31 жовтня сотня полякiв на чолi з генералом Станiславом Пухальським (1867–1931) намагалася обiйняти владу й у Перемишлi[139 - CAW. WBH 13. К. 3—21.]. Однак цi плани не вдалося здiйснити. На допомогу украiнському громадянству княжого мiста прийшов 9-й украiнський пiхотний полк (200 стрiльцiв) пiд командуванням хороброго пiдпоручика М. Федюшки iз примiськоi Журавицi. Незважаючи на дощ, на ринковiй площi зiбрались ще й вiсiм тисяч селян-украiнцiв iз навколишнiх сiл. Вiдтак у четвер уранцi в Народному домi вiдбулось величне вiче, учасники якого присягли: «Польське панування в Перемишлi може прийти тiльки по iх трупах». Там же було обрано Перемиську Народну Раду (Украiнську Нацiональну Раду) на чолi з адвокатом i громадським дiячем Теофiлем Кормошем (1861–1927). До ii складу увiйшло 13 чоловiк – представники вiд iнтелiгенцii, робiтникiв i селян повiту[140 - Koneczny Zdzislaw. Walki Polsko-ukrainskie w Przemyslu i okolicy. S. 16–19.]. При повiтовiй Радi створено ряд комiсiй – вiйськову, фiнансову, харчову, санiтарну та iншi. Їi органом став часопис «Воля». Всього при фiнансовiй пiдтримцi професора гiмназii Олександра Яреми вийшло три числа вечiрньоi газети (5, 7, 10, листопада).
Враховуючи настроi польськоi частини населення мiста, а також чималу активнiсть легiонiстiв на чолi з генералом С. Пухальським, члени повiтовоi Ради вирiшили одразу ж нав’язати конструктивний дiалог iз польською громадськiстю, яка прагнула будь-що включити Перемишль до складу вiдроджуваноi II Речi Посполитоi. Вiдтак уже першого листопада вiд 15.30 до 22.00 вiдбулися переговори обох сторiн, у ходi яких було досягнуто згоди створити польсько-украiнську комiсiю. До неi увiйшли з украiнськоi сторони – посол Володимир Загайкевич (1876–1949), директор Каси хворих Іван Жолнiр, директор гiмназii Андрiй Алiськевич i професор гiмназii Михайло Демчук, а з польськоi – професор гiмназii Фелiкс Пшиемський i три адвокати: Леопард Тарнавський, Йозеф Мантель, Володимир Блажовський. Пiзно вночi цi вiсiм членiв комiсii пiдписали угоду про утримання спокою i порядку, згiдно з якою вони тимчасово обiймали владу у мiстi й повiтi. Для виконання адмiнiстративно-полiцiйних функцiй була створена iз тисячi украiнцiв i тисячi полякiв спiльна мiлiцiя[141 - Воля. 1918. 5 листоп.]. Крiм Перемишля, спiльнi мiлiцii дiяли у Красичинi та Бiрчi.
Наступного дня на мурах Перемишля з’явилася вiдозва комiсii «До населення мiста i повiту!», в якiй мiстився заклик «до спокою i громадського порядку». Дiяльнiсть комiсii пiдтримала Жидiвська Нацiональна Рада, створена у Перемишлi 3 листопада. Того ж дня виникла й Польська Рада Народова, яка закликала полякiв не падати духом i водночас… не виконувати наказiв свого генерала Пухальського (до речi, обраного в склад комiсii) щодо роззброення польських частин на Засяннi[142 - АР w Przemyslu. Polska RN. Afisz.]. Поспiшна вiдозва полякiв дестабiлiзувала суспiльно-полiтичну ситуацiю в повiтi. У цей час, як зазначала газета «Воля» вiд 5 падолиста 1918 р., «польськi легiонiсти пiдступом роззброiли 9-й полк, а його офiцерiв iнтернували. Рiвночасно на даний поляками знак стали озброюватись польськi студенти i провокувати украiнське населення. Кiлька озброених недоросткiв, видно на приказ своiх провiдникiв, вдерлися навiть до палати нашого епископа Коциловського i шукали там оружiя i амунiцii. Провокацiйне поведения польських загорiльцiв викликало незвичайне обурення серед украiнського населення Перемишля i околицi. Здавалося, що ще хвиля i прийде до оружноi розправи… Дiйшло до того, що в нiч з суботи на недiлю якiсь польськi загорiльцi острiлювали з машинового крiса Медику i ранили кiлькох селян. Та загорiлiсть потягнула за собою обсажения Перемишля украiнськими вiйськами».
