфну лiнiю iз Заходом. За кiлька годин зайнято вокзали – Головний, Пiдзамче, Персенкiвку, Личакiв. З кожним звiтом зростала впевненiсть й Украiнськоi Генеральноi Команди.
Удосвiта залите дощем мiсто Лева повнiстю контролювали украiнськi вiйська, на його вулицях з’явилися озброенi патрулi з синьо-жовтими стрiчками на шапках, а над мiською ратушею замаяв синьо-жовтий прапор, виготовлений Марiею Лазорко (дружиною директора «Народноi Торгiвлi») i встановлений 17-лiтнiм вiстуном Степаном Панкiвським (героiчно загинув у бою пiд Вовчухами на Львiвщинi у березнi 1919 р.), стрiльцем Левом Гецом, гiмназистами Миколою Котиком i Миколою Пачовським[134 - Павлишин О. Львiвщина в добу Захiдно-Украiнськоi Народноi Республiки (1918–1919). Львiв, 2008. С. 14–15.].
О 7.00 командувач украiнськими вiйськовими силами Д. Вiтовський з великим пiднесенням вiддав рапорт «обережному на всi боки» К. Левицькому про те, що, не втративши нi одного стрiльця, його вiйська оволодiли Львовом[135 - Василик І. Кость Левицький: вiд адвоката до прем’ера ЗУНР. Киiв, 2012. С. 130–131.]. «Хто з очевидцiв забуде той iсторичний день 1 листопада 1918 р., коли прастарий город князя Льва став знову столицею Украiнськоi держави? – писав сучасник подiй, iсторик Олекса Кузьма. – В чиiсь тямцi затерлись могутнi вражiння надзвичайноi картини, коли з високоi ратушевоi вежi, намiсництва, сейму та всiх державних будинкiв, вiйськових i цивiльних, замаяли синьо-жовтi прапори на знак, що тут влада не австрiйська, але украiнського народу?»[136 - Кузьма О. Листопадовi днi 1918 р. С. 69.]
Пополуднi вiдбулося формальне перебрання влади вiд цiсарського намiсника. Зокрема, пiсля пiдписання протоколу намiсник К. Гуйн передав усю владу своему заступниковi В. Децикевичу, а вiн, новопризначений президент намiсництва, уже на основi цiсарського манiфесту вiд 16 жовтня 1918 р., передав ii головi львiвськоi делегацii Украiнськоi Нацiональноi Ради К. Левицькому (засiдала неподалiк, у будiвлi Ставропiгii на вул. Бляхарськiй, тепер І. Федорова).
1 листопада на мурах Львова з’явилася вiдозва Украiнськоi Нацiональноi Ради:
«Волею украiнського народу утворилась на украiнських землях бувшоi австро-угорськоi держави Украiнська Держава.
Найвищою державною властю Украiнськоi Держави е Украiнська Нацiональна Рада. З нинiшнiм днем Украiнська Нацiональна Рада обняла владу в столичнiм мiстi Львовi i на цiлiй територii Украiнськоi Держави. Дальшi зарядження видадуть цивiльнi i вiйськовi органи Украiнськоi Нацiональноi Ради.
Взиваеться населення до супокою i послуху сим зарядженням.
Пiд сею умовою безпечнiсть публичного порядку, життя й маетку, як також заосмотрення в поживу вповнi запоручаеться».
Того ж дня Нацiональна Рада звернулася i до населення Галичини:
«Украiнський народе! Голосимо Тобi вiсть про Твое визволення з вiковiчноi неволi. Вiд нинi ти господар своеi землi, вiльний горожанин Украiнськоi Держави… Доля Украiнськоi Держави в твоiх руках. Ти станеш як непобiдний мур при Украiнськiй Нацiональнiй Радi i вiдiпреш всi ворожi замахи на Украiнську Державу…»[137 - Украiнське слово. 1918. 3 листоп.; Дiло. 1918. 2 листоп.]
Отже, вже в перших документах керiвники повстання намагалися заручитися пiдтримкою широких народних мас i, в якiйсь мiрi, пророкували, що до перемоги ще далеко, боротьба лише розпочинаеться. Вiйськовi кола, i перш за все Д. Вiтовський, одразу ж закликали змiцнити збройнi сили, вважаючи украй необхiдним посилити вiйська у Львовi, над яким швидко збиралися грозовi хмари.
На жаль, перший великий успiх породив передчасну ейфорiю як в украiнських дiячiв, так i в народних масах. Чимало стрiльцiв, вважаючи справу зробленою, вже на другий день покинули Львiв i розiйшлися по домiвках.
Увечерi 1 листопада група галицьких дiячiв i вiйськових вiдпровадила на вокзалi генерала Гуйна та iнших високих чинiв австрiйськоi адмiнiстрацii. «Менi, старому, здаеться, – сказав на прощання Гуйн, – що справа не пiде так легко, як почалася. Вашi противники – це завзятi люди». І вiн не помилився.