Провокацii легiонiстiв змусили Украiнську Нацiональну Раду перейти до рiшучих дiй. О п’ятiй ранку 4 листопада пiдпорядкованi iй п’ять украiнських сотень обеззброiли польськi сторожi в мiстi, крiм Засяння. Учасник бою старшина Вiктор Петрикевич згадуе (його спогади зберiгаються у Бiблiотецi Народовiй у Варшавi), що в нiчних сутичках загинуло двое стрiльцiв i п’ять легiонiстiв. Тодi ж iнтерновано генерала Пухальського i декiлька польських пiдроздiлiв[143 - Biblioteka Narodowa. Oddzial rekopicоw. Mf 69010.]. Уранцi Украiнська Нацiональна Рада оголосила, що перебирае у своi руки владу, а також закликала: «Горожани! Взиваемо Вас всiх без рiжницi народности i вiросповiдання до безуслiвного спокою i послуху нашим зарядженням. Брами домiв належить замикати о 8 год. вечером. Продажа палених набоiв е безуслiвно заказана. Горожани! Запоручаемо Вам безпечнiсть публичного порядку, життя i майна. Апровiзацiею мiста i повiту займемося щиро. Просимо о повне довiр’я i помiч. Працювати будемо для добра всего населення совiсно i безсторонно…»[144 - Arhiwum Panstwowe w Przemyslu. Polska Rada Narodowa. Sygn. 26. K. 12.]
Все ж дiяльнiсть спiльноi комiсii не припинялась i в наступнi днi. На цей час збройне протистояння сторiн ще бiльше посилилось. 5 листопада у Бушковичах легiонери зарубали чотирьох стрiльцiв, а в рядi сiл реквiзували худобу, арештували невинних людей. Реквiзицiйнi акцii провели, на жаль, й украiнцi. Вiктор Петрикевич згадуе, що на Засяннi легiонiсти в час богослужiння зробили ревiзiю в каплицi о. василiян, при цьому пригрозили револьвером отцю Василькiвському. Всi цi факти i мала розглянути спiльна комiсiя. Але 10 листопада ii дiяльнiсть була перервана.
Переiхавши мiст, перед залiзничним двiрцем з’явився польський бронепотяг (далi колiя була розiбрана), розпочавши обстрiл мiських кварталiв. У ходi двогодинного бою iз грiзною машиною загинуло два стрiльцi.
11 листопада польське командування стягнуло пiд мiсто чимале пiдкрiплення i запропонувало украiнцям о 12.00 скласти зброю. Украiнцi вирiшили боронитись. Тодi о 12.15 легiонiсти почали артилерiйський обстрiл центральноi частини мiста. У жидiвськiй частинi мiста запалали будинки, зав’язалися запеклi боi на вулицях Францiшканськiй i Мiцкевича. У хiд пiшли ручнi бомби. Вiдтак украiнськi захисники вiдступили з мiста, так i не дочекавшись пiдкрiплення зi сходу[145 - Литвин М. Революцiйний падолист 1918-го у Перемишлi // Перемиськi дзвони. 1992. № 10–12. С. 18–20.]. Нова влада iнтернувала близько 1 тис. украiнцiв, а на евреiв наклала контрибуцiю у сумi 3 млн корон[146 - Biblioteka Poludniowo-Wschodniego Instytutu Naukowego w Przemyslu. Dzial renkopisоw. Sygn. 22. K. 10, 58.].
Навколо Перемишля запалало справжне вогнище вiйни, яке вдалося погасити аж весною 1919 р. Ще й нинi украiнцi Перемишля з болем показують на залiзничний мiст, який тодi пошкодували зiрвати украiнськi вояки. Натомiсть мiсцевi поляки неподалiк збудували величний пам’ятник Орлятам Перемишля – своiм захисникам мiста i загалом вiдродженоi Польщi.
Радикалiзувалася в тi днi й поневолена Лемкiвщина – «забута людьми i Богом земля помiж Сяном i Попрадом». Центром першого «огнища самостiйного вiдруху» – Лемкiвськоi Республiки – стало село Вислок Великий Сяноцького повiту, другого – Захiднолемкiвськоi Республiки – села Фльоринцi та Гладишiв. Провiдники Лемкiвськоi республiки (всього близько 30 сiл) греко-католицький парох Панько Шпилька та вчитель Григорiй Судомир ще 3 листопада виступили за злуку i передачу своеi тимчасовоi влади урядовi ЗУНР, органiзували мiлiцiю[147 - Шпилька П. Визвольнi змагання схiдноi Лемкiвщини в 1918 р. // Аннали Лемкiвщини. Нью-Йорк, 1993. С. 70–93.]. Аналогiчне рiшення ухвалили 27 грудня 1918 р. мешканцi с. Мушинки Новосончiвського повiту. Протестувальники закликали лемкiвськi громади знiмати старих вiйтiв й обирати новi громадськi ради у Грибiвському i Новосончiвському повiтах, а також лемкiвських селах Закарпаття. У вiдповiдь громади сiл Лелюхiв, Мiлiк, Злоцьк, Щавник, Ястрабик та iн. обрали нових украiнських комiсарiв[148 - Захiдно-Украiнська Народна Республiка. 1918–1923: iлюстрована iсторiя. Львiв; Івано-Франкiвськ, 2008. С. 164–166.].
Дещо iнакше вiдбувалися подii в Короснятинщинi, Ясельщинi та Гормоччинi. Там москвофiли домагалися прилучення Захiднолемкiвськоi Республiки до Росii. Лемкiвська руська народна рада теж створила мiлiцiю. Перша республiка проiснувала до 23 сiчня 1919 р., друга – до початку 1920 р., а iхнiх лiдерiв заарештували поляки[149 - Коковський Ф. Лемкiвськi республiки в 1918–1919 роках // Історичний календар-альманах Червоноi Калини на 1935 рiк. Львiв, 1934. С. 115–117; Лемкiвщина. Т. 1. Нью-Йорк; Париж; Сiдней; Торонто. 1988. С. 180–183.].
Супроти планiв «Великоi Румунii»
Жовтневий манiфест Украiнськоi Нацiональноi Ради i особливо Першолистопадове повстання у Львовi стали детонатором революцiйного вибуху для землякiв Ольги Кобилянськоi i Юрiя Федьковича.
1—2 листопада 1918 р. за наказом Буковинськоi делегацii Украiнськоi Нацiональноi Ради згiдно iз заходами поручника Іллi Поповича, у столицi краю повстали три украiнськi стрiлецькi сотнi. При допомозi сотнi з полку УСС та озброених груп залiзничникiв вони роззброiли австрiйську залогу Чернiвцiв[150 - Украiнська загальна енциклопедiя. Т. 3. С. 722–723.]. У цьому полку служив Вiльгем Габсбург (В. Вишиваний), онук iмператора, якого деякi галицькi полiтики хотiли бачити на чолi вiдродженоi Украiнськоi держави. Вiдразу пiсля створення УНРади у Львовi вiн надiслав К. Левицькому телеграму: «проголосити самостiйне королiвство у вiрностi династii i скiпетровi цiсаря Карла». Однак цi пропозицii архiкнязя вже були неактуальними: революцiйна стихiя вимагала державного усамостiйнення краю[151 - Василик І. Кость Левицький: вiд адвоката до прем’ера ЗУНР. С. 131.].