Майже без перешкод здiйснено переворот у мiстах i селах Схiдноi Галичини. Ядром повстання були украiнськi вiйськовi пiдроздiли. Зокрема, в Коломиi австрiйське командування намагалося вiдправити курiнь 24-го полку на Італiйський фронт, але 1 листопада його стрiльцi перебрали владу у Золочевi й роззброiли австрiйськi частини на станцii Красне. Група смiливцiв старшинськоi школи пiд командуванням Ярослава Рибака стала iнiцiатором перевороту у Жовквi. Значнi вiйськовi сили – 1100 стрiльцiв, 40 старшин i 33 пластунiв зiбрав Вiйськовий комiтет Стрия. Пiд загальним командуванням сотника В. Колодницького вони оволодiли мiстом i навколишнiми селами. У Кам’янцi-Струмиловiй Украiнський громадський комiтет (о. М. Цегельський, Р. Петрушевич, І. Вертиполох та iн.) роззброiв старшинську школу. Пiд керiвництвом старшин Ю. Шепаровича, В. Назаревича, О. Косаревича 70 курсантiв-украiнцiв та близько 300 селян, робiтникiв i гiмназистiв захопили владу в повiтi. У звiтi щирецького вiйськового комiсара Василя Тибiнки вiдзначалось, що 1 листопада 200 украiнських воякiв перебрали владу в мiстi й 30 стрiльцiв направленi до Львова. Ядро станиславiвського гарнiзону – 90-й стрiлецький полк оголосив прихильнiсть Украiнському комiтетовi, очолюваному адвокатом Л. Бачинським. 2–3 листопада украiнськi старшини Теребовлi В. Шкварок, Р. Цегельський, В. Тричук провели переговори з чеським командуванням пiхотноi дивiзii i досягли угоди щодо вiдправки дивiзiйникiв до Чехii. Таким же способом украiнцям вдалося випровадити з Жидачева великий вiйськовий табiр угорцiв та реквiзувати iхню зброю.
У Галичi, Пiдволочиську, Бережанах, Козовiй, Гусятинi, Самборi, Турцi, Яворовi повсталi селяни органiзувалися в загони. У нiч на 1 листопада селяни примiського села Бiлоi захопили тернопiльський залiзничний вузол. Загiн хорунжого С. Орищина зумiв нейтралiзувати полк угорськоi артилерii на залiзничнiй станцii Броди[138 - Гуцуляк М. Перший листопад 1918. С. 133–153; Литвин М., Науменко К. Історiя галицького стрiлецтва. Львiв, 1990. С. 66–69; Гордiенко В. Листопад. Сходження на Голгофу: iсторiя УГА // Лiтопис Червоноi Калини. 1991. № 2. С. 6–7; Стрийщина. Т. 1. Нью-Йорк; Торонто; Париж; Сiдней, 1990. С. 156–189.]. Л. Рубiнгер з кулеметною сотнею та стрiлецькою четою роззброiв угорський пiдроздiл на залiзничнiй станцii Красне. Владу в мiстечку Комарно перейняв селянин Г. Тершаковець.
Безпосередньо перейняттям влади, органiзацiею нового життя у повiтах, як правило, займалась творча галицька iнтелiгенцiя – письменники, педагоги, священики, дiячi украiнських товариств. Зокрема, у Галицькому повiтi – І. Блажкевич, Косiвському – М. Козорiс, Ф. Замора, Яворiвському – М. Бiлик, А. Маренiн, Сокальському – Р. Перфецький, Стрийському – о. О. Нижанкiвський, С. Сингалевич, Старосамбiрському – С. Левицький, у Тернополi – П. Кармапський, Чортковi – О. Капустинський, М. Мельник, Самборi – А. Чайковський, І. Фляк, Козовi – Ф. Коковський, Теребовлi – о. С. Мохнацький, Рудках – о. С. Онишкевич, Тисьменицi – В. Михайлiвський, о. С. Левицький, Жовквi – М. Король, Ю. Кантимир, І. Коссак, Я. Рибак, Дубромилi – К. Стецяк, Равi-Руськiй – І. Джижора, І. Кунцiв, Золочевi – Г. Стефанiв, М. Балтарович, Кам’янцi-Струмиловiй – Р. Петрушевич, І. Вертиполох, о. М. Цегельський, Мостиськах – С. Байдала, Бiбрцi – К. Дуб, Сколе – о. М. Мосора.
На жаль, не вдалося уникнути кровопролиття у захiдних повiтах i мiстах, заселених значною частиною полякiв. Так, тiльки пiсля прибуття до Дрогобича вiйськових частин 2-го листопада украiнцям вдалося опанувати мiстом. Але сусiднiй Борислав, де на нафтопромислах працювали здебiльшого поляки, супротивник утримував до 10 листопада 1918 р.
Над Сяном i Попрадом
Особливо гострим виявилося вiйськово-полiтичне протиборство на захiдному етнiчному приграниччi. Ще наприкiнцi жовтня було пiднято синьо-жовтi штандарти в украiнiзованих вiйськових частинах у Люблiнi, Краковi, Ряшевi, Ярославi, Любачевi, Новому Санчi, але пiдроздiли легiонiстiв виявилися там сильнiшими i новiй польськiй владi вдалося нейтралiзувати цi заворушення стрiлецтва.