2 листопада центральнi майдани i вулицi мiста заполонили близько 40 тисяч украiнцiв, що прибули на Буковинське народне вiче. Бiльшiсть його учасникiв висловилися за возз’еднання краю з Украiнською державою, яка щойно проголошена у Львовi. Частина пiдтримала бiльшовицькi лозунги І. Клевчука та С. Канюка про союз iз радянським Харковом. Водночас вiче одностайно висловило рiшучий протест проти злочинних посягань на буковинськi землi з боку румунських установчих зборiв, якi вiдбулися 27 жовтня, засудило пiдступну дiяльнiсть Румунськоi нацiональноi ради на чолi з Я. Флондором. Вiче обрало головою Украiнського крайового комiтету Буковини або, як тодi казали, украiнським президентом Буковини 63-рiчного Омеляна Поповича – вiдомого письменника, педагога i громадського дiяча. Вiн народився у гiрському селi Сергii, що нинi в Путильському районi Чернiвецькоi областi. Разом iз Юрiем Федьковичем став засновником вiльнолюбноi газети «Буковина». З 1892 р. обiймав посаду iнспектора украiнських шкiл. Крiм того, склав для малечi «Читанку» та «Граматику», а для юнацтва – «Украiнсько-нiмецький словник». З 1911 р. Попович був послом Буковинського сейму[152 - Детальнiше див.: Попович О. Вiдродження Буковини. Спомини. Львiв, 1933.].
Але недовго синьо-жовтий розмай радував буковинцiв. Розпочалася iнтервенцiя румунських вiйськ на Буковину, органiзаторами якоi виступили акредитованi у Яссах американо-англо-французькi дипломатичнi мiсii. Ще у 1916 р. у зв’язку зi вступом Румунii в Першу свiтову вiйну на боцi Антанти впливовi американськi кола нерiдко заявляли, що Буковина стане частиною «Великоi Румунii». Таку «щедрiсть» Заходу, очевидно, можна пояснити бажанням створити «бар’ер проти бiльшовизму». А пiсля того, як Австро-Угорщина пiдписала акт про перемир’я, 5 листопада 1918 р. румунський уряд вiддав наказ вiйськам окупувати Буковину. У цi драматичнi днi (7 листопада) Краевий комiтет реорганiзовано в Украiнську краеву нацiональну раду, яку очолив Агенор Артимович. 9—11 листопада румунськi вiйська зайняли регiон.
Окупацiя краю i розгорнутий терор проти украiнцiв викликали спротив широких мас населення. Повсюди виникали селянськi ради, творилися озброенi загони самооборони, але дiяли вони стихiйно, не погоджуючи своi заходи iз Украiнською Нацiональною Радою. Не змiг допомогти буковинцям полк Украiнських сiчових стрiльцiв: на початку листопада вiн залiзницею вiдбув до Львова. Лише 17 листопада Нацiональна рада i уряд ЗУНР обговорили доповiдь О. Безпалка про суспiльно-полiтичну ситуацiю в Буковинi[153 - ЦДІА Украiни у Львовi. Ф. 309. oп. 1, спр. 1871, арк. 27–28; Захiдно-Украiнська Народна Республiка. 1918–1923. Івано-Франкiвськ, 2001. С. 17.]. Та було пiзно: директиви зi Львова надiйшли, як завжди, невчасно.
28 листопада 1918 р. румунський король органiзував у Чернiвцях справжнiсiнький фарс – скликав Генеральний конгрес Буковини, який прийняв нав’язану резолюцiю про «безумовне й на вiчнi часи з’еднання всiеi Буковини з королiвською Румунiею». 18 грудня цей документ ствердив пiдпис короля[154 - Курило В. М., Панчук М. І., Троян М. В. В авангардi боротьби за воз’еднання. Киiв, 1985. С. 36–41.].
В тi трагiчнi днi Омелян Попович з групою буковинських громадських дiячiв переiхав до Львова, де знову опинився у вирi революцiйних перетворень: став заступником голови парламенту республiки, головою його шкiльноi комiсii. Постiйно допомагав земляковi Миколi Топащаку формувати в Коломиi Буковинський полк, який у прикордонних Кутах заснував збiрну станцiю буковинських добровольцiв, а у Городенцi – запасний курiнь (командир – поручник Р. Цiпгер). Цiкаво, що цей курiнь пiдлягав Дiевiй армii УНР. Пiсля окупацii Галичини поляками вiдомий буковинець жив у Львовi, довгi роки працював iнспектором «Рiдноi школи».
Рiдко, але завжди iз задоволенням Попович-батько навiдувався до дочок у зеленi Залiщики, над Днiстром. Наталка пiсля закiнчення Чернiвецькоi учительськоi семiнарii вчителювала у бурсi при семiнарii. Олена була одружена з колишнiм артистом театру, старшиною армii УНР Сцярком-Животiвським i з чоловiком утримувала крамницю. Перебуваючи влiтку 1930 р. в гостях, Омелян Попович раптово захворiв i помер[155 - Ковальчук П. Забута могила // Вiльне життя. 1990. 11 груд.].
Польська влада вживала усiх заходiв для того, щоб похорони вiдомого громадського i полiтичного украiнського дiяча пройшли непомiтно. Пiд претекстом хрещення у православнiй церквi тiло покiйного не дозволили занести до греко-католицькоi церкви. Але громада вирiшила iнакше. На похорон славетного земляка iз Чернiвцiв прибули православнi священики, делегацiя академiчного товариства «Запорожя» Чернiвецького унiверситету, почесним батьком якого був О. Попович. Мешканцi мiста Залiщикiв прийшли з вiнками та букетами живих квiтiв, а похороннi псалми виконали учнi мiсцевоi учительськоi семiнарii пiд керiвництвом ii випускника Г. Романка.
Гуцульська республiка: до матерi-Украiни…
Молода ЗУНР водночас стала хрещеною матiр’ю для Гуцульськоi Республiки, пiдвалини якоi будувалися на уламках iмперii Габсбургiв.
Листопад 1918-го… Щойно сформований уряд вiдновленоi Угорщини, переконавшись у «сепаратизмi» закарпатських украiнцiв, термiново обнародуе законопроект про автономiю Руськоi Крайни i вводить пост мiнiстра русинiв-украiнцiв, який обiйняв Орест Сабова. Для обговорення цього документа 10 грудня у Будапешт прибули численнi делегацii. Ясiню представляло вiсiм делегатiв на чолi з головою Гуцульськоi народноi ради Степаном Клочураком. Однак закарпатцi i взагалi прихильники незалежностi були у меншостi, а тому дискусiя пiшла у промадярському руслi. Отодi украiнцi там же провели свiй з’iзд, головою якого обрали Августина Штефана, популярного рахiвського адвоката. Учасники форуму рiшуче зажадали возз’еднання краю з Великою Украiною. На цей час у багатьох селах Свалявщини, Хустщини, Мараморощини вже дiяли украiнськi народнi ради.
Через тиждень, 18 грудня, iнтелiгенцiя Сиготу скликала з’iзд Мараморощини, щоб обрати Сигiтську народну раду. На ньому з великим пiднесенням виступили знанi громадськi дiячi краю Михайло Бращайко i Августин Штефан (Рахiв), Степан Клочурак i Василь Климпуш (Ясiня), Василь Йосипчук (Великий Бичкiв). Їхнi виступи неодноразово переривались схвильованими овацiями: «До Киева хочемо!», «До матерi-Украiни!». Цей з’iзд уповноважив пiдготувати у Хустi Всекарпатський конгрес. З особливим хвилюванням делегати пройшли походом до церкви Рiздва Пресвятоi Дiви Марii i перед нею присягнули на синьо-жовтому прапорi iз ще бiльшою рiшучiстю боротися за свободу поневолених краян.
Головнi ж подii вiдбувались у Раховi та Ясiнi. Саме там за iнiцiативою Гуцульськоi народноi ради у листопадi 1918 р. постала Гуцульська Республiка[156 - Клочурак С. До волi (Спомини). Нью-Йорк, 1978. 189 с.; Захiдно-Украiнська Народна Республiка. 1918–1923: iлюстрована iсторiя. С. 156–164.]. Головою цiеi Ради обрано вже згадуваного Степана Клочурака, колишнього студента Вiденського унiверситету, а потiм офiцера австрiйськоi армii, який щойно повернувся з фронту. Всього ж рада об’еднала 42 членiв: 38 украiнцiв, 2 змадяризоваиих нiмцiв i 2 евреiв, тобто представникiв головних нацiональностей, якi жили в тамтешнiх мiсцях. До гловноi управи увiйшло 10 найавторитетнiших народних посланцiв. Взагалi ж, влада складалася з чотирьох секцiй (мiнiстерств) та пiдсекцiй: вiйськовоi, дипломатичноi, внутрiшньоi, господарськоi, харчовоi та iнших. В обiгу допускались угорськi коруни та украiнськi гривнi. Прапор республiки став синьо-жовтий.
Степан Клочурак разом з Іваном Климпушем побували в Станиславовi, аби передати урядовi ЗУНР рiшення селянства про приеднання краю до Украiни. А пiсля повернення поiнформували раду i населення про манiфест Нацiональноi Ради i Конституцiю ЗУНР, у яких стверджувалось, що до Украiни повиннi бути приеднанi всi землi колишньоi Австро-Угорщини, де живуть украiнцi, тобто Закарпаття, Буковина, а також частина Марамороського повiту, що на лiвобережжi Тиси.
Угорсько-украiнськi непорозумiння неодноразово обговорювалися на засiданнi Нацiональноi Ради i уряду ЗУНР. Закарпатський конфлiкт порушувався на зустрiчi президента Є. Петрушевича з головою угорського уряду М. Кароi та мiнiстром нацiональних справ О. Ясi, що вiдбулася 30 грудня 1918 р. у Будапештi. Угорцi жадали вiдмови ЗУНР вiд Закарпаття, на що галичани дипломатично вiдповiли: приналежнiсть Закарпаття повинен визначити плебiсцит пiд нейтральним доглядом i Паризька мирна конференцiя[157 - Павлюк О. ЗУНР i полiтика Угорщини // Украiна в минулому. Вип. VII. Киiв; Львiв, 1995. С. 34.]. Однак у вiдповiдь угорськi властi надiслали до Ясiнi 600 воякiв-«сейкелiв» для наведення порядку. Але Гуцульська народна рада не скорилась. За два днi перед Рiздвом Христовим на таемнiй нарадi було домовлено, що на Святий вечiр ii члени пiдуть «колядувати». Того ж вечора створили повстанськi загони з добровольцiв, а на третю годину ранку 7 сiчня 1919 р. було взято у полон 504 мадярських воякiв.
Вiдтак командування ГА термiново розробило наступальну операцiю для двох вiйськових груп, якi одночасно вийшли iз Коломиi i Станиславова. 8 сiчня повстанцi i стрiльцi Галицькоi армii взяли залiзничнi станцii Кваси, Бiлини, Рахiв, Берлебаш, Трибушани. З боями звiльнено села Вишову, Борщу, Кречунiв, Миково (нинi в Румунii), Великий Бичкiв та iншi. Запас боеприпасiв поповнився пiсля роззброення австрiйського ешелону, який iшов транзитом через Ясiню. Чималу допомогу надавало мiсцеве населення: визволителiв зустрiчали хлiбом-сiллю, урочистими процесiями та церковними дзвонами.
У тi ж днi Гуцульська армiя поповнилася сотнями добровольцiв. У двох куренях уже налiчувалося тисячi стрiльцiв. Ще один доформовувався у Бичковi для походу на Тячiв i Хуст. Основнi сили повстанцiв зосередилися пiд мiстом Марамороський Сигот. Найзапеклiшi боi вiдбулися в його передмiстi – на залiзничнiй станцii Комора. Пiсля поразки пiд мiстом сейкелi втекли з нього. Населення Сигота – украiнцi, угорцi, евреi – щиро вiтало переможцiв. На багатьох будинках замаяли синьо-жовтi прапори.
Однак керiвництво Гуцульськоi армii, якою командував сотник УГА Воробець, дещо втратило пильнiсть, бо до Хуста значних угорських сил уже не було, i здавалося, що час визволення всiеi Мараморощини близиться. Але 21 сiчня на передовi пости, що знаходилися за 10–12 кiлометрiв вiд Сигота, напали румунськi регулярнi вiйська. За короткий час зав’язалися боi на вулицях мiста. Добре озброена на той час i переважаюча кiлькiстю румунська дивiзiя перемогла. 60 стрiльцiв коломийськоi групи загинули у боях, багато потрапило у полон. Лише 170 чоловiк змогли врятуватися, прорвавшись поiздом до Ясiнi через села, в яких пiдняли бунт угорсько-нiмецькi заколотники. Румуни окупували Великий Бичкiв, Луг, Хмелiв. В iнших селах пiд протекторатом румунських вiйськ була вiдновлена угорська влада. Почався жорстокий терор.
Поразкою завершився й мукачiвський рейд станиславiвськоi групи ГА – мадярськi вiддiли виявилися значно сильнiшими[158 - Лiтопис Червоноi Калини. 1932. № 7–8. С. 2–3; Історичний календар-альманах Червоноi Калини на 1938 р. Львiв, 1937. С. 149; Смiян П. К. Великий Жовтень i Закарпаття (1917–1919 рр.). Львiв, 1970. С. 56–59; Масляник О. Гуцульська республiка: повернення iз забуття // За вiльну Украiну. 1991. 31 сiч.].
У цi драматичнi днi до Хуста з’iхалося 420 делегатiв Всекарпатського конгресу. Його учасники схвалили допомогову акцiю ЗУНР i висловились за возз’еднання iз Соборною Украiною. Наприкiнцi пiд радiснi оплески присутнiх голова зiбрання Михайло Бращайко зачитав резолюцiю:
«1. Всенароднi збори угорських Русинiв-Украiнцiв з дня 21 сiчня 1919 року висказують з’еднання всiх Русинiв-Украiнцiв з комбатiв: Мараморош, Спиш, Абауйторна й прилучення Русинами-Украiнцями заселених земель до Соборноi Украiни, просячи, щоби нова Держава при виконуванню цеi злуки узгляднила положення цих Русинiв-Украiнцiв. Для того всенароднi збори заявляють, що руський народ Угорщини закон про Руську Краiну, даний в Будапештi року 1918-го, не признае законом, бо повстав без його волi i без заступництва народу.
2. З огляду на повище рiшення збори постановляють, що руський народ не пiшле послiв своiх до угорського парляменту.
3. Всенароднi збори просять, щоб украiнськi вiйська засiли землi, заселенi русинами-украiнцями на Угорщинi й щоби заосмотрили населення, живуче серед тяжких харчевих вiдносин, поживою.
4. Всенароднi збори витають всi визволенi народи австро-угорськоi монархii: Чехословакiв, Румунiв, Полякiв i Нiмцiв…
5. Народнi збори вiбирають для ведення справ русько-украiнського народу Центральну Народну Раду зi ста членiв й уповажують ii заступати Русинiв на Угорщинi й всюди, де цього потрiбно, проти всiх iнших народiв i зробити все, що кожного часу в iнтересi русько-украiнського народу уважае за потрiбне…»[159 - Лiтопис Червоноi Калини. 1931. № 7–8. С. 31.]
Але реалiзувати цi патрiотичнi помисли не вдалося. Гуцульська армiя i гуцульськi пiдроздiли зазнали тяжких втрат, i республiка у межах Ясiнi та навколишнiх сiл протрималася тiльки до червня 1919 р. На довше не вистачило озброення та набоiв. Ясiню окупували румунськi солдати, а невдовзi при потураннi Антанти частину краю було включено до складу Чехо-Словацькоi Республiки. Що ж до угорського уряду, то вiн не приховував своiх полонофiльських поглядiв, прагнучи знайти у Бельведерi союзника проти Праги. Але, потребуючи допомоги i Польщi, i ЗУНР, офiцiйний Будапешт прагнув примирення двох конфлiктних сторiн, i М. Кароi виступив навiть iз пропозицiею посередництва у польсько-украiнських переговорах[160 - Павлюк О. ЗУНР i полiтика Угорщини. С. 36–39.]. Однак до цього не дiйшло.
Закрiпити те, що створено всенародним зривом
Завести негайно лад, публiчну безпечнiсть i спокiй
Нова республiка на Приднiстров’i (багата на нафту, газ, сiль, озокерит, цiлющi води, лiс) одразу ж помiчена не тiльки свiтовими телеграфними агенствами, але й знаними полiтиками i бiзнесменами, честолюбивими вiйськовими. За площею – 70 тис. кв. км[161 - Станиславiвський голос. 1918. 19 лист.] – вона майже не вiдрiзнялася вiд iнших середнiх держав континенту, скажiмо, Австрii, Угорщини чи Грецii. Правда, такою вона залишалась недовго, оскiльки упродовж мiсяця майже половина ii територii була насильно вiдшматована Польщею i Румунiею, а у сiчнi ще й Чехословаччиною. На пiвночi потенцii гальмувались вiйськами радянськоi краiни. Отож осiдками демократичного життя стали лише сорок украiнських повiтiв Галичини.
Щодо населення – 6,2 мiльйона людей, то нова республiка залишала позаду Швецiю, Норвегiю, Фiнляндiю, Голландiю, Данiю. Але це, повторюемо, лише на початку листопада, наступнi пiвроку – десь 5 мiльйонiв. 71 вiдсоток населення становили украiнцi, 14 – поляки, 13 – евреi, 2 – iншi, головно нiмцi; 62 вiдсотки вважали себе греко-католиками, 18 – римо-католиками, 13 – iудеями, 6 – православними[162 - Чубатий М. Державний лад на Захiднiй области Украiнськоi Народноi Республiки // Календар «Просвiти» 1921. Львiв, 1920. С. 100–101;]. Бiльшiсть населення проживало в селах i займалось сiльським господарством.
Одразу ж пiсля перейняття влади 5 листопада Украiнська Нацiональна Рада звернулася до народу з програмним манiфестом:
«Украiнський Народе! Всенароднiм зривом сотворив ти, Украiнський Народе, на прадiднiй землi Осмомисла, Давида i Льва свою власну державу. Украiнська нацiональна Рада в нашiй старiй столицi Львовi взяла верховну державну власть у руки, а Украiнський Нарiд, всi його верстви, йдучи за ii покликом, доховав сього з достойною подиву одчайдушнiстю в цiлiм нашiм краю.
По пятьсот сiмдесят i осьми лiтах неволi, упокоення i наруги став Ти, Украiнський Народе, знов сам собi господарем на своiй землi, сам собi сувереном.
Пiрванi кiлькасотлiтнi кайдани, розвалена довговiчна тюрма i перед Тобою, Украiнський Народе, вiдчиняеться соняшний шлях до свiтлоi народноi будуччини.
Подвиг твiй, се побiда правди над кривдою, волi над неволею, свiтла над тьмою, народоправства над олiгархiею, над поневоленем бiльшостi упривилейованою меншiстю!
Украiнський Народе! В сотворенiй Тобою державi не буде поневолення нацii нацiею i не смiе бути панування багатших та економiчно сильнiших над бiдними й економiчно слабшими. В Украiнськiй Державi всi горожани без рiжницi мови, вiри, роду, стану чи пола будуть справдi рiвнi перед проявом, а наскрiзь демократичний лад, опертий на загальнiм, рiвнiм виборчiм правi, вiд громади починаючи i на державi кiнчаючи, забезпечить верховний голос у державi демосовi, масам робочого народу. Хлiбороб i робiтник будуть основними керманичами держави. Украiнський парламент, що вибереться i збереться зараз як тiльки край успокоiться, переведе справедливу земельну реформу, силою котроi земля великих дiбр перейде на власнiсть малоземельних i безземельних. Робiтниче законодавство забезпечить робiтниковi 8-годинний день працi, дасть обезпеку на старiсть i нездiбнiсть до працi i взагалi повну охорону працi.
Горожани! Найважнiша задача теперiшньоi хвилi е закрiпити i утривалити те, що створено всенародним зривом. Украiнськi властi, горожанськi i вiйськовi, мають в цiлiм краi завести негайно лад, публiчну безпечнiсть i спокiй. Про тих, хто не схотiв би пiдчинитися наказам украiнських властей або робив би заколот, треба виступити з усiею рiшучiстю.
Украiнцi! Утривлене Украiнськоi народноi держави не можливе без народного вiйська, народноi армii. Сю армiю мусимо зараз створити, й тому взиваемо всiх Украiнцiв ставитися в ii лави.
